Жак Лакан

Двійник

Чоловік, дружина і бог.
Дружина як предмет обміну.
Я, хто вказує тобі на двері.
Роздвоювання невротика.

Людина живе в середовищі мовного світу, де має місце явище, що зветься мовою. Ми вважаємо, що саме в цьому середовищі присутній  аналіз. Якщо це середовище не вдається правильно розмежувати з иншими, що також існують – середовищем Реального, середовищем привидів Уяви –, то аналіз або схиляється до втручання, що зазіхає на Реальне (пастка, до якої потрапляють рідко), або, навпаки: робить непотрібний, на нашу думку, акцент на Уявному. Розмірковуючи таким чином, ми й прийшли, слово за словом, до мольєрівського Амфітріона.

Саме Амфітріона і мав я на увазі, коли у бесіді з нашим гостем Морено вказав йому, що наша дружина обов’язково повинна час від часу обманювати нас з Господом Богом. То була одна з тих лаконічних формул, якими у словесному турнірі не гріх буває скористатися. І вона заслуговує, безумовно, якогось коментаря.

Ви здогадуєтеся, звичайно, що якщо функція батька має в аналітичній теорії настільки вирішальне значення, то відбувається це в силу її багатоплановости. У нас уже була можливість на прикладі Людини з вовками побачити, у чому відмінність батька символічного - того, що я називаю ім’ям батька - від батька уявлюваного, що суперничає, через тілесну і душевну дебелість, котру розділяє бідолаха з иншим людським родом, з батьком реальним. І різниця ця заслуговує на те, щоб розглянути її стосовно подружньої пари.

Насправді, проникливі і тверді уми - а такі дійсно, будучи в історії певними віхами, часом зустрічаються –і колись не залишались байдужими до відносини любови і шлюбу. Звичайно про предмети ці судять глузливо, з цинічною дотепністю. За цим стоїть добра стара французька традиція, і це, мабуть, і є ліпший спосіб у практичному, повсякденному існуванні таких питань торкатися. Ми знаємо, однак, що на питання любови і шлюбу звернув одного разу свою увагу і такий серйозний мислитель, як Прудон, причому, підійшов він до них без усякої легковажности.

Я дуже раджу вам читати Прудона – це солідний мислитель, у якого живі ще ті інтонації переконаности, що були властиві Батькам Церкви. Розмірковуючи, з невідступністю, що знала лише деякі винятки, про людську долю, він спробував підійти до явища одночасно більш стійкого і більш тендітного, ніж звичайно припускають, – подружньої вірности. Врешті він поставив собі питання: а що власне, крім даного слова, може послужити їй мотивом? Адже слово часто дається нерозважно. А якби воно не давалося необдумано, воно, цілком імовірно, давалося б куди рідше, що помітно порушило б порядок, у людському суспільстві заведений і благополучно підтримуваний.

Як ми вже помітили, воно – таки дається, і це приносить свої плоди. Коли воно порушується, це усіх насторожує й обурює, понад те, хочемо ми цього чи ні, виникають певні наслідки. Це саме одна з речей, яким психоаналіз і дослідження того підсвідомого, де мова продовжує поширювати свої хвилі і вершити долі, нас учать. Яке виправдання можна знайти цьому слову, настільки нерозважно даному, і, в чому люди серйозно мислячі ніколи не сумнівалися, недотримуваного?

Спробуємо подолати романтичну ілюзію, відповідно до якої в основі людської згоди лежить ідеальна любов, та ідеальна цінність, яку кожний з партнерів в очах иншого здобуває. Прудон, мислення якого найвищою мірою чуже романтичним ілюзіям, намагається, однак, мовою, що здатна спочатку видатися мовою містика, додати вірності в шлюбі певного статусу. Причому рішення він знаходить у чомусь такому, що не можна не визнати символічною угодою.

Подивіться на справу з погляду жінки. Любов, якою обдаровує жінка свого чоловіка, має предметом своїм не індивіда, навіть ідеалізованого, – небезпека так званого спільного життя в тому і полягає. що вона, ідеалізація ця, її іспиту не витримує, – а істоту иншу, потойбічну. Любов, що творить пута шлюбу, у повному  сенсі цього слова, священна, спрямована в жінки на те, що звучить у Прудона як «усі чоловіки». І так само, саме «усі жінки» стають предметом вірності з боку чоловіка.

Це може видатися парадоксальним. Але всі (tous les) Прудона аж ніяк не означає в нього німецького а11е - це не кількість, а універсальна функція. Це свого роду «чоловік узагалі», «жінка взагалі», символ, втілення партнера в людській парі.

