зміст
попередня стаття наступна стаття на головну сторінку

Тарас Возняк

Дар життя

Доволі часто у найрізноманітніших формах доводиться зустрічатися з майже повним нерозумінням вартости та унікальности життя кожної конкретної людини. Причому у щораз драстичніших та витонченіших формах. У символічній формі (художні фільми) чи у репортажній формі (у виді новин) – на екранах телебачення – упродовж денного телеефіру показують як вбивають і вбивають тисячі людей. Так людство неначе готується до якогось небаченого катаклізму, який може затьмарити і червоні та коричневі концтабори, і Гіросіму та Наґасакі, та вже на диво призабуті кампучійські гіперкомуністичні експерименти над людиною. Людину неначе вперто привчають бачити смерть на екрані, постійно мати її перед очима, – чи то передивляючись черговий бойовик, чи переглядаючи при вечері останні новини з численних побоїщ, які вже заполонили не лише віддалені й неначе б то не цивілізовані куточки землі, але й саму Европу. Таке привчання до смерти робить її буденною. Людська психіка має ту властивість, що вона може адаптуватися до дуже багатьох, навіть найжахливіших речей. Для того, щоб вижити за будь-яких обставин людина потребувала такої адаптації. Однак у зв’язку з розвитком сучасної техніки, сучасних засобів масового знищення, сучасних засобів масової комунікації, мас-медіа та перверсій людського розуму така адаптація може виродитися як у злоякісне пристосуванство, що діятиме на шкоду людині та людству в цілому, так і у пароксизм «ствердження-у-знищенні» чи хворобливу тягу до смерти. Поставлена перед фактом повсякденности смерти, ба, навіть її банальности, людина не зауважує, як перестає цінувати саме життя. Людину здавна переслідують запитання – навіщо воно, це життя, яким воно повинно бути і чому. Загальною думкою нащодень стало, що, як мінімум, життя повинно бути «щасливим». До того її привчає перманентне нарощення матеріальних благ та задоволень, яке подається як єдина мета, до якої повинна прагнути людина. Однак, чому саме щасливим (особливо у матеріальному сенсі), і що є щастя – належної відповіді людина, попри те, що вона шукає її тисячі літ, не знайшла. Найпростіша з них окреслить це щасливе життя як безтурботність чи якийсь черговий гедонізм. Причому саме найпримітивніші форми гедонізму починають усе більше і більше домінувати у громадській думці. А мас-медіа, спрощуючи їх до легко засвоюваних форм комерційних реклам, доводять примітив до абсолюту і тим усе більше додають йому сили. Отже, у відповідності з такими масово насаджуваними поглядами, життя має сенс, коли воно відповідає розрекламованому стандарту щасливого, здорового життя мешканців рекламних кліпів. Інколи цей гедонізм набирає навіть своїх збоченських форм, що й проявилося у недавньому обговоренні евтаназії (від грецького euthanasia – добра смерть) – умертвлення безнадійно хворих за їхньою згодою та неначе б то з причини безсенсовности їх подальшого життя (яке у такому випадку окреслюється як існування) та через співчуття до такої людини. Мало того, останньо робляться спроби навіть усунути від прийняття рішення у такій важливій справі навіть самого пацієнта, що технічно зрозуміле. Є спроби погоджувати це рішення лише з рідними хворого, ба, навіть лікарями. Свого часу термін euthanasia застосовувався «лікарями» Третього Райху щодо знищуваних ними душевно хворих, недорозвинутих дітей, калік, а часто і в’язнів концентраційтих таборів. Инші режими нашої «технізованої» епохи не потребували навіть цього «теоретичного обґрунтування».

