Володимир Фісанов

Мисляча особистість і тінь «нового середньовіччя»: чи варто уникати двобою?

Колись відомий поет написав про багато у чому безбарвне повсякденне існування наших сучасників у 70-80 роки: «Там в моде серый цвет, цвет времени и бревен». З того часу змінилося чимало. Відійшли у минуле одностайність і пропагандистська реторика, багато хто з нас помандрував дорогами вільного світу, декотрі навчилися (щоправда, не відразу) писати без втручання зовнішнього цензора, проте здебільшого ми усе ще покладаємося на цензора внутрішнього. При всьому тому, сьогодні, коли практично оголилися усі нервові кінцівки нашого суспільства, коли політичне життя лише частково прикрите облудністю слів і гасел, виникає питання: «А що ж, усе-таки, ми отримали, так би мовити, у спадок як стержень суспільства, як його несучі конструкції і що сьогодні завзято вдосконалює чинна влада?»

Нині у багатьох статтях і виступах науковців, які намагаються проаналізувати феномени розвитку у постсоціялістичних країнах, усе частіше виринають слова «феодалізм», «неофеодалізм» і т. ин. Що це – данина моді чи наслідки глибокого аналізу соціяльних реалій? Згадаємо у цьому контексті яскраву книгу Ніколая Бєрдяєва «Нове середньовіччя», написану ще у 1924 році. Вона, до речі, врятувала йому життя у роки війни. Прихильником його філософських поглядів виявився генерал СС, який врятував старого філософа від концтабору. Він писав: «Ми переживаємо стан, подібний до падіння Римської імперії та античної цивілізації ІІІ століття, коли лише християнство духовно врятувало світ від загибелі та остаточного розкладу. (...) Нині порятунок суспільств з’явиться від союзів та корпорацій, що мають міцну основу, яку дає віра. Із них складеться нова тканина суспільства. Вони повинні зміцнювати зв’язки у добу падіння старих держав. А старі держави руйнуються. Нова історія закінчується. І ми підходимо до доби, подібної до раннього середньовіччя». [4, с. 448-449].

Що справді характеризувало феодальну добу, то це фактично необмежена залежність людини від господаря на усіх рівнях, насамперед, на матеріяльному. За часів «реального соціялізму» неподільним господарем над матеріяльним і духовним світом людського існування стала всеосяжна держава. Російський революціонер В. Л. Кибальчич (пізніше відомий франкомовний письменник, який писав під псевдонімом Віктор Серж) у листі-заповіті перед арештом в СССР на початку 1933 р. писав своїм французьким друзям про «сп’янілу від влади» сталінську державу: «Ця жахлива машина спираєтьсяна подвійну опору: всемогутня Служба безпеки, що сприйняла традиції таємних канцелярій кінця XVIII століття (доба Анни Іоановни), і б’юрократичний «порядок» (у клерикальному сенсі) привілейованих виконавців. Концентрація економічної і політичної влади така, що особистість утримується у покорі хлібом, одягом, житлом, роботою і повністю перебуває у розпорядженні машини, дозволяючи останній в результаті нехтувати людину і брати до уваги лише маси» [19, с. 342]. З тих часів змінилося чимало. Головне – Україна стала суверенною. Сьогодні ми маємо можливість виїзду за кордон на заробітки, формально відійшли у тінь політичні переслідування, можна навіть публічно висловити власні думки, які не збігаються з офіційними. Щоправда, влада десятиліттями може не звертати на них уваги. Проте у головному усе залишається по-старому: б’юрократичний клас-дракон міцно тримає важелі управління державою-феодом, вміло маніпулюючи дезорієнтованою «Big Mac» масою, більша частина якої усе ще утримується за ґратами нашого економічного ҐУЛАҐу тим самим хлібом, одягом, житлом і роботою.

Спробуємо розібратися. З часів краху комунізму ми опинилися, як висловився один з відомих совєтологів, поміж рухливих руїн. Один сеґмент суспільного організму безпосередньо пов’язаний зі світом совєтської індустрії. Він уособлювався насамперед промисловими містами Сходу України. Проте після 10 років стагнації констатуємо існування цілих люмпенізованих регіонів і «бомжуватих» міст. Особливо разючими є приклади шахтарських містечок-примар у тому ж Донбасі. Досить велика частина населення тут довгий час була зорієнтована на цінності совєтської доби.

Инший сеґмент суспільства – це сільськогосподарські регіони України, які представляють традиційну українську культуру. Всередині цих сеґментів суспільства і змушений маневрувати, иноді усе життя, пересічний громадянин. Отже, ми маємо сьогодні у більшості своїй люмпенізоване місто і дезорієнтоване, з традиційною кореневою системою (і також не менш люмпенізоване) село. Якоюсь мірою «протистояння» цих двох сеґментів відбувається на тлі відсутности в Україні справді европейського полісу з розвиненою громадянською структурою. На жаль, у нас із Західною Европою традиції тут суттєво різняться, про що дуже переконливо написав київський дослідник Ігор Макаренко. Сьогодні і ми починаємо розуміти, що дешевше «дати людині Право і місце, де він це право може реалізувати», аніж «постійно тримати напоготові велике військо» для захисту торгових шляхів [12]. Нам не вистачає також справжньої бюрґерської відкритости, яка породжується світом приватної ініціятиви і, як наслідок, має чіткі орієнтири інтелектуальної свободи і раціональної дії.

 Поки що, користуючись слабкістю громадянського суспільства (а якщо говорити відверто, його фактичною відсутністю) панівна б’юрократична каста, існування якої є головною запорукою соціяльної нерухомости [5], використовує той «неофеодальний остов» соціяльних відносин і владної єрархії, який отримано у спадок від «реального соціялізму», з метою висмоктування із суспільства життєдайних сил. Cаме у нинішній системі влади, яка не змогла гарантувати демократії, вбачає головну причину «відставання» Києва від найближчих сусідів у процесах евроінтеґрації Віктор Ющенко [23, с. 37]. І ми не схильні заперечувати політикові.

 «Постсоціялістичні держави, – як зазначив у своїй глибокій доповіді на недавньому Конгресі україністів професор Джеймс Мейс, – успадкували економічну систему, котра давно схилялася до типу феодалізму, де кожний виконував обов’язки щодо вищих інстанцій за допомогою неформальних порозумінь з відповідними офіційними структурами, і, самоочевидно, ставився до свого підприємства чи колгоспу як до феода. Начальник використовує майно за власним розумінням, без будь-якого реального контролю, робітники повністю залежні від його доброти чи самодурства (особливо на селі, де голова... ставиться до «своїх» селян як до кріпаків) і він має право залучати їх до будівництва дачі, чи використовувати їх для суто особистих послуг. Водночас, він зобов’язаний будь-що зберегти свій трудовий колектив. Навіть якщо немає грошей для зарплати, ніхто не звільняється з роботи». Висновок, що його робить вчений, невтішний для европейської спроможности нових феодалів: «Утримуючи неофіційний контроль над грішми... такі сили вміють ефективно захищати свої інтереси в коридорах влади, але, загалом кажучи, не вміють адаптуватися до економічної моделі Евросоюзу» [14, с. 5].

Парадоксально, але факт: тема неофеодалізму і «нового середньовіччя» усе частіше спливає у сучасній міжнародній полеміці. «Можливо, ми перебуваємо на етапі «нового середньовіччя», зауважує сучасний французький філософ П’єр Аснер, але... це середні віки без папи та без імператора. ООН намагається трохи бути папою, США намагаються де-не-де бути імператором, але вони погано споряджені для виконання такого завдання. Ми перебуваємо в періоді невизначености, коли не досить сказати «держава», «суверенітет», «політика» для того, щоб відродити ці реалії. Але немає иншого принципу, який би заступив їх. І, можливо, мають настати періоди справжньої анархії, громадянської війни, щоб зродити щось инше...» [1, с. 233].

