зміст
попередня стаття наступна стаття на головну сторінку

Декларація
Міжнародної зустрічі лібертаріянців

Мадрид, 31 березня – 1 квітня 2001

Ми зібралися з різних частин світу і приїхали до Мадриду, щоб захистити суспільство, в якому свобода, справедливість, рівність та солідарність дозволять нам жити в мирі з иншими людьми і з нашою планетою. Ми хотіли б заявити громадськості про наше переконання, що збудувати такий світ можливо. Ми закликаємо всіх лібертаріянців світу скрізь організовувати міжнародні об’єднання, які збудять соціяльний спротив проти капіталістичної глобалізації і, тим самим, створять ідеальну основу для соціяльної революції.

Лібертаріянство для нас означає ось що:

Підтримка прямих дій у трудових та соціяльних конфліктах, коли люди приймають рішення про боротьбу і беруть відповідальність за неї.

Декларація про боротьбу з капіталізмом та авторитарністю (патріярхатом, фашизмом та ин.) у всіх соціяльних та культурних аспектах.

Застосування самоврядування як у внутрішній, так і в зовнішній організаційній роботі (ротація посад, тренінґи для працівників, прозорість, відкрита можливість для всіх приймати рішення в структурі, яка є одночасно горизонтальною і федералістичною, антиєрархічною і без аванґарду, що нагромаджує та монополізує владу).

***

Підтримка революції не обмежується боротьбою за бажані радикальні зміни, а радше змагає до підготовки ефективного способу порвати із капіталістичною системою. Для тих, хто не бажає обмежуватись лишень пропагандистськими діями, що переконують у необхідності революціонізувати цей світ, потрібно визначити умови, за яких зможемо становити достатню силу, щоб зробити революційні процеси мислимими, політично і стратегічно можливими. Те, що ми прагнемо здійснити революцію, означає започаткувати процес політичної роботи, надати стратегічного значення соціяльним протиріччям, зміцнювати коаліції та стати провідною силою у процесі соціяльної боротьби.

Перед тотальною неолібералістською загрозою підтримка революцій зараз може видаватися нереальною, особливо в сучасному історичному контексті, що позначений тривалим опором глобалізації, який тривав більш ніж чверть століття. Проте реформістські пропозиції, що їх висувають ліві, загалом не є ані реальні, ані переконливі. Соціял-демократія перетворилась на соціял-лібералізм. Від реального до бажаного пролягає лише один шлях. Щоб піти ним, нам потрібна стратегія, в основі якої лежало б критичне мислення, міркування та дія, лібертаріянська воля мільйонів людей жити гідно, з автономією всередині своєї спільноти, і бути протагоністами, коли цього вимагають рішення. Виробити стратегії, заохочувати підривну діяльність, наближати дійсність до бажаного, до вимріяного, до необхідного – це ті завдання, до яких покликана лібертаріянська співпраця та організація.

У новому тисячолітті неможливо ставити під загрозу безпеку держави, штурмувати Зимовий Палац або призначати точну дату революції. ХХ століття дало сумне свідчення того, скільки помилок та варварства може бути вчинено в ім’я Революції. По-перше, ми відмовляємось від можливости трансформації, від революціонізації суспільства, поки зрозуміло, що – попри те, що можуть думати і публікувати деякі зацікавлені сторони – історія ще не вирішена: історію творять людські буття. По-друге, ми відкидаємо думку, що нічого неможливо вдіяти, що сили, які керують соціяльним змінами, людині непідвладні. І, насамкінець, ми стверджуємо, що не хочемо пасивно спостерігати і делегувати комусь протагонізм експлуатованої і гнобленої більшости населення в історії.

Якщо минуле століття і навчило нас чогось, то це відкидати наївний оптимізм і не покладатися на долю в тому, що стосується розвитку людства. Все може змінитись на гірше; немає нічого, що могло би сповна гарантувати позитивний результат в еволюції суспільства. Оподаткування соціяльних структур може базуватись на ще більшій нерівності і соціяльній різниці. З такої перспективи, далекої від будь-якого типу історичного детермінізму, революція стає життєво необхідною і повинна будуватися день за днем у різних сферах свободи.