Иншою формою маніпулювання життям людини стали наукові досліди зі створення людських життів. На даному етапі розвитку ґенної інженерії людство впритул підійшло і до можливости створення людиноподібних Големів чи, може, таки насправді людей. Штучне запліднення, пересадження зародка, запліднення у лабораторії, дородова діаґностика з відповідними вибірковими абортами, ґенетичний відбір, ґенна інженерія (зчеплення ґенів, ДНК-рекомбінація) не лише дало багатьом з нас надію на народження дитини, але і на вибір, якщо так можна висловитися, у даному випадку, «параметрів» дитини, вибраковуючи непридатний «матеріал». Сама термінологія, якою послуговуються у такому випадку, свідчить про техноґенність підходів вирішення цих проблем. Метафізичні та етичні наслідки цього людство просто не у стані передбачити. Поява полчищ гомункулусів, можливих покручів людини та тварин або ж взагалі небачених істот, страховиськ може не лише змінити світ, життя на сущій землі, але й поставити людину в иншу позицію як щодо цього світу, так і щодо Бога. Замах робиться не лише на конкретну людину, чоловіка чи жінку, яким змінюють їх ґенетичний код, а і на усе їхнє потомство, яке ще не народжене, але у життя якого вже внесені, попри їх волю (бо ж їх «ще немає») незворотні зміни. Причому ніхто не ґарантує, що ці зміни є на добре, і що вони не ведуть до поколінь страховиськ та покручів. Тай хто здійснюватиме контроль за цими змінами? Однак водночас гординя людського знання, яке попри усе не осуджується Церквою, робить замах і на самого Творця. Карен Лебак пише про «гру в Господа» (1. 175), яка полягає у тому, що «люди поширюють людські знання і владу над природою у до цього невідомих їм реґіонах». Але заразом він і попереджує, що «Може статися так, що територія, куди ми прагнемо проникнути, не лише не досліджена, але і недоступна. Таким чином заборона породжена або можливими наслідками, або самою природою знання. Тривожні сумніви, що виникають у зв’язку з цим, фокусуються на тому переконанні, що є речі, які не слід навіть намагатися пізнати (і, можливо, ми будемо покарані за саму таку спробу)» (1. 175).

Людина настільки звикла до думки, що життя це якщо не повальне задоволення, то принаймні безтурботність чи безпроблемність у її сущому (читай – тілесному) житті, що коли вона стикається власне з життям у всій його драстичності, то, виявившись не готовою до цієї зустрічі, вона не лише сама не бачить сенсу жити таким не дуже приємним, з її погляду, життям до кінця, але й иншому не дає цього первинно, даного йому від народження, шансу. Для такої людини не має жодного сенсу і виглядає безглуздям продовження цього життя у муках. А воно часто саме таким і є. Складне, часом непривітне, у незгодах, а у решті решт і у очікуванні смерти як у одному з своїх аспектів. І не кожному вистачає сил протистояти цьому життю як місцю і радощів, і горя, і смерти – тобто життю у всій його повноті. А ще важче не протистояти життю, а приймати його. Людина часто не готова приймати життя як те, що власне і робить з неї людину. Вона не готова до тієї думки, що саме таке життя і саме життя є власне людським у ній як людині. При цьому під життям я розумію життя-людини-ось-тут-на-землі. Однак, попри всю складність і прикрість життя, ми не повинні забувати, що водночас воно, це життя-людини-ось-тут-на-землі, є й надією людини, якщо буде прийняте нею як таке, як воно є, і буде гідно нею прожите. Людина не має права резиґнувати з нього, нехтувати ним, а тим більше виправдовувати це нехтування якимось надміром у цьому житті горя та незгод, бо саме життя є передумовою надії для людини на якесь покращення у її земному житті, а у метафізичному сенсі надією на Спасіння. Без цього місця турбот та страждань і ця надія була б неможливою. Відмовляючи людині у її праві й можливості перебувати на цій «проклятій землі» (1М, 3:17) де Адамові було суджено: «В тяжкому труді живитимешся з неї по всі дні життя твого. Терня і будяки буде вона тобі родити, і їстимеш польові рослини. У поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся у землю, що з неї тебе взято; бо ти є порох і вернешся у порох» (1М, 3:17-19).

Класичним прикладом невиправданих людських страждань часто вважають страждання праведного і абсолютно невинного Іова про які говориться у «Книзі Іова». Так, і невинні страждають у цьому сущому світі, однак спеціаліст з християнської етики К. Лебак запитує про адекватність сприйняття цих страждань людиною: «адекватність людських парадиґм. Притча примушує нас задуматися над шляхами людського мислення, перевірити адекватність нашої логіки і нашу здатність мислити. Вона вчить нас задавати инші запитання!» (1, 177). Зіштовхнувшись з нічим не спровокованими стражданнями Іов, як просто людина, запитує Бога – «За що?» Після чого ведуться довгі суперечки стосовно того винен чи ні був Іов, щоб заслужити такі страждання. При цьому негласно закладена передумова, що «винні» заслуговують страждань, а «невинні» не заслуговують. А, отже, повинні отримувати на цій землі лишень задоволення. Але Господь дає відповідь, яка перемикає реґістр людського мислення і переводить його на инший, вищий рівень: «Де був єси, як я закладав землю? Скажи, як маєш розум. Хто визначив їй міру, – може знаєш..? Чи відкрилися тобі ворота смерті? Чи бачив єси брами смертельної тіні?» (Іов, 38. 4, 5, 17). І далі – «Чи хочеш справді скасувати моє право? Чи хочеш мене осудити, щоб виправдатися самому?» (Іов, 40. 8). Тим самим Бог відстоює своє право «бути поза будь-якими катеґоріями... Іов, будучи ні у чому не винним, таки задавав неправильне запитання! У межах людського сприйняття, у рамках відстоюваної ним... парадиґми Іов правий. Але неправильною є сама парадиґма! Людські катеґорії занадто обмежені, щоб спробувати охопити всю реальність» (1, 178).

Однак шлях до Спасіння пролягає саме через цю «прокляту землю», саме вона є передумовою надії, і надії на краще життя тут, на землі, краще у сенсі самовдосконалення людини, і передумови до Спасіння метафізичного (грекою – meta ta physika), яке долає те, що називається physika, стає понад – meta – нею. Тому й неприйнятною є будь-яка апологія суїциду як резиґнація з завдання здійснити це покликання, чи, тим більше, апологія евтаназії. Хоча, ясна річ, ніхто не забирає у людини право на її особисте рішення. Кожен у цьому житті вільний розпорядитися дарованим йому життям на свій розсуд. Людина тому і людина, що є вільною принаймні у цьому питанні. Однак, за всі свої вчинки вона відповідатиме теж сама і особисто. Так само, як і сама шукатиме відповіді на запитання, який сенс цього дарованого їй життя. Але вже навіть у самому нашому запитуванні про це криється певна лукавість і двозначність. Коли ми говоримо, що вона повинна «відповідати сама», то тим заздалегідь закладаємо дві передумови, про які прямо не говоримо – власне себе, як того, перед ким ми відповідальні за своє життя і ще когось, перед ким теж за нього відповідаємо. Якщо мати на увазі себе, то тут неначе усе зрозуміло. Я живу цим життям. Це моє життя. Відповідати за нього я можу, якщо ввести часовий фактор, умовно «до» і «після» смерти. Відповідати за життя ще за життя – це відповідати за те, чи воно є належним, і відповідати за його збереження перед лицем тих завдань, які я маю сповнити тут, на землі. Однак, якщо я відважусь його позбутись, то перед ким я тоді відповідатиму? Відповідати за своє життя після своєї смерти я можу лише за умови, що заздалегідь закладу, що у якійсь формі після неї, цієї смерти, я існуватиму. Тобто заздалегідь закладається моє існування і після смерти. І тоді самогубство вже неначе і не є таким уже й остаточним – бо ж я все таки якось там збережуся. Радше навіть певним лукавством. Хоча страх перед цим невідомим у мене залишається, і цей страх перед смертю і є формою, яка заставляє серйозно та відповідально відноситися до неї. Але перед ким я відповідальний за це життя, окрім себе? Очевидно перед своїми рідними та близькими. Але це все стосується мого шляху на землі. Відносини з ними складають мій життєвий шлях і мої заслуги перед ними. Натомість перед ким я відповідатиму за своє життя у сенсі метафізичному? Ні для кого з нас не є таємницею, що ним може бути лише Той, хто подарував нам це життя. Я маю на увазі не наших батьків. Ще перед ними зробив це життя можливим, дарував нам можливість існування через сотворенний світ і дароване буття певний Хтось, перед яким ми за нього відповідаємо. Саме він зробив так, що народившись я не лише ношу в собі цей світ, але разом з Ним, його Творцем, розбудовую цей світ, чи, якщо бути точнішим, Він через мене його розбудовує. Я є не лише елементом творіння, але і засобом творіння у Його руках. І це при тому, що як людина, я зберігаю свою свободу волі. У своєму житті я не лише відповідаю за самого себе як за часточку світу і одиноке людське життя, а і за те, щоб цей світ був, існував і розростався. Яким чином я є носієм світу? Та передусім через мову, яка є і «домом буття» (тобто власне мене), а водночас і світом, як тією оселею у якій я живу. Я не стільки описую нею цей світ, скільки власне ношу його у формі мови. Але, з иншого боку, я й розбудовую через неї цей світ, доточуючи, через прорив у Ніщо і його наступне о-мовлення, до цього мови/світу все нові й нові реґіони (2, 3). Таким чином через людину як мову з-дійснюється не лише світопідтримча функція мови, але і її креативна функція. Живучи у мові/світі – людина підтримує цей світ. Просто живучи, у-живаючи його вона є абсолютно необхідним партнером Творця у його постійному творенні світу. Таким чином життя людини є необхідною передумовою та підвалиною світу. Без неї світ не лише не мав би сенсу, але і у специфічному людському сенсі не існував. Але водночас через людину о-мовлюється і нове у ньому, воно з не-о-мовленого-Ніщо через медитативний прорив людини о-мовлюється у сущий світ, щоб стати мовою/світом. Це нове у мові/світі осідає у ньому через промовлення, мовлення до людини не-о-мовленого-Ніщо, коли воно до людини розкривається. Отже, промовляти Ніщо може лише до людини, як людини, що живе-в-світі. Життя людини, таким чином, неначе складається з двох основних нуртів – існування у сущому/мові та буванні-до-Ніщо, тобто бутті. Таким чином життя людини постає у своїй двоякості. Людина існує у своєму сущому і буває у своєму бутті. Це почасти призводить і до розірваности людини, до її незгоди з самою собою. Але саме у цій розірваності й незгоді з самою собою людина є людиною. Саме такою їй і слід, очевидно, бути. Якщо б вона була лише буттям, вона позбавилась своєї сущости і стала богоподібною, а ставши лише існуванням, вона б стала річчю між речей у царстві повної несвободи.