Мовна угода, таким чином, у рамки індивідуальних відносин з їхньою уявлюваною непостійністю ніяк не вкладається – щоб зрозуміти це, за досвідом далеко ходити не потрібно. Однак, між цією символічною угодою, з одного боку, і уявлюваними відносинами, що спонтанно розростаються всередині будь-якого лібідінального спілкування, з иншого, визріває конфлікт, що посилюється втручанням усього того, що відноситься до розряду закоханості, Verliebtheit. Конфлікт цей і лежить, безумовно, в основі величезної більшости тих конфліктів, на які мінливі долі буржуа неминуче багаті, оскільки будується ця доля в гуманістичній перспективі реалізації власного Я, а отже і властивого цьому Я відчуження. В існуванні цього конфлікту можна переконатися простим спостереженням, але, щоб зрозуміти причину його, потрібно заглянути глибше. Ми, зі своєї сторони, будемо опиратися на антропологічні дані, отримані Леві-Строссом.

Ви знаєте, що елементарні структури є, природно, і найзаплутанішими, а ті, якщо можна так сказати, складні, у яких живемо ми, зовні уявляються найпростішими. Ми вважаємо, що вибираємо шлюбного партнера вільно, що хто завгодно може одружитися на кому завгодно, але це залишається глибокою ілюзією, незважаючи на те, що в законах дійсно так написано. На практиці вибір визначається факторами хоча і схованими, але від того не менш діючими. Інтерес до елементарних структур полягає саме в тім, що вони демонструють нам структуру цих визначаючих перевагу факторів у всій її складності.

Отож, Леві-Строссу вдалося показати, що в структурі шлюбного союзу жінка, що втілює в собі, на противагу порядку природному, порядок культурний, служить таким же предметом обміну, як мова, первинний предмет обміну. Які би блага, якості і статуси по материнській лінії не передавалися, яким би авторитетом матріархальний лад не користувався, символічний порядок є, у первісному своєму функціонуванні, андроцентричним. Це факт.

Факт, що, перетерпівши, зрозуміло, в ході історії значні корективи, залишається, проте, основним і дозволяє, зокрема, пояснити те асиметричне положення, що має жінка в любовному союзі і, насамперед, у найбільш соціалізованій його формі, у формі шлюбу.

Якби речі ці розглядалися у відповідній площині і з визначеною строгістю, це дозволило б розсіяти безліч фантастичних ілюзій.

Сучасне поняття шлюбу, як укладеного за взаємною згодою союзу, є, безумовно, нововведенням, що виникло у перспективі релігії порятунку, стурбованої, в першу чергу, індивідуальною душею. Воно маскує і заслоняє первісну структуру шлюбу, властивий йому колись священний характер. Установа шлюбу зберігається зараз у конденсованій формі, що виявилася в деяких рисах своїх настільки міцною і тривкою, що жодні спеціальні перевороти не зуміли похитнути її значення і пануючого положення. У той же час инші його риси виявилися в ході історії втраченими. Історично в цій галузі існувало два види договорів, по природі своїй дуже різних. У римлян, наприклад, шлюб людей, що дійсно мають ім’я, патриціїв чи нобілів — innobiles, і означає, власне, латиною безіменні, — мав найвищою мірою символічний характер, що надавався йому особливими церемоніями – я не хочу зараз детально заглиблюватися в опис того, що іменувалося в них словом confarreatio. Для плебсу теж існував свого роду шлюб, основою якого служила взаємна угода і який іменувався в римлян конкубінатом, співжиттям. У міру певного розмивання суспільного устрою установа конкубінату здобуває все більшого поширення й в останню епоху римської історії проникає й у верхні шари суспільства, де охоче звертаються до неї, щоб зберегти незалежність партнерів у відношенні як соціального, так, найголовніше, і майнового їхнього положення. Иншими словами, значення шлюбу стає все менш вираженим у міру того, як жінка емансипується, одержує право на власність, стає незалежним членом суспільства.

По суті справи, жінка вступає в символічну шлюбну угоду як предмет обміну між – я не сказав би: чоловіками, хоча втілюється шлюб саме в них, – а, радше, між потомственними лініями, лініями принципово андроцентричними. Зрозуміти ті чи инші елементарні структури і означає розібратися в тому, яким чином циркулюють між цими лініями предмети обміну, що представляють собою жінок. Досвід показує, що відбуватися це може лише в перспективі андроцентричній і патріархальній, навіть у тих випадках, коли структура згодом перебудовується, орієнтуючись уже на походження по материнській лінії.