Лібертаріянці черпають із тих самих весняних революційних джерел, як-ось: прямий вплив, самоуправління, федералізм, спільна мета та інтернаціоналізм. Хоча різноманітні їхні похідні та розгалуження занадто часто були приводом для фракціоналізму, розходжень та розколів. Ми не хочемо зупинятися на тому, чиє джерело найліпше чи найчистіше, а вважаємо, що кожне має свої переваги та недоліки. Щоб вино вийшло найліпше, мудрі винороби змішують різні сорти винограду, бо кожен сорт щось йому додає. Пропонуємо діяти так само і проголошуємо тост за те, що нас об’єднує: за життєву необхідність лібертаріянської революції.

***

Міт про розвиток – це обтяжливий спадок, який залишило нам ХХ століття. Його ідеологічна конструкція може затримати всю мітологію, побудовану навколо Прогресу, яка чудово слугувала інтересам капіталістів від початку першої індустріяльної революції аж до ІІ світової війни. Тривання цього міту через „розвиток” неминуче провадило до глобалізації економіки – процесу, який спричинив травматичне переміщення тисяч виробничих центрів по цілому світу і, як наслідок, утворення величезних зон, де робітники піддаються надмірній експлуатації у невимовно важких робочих та екологічних умовах.

Людський розвиток, трактований як загальне поліпшення добробуту, не сумісний з капіталістичним уявленням про суспільство і виробництво. Попри те, в чому нас намагаються переконати капіталістичні керівники у цілому світі, цей розвиток залежить не лише від заміни традиційних виробничих процесів на високотехнологічні. Науковий прогрес не повинен використовуватись лише задля капіталістичного розвитку, тобто задля вигоди жменьки людей. Навпаки, тепер ним повинні користуватись усі. Це повинно забезпечити незалежність та автономність усіх людей та загальну солідарність.

Щоб домогтися схвалення політики розвитку, капіталісти, як і так званий соціялістичний блок, спритно використали зручний міт, відображений, з одного боку, в американському способі життя, а з иншого – у возвеличенні продуктивности як сили, що звільняє, у так званих соціялістичних країнах. Уряди та національна фінансова еліта з ентузіязмом цьому сприяли. Вони виступили в ролі місцевих посередників, які, кожна на своїй території, підтримували програми, розроблені міжнародними інституціями та великими транснаціональними корпораціями. Це дало їм право запроваджувати будь-які зміни (ціни на сировину та инші товари, тарифні бар’єри, регулювання торгівлі, різного роду обмеження і т. ин.), щоб сприяти поширенню цих нових форм виробництва, роблячи неефективними традиційні форми. У 50-х та 60-х роках ера розвитку захопила цілий світ, розділяючи його на нерозвинуті, розвинуті і країни, що розвиваються; утворилась єрархія, побудована на основі нових мітів, що відкидає ті країни, які не прийняли цих змін.

Нафтова криза (природній ресурс вичерпується), фіяско моделі продуктивної та технологічної конкуренції, падіння прибутків, спричинене соціяльною боротьбою, та збільшення кількости „країн третього світу”, – все це вказує на те, що після десятиліть функціонування, система розвитку виявилася колосом на глиняних ногах. Прагнення загального добробуту, вирівнювання різниці між країнами – це лише мрії, за якими ховається важкий тягар, який залишив нам у спадок процес розвитку.

Міт про подільний розвиток, поширюваний капіталістичними медіями, дозволяє капіталістам досягати того, що багато людей приймають їхні правила, принаймні пасивно. Проте економічна та екологічна кризи, одна за одною, зруйнували цей обман. Щоб протидіяти розвитку капіталізму, ми пропонуємо довготривалий соціяльний розвиток, який брав би до уваги екологічний баланс і охоплював би цілий світ. Ми підтримуємо ідею загального зростання виробництва тією мірою, якою воно повинно покрити реальні потреби усіх людей з півдня до півночі, а не заради збільшення прибутків керівництва. Запровадження такого виробничого процесу вимагає колективного контролю у прийнятті рішень. Економічний, соціяльний та культурний розвиток – це лише трагічний обман, якщо він відбувається без демократії, яка опирається на самоуправління та федералізм. Справжній розвиток може виявитись схожим на поганий жарт, якщо в колективних рішеннях братимуть участь не всі.