Таким чином, той дар, за який ми відповідальні і перед собою і перед Ним, є двояким, і визначається це людське життя як буття/існування. Власне ця двоякість і є підставою неправильного трактування. Особливо, коли людина, не розуміючи своєї двоякости та розколотости, прагне єдности, відкидаючи, принаймні у голові, одну з сторін своєї двоякости. Відкинувши суще – вона опиняється у порожнечі, а відкинувши буття – розпластується під тягарем сущого. Обтяженість людини існуванням чи життям сущим спокушає її від цього неначе б то безперспективного та марнотного сущого життя позбавитись. Але навіть, неначе обмежившись до сущого, погодившись лише на нього, людина не може реально розв’язати своєї двоякости. Усе одно мається на увазі, що для людини залишається ще й друга частина цього дару – власне буття. При цьому весь час упускається той момент, що дар є даром у його двоякості, у його бутті/існуванні. Остаточно розв’язати цю двоякість людина може лише через смерть, свою особисту смерть. Під нею розуміється припинення її сущого існування. Однак як дійти до цієї розв’язки? Оминути ці ворота ніхто з нас не у силі, але яким має бути наш шлях до них? Просто позбавити себе життя? Може дійсно, чим швидше ми це питання розв’яжемо, тим швидше позбавимось цієї осоружної двоякости? Існує і така думка. Однак чи не є вона простою спокусою, випробуванням людини чи результатом нерозуміння нею своєї ролі у світі та своїх стосунків з Ним? Живучи, людина перебуває у просвіті чи у світлі можливого прояснення до Ніщо. Завіса між людиною-в-світі та Ніщо інколи розривається і людину осяває життєдайним світлом Одкровення. Тобто, живучи посполито у світі, людина лише очікує цього осяяння. Але чи можливе таке осяяння у єдності з Ніщо без довгого попереднього, можливо, навіть страдницького існування? Це існування є своєрідною передумовою цієї єдности. І таким чином двоякість людини розкривається як надія на єдність. Якщо осяяння є формою креативної функції, власне світобудування, то існування є світопідтримчим перебуванням у світі/мові.

До цього часу ми дивилися на ситуацію з огляду на світ. Однак як усе це виглядає з огляду на людину? Попереднє довге існування у сущому є шляхом людини, який єдино і може привести її до остаточного розв’язання її двоякости. Тобто, – шлях є передумовою осяяння як Спасіння. Тому ми повинні бачити дар життя як милість, що дарована людині, як подавання руки, яку ми неповинні відштовхувати, відмовляючись від життя на користь якоїсь ілюзорної легкости і простоти, яку нам неначе обіцяє самогубство чи евтаназія. Лише цей дар дає нам шанс остаточно розв’язати ситуацію на користь буття-в світі/мові та Його присутности, а у решті решт – на користь Спасіння. Однак цей розв’язок можливий лише після повного прийняття дару з усіма його незгодами та радостями. Ми повинні пройти свій шлях до кінця, пройти його у очікуванні, яке звемо вірою. І тоді неприйнятним стає жодне самогубство чи евтаназія. Зокрема останнє, яке часто є просто вбивством, бо ж остаточне рішення про позбавлення життя тут приймається не самою людиною, а лікарем чи ще ким-небудь з «рідних». Ми повинні подолати у собі ілюзію, що життя є або лишень розкошуванням у сущому (хоча і ним також – принаймні як даром чи спокусою, якщо хтось хоче так його тлумачити) чи лишень блаженством єдности з Ним у бутті. Життя є таким, яким воно є. Життя є перебування-у-існуванні-до-буття. Воно і з-дійснюється у існуванні сущим і з-бувається-до-буття у повній відповідності з своєю двоякістю. І ми повинні прийняти цю двоякість, тобто бути у ній покірними, щоб досягнути остаточного Спасіння.

Дар спрямований до кожного з нас. Він не є чимось абстрактним чи всезагальним. Дарування життя полягає у тому, що саме Він дарує саме тобі. І ти покорою від-дячуєш, від-даєшся чи від-даровуєшся Йому. Давшись, від-давшись, пройшовши людський шлях у двоякості буття/існування ти сповнюєш заповідане і приймаєш дар. А прийнявши дар – з-дійснюєш Ніщо у світ. Стаєш інструментом творення світу в Його руках, а почасти, може, і співтворцем цього сущого світу, бо ти є вільним як буття. І водночас ти й рятуєшся у цій двоякості як у шляху до Спасіння. Поза цим життям такого шансу на Спасіння людина не має. Тому не прийняти дар життя означає і не прийняти Спасіння, знехтувати цим Спасінням, відштовхнути даруючу нам життя люблячу руку. Даруючи нам життя, Бог милує кожного з нас. Однак ця любов не виявляється як дарування безпроблемного і без-відповідального життя. Життя, яке дароване нам, гідне людини та її попередніх заслуг – воно від-повідальне, від-повідає-на- і від-повідає-за- цей Його дар. Його любов є діалогом між Ним і нами. Вона потребує цієї від-повіді-на та від-повідальності-за Його слово/дар. Дарувавши буття і світ через Одкровення осяяння у спілкуванні людини і Ніщо, він запрошує нас до розмови, до в-слухування і від-повідання. Від-повідь і від-повідальність є шансами людини, щоб ввійти у Нього, у Його Слово. Однак, щоб відповідати Йому, я повинен с-прийняти С-казане Ним, тобто Сказане взагалі (якщо говорити про Сказане істотно, про про-мовлене взагалі, усе, що О-мовлене у вигляді світу). І лише виходячи з цього С-казаного (Про-мовленого), О-мовленого світу я можу дати відповідь на Його слово, на даровані мені інколи моменти прориву. Тобто я повинен віднестися до про- і о-мовленого сущого світу від-повідально, що означає – прийнявши його як дар-промовленого-до-мене. А цей дар-промовленого-до-мене і є дар життя у двоякості його буття /існування. Виходячи з попереднього стає зрозумілим, чому відкидання дару життя є відкиданням промовлення-до-мене, тобто глухота до Слова Божого. Ця глухота і є власне тим мета-фізичним самовбивством, що перериває не лише наше суще існування, але і діалог з Богом, а, відповідно, – і надію на Спасіння. І лише будучи абсолютно глухим можна виправдовувати, по суті, вбивство безнадійно хворих. Якщо людина глуха, то вона не може і відповісти. І водночас вона є і безвідповідальною за усе нею чинене. Вона не лише не відповідає ні за що, але і не може ні на що відповісти. Як уже зауважувалося, така глухота можлива, коли людина колапсує у межах сущого/існування. Маючи справу лише і єдино з о-мовленим світом сущого, і не маючи відкритости на Ніщо, вона і оперує у цьому замкнутому, а тому й мертвому світі. У ньому людина мертва вже до смерти. Там вона перетворюється у річ серед речей, тобто вона мала б бути річчю серед речей. Однак, на щастя людина не може перетворитися у річ уже лише тому, що перестала б, відповідно, бути людиною. Їй можуть лише навіювати такі думки. Кожен з нас, як людина, несе у собі свою розімкнутість через буття на Ніщо. А тому, зберігаючи життя, кожен може позбутися своєї глухоти та німоти. На щастя ми можемо чути і почути, а, отже, і від-повісти. Тут «почути» означає – перебуваючи у двоякості існування/буття, прийняти його як належне і «в» ньому бути від-повідальним, шанувати даровану мені двоякість і переживати її як дарований мені життєвий шлях. А від-повісти означає – будучи від-повідальним за своє життя і у своєму житті від-повідати на Його слово у світ, розбудовуючи цей світ і рятуючи тим самого себе, бо весь час залишаючи тим за собою шанс почути Його ще раз, а, отже, і почути Його остаточно, тобто спастися у єдності з Ним. Бо ж дійсно остаточно і по-справжньому розв’язати двоякість людини, позбутися своєї закинутости-у-світ людина може лише поєднавшись у бутті з Ним. Однак поєднатися вона може лише від-повідально пройшовши свій життєвий шлях у вірі, лише тоді вона позбудеться своєї відірваности від Нього і через відповідь на Його милість буде прийнята Ним і у Ньому.

Шлях смерти як шлях суїциду є воланням ні до кого, у ліпшому випадку до свого сущого. Тобто він є воланням не у той бік. Тут людина повернута спиною до Бога, який бачить та чує нас, і волає до сущого, яке не бачить і не чує, бо з засади є сліпим та глухим. Мало того – вона і не підозрює своєї двоякости, гадаючи, що є лише сущою, але все-таки надіючись на якесь блаженство чи хоча б заспокоєння після вчинення самовбивства. І помиляються ті, хто гадає, що самовбивство не є формою комунікації людини – якраз навпаки – воно є оголеним воланням людини до нас і до Нього. Воно завжди є формою звернення. Однак це звернення направлене не тому адресату.

Але таке самовбивство не обов’язково набирає реальних форм. Інколи воно здійснюється чисто символічно. Інколи у рамках мистецьких експериментів. Тут важливе двояке відношення вже до сущости людини, коли з одного боку людина зводиться єдино до цього сущого, а з иншого це суще трактується не як вартість, а радше як м’ясиво, матеріал для якихось умоглядних раціональних побудов чи виміщення своїх задавнілих комплексів. Однак таке світорозбудовування нагадує радше мишачу метушню і не має нічого спільного з справжньою креацією. Це лише маніпулювання обрубками людських тіл, речами, знаряддями. Тим людина вбиває сама себе вже тоді, коли бачить у самій собі не Дар Божий, а знаряддя до чогось, тобто просто річ. Це стара як світ філософська сентенція. Однак вона буде завжди актуальною. Людині не можна трактувати себе як річ. Вона повинна нести себе як просвіт буття до кінця. О-речовлення людини є передумовою виправдання суїциду. О-речовлене, о-сущене існування не може знайти виправдання свого продовження у самому собі й тому йому здається, що і все людське життя не має жодного сенсу. Бо ж навіщо тоді життя, коли воно таке тяжке? І взагалі чи хтось його давав? А якщо ні, то я можу ним розпорядитися ні на що не оглядаючись. Така о-сущена людина стає безвідповідальною щодо свого людського життя і без-відповідальною щодо Бога. На Його дар вона не хоче від-повісти. Але не приймаючи дару людина не приймає і надії. Остаточна єдність у бутті й остаточна свобода виглядають для неї недосяжними, ба навіть не осмислюються нею. Тому така людина і не погоджується на замирення з життям як шляхом людської долі та платою за остаточну свободу у бутті з Ним. Безнадія штовхає таку людину перервати беззмістовне існування, що не освічене та не освячене цією надією. Їй здається, що сила у відмові від цього життя, чи що сила у ній смій, але це не так. Людина сильна у замиренні з життям, та у прийнятті дару. Тоді вона не лише з-дійснюється у світі але і з-бувається у бутті до Ніщо, може досягнути остаточного розв’язання своєї двоякости буття/існування у остаточній єдності з Богом. Життя у двоякості буття/існування є життям у просвіті, у надії, тоді як колапсування у сущому дійсно веде у нікуди суїциду. Тому людині потрібна відвага жити, відвага відповідати за своє життя і лише тоді їй може бути подарована надія на Спасіння, принаймні відкриється шлях до нього.

Львів, 1993

1. Лебак К. Страшилы на стене. // Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. – М., 1990.

2. Возняк Т. Гріх існування. // Сучасність, №12. – К., 1997.

3. Возняк Т. Дім буття. Деякі аспекти мови й мовлення (фраґмент) // Авжеж, №6. – Житомир, 1991.


ч
и
с
л
о

33

2004

на початок на головну сторінку