Антін Борковський

Таксисти смерти

Чомусь до цих людей шанобливо звертаються «ескадрони смерти», «чорні полковники», «легіон асасинів». Ми назвемо їх по-дружному, без зайвого патосу: таксисти смерти. Вони віддавна приходять вночі і лише листя нашого життя тріпоче під їхніми черевиками. Сила їхня не у зброї, вправність їхня не здолає жодного волевиявлення, проте наша нація дітей страху завжди їх сакралізувала. Інстинкт ні разу не підвів лемінґів, ми організовано долали власне життя своєю пасивністю. Некрофілія пошанівку застиглої мудрости, що, як виявилось, уже давно задокументована та підписана головою ідеологічного трибуналу, ім’я якому підсвідомий двоємисл Джорджа Орвела. Всі все знають, всі все розуміють, проте «контра спем сперо» сподіваються, що візит виконавців Фатуму омине, що вдасться відхреститись чи відкупитись.

Таксистів не викликають і по приїзді вони не сигналять. Смерть віддавна приїздить за спинами цих людей, фірманів людського горя. Вони приносять мотив відчаю у наше роздерте страхом суспільство, депортуючи на останній вокзал. В той самий спосіб вони дарують спокій – адже це справді остання подорож. Раніше, коли вони гордо звались нквд та ґестапо, то мали підстави принаймні для професійної гордости перед п’ятирічними онуками. Вони тримали дітей на зацюняних спортових штанях, намагаючись вибілити свою плямисту совість байками про колишні сеанси суспільної оздоровчої терапії. Тепер же вони втратили найважливіше, – ім’я. Вони небезпечні, але вже не породжують страху, – лише огиду. Вони прозоріші від подиху своєї пасажирки, кроки їхні нечутні, а слова невагомістю можуть дорівнятись лише державній конституції. Їх позбавили імени, а пісня їхня мовчазна. Їм навіть пенсію щоразу видають авансом. Вони не мають звань та строїв, не ходять на весілля, а замість шашки на боці мають зашморг. Вони причащають крицею й обряжають кров’ю. Вони їздять в однотонному авті, розцяцькованому веселковими кольорами смерти.

Всі досі незаспокоєні торочать лише про погані новини з передвиборних штабів, забуваючи про єдину справжню біду, – скоро скінчаться «нібито марґінали», буйні соціялісти і націоналісти, ті, по кого найчастіше приїздять таксі смерти, і тоді неодмінно приїдуть і по ваші діти. Так не буває, щоби таксі приїздило лише по Ґонґадзе, Александрова, Дудаєва, Чорновола, Старовойтову, а не заїхало у Беслан. І для кожного буде свій апокаліптичний «беслан», бо таксисти завжди міняють маршрути, залежно від замовлення. Ніколи не минеться, аби рухівці бавились українізацією облради під час розгону білоруських опозиціонерів. Не буває такого, аби в Криму десантовані рускіє фашисти громили татар, а Львів мовчазно мислив лише про вічну недовшанованість пам'яти отців мілітарної українізації Галичини. Згадали нарешті гасло «свободи без солідарности» не буває – запізно. Нема вже з ким солідаризуватись і зрештою таксисти вже не приїздитимуть по свободу: авта їдуть лише заправлені кров’ю. Момент врівноваження кривд неодмінно настане, адже колаборант має цінність лише тоді, коли є опозиція. Метафізика проста: хоча всі бики завиють по-вовчому – ясно, кого врешті дертимуть вовки. Сумнівний фінал нинішніх відступників, які важать не більше, ніж тінь отця Гамлета.

Так уже було у 30-х, 40-х, а нині у сусідній брамі. Від сипняку у транссибірському експресі, від голоду, від пацифікаційної кулі, або просто від бейсбольної біти. Після сусіда таксисти згодом підвезуть і тебе. Рукописи не горять?! От тільки не буває чужих газет. Запах спаленої редакції і є справжнім запахом спаленої свободи. Податкова приходить не до чужої редакції – вона приходить по десятину твоєї свободи. Бо і чужої свободи не буває. Хоча, справді, свобода слова, обтяжена власниками, часто випромінює крихкий і прикрий запах зруйнованої довіри.

Чомусь за традицією не можна звинувачувати «багатостраждальний» народ, який схвально підтягав у такт гуркоту коліс, коли вивозили «крайнього» сусіда. Українці організовано передавали естафету «золотої баранки», не породжуючи шоферів, які би прагнули змінили карту руху. Тож і станемо нацією александрових.

І нехай ряди ще більше поріділи, проте ми, затуркані, обдерті, биті, ще поштовхаємось трунами в останньому тріюмфальному штурмі цвинтарів, приміських лісів та тюремних лазаретів. Не підемо самі, змусимо туди себе везти – і здригатиметься европейська спільнота від дипломатичних нот. І власникам таксофірм не бачити ніколи Гути Ченстохової та не їздити на олімпіяди. Їм лишиться заґратований пансіонат для концвідпочинку в Ялті, який охоронятимуть вівчарки та спецназ, та радісні фітотерапевтичні зустрічі в лікувальних сосняках під Шушенським. У тих безмежних краях разом попід ручку дріботітимуть ґебіст і урка.

Із зони неможливо вийти на свободу – і завжди доведеться ховатися від колючого вітру свободи за колючим дротом.

Можливо, грузинської революції не буде, проте знайдуться люди, що вийдуть на узбіччя публічно проголосувати, не боячись, що мовчазний катафалк спиниться. Ми вже знаємо приклади відданої самопожертви у Бєларусі. Якщо пережили ночі кривавої української демократії, то не забракне сил підвести очі і на нового начальника режиму.