Століття розвою стало часом такого збільшення нерівности між жителями та народами світу, якого історія ще ніколи не знала. Розвиток вже виявив свою неспроможність забезпечити у світі добробут чи навіть той мінімум, який необхідний для більшости населення. Житлова проблема, наявність питної води, потреба в енергетичних джерелах – ці проблеми турбують не менше, ніж нестача їжі. Поступ охорони здоров’я та освіти зупинився і половина світового населення проживає у згромаджених навколо метрополій і мегаполісів халупах, перебуваючи у цілковитій залежності від зовнішніх харчових запасів, потребу в яких не можуть задовольнити ні вичерпувані природні ресурси, ні світова економічна система. Причиною інтенсивного переселення населення в мегаполіси стало зруйнування війнами і конфліктами місцевої культури та зростання занедбання сільського населення.

Реакцією можновладців на невдалі наслідки розвитку було запровадження у 80-х роках нової міжнародної організації та міжнародного розподілу праці, впровадження у виробничу систему нових технологій з метою стимулювання конкуренції, збільшення монетарного регулювання людської діяльности. Реакцією на цю ситуацію була приватизація та лібералізація: глобалізація економіки та її перевага перед політичними, культурними, екологічними та соціяльними проблемами.

Розвиток та його тривання у вигляді економічної глобалізації принесли нам за останні дві декади загострення соціяльного розшарування та всепланетну екологічну кризу. Це все призводить до зростання банального споживацтва з боку більшости мешканців Півночі, в той час як на так званому Півдні нестаток і голод стали трагедією для його жителів та поставили під загрозу майбутнє нових поколінь.

Ми підтримуємо активність на місцях. Ми підтримуємо дії спільноти, які опираються на інтерґенераційну етику, щоб передати нашим дітям заселену планету. Ми відкидаємо продуктивізм, наслідки якого суперечать самій можливості майбутнього, тому що його головною метою є негайний прибуток капіталістичних керманичів. Боротьба соціяльної екології повинна надихати нас на діяльність, яка б синхронізувала соціяльну боротьбу та подальший розвиток. Проте ми вважаємо, що автономії на місцях не досить. Щоб збудувати справедливий світ, у якому всі співіснують, незважаючи на місце народження або місце проживання, ми повинні поєднати автономію на місцях та світову співпрацю через принципи самоуправлінського федералізму.

***

Глобалізація економіки, зони вільної торгівлі та світовий уряд – це три стовпи, на яких тримається так зване інформаційне суспільство або ера. Глобалізація економіки базується на новому міжнародному розподілі та міжнародній організації праці, на розвитку та залученню інформаційних технологій, метою чого є зробити світове виробництво децентралізованим, гнучким і менш локальним. Будується бізнесова мережа, але робітничий клас розбивається на тисячі малих частин та надмірно експлуатується нова ґенерація робітників: молоді працівники, жінки, еміґранти, діти. Це не повернення в минуле, в ХІХ століття, але радше справжній жах із ХХІ століття.

Глобалізована експлуатація особливо відбивається на емігрантах. Без жодних прав, без ідентифікаційного закорінення, ця група легко піддається експлуатації і поділам, що творить псевдоконкуренцію, базовану на расизмі.

Нелегали – це покірна і слухняна робоча сила для капіталістичних босів. Відділення національних прав від свободи пересування та проживання – це шлях, яким можна обіграти капіталізм.

Темпи розвитку фашизму є, як ніколи, швидкими. Його вплив на політику (і на наші думки) становить реальну загрозу для цінностей, які ми захищаємо.

Як приватний, так і державний капіталізм вимагають усе більш жорсткого контролю над населенням, щоб утримувати та збільшувати свої прибутки. Для цього запроваджують кримінальну Державу, на яку впливають крайні праві та яку приймають соціял-демократи (коли їх інтереси під загрозою).

Ідол, якому найбільше поклоняються у храмі економіки – це Вільний економічний простір. Він має легіони фанатично налаштованих адептів економістів, які вбачають у ньому фундаментальний тотем економічної глобалізації. І все-таки, конкуренція як шлях врегулювання економіки була позначена серією грабіжницьких випадків із застосуванням зброї. Конкуренція на міжнародних ринках доповнена зростанням продуктивности, що спричинено впровадженням новітніх технологій, які стають усе більш небезпечними для життя робітників. Саме так усе відбувалося останні двадцять років, такою є теперішня та майбутня політика капіталу. Чого ми можемо очікувати від Вільного економічного простору та від міжнародної конкуренції, якщо триває процес концентрації капіталу та влади в руках транснаціональних компаній та урядів, які їм сприяють.