Той факт, що жінка втягнена в порядок обміну як предмет, надає її положенню принципово — я б сказав, безвихідно — конфліктного характеру: символічний порядок буквально  підпорядковує її собі, її трансцендирує.

Прудонівські «всі люди» виступають тут як «людина взагалі», людина одночасно цілком конкретна і цілком трансцендентна – це і є тупик, у якому опиняється жінка з огляду на особливу свою роль в символічному ряді. У тім факті, що символічний порядок ставить її в положення об’єкта, є для неї щось нестерпне, неприйнятне, хоча, з иншого боку, включена вона в цей порядок настільки ж цілковито, як і чоловік. Але оскільки ставлення її до цього порядку виявляється опосередкованим, Бог утілюється саме в чоловіку, чи чоловік у Богу – якщо не виникає конфлікт, а виникає він, безумовно, завжди.

Иншими словами, якщо жінка, учасниця шлюбу в первісній його формі, віддасться не Богу, не чомусь трансцендентному, то основи шлюбних відносин деградують, проходячи поступово всі форми уявлюваного розпаду. Що, власне, і відбувається, тому що втілювати собою Бога нам, чоловікам, уже давно не під силу. У часи більш суворі в жінки був пан. І це було для них великою епохою протесту. - Жінка не предмет володіння. - Чому зрада карається настільки нерівноцінно? - Хіба ми рабині?

Надалі шлях цей приводить нас до стадії суперництва, відносин уявлюваного плану. Не варто думати, начебто відносини ці стали, в результаті емансипації жінки, винятковим привілеєм нашого сучасного суспільства. Пряме суперництво між чоловіком і жінкою вічне і знаходить певний стиль разом зі шлюбними відносинами. Ніхто, крім декількох німецьких психоаналітиків, не вважає боротьбу між статями чимось характерним саме для нашої епохи. Відкрийте Тита Лівія - і ви прочитаєте про галас, що наробив у Римі знаменитий процес отруйниць, на якому з’ясувалося, що в усіх патриціанських родинах жінки регулярно отруювали своїх чоловіків, що масово гинули в такий спосіб. Жіночий бунт з’явився на порядку денному не вчора.

Від пана до раба і суперника веде один лише діалектичний крок – відносини пана і раба принципово обернені, і пан швидко переконується, що виявляється від раба залежним. У наші дні, завдяки запровадженню психоаналітичних понять, тут став помітним новий нюанс – чоловік перетворився на дитину і жінок почали з  якогось часу вчити тому, як потрібно з ним поводитись. Тут кільце замикається, і ми повертаємося в природний стан. Саме таким є уявлення, яке в декого складається про посередництво психоаналізу в людських відносинах. І саме ці люди, використовуючи засоби масової інформації, і повчають нас, яким чином слід  поводитися, щоб зберегти мир біля домашнього вогнища, навіваючи, що жінка повинна виступати в ролі матері, а чоловік – дитини.

У світлі сказаного, глибинний зміст міфу про Амфітріона, настільки багатозначного, що тлумачень йому можна придумати тисячі, полягає от у чому: щоб ситуація була урівноважена, конче потрібнен трикутник. Щоб у людському плані пара була стійкою, у наявності повинен бути бог. Саме на людину взагалі, на ту потаємну  людину, ідольською підміною якої виявляється будь-який ідеал, і спрямована любов, горезвісна генітальна любов, над якою ми так потішаємося і якою на дозвіллі тішимося.

Перечитайте, що пише про це Балінт, – ви побачите, що автори, скільки-небудь у своїх міркуваннях суворі і не голослівні, доходять висновку, що любов ця нічим не є. Насправді, генітальна любов ніяк не вкладається в рамки тієї єдности, що вважається зазвичай плодом інстинктуального дозрівання. Насправді, в міру того, як ця генітальна любов починає розглядатися як двополюсна, в міру того, як усяке поняття третього, будь то мова чи Бог, з неї усувається, її починають фабрикувати з двох окремих шматків. По-перше, той самий статевий акт, що, як відомо, нетривалий, – добре, але мало – і на якому нічого міцного не побудуєш. По-друге, це ніжність, що має свідомо прегенітальне походження. Саме таким є висновок, до якого приходять усі сумлінні вчені, які намагаються обґрунтувати норму людських відносин, не виходячи при цьому за рамки двополюсної взаємодії.

Переклала Валентина Сковронська