Справді, відроджувати реалії, особливо економічного суверенітету, за умов фактичного колапсу національних економік постсовєтських країн досить складно. Тим більше тоді, коли, як зазначає російський дослідник Алєксандр Неклесса, світова спільнота поступово повертається до «домінування такого, здавалось би, вже залишеного у минулому, неофеодального алгоритму побудови господарчого життя, який дозволяє стабільно існувати, планомірно стягуючи своєрідну ренту (або надприбуток, або, якщо завгодно, податок, «данину») з соціяльно-економічної неоднорідности світу» [15, с. 27]. Цю данину сьогодні отримують провідні держави так званої техносфери.

На геополітичному рівні, особливо після подій 11 вересня, відбувається ревізія засадничих принципів Вестфальської системи, яка склалася після завершення Тридцятилітньої війни і гарантувала державам дотримання суверенітету і територіяльної цілісности. Сьогодні у міжнародній практиці поступово закріплюється те, що можна кваліфікувати як феномен новітнього васалітету. Вже згадуваний Неклесса пише про нову «глобальну єрархію» і про своєрідну інтернаціональну номенклатуру, яка має власні регулятивні органи – Велику сімку, НАТО тощо. У такому разі, вважає дослідник, ми маємо «рецидив конструкцій, характерних радше для станового феодального світу» [16, с. 11].

 Не так давно один із представників вищих кіл британської політичної еліти Роберт Купер (радник прем’єр-міністра з питань зовнішньої політики), виступив зі статтею з промовистою назвою «Чому нам усе ще необхідні імперії?» [27]. Говорячи про три типи держав, що сьогодні утворюють своєрідну піраміду у системі міжнародних відносин – постмодерні, модерні, досучасні, – автор вважає, що держави Заходу, які він зачислює до перших, мають право на проведення політики «захисного імперіялізму». Саме такого підходу, на думку Купера, потребує хаос, що його вносять досучасні держави третього порядку (premodern states).

Постмодерна система, в якій живуть европейці, ґрунтується вже не стільки на балансі інтересів, а передбачає величезний ступінь взаємозалежности внутрішньої (навіть у традиційно внутрішніх справах тієї чи иншої держави) та зовнішньої політики; вона формується як система відносин, що становить собою високий ступінь взаємної підтримки і, зрозуміло, відмову від будь-якої форми силової поведінки. Европейський Союз, робить висновок Купер, є «найбільш розвинутим прикладом постмодерної системи».

До якої ж групи держав, виходячи з цієї класифікації, сьогодні належить наша країна? На Заході вона радше сприймається як слабка модерна держава (modern state) з окремими рисами досучасного суспільства. Отже, Україна взяла курс на перетворення модерної державної системи у постмодерну. Слід, мабуть, чітко уявляти, що наша країна фактично подала первинну заявку на вступ до елітарної і відносно закритої системи Заходу, яка сама по собі, за влучним виразом, діє подібно до «техніко-наукової мегамашини..., яка вже не може сьогодні розглядатися як продукт одного геополітичного простору» [26, с. 136].

Однією з базових рис процесу, який ми сьогодні називаємо глобалізацією, є включення або ж не включення тієї чи иншої країни в реструктуровану систему світового економічного порядку. Економіст Едвард Лютвак ввів навіть спеціяльний термін «геоекономіка». Враховуючи, все-таки, відхід на другий план воєнного чинника, єрархія держав, їхній ранг та дієздатність на міжнародній арені визначаються сьогодні значною мірою економічною міццю. Геоекономічне суперництво здійснюється за допомогою таких заходів, як поліпшення інфраструктури, підвищення рівня освіти та професійної підготовки,удосконалення послуг, впровадження розробок з метою розвитку промисловости і підтримки експорту.Ідеться, як вважають на Заході, про сучасну форму кольберизму, про кольберизм «високих технологій». Для геоекономічних держав особливо важливою є участь в управлінні світом, слідкування за правилами гри, що встановлюються. Щоб дотримуватись подібної тактики, всередині країни повинен постати інтелектуально підготовлений, відповідальний, цілісний політико-б’юрократичний клас, для якого існуватимуть чітко означені національні інтереси. По-друге, щоб зробити геоекономіку гнучкою і мобільною, потрібна кардинальна реформа освіти і професійної підготовки. Зрозуміло, що таке майже неможливо в країнах з низьким рівнем економічної культури, де приймаються навіть принизливі міжнародні умови. Цікаво, що сьогодні навіть Італія, з огляду на ці обставини, не зараховується деякими дослідниками до розвинених держав, а трактується як країна другого ешелону. Італійські дослідники у своїй глибокій розвідці зазначають щодо подальшої долі своєї країни: «У гіршому разі Італія ризикує стати завойованою територією; у ліпшому – жертвоприношенням европейському фундаменталізмові. В Італії панують відмовницькі, антипромислові, щоб не сказати мазохістські, настрої. (...) Ми ризикуємо опинитися на узбіччі Заходу або ж перетворитись у його колонію» [ 8, с. 55-56].

 А чи можемо ми, в Україні, серйозно претендувати на вступ, скажімо, до ЕС, якщо «неофеодальні» риси усе ще наявні в економічному житті країни? До речі, це не тільки біда нашого суспільства. Як відомо, внаслідок напіврозпаду совєтської системи і демонтажу РЕВ та Варшавського договору в Східній і Південно-Східній Европі виникло чимало слабко керованих (з раціональної та інтелектуальної точки зору) держав. Американський дослідник Чарльз Фейрбенкс присвятив спеціяльну статтю проблемі феодалізації держави, розглядаючи її на прикладі єльцинської Росії. Він, зокрема, пише: «До чого ми справді не були готові, то це до швидкої трансформації надзвичайно сильної держави у дуже слабку державу. В Албанії, Республіці Сербії (Сербська частина Боснійської федерації), Боснії, Придністров’ї, Абхазії, Грузії, Камбоджі держава здається такою слабкою, як це було у феодальній Европі між 1100 та 1200 роками». Приблизно до цієї категорії автор зачислює Росію, Бєларусь, Киргизстан, Азербайджан, Україну і Казахстан [24, с. 48]. Якщо говорити відверто, ми маємо справу з кардинальним, вартим багатьох десятиліть відкочуванням назад, із соціяльною і – головне –морально-етичною деградацією суспільних відносин. Невтішний висновок і закид сучасним транзитологам (до 1991 р. совєтологам) зробив відомий історик Стівен Коен, заявивши, що вони недобачили найважливіше в історії Росії з 1991 року і водночас протилежне до того, що вони збиралися вивчати і висвітлювати – «поступовий і неухильний процес демодернізації країни» [9, с. 59]. І все це відбувається на тлі неофеодальних тенденцій. Фейрбенкс зазначає, що сподівання на стратегію ліберальних реформ у Росії з намаганнями приватизувати державні активи як необхідну умову для модернізації не виправдалися. Навпаки, це несподівано сприяло «відродженню феодальних тенденцій всередині совєтської системи», які самі по собі були вивільнені колапсом останньої [24, с. 49].

 Проте сьогодні, коли економічна стратегія має стати дійсно інноваційною, Україна, хоч як це парадоксально, може мати тут більший шанс. На відміну від Росії, яка живе поставками сировини, небагата на ресурси Україна змушена піднімати виробництво. Як зазначає сучасний аналітик Олександр Борянський, у нашої держави на цьому шляху одна перепона: її економіка має феодально-правоохоронний відтінок. Але це спільна біда всіх країн СНД [7]. Знавець реального середньовіччя Марк Блок писав, що і в ту далеку добу при характеристиці феодальних держав сучасники застосовували слово respublica [6, с. 417]. Иноді подібне трапляється і сьогодні, коли ідеться про держави «неофеодального» типу.

Отож, візьмемо на себе сміливість констатувати, що у переважній більшості постсовєтських країн, і в Україні зокрема, фактично взаємодіють два феномени – «неофеодалізація» економічних відносин і вивільнений від пут інтернаціоналізму світ традиційного. Звісно, піднімається і приватний сектор, але він не позбавлений яскравих олігархічних рис. Усе це, за відсутністю розвиненої громадянської свідомости, сучасної полісної культури, провадить певною мірою до архаїзації суспільних відносин [17].

Сьогодні в Україні, мабуть, відбувається зіткнення тенденцій архаїзації зі стремлінням до реформ, що утворює атмосферу конфронтації, розколу суспільства: відбувається своєрідне «змагання» між культурними цінностями, стилями життя, орієнтаціями на статику і динаміку. Єдиний кардинальний засіб формування цивілізованих суспільних відносин – це розвиток діялогуміж різними суспільними сеґментами і субкультурами. Адже недостатня розвиненість діялогу створює умови для панування насамперед архаїчної культури, яка знищує при своїй активізації инші культурні форми, зокрема ті, що орієнтовані на розвиток.

Що насамперед потрібно для постійної підтримки готовности до діялогу і самого діялогу у суспільстві? Відповідні реальні громадські структури, десятки і сотні програм, що змінюють саму соціяльну архітектоніку суспільства, насамкінець, багатий новими ідеями, пульсуючий стиль мислення економічно та інтелектуально автономної особистости.

Нам не слід вилучати із розрахунків також намагання Заходу та cтворених ним численних фундацій накинути своєрідне «павутиння» громадянського суспільства на малорухоме тіло нашого суспільства. «Єдиний шлях, який можуть використати раціональні структури, що чинять опір хвилям ірраціоналізму, пов’язаний із дотриманням «принципу ліліпутів» (the Lilliput principle). Тіло ірраціональности, подібно до тіла Гулівера із відомої казки, може бути блоковане тільки численними малими «путами» раціональних програм. Жодна пряма атака проти ірраціоналістичного Гулівера не може призвести до успіху» [18, с. 266]. Проте поки не буде відповідних глибинних внутрішніх рухів «українського Гулівера» як такого, що долає неофеодальні синдроми, а головне – спрямованих на реальне обмеження влади чинної номенклатури, усі зусилля Заходу сходитимуть нанівець.

Провідниками духу особистої свободи мають стати вільні творчі асоціяції, які розширюватимуть поле комунікативности культури. За нових обставин ми напевно повинні навчити наших дітей та юнь мислити подібно до особистостей Відродження. Добу формування европейського індивідуума, джерела европеїзму добре описує Леонід Баткін, розкриваючи при цьому феномени зародження світосприйняття европейського індивіда «як світу побаченого мною: ось так, а не инакше, виключно з мого приватного місця, із якоїсь точки особистого існування» [3, с. 897]. Мабуть, перш за все слід сформувати достойне інтелектуальне підґрунтя для такого особистісного бачення.

Отже, вихід один – вилуплення людської індивідуальности, її інтелектуальної свободи із пут «нового середньовіччя», подібно до того, як це відбувалося на межі Нового часу. Разом із тим, повинна виростати й усвідомлена воля індивіда до дії, що у нашому випадку є не менш значущим.

І ці активні, інтелектуально й морально підготовлені громадяни зможуть вплинути на державу у бік її «етичного» реформування. І хоча держава, за словами Бенедетто Кроче є тільки «елементарна і разом з тим злиденна форма практичного життя», із неї все-таки випливає моральне життя, яке «рукавами розливається на безліч рясних струмочків. Вони настільки благодатні, що спроможні безнастанно розмивати і створювати наново форми державного життя, спонукаючи їх до очищення та оновлення» [10, с. 114].

Картина сучасного світового розвитку є настільки складною, що її вряд чи можна адекватно описати. Невизначеність і суперечливість глобальних процесів не дають змоги дослідникам змальовувати занадто радісні перспективи. Один із глобальних сценаріїв, який веде до доби «нового середньовіччя», за сучасним дослідником Л. Лєсковим, полягає у ось у чому. Його здійснення стане можливим, якщо провідним країнам не вдасться своєчасно і достатньо ефективно протидіяти наростанню негативних процесів, зумовлених швидким зниженням параметрів порядку. Для нього буде характерним падіння ролі науки, посилення впливу релігій, масове захоплення містикою, придушення особистої ініціятиви, зниження рівня життя [11, с. 33]. Відомий філософ сучасности Умберто Еко у своєму есе ще у 1973 році застерігав, що криза буде ставати «дедалі глибшою і подолати її легше жителям нерозвинених областей, підготовленим до життя і конкуренції у примітивних умовах; почнуться великі міґрації, які призведуть до змішання рас, появи і розповсюдження нових ідеологій». Міста стануть непридатними для життя не через руйнування та спустошення, а через хворобливий сплеск активности. І ніколи не буде відомо, «чи ми у стані війни, чи ні» [21, с. 259, 263, 264].

Соціяльні проблеми у розвинених країнах сьогодні, якщо навіть не брати до уваги проблему тероризму, вкрай складні і далекі від вирішення. Дослідження свідчать, що у країнах Европейського Союзу нараховується близько 20 млн. безробітних, 50 мільйонів живуть в умовах бідности, 50 тисяч громадян щорічно закінчують життя самогубством. Це означає, що на Заході формується «суспільство двох третин», у якому дві третини громадян перебувають у привілейованому становищі у тому розумінні, що мають робочі місця, які забезпечують їм прийнятний рівень життя, а одна третина громадян опиняється на узбіччі цього суспільства, марґіналізується (західні дослідники називають їх «виключеними»). Дійсно, орієнтація на Захід для України сьогодні і приєднання до нього у майбутньому, мабуть, не панацея від усіх бід. Зрозуміло, однак, що для нашої країни це вимушено-найліпший варіянт з усіх можливих. Тут радше виникає комплекс психологічно-ментальних проблем. Як, скажімо, людині з традиційно совєтською чи традиційно селянською психологією (ідеться про людей середнього і похилого віку) увійти до небезпечного, непередбачуваного світу урбанізації? Як на рівні інтелектуально-свідомої особистости протистояти наступові «нового середньовіччя»? І, звісно, головне питання у цьому контексті: як сформувати стиль нового мислення на індивідуальному рівні? Яким чином підвищити ефективність власної інтелектуальної діяльности, скажімо, тим із нас, хто претендує на філософське-аналітичне осмислення реалій сьогодення?

Може бути чимало відповідей на подібні питання. Я б виділив тут два моменти – для мислячих громадян та інтелектуалів. Завдання останніх у нашу карколомну добу полягає не стільки у тому, щоб зберігати минуле згідно з наукою, як у тому, щоб проникнути у логіку ситуації безперервного конфлікту. Я б сказав так: ми маємо стати (наскільки можливо) передбачливими аналітиками й учасниками всесвітнього хаосу.Для просвітлених громадян орієнтиром могла б стати ідея civitas (громадянська ідея) у кантівському розумінні, що передбачає, на відміну від східних уявлень, існування на Землі одвічного суспільного зв’язку. Це насамперед відчуття громадянськости вільних, незалежних людей – сьогодні вже (хоча б частково) мешканців космополісу. А на шляху геоекономічних перетворень нас, українців, чекає невідкладнийперехід до ноосфери нового століття з її приматом фундаментальної науки, високих технологій і, зрозуміло, важливою передумовою подібних змін – глибинною реформою нашої освітньо-інтелектуальної сфери.

---

1. Аснер П. Двадцяте століття, війна мир // Дух і літера, 1999, №5-6, с. 229-244.

2. Ахиезер А. С. Архаизация в российском обществе как методологическая проблема // Общественные науки и современность. – 2001, №2, с. 89-101.

3. Баткин Л.М. Европейский человек наедине с собой. Очерки о культурно-исторических основаниях и пределах личного самосознания. – Москва: Рос. гос. гуманит. ун-т, 2000, 1005 с.

4. Бердяев Н. Новое средневековье. Размышления о судьбе России и Европы. До речі, цю невеличку роботу сучасний німецький дослідник Отто Ексле вважає однією з багатьох філософських спекуляцій на медієвістичну тему. Він пише: «Гасло «нове середньовіччя» підхопив у числі инших М. Бердяєв, (...) який перебував під сильним впливом філософа Макса Шелера... Бердяєв також проголошував кінець Нового часу і наступ «нового середньовіччя» – перехідної доби від раціоналізму (під знаком якого розвивались події Нової історії) до середньовічного ірраціоналізму або надраціоналізму». [Докладніше див. 22, с. 278].

5. Не плутати нерухомість із соціяльною стабільністю, чим инколи хизується панівний режим.

6. Блок М. Феодальне суспільство. – К.: Вид. дім «Всесвіт», 2002, 528 с.

7. Жан К., Савона К. Геоэкономика. – Москва: Ad Marginem, 1997, 207 c.

8. Коэн С. Провал крестового похода. США и трагедия посткоммунистической России. – Москва: АИРО-ХХ, 2001, 298 с.

9. Кроче Б. Антология сочинений по философии / Пер. С. Мальцевой. – СПб.: «Пневма», 1999, 480 с.

10. Лесков Л.В. ХХІ век: виртуальные сценарии // Россия и современный мир, 1998, № 2, с. 26-39.

11. Макаренко И. Инновация и Право: европейский контекст // День, 2003, 16 августа.

12. Мамардашвили М. К. Кантианские вариации. – Москва: Аграф, 1997, 310 с.

13. Мейс Дж. Україна як постгеноцидна держава або як успадковані від СРСР структури блокують будь-які реальні реформи (доповідь на V Міжнародному конгресі україністів). Чернівці, серпень 2002 р., с. 5/ Машинопис, 12 с. // Архів автора.

14. Неклесса А. И. Постсовременный мир в новой системе координат // Глобальное сообщество: новая система координат (подходы к проблеме). – СПб., 2000, с. 11-78.

15. Неклесса А. Феномен 11 сентября и движение к нестационарной системе мировых связей // Россия ХХI. – 2002, №4, с. 11.

16. Архаїзація, за визначенням російського дослідника А. Ахієзера, це наслідок впливу на суб’єкта культурних програм, які історично склалися у пластах культури, що сформовані у більш простих умовах і не відповідають сьогодні щораз більшій складності світу, характеру і масштабу небезпек.

17. Покровский Н. Е. Конвергенция, глобализация и конфликт (по мотивам П.А.Сорокина) // Политическая наука в России: интеллектуальный поиск и реальность. Хрестоматия / Отв. ред.-сост. А. Д. Воскресенский. – Москва 2000, с. 247-269.

18. Серж В. От революции к тоталитаризму: Воспоминания революционера. – Москва: НПЦ «Праксис»; Оренбург: «Оренбургская книга» 2001.

19. Фісанов В. Соціяльна нерухомість суспільства: чи існує альтернатива // Українські варіанти, 1999, №1-2, с. 4-9.

20. Эко У. Средние века уже начались // Иностранная литература, 1994, № 4, с. 259-268.

21. Эксле О. Г. Миф о Средневековье. К проблеме медиевализма в новейшей истории // Одиссей. Человек в истории, Москва 1999.

22. Ющенко В. Політична реформа в Україні з погляду євроінтеграції // Україна: кам’янистий шлях до демократії: Зб. ст./ Фонд ім. Ф. Еберта. Упоряд. та ред.: В. І. Андрійко та Г. Курт. – К.: Заповіт, 2002, 108 с.

23. Fairbanks Ch. H. The Feudalisation of the State // Journal of Democracy, 1999, Apr. V. 10, №2, с. 47-53.

24. Krasner S. D. Compromising Westphalia // International Security, Winter 1995/96, Vol. 20, №3, с.115-151.

26. Zolo D. Cosmopolis. Prospect for World Government, Cambridge: Polity Press, 1997.

27. Повний текст див.: www.observer.co.uk/