Тарас Возняк

Складність людини і надія

Всі народи є спадкоємцями певної культурної спадщини. Вона упродовж століть формувалася під впливом багатьох історичних факторів, а тому є складною і багатошаровою. Кожен конкретний культурний круг сьогодення є результатом взаємодії, накладання і боротьби різних, часом антагоністичних культурних традицій, принципів і засад. Однак, це лише один бік справи – попри свою історію у світі сущого, людина має ще й Иншу свою, може, у часі й не змірювану, історію. Це той вимір людини, у якому вона творить свої стосунки зі своєю, скажімо, метафізичною першоосновою. У цій сфері вона здійснює себе як свободу. Однак у світі вона не є вільною. Вона детермінована у ньому від самого початку. Одним із вимірів таких детермінант є культура, причому це завжди культура конкретна.

Якщо брати у цілому, то загальноевропейська культурна ситуація, як відомо, формувалася під впливом трьох основних культурних традицій: грецько-римської, юдейської та християнської. Багато у чому ці культурні традиції суперечать одна одній уже навіть у своїх основних засадах. А багато у чому є між собою згідними. Однак поєднання їх і боротьба між ними дали у результаті те, що ми називаємо тепер европейською цивілізацією. Але усвідомлення цього розкриває перед нами і внутрішню еклектичність або й антагоністичність цієї цивілізації. Ми неминуче повинні погодитися з тим, що вона криє у собі всі суперечності, які були у неї закладені від самого початку. Бо ж від самого початку у ній ввійшли у гру кілька основоположних засад, що не можуть не суперечити одна одній і поперемінно в ній домінувати.

Однак як себе почуватиме носій такої культурної традиції? Чим для нього може обернутися внутрішня антагоністичність його культурного кола? Бо ж тоді людина починає потрапляти під дію різних антагоністичних сил. З самого початку у неї закладаються основи і принципи, які суперечать одні одним. І тоді людина повинна бути або нелогічною, або непослідовною, або вести якусь подвійну бухгалтерію навіть сама з собою. Справді, подиву гідне, як у нашому менталітеті можуть співіснувати пієтет перед демократією (породженням античної епохи) і любов’ю (однією з основних засад християнства). Невже ж не видно, що це речі абсолютно різні й навіть, я б сказав – різновимірні. Демократія є все ж «кратією», тобто владою, що опирається на право, а, отже, насильство більшости над меншістю, народу над одиницею. Але у такому разі, згідно з законами демократії, коли народ вимагає «Розіпни Його», то він правий, і ми повинні прийняти це як належне, як справедливість. І тоді постає запитання: як це узгодити з абсолютною вартістю особи, її суверенітетом? Невже людина повинна мати лише стільки свободи і суверенітету, скільки їй надасть право, яке визначить «демос» своєю «кратією»? Християнство з його любов’ю нічого спільного не має з арифметичною волею більшости. Однак у европейській традиції ці два принципи уживаються. Що не може не викликати тривоги або хоча б запитання – чи ми добрі демократи і чи ми добрі християни? Тривога виникає тому, що будучи детерміновуваними таким суперечливим культурним конґломератом, ми не можемо не бути внутрішньо розколотими або принаймні відчувати якийсь внутрішній дискомфорт. Причому цього уникнути нам не вдасться, бо успадкована від античности демократія і християнська любов для нас однаково актуальні. Іґнорування чи заперечення одного з них для нас, зрештою, і неможливе, бо у них описане все наше суще. Хотіли б ми того чи ні, вони детермінують нас від самого нашого народження у всій своїй суперечливості. Ми можемо лише декларувати неприйняття якоїсь із трьох основних компонент европейської цивілізації, однак нам не під силу ні розділити їх з їх суперечливого клубка, ні тим більше проіґнорувати якусь одну з них.

Однак, виходячи з того засновка, що нам не вдасться проіґнорувати нашої европейської спадщини, ми можемо отримати не дуже приємні для нас висновки. А полягатимуть вони у тому, що ми не зможемо так легко позбутися і усього того, що ми тепер вважаємо поганим у нашій історії. Ми могли б, хоча б для прикладу, згадати фашизм чи комунізм. Так, тепер ми всі від них відмовляємось. Ніхто не хоче бачити того, що вони мали у нашій культурі якусь основу, і вона, оскільки не визнана, усе ще десь у надрах европейської культури сидить. Також ми ніяк не хочемо погодитися з тим, що, коли говорити про комунізм, то він наклав на всіх нас свій відбиток. Отже, – европейці не були такими вже й невинними, коли спокусилися комунізмом, і, водночас, не визнаючи його безпосереднього впливу, носитимуть його у собі далі. Де закладалася його основа – чи у логіці Давньої Греції, чи у пошуках Землі Обітованої, чи у прагненні Раю – це питання инше. Для нас важливо усталити для самих себе те, що все, що чиниться, має свою основу, носіями якої є ми всі.

Така культурна складність і суперечливість формує, відповідно, і людину, як ми вже зауважили, складну й антагоністичну. Вона може виглядати нелогічною чи непослідовною, однак мусить бути такою. У своїй суперечливості вона зберігає свою самість, те, довкола чого збирається вона як людина. Можна по-всякому цей стержень окреслювати; як на мене, то це її свобода у стосунку з чимось поза сущим. Однак у сущому я складний і суперечливий. І ця складність оберігається моєю самістю. Тому, коли мова заходить про захист прав людини, то ми повинні розглядати її у всій її складності. Невід’ємним правом людини повинно бути право на складність. Це не зовсім є те, що, як правило, розуміють під правом на переконання. Переконання є сферою свідомого, тоді як складність формує людину. Погляди людина приймає, а складність, формуючи людину, визначає світ, у якому вона живе, сущий для неї світ. Щоправда, складність відноситься лише до сфери сущого, але ніяк не до буття. Вириваючись із сущого, здійснюючи свою свободу, ми можемо вириватися і зі своєї складности. Це моменти осяяння, коли людина не детермінується ніякою культурою чи сущим, це момент спілкування з Ніщо. Однак ця діра у сущому і у складності відразу заростає. Складність може прирости завдяки цьому прориву якогось пророка до Ніщо. Однак вона знову через суще зневолить людину. У даному міркуванні ми займатимемось саме сферою сущого, а тому – Складністю людини. У цій сфері людина має свої права. І одне з них ми вже визначили як право на складність. Людина має право розраховувати на розуміння цієї складности. Однак розуміння складности у світі сущого не може залишатися просто розумовою вправою. Розуміння складности повинно стати практикою. Воно повинно мати наслідком стосунки між людьми.

Побачивши таким чином складність людини, її неоднозначність і суперечливість як носія суперечних і антагоністичних принципів, ми відкриємо для себе і перспективу людини. І у цій перспективі ми не повинні бачити ніяких ілюзій, якими часто грішимо тепер, але не повинні впадати і у відчай від того, що є носіями багато чого такого, чого хотіли б у собі не бачити. Оскільки складність є катеґорією сущого, ми маємо надію, бо лише до нього не зводимося. Однак у рамках сущого світу усвідомлення складности людини як перспективи нам просто необхідне. Воно може утримати нас від спрощеного підходу до своєї історії. І водночас, через утвердження права людини на складність, ми можемо запобігти репресіям як над иншими, так і над собою. Це своєрідне пізнання себе. Але водночас і прийняття себе у всій своїй неначе б то неправильності. Прийняття не означає поблажливости. Однак означає мудрість. У чомусь ситуація людини, що усвідомлює свою складность, є ситуацією святого, що бореться зі спокусою, яка сидить усередині нього. Такий поборник духа повинен бути мудрим і знати себе, знати, де у ньому звів кубло диявол. Але водночас він є і милосердним, хоча й не поблажливим.

Усвідомлення складности – це прощення Петра Христом, який тричі за ніч зрадив Його. Усвідомлення складности полягає і у тому, щоб не відкинути Петра, і зветься – прощенням. Христос, розуміючи складність Петра, через прощення відкрив для нього перспективу. А, отже, Він прийняв його у всій його складності, але водночас і у свободі. Навіть у свободі зрадити Його. Однак, це не було просто прийняття як факту чи толерування як факту. Таке толерування є доволі низького рівня стосунком між людьми. У суспільстві він неначебто більш ніж бажаний. Особливо, якщо взяти до уваги нетолерантні режими, якими рясніло наше століття. Однак толерантність інколи вироджується у просту байдужість, індиферентність. Христос не толерував Петра – Він його полюбив, полюбив у всій його складності. Такого рівня стосунок, ясна річ, є рідкісним і у нашій суспільній практиці відсутній, та ми повинні завжди мати його у своєму полі свого, або, принаймні, про нього не забувати. Практичне використання його у нашому суспільному житті зараз видається нам навіть трохи недоречним, та за певних обставин може допомогти краще зрозуміти, що діється і що може ще статися з нами усіма.

Отже, ми встановили, що наша культурна спадщина складна, останнім нашаруванням є пласт комуністичного менталітету. Попри всі наші спроби якось його зректися, комунізм увійшов у нашу складність. У когось це виявляється безпосередніше, а у когось прихованіше, рафінованіше чи навіть негадано для нього самого. Водночас є люди, що з якимось мазохістським чи садистичним задоволенням віддаються йому і не підозрюючи, що у собі вони мають й инші, цілком протилежні йому задатки, зокрема – християнські. Вони хибно гадають, що вони є ортодоксальними марксистами у всіх виявах свого життя. Однак це не так. Кожна людина складна. І немає такого «всього», до якого її можна було б звести. Разом з тим є инші пуристи, які гадають, що у них немає жодної плямки «комуністичної зарази», ба, й справді на практиці ведуть боротьбу з нею, щоправда, при цьому не зауважують, що борються більшовицькими методами. І у цьому теж їхня складність – дається взнаки наша загальноевропейська спадщина.

Однак наше завдання у нашому «сущому у світі» суспільстві полягає у тому, щоб, бачачи складність людини і її можливу перспективу, не давати по можливості сублімувати «прагнення раю» чи єдности з Богом «побудовою раю на землі» у вигляді комуністичних чи ще якихось концтаборів. Зокрема – концтаборів для комуністів. Тобто, у світі сущого наша функція є суто утилітарною – домогтися хоча б толерантности, не допустити небажаних викидів нашого колективного культурного підсвідомого.

Іґнорація цього колективного культурного підсвідомого чи спрощений підхід до нього, спрощена протикомуністична терапія може призвести і призводить до появи неокомуністичних симптомів чи симптомів їм гомоґенних, що можуть мімікрувати аж до антикомуністичних. Ми повинні цілком свідомо ставитися до наявности такого способу мислення у якихось його виявах чи не у кожного з нас. І ми не повинні заганяти ці вияви аж задалеко у колективне підсвідоме надмірним остракізмом спрямованим на цей спосіб мислення. Якась явна репресія чи відмова від діалогу можуть помститися тоді, коли ми всі гадатимемо, що ми з цим покінчили. Витіснення комунізму на марґіналії може надати йому чи його спадкоємцям певної привабливости. Отже, наша боротьба з комунізмом повинна бути розумною. Попри все, ми повинні бачити себе у своїй складності й перспективі. І, якщо для нас не є можлива любов, то всі ми повинні для початку розраховувати хоча б на терпимість. Це завдання насправді дуже тяжко виконати, особливо беручи до уваги, що у нашій складності ми всі десь носимо у собі маленького комісара. Однак воно повинно стояти перед нами. Бо цей маленький комісар завжди буде нашою загрозою. Ця загроза криється у складності людини. Тут людина загрожує самій собі. Тут суще у людині загрожує людині у цілому. Можливо, це один з обертонів викинутости людини у цей сущий світ. Бо саме сущість людини, яка появилась після того, як вона була «вигнана з Раю», сущість, у яку було в-кинуто, в-тілено людину, власне, і робить можливою загрозу людини самій собі. Сущість є тією скверною, що була внесена у первісну єдність з Богом. Через складність людина загрожує сама собі, а, отже, і зазіхає на Нього. Шлях повернення був вказаний самим Христом. Він іде через розуміння складности, толеранцію, прощення і, зрештою, – любов.

Однак, оскільки людина існує у світі сущого, то вона весь час залишатиметься під загрозою своєї складности. Вона, ця загроза, є людським сущим у нас. Якщо ми є такими земними людьми, то ми повинні весь час бути під загрозою. Хоча ми повинні усвідомлювати і те, що ми маємо шанс, який дав нам Творець, – надію. Та, будучи людьми практичними, ми вибираємо толерантність, терпіння иншого. Однак, уже сама етимологія слова «терпіння» говорить нам, що терпіння не збавляє від страждання – терплячий лише терпить дискомфортність перебування з иншим і з самим собою. Роблячи демократичний вибір, народи Середньо-Східної Европи повинні усвідомлювати, що демократія не є щастям, як це нам часто здається, а лише стражданням переносити присутність иншого, терпіння иншого, його толерування. Натомість любов – це є щось зовсім инше. «Любов до иншого» прийняття його таким, який він є, – дає нам, окрім повернення до первинної єдности з иншим, ще щастя у перебуванні з ним.

Львів, 1992