Світовий капіталізм має свої інституції, які заохочують поширення глобалізації: МВФ, Світовий Банк, Світова організація споживачів, Велика сімка і т. ин. Поруч із соціяльними, економічними та екологічними наслідками розвитку глобалізації, щораз більше голосів закликають до ще більшого контролю та до світового врядування. Заохочення будь-якого типу світового врядування, що виникає в теперішній політичній ситуації, призведе лише до леґітимізації керівних сил капіталізму, пришвидшить консолідацію політичних структур, які перебувають поза межами контролю жителів та народів світу. Застосування сили, війни, які ведуть миротворчі загони ООН, разом із прямими дотаціями транснаціональних компаній ООН – це справжня трагедія: світовий уряд використовує об’єднані сили НАТО як міжнародних жандармів і, водночас, подає це як гуманітарну місію, а солдати отримують платню від ООН із фондів, які фінансують транснаціональні корпорації.

Не держава, не світовий уряд, а лише самоуправління суспільства в локальних спільнотах, що координуються на реґіональному та світовому рівнях лібертаріянською спільнотою або муніципалітетом, де всі рішення приймаються спільно і де федералізм є формою співпраці, – ось прийнятний розв’язок. Ми говоримо ні конкуренції та Вільному економічному простору. Так взаємодопомозі та солідарності народів; ми відкидаємо глобалізацію та залежність на користь автономії, щоб узяти долю в свої руки. Це не просто ескіз гарної картини суспільства, яку ми малюємо у своїй уяві: мета і засоби є одним у лібертаріянській стратегії. Через соціяльний опір ми день за днем провадимо процес будівництва: борючись за повалення  влади капіталу, ми повинні запропонувати конструктивну альтернативу і здійснювати її крок за кроком, хвилина за хвилиною.

***

В історії инші типи експлуатації спиралися на патріярхальному ладі та на експлуатації жінок. Доки чоловік домінує в соціяльній системі, патріярхат здійснює подвійну дискримінацію жінок: на робочому місці і вдома. Капіталізм використовує патріярхальну форму укладу сім’ї на свою користь, чітко розмежовуючи приватне від громадського, точніше, „репродуктивну” функцію (жінки) та „продуктивну” оплачувану працю (переважно чоловіка). Така єрархія в соціяльних стосунках є наслідком чоловічого панування: оскільки соціяльні відносини між чоловіками та жінками є нерівними, їхня домашня та професійна діяльність зазнає неоднакової економічної та соціяльної оцінки.

На сучасному етапі, у контексті приватизації та монетарного регулювання усієї соціяльної діяльности, робота вдома розглядається як „місцевий сервіс”, що був і залишається жіночою справою. Капіталізм відкрив справжню золоту жилу, що допомагає йому і далі збільшувати свої прибутки: експлуатацію молодих жінок та емігранток.

Навіть якщо жінка здатна отримати оплачувану посаду, у більшості так званих індустріялізованих країнах це переважно робота з частковою зайнятістю і з меншою, ніж у чоловіків, платнею. Так капіталізм задовольняє свої потреби і далі експлуатує жінок у домашньому господарстві.

Як відповідь на чоловіче домінування лібертаріянці пропонують скоротити робочий тиждень та встановити однакову платню для чоловіків та жінок. Це дуже важливо, щоб запровадити справедливий розподіл праці, включно із хатньою роботою.

Рівноправність, впроваджувана у більшості так званих індустріяльних країн, не поборола і не зменшила чоловічого домінування. Форми домінування змінилися, передусім через існування різних типів моделі сім’ї. Але жінки і надалі залишаються жертвами щоденного насилля у сім’ях і жорстокого поводження під час воєн („або як армія поза конфліктами”).

Для лібертаріянців наслідки чоловічого домінування на цьому не завершуються. Ми, чоловіки та жінки, вимагаємо свободи продовження роду, права на власне тіло, свободи вибору в особистому житті і права на різні форми сексуальности (гомосексуальність, бісексуальність, транссексуальність і т. ин.), права бути иншим. Ми пропонуємо самим визначати власну ідентичність. Це дозволить зняти напруження, яке нерідко виникає між особою та групою, і сприяти розвитку почуття солідарности та розвитку спільноти. Ми прагнемо зруйнувати чоловіче домінування всередині нашої організації та в суспільстві загалом.

 ***

Прямий вплив, протиборство через вчинки – це ознаки лібертаріянства, що виводять свої корені із революційного синдикалізму. Сьогодні прямий вплив становить частину стратегії розподілу добробуту, яка втілюється шляхом соціяльного перерозподілу. Вже не досить лише ставити вимоги – ми повинні здійснити соціяльний перерозподіл статків, які були силою вкрадені. Безпосередньою дією повинні керувати ті, хто її виконує. Ми протистоїмо авторитарним революційним активістам, не претендуємо на роль месії для пригноблених народів, але заохочуємо та підтримуємо самоуправління боротьби. Анархісти теж втягнуті у неї, проте не лише вони.

Добробут, що його нагромадило суспільство – це не лише плід праці капіталістичних підприємців, які забирають собі левову частку, але й армії робітників, які отримують найменше. Соціяльно та економічно цей добробут творився також за участи неоплачуваних робітників, які внаслідок своєї участи у репродуктивному процесі, у навчанні або просто через занижену платню (жінки, студенти, безробітні) отримують дуже мало.

Від кожного за здібностями, кожному за потребами – комуністичний та лібертаріянський принцип, який ми завжди захищали. Достатнє соціяльне забезпечення для всіх, хто цього потребує – ось навколо чого потрібно об’єднати сили у соціяльному змаганні за справедливий розподіл благ. Але поки ми намагатимемось запровадити соціяльне забезпечення, люди і далі перебуватимуть у скрутному становищі і змушені будуть боротись за виживання.

Прямий вплив на форми соціяльного перерозподілу добробуту включає захоплення будівель, участь у колективних обідах, приготованих із безкоштовних продуктів, запобігання вживання м’яса хворих корів, курчат із вмістом диоксинів, овочів із токсинами та трансгенних продуктів. Прямий вплив як лібертаріянська стратегія і практика дозволяють нам одразу задовольняти наші потреби і скласти альтернативу капіталістичному пануванню; це найдієвіша пропаганда з метою мобілізації значної частини суспільства на боротьбу за реальний розподіл добробуту.

***

Згідно з лібертаріянською традицією, революційний синдикалізм, закорінений у Першому Інтернаціоналі, відіграв важливу роль у боротьбі проти капіталу в Европі та Америці. Від початку ХХ століття і до ІІ світової війни революційний синдикалізм та анархосиндикалізм займали центральне місце у більшості ініціятив, які здійснювали анархістські групи та організації. Найголовнішим завданням анархізму протягом перших десятиліть минулого століття була організація робітників у спілки, які б не залежали від політичних партій, власників та держави, були б ідеологічно незаанґажовані та мали міцну віру у соціяльну революцію.

І хоча не можна говорити про революційний синдикалізм як про єдиний вид анархізму, оскільки існує чимало його різновидів, він став величезним досягненням, бо надав можливість мільйонам працівників усього світу, від Франції та Іспанії до Швеції й Мексики, боротися за свою свободу. Збігшись із другою промисловою революцією та реорганізацією робочих місць, анархосиндикалізм втілив у собі боротьбу та сподівання нового пролетаріяту, який у цей спосіб відреагував на нові форми виробництва та процес професійної спеціялізації.

Після ІІ світової війни прихована соціяльна угода, яка передбачала впровадження держави загального добробуту (із соціяльним забезпеченням, колективними переговорними законами, допомогою з безробіття), допомогла інституційним профспілкам, переважно соціял-демократичним, загнати революційний синдикалізм у глухий кут та майже повністю знищити його в усіх країнах. Криза капіталізму у 70-тих, наступна реорганізація праці, а також зсув у бік глобалізації економіки та соціяльні зміни, які відбувалися протягом кількох перших десятиліть інформаційної ери і до самого початку нового століття, у яке ми перейшли, – все це не сприймало існування організованого революційного синдикалізму. Зараз він відіграє дуже незначну роль.

Але цього не сталося із анархістськими ідеями. Усі нові соціяльні течії, які отримали друге народження у 60-тих (екологія, фемінізм, антимілітаризм і т. ин.), були відлунням лібертаріянства. Соціяльний антагонізм супроти панування через стