Жак Лакан

Діалектика бажання і вимоги

СОН ДРУЖИНИ РІЗНИКА

Бажання Иншого
Невдоволене бажання
Бажання чогось иншого
Загороджене бажання
Ідентифікація Дори

Якщо речі, що належать до світу людини, тобто ті, якими ми власне і займаємося, несуть на собі відбиток зв’язку людини з означником, то, мовлячи про них, не можна послуговуватися означником у той самий спосіб, як коли б йшлося про речі инші – ті, що лише за допомогою означника й мислимі як такі. Иншими словами, спосіб мовлення про речі людського світу мав би суттєво відрізнятися від способу мовлення про инші речі.

Нам сьогодні відомо, що наближення означника речам небайдуже, вони певним чином пов’язані з ладом лоґоса, а зв’язок цей підлягає вивченню. Ми сьогодні можемо чіткіше, ніж будь-хто з наших попередників, усвідомити, наскільки глибоко мова просочується в речі, зрушує їх, підіймає та перевертає цілісінькі їх пласти. Однак, з иншого боку, тепер ми знаємо – чи бодай здогадуємося – що речі, за винятком хіба оман, викристалізувалися аж ніяк не в мові. Саме на цій тезі, у кожному випадку, ґрунтується наука у своїй теперішній формі, наука про природу, physis.

Для початку каструвати мову, звести її до мінімуму, необхідного їй для оволодіння речами, – ось принцип того, що, зазвичай, називають трансцендентальною аналітикою. Загалом, люди доклали всіх зусиль, щоб якомога повніше – хоча й не цілком, звісно, – відділити мову від речей, з якими вона так зрослася в епоху, що передувала виникненню сучасної науки – відділити, щоб обмежити її виключно запитальною функцією.

Тепер справа, вочевидь, знов ускладнюється. Хіба ж не констатуємо ми, з одного боку, дивні конвульсії, що виникають в речах залежно від способу запиту про них, а, з иншого, цікаві виверти мови, яка при оповіді про певні речі раптово може стати цілковито незрозумілою? Однак, не про це мова. Нас цікавить радше людина. А коли йдеться про людину, мова наша, визнаймо, й досі тісно пов’язана зі своїм предметом.

Послуговуючись щодо речей людського світу дискурсом психіатрії, яка ґрунтується на психології, ми лише гадаємо, що він ліпше випрацюваний, аніж, скажімо, дискурс Академії – допоки не настане новий лад речей, обидва будуть по-суті однаковими. Неважко пересвідчитися, наскільки вбогі, а головне – негнучкі, конструкції, до яких ми вдаємося у рамках цих дискурсів. Справді – ось уже ціле сторіччя оперуючи терміном «галюцинації», психіатри досі не спромоглися чітко й точно визначити, що ж це таке.

Подібна безпорадність характерна для мови психіатричної психології загалом – її вбогість одразу ж впадає в око. Ми, приміром, говоримо про матеріалізацію тієї чи иншої функції, однак відчуваємо умовність цього явища, міркуючи, скажімо, мовою Блейлера про неузгодженість у шизофренії. До того ж, вимовляючи слово «матеріалізація», ми справді віримо, ніби займаємо поважну критичну позицію. Про що ж я веду мову? Я й гадки не маю дорікати психології за те, що вона розглядає людину як річ. Було б просто чудово, якби вона на це спромоглася, адже саме це і є метою науки про людину. Лихо в тому, що річ, яку вона робить з людини, – це просто передчасно загусла мова, яка власну, притаманну їй як мові, форму поставила на місце чогось первинно втканого у полотно мови.

Те, що ми називаємо утвореннями несвідомого, тобто те, що так іменує Фройд – є не чим иншим як вростанням чогось первинного в мову. Ось чому він називає цей процес первинним. Мова накладає свій відбиток на це первинне, саме тому й можна стверджувати, що Фройдове відкриття несвідомого було підготоване запитом первинного, яке, як ми вже зазначали раніше, має мовну будову.

Я кажу: підготоване. Насправді ж, власне це відкриття радше могло б допомогти нам підготуватися до запиту цього первинного, знайти правильний підхід до первинних тенденцій. Однак, нам це буде не до снаги, допоки не усвідомимо, головного й першочергового – того, що первинно сплетене, зіткане за зразком і подобою мови. Саме це я й намагаюся витлумачити. Ті ж, хто обіцяє вам синтез психоаналізу та біології, лишень підтверджують цим власні омани. Й не тільки тому, що вони так і не спромоглися ні на крок зрушитися в цьому напрямку, але й тому, що допоки не запанує новий лад речей, усі ці обіцянки ламаного шеляга не варті.

Отож, ми маємо на меті продемонструвати, показати вам, розгорнути перед вами те, що я називаю мовним полотном. Це не означає, що ми заперечуємо немовне існування первинного – навпаки, саме його ми й маємо на меті дошукатися.

1

На попередніх семінарах ми впритул наблизились до того, що я назвав діалектикою бажання та вимоги.

Я казав вам, що у вимозі відбувається ідентифікація з об’єктом почуття. Чому ж, власне, це саме так, а не инак? Ось чому – ніщо міжсуб’єктне не може ґрунтовно утвердитися, допоки Инший – Инший з великої літери – не зронить слово. Позаяк природа мовлення полягає саме у тому, щоб бути мовленням Иншого. Позаяк все, пов’язане з проявами первинного бажання, обов’язково має відбутися в місці, яке Фройд, слідом за Фехнером, назвав иншою сценою. Врешті, позаяк людина як істота, що розмовляє, виявляється неспроможною отримати задоволення, допоки воно не пройшло крізь призму слова.

Вже хоча б тому становище людини з самого початку двозначне. Бажання не може дати собі раду без викрутасів мовлення, натомість мовлення, звісно ж, отримує свій статус, утверджується й розгортається лише в Иншому як своєму місці. Зрозуміло, що суб’єкт не обов’язково повинен це помітити – радше навпаки

Я маю на увазі, що суб’єктові найважче провести розмежування власне між ним самим й Иншим. Недарма Фройд наголошує симптоматичне значення того часу в дитинстві, коли малюк певен, що дорослим відомі всі його думки. Він також переконливо доказує зв’язок цього явища з мовленням. Позаяк думки суб’єкта сформувалися в мовленні Иншого, то цілком природно сприймати ці думки спочатку як такі, що належать цьому мовленню.

Однак в уявному вимірі суб’єкт з Иншим спочатку пов’язаний лише вузенькою, майже примарною, стежкою, яку неважко перетнути в один або в инший бік. Такі безперервні переходи справді можливі в нарцисичних стосунках, як про це, зокрема, свідчить досвід дитини.

Ці два види двозначности, один з яких розташований у вимірі уявному, а инший – у символічному, де суб’єкт утверджується в слові Иншого – отож ці два шляхи долання меж, що спричиняються до відчуження суб’єкта, ніколи між собою не збігаються. Навпаки, як показує досвід, саме їх неузгодженість вперше дає суб’єктові змогу вирізнити, виокремити себе як такого. Найпомітніше це виокремлення відбувається у вимірі уявному, де між суб’єктом та його ближнім зав’язуються суперницькі взаємини щодо третього, щодо об’єкта. Загадкою, однак, залишається питання, що ж відбувається, коли суб’єкти взаємодіють безпосередньо між собою, тобто тоді, коли суб’єкт намагається утвердитися в присутності Иншого.

Ця діалектика ґрунтується на тому, що називають визнанням. Ви – у кожному випадку, більшість з вас – здогадуєтесь, що я маю на увазі, бодай тому, що ми з вами трохи про це говорили. Ви знаєте, що такий собі Геґель шукав пружини цього явища в конфлікті, породженому насолодою, та в боротьбі не на життя, а на смерть, звідси він і виснував свою діалектику раба та пана. Все це дуже важливо, однак сфери нашого досвіду цим не вичерпуються, і на це є вагомі причини. Річ у тому, що опріч діалектичного протистояння між паном і рабом, існують ще й стосунки між дитиною та батьками – иншими словами існує те, що відбувається на рівні визнання у ситуації вимоги, а не боротьби чи конфлікту.

Йдеться про те, щоб помітити, коли і в який спосіб бажання суб’єкта, відчужене у вимозі і через проходження крізь вимогу суттєво видозмінене, може і повинно знову вступити у гру. Сьогодні я розповідаю вам дуже прості речі.

Спочатку малюк через свою безпорадність цілковито залежить від вимоги, тобто від мовлення Иншого – мовлення, яке навіть природу його бажання модифікує, перебудовує, відчужує. Така діалектика вимоги приблизно збігається з періодом, який – не знаю, чи влучно – називають до-едіповим або ж – і цього разу цілковито правомірно – преґенітальним. Потому ми стаємо свідками, як через двозначність розмежування між Иншим і суб’єктом, до вимоги доєднується й інкорпорується оральний об’єкт, задіяний в оральному плані, а також анальний об’єкт, на якому ґрунтується діалектика первинного дару, і який для суб’єкта тісно пов’язаний з фактом виконання чи невиконання ним вимоги виховання, тобто вимоги прийняти або відкинути певний символічний об’єкт. Так чи инак, докорінне перетворення вимогою первинних бажань постійно відчувається у діалектиці анального об’єкта. Як наслідок, Инший, з яким суб’єкт пов’язаний взаєминами, керованими вимогою, також опиняється під контролем діалектики засвоєння, інкорпорації або ж відторгнення.

Цієї миті в гру має вступити новий чинник, завдяки якому ориґінальність, неповторність, автентичність бажань суб’єкта буде відновлено. Саме йому суб’єкт завдячує успіхами на наступному, так званому ґенітальному, етапі. Цей чинник полягає в тому, що в початковій, преґенітальній діалектиці вимоги суб’єкт однієї чудової миті натрапляє на инше бажання – бажання досі ним не інтеґроване, яке взагалі не піддається інтеґрації, не зазнавши змін набагато радикальніших і докорінніших, аніж ті, крізь які проходять первинні бажання. Це бажання заявляє про себе суб’єктові, зазвичай, в один спосіб – як бажання Иншого. Таким чином, суб’єкт визнає існування бажання по той бік вимоги, бажання, не спотвореного вимогою, і при зустрічі з ним розташовує його по той бік першого Иншого, що до нього було звернено його вимогу – тобто, висловлюючись зрозуміліше, його матері.

Все, про що йшлося, – лише спосіб пояснення того, про що я завжди говорив, а саме – суб’єкт засвоює ґенітальне бажання, що посідає своє місце у його будові лише через едіпів комплекс. Я хотів би особливо закцентувати вашу увагу на функції, яку це бажання виконує в Иншому, уможливлюючи остаточне встановлення розмежування між Иншим і суб’єктом.

На рівні вимоги суб’єкта та Иншого пов’язують стосунки взаємности. Бажання суб’єкта цілковито залежить від вимог Иншого, однак і те, чого вимагає Інший також залежить від суб’єкта. У стосунках матері та дитини це виявляється у тому, що малюкові чудово відомо: він має щось таке, у чому може відмовити матері, незважаючи на її вимоги та на дисциплінарні правила, пов’язані, скажімо, з випорожненням. Отже, стосунки між двома суб’єктами, базовані на вимозі, потребують нового додаткового виміру – виміру, де суб’єкт та його суть вже не будуть залежними. Відтепер слід зважити та осмислити те, що приховано існувало вже спочатку: по той бік вимоги суб’єкта, по той бік вимог від суб’єкта з боку Иншого обов’язково повинен існувати вимір бажання Иншого.

Те, про що я щойно розповів, початково глибоко приховано від суб’єкта. Однак, саме цей чинник надалі розвиватиметься у досвіді едіпового комплексу, позаяк він первинно притаманний ситуації. Структурно він первинніший, набагато суттєвіший і фундаментальніший, аніж сприйняття дитиною стосунків між батьком і матір’ю – тих, що я їх детально витлумачив у розповіді про батьківську метафору – або ж її участь у будь-якій ситуації, що призводить до комплексу кастрації. Саме цей чинник визначає розвиток того, що криється за вимогою.

Бажання суб’єкта вперше виявляється і фіксується власне в існуванні бажання Иншого як чогось відмінного від його вимоги – ось теза, яку я мав намір унаочнити на одному прикладі. На якому саме? Ви, звісно, можете вимагати, щоб я це зробив на першому-ліпшому прикладі. І маєте для цього усі підстави. Адже якщо те, про що йшлося, справді є підґрунтям побудови несвідомого, то приклад ми знайдемо без особливих зусиль.

Переклала Галина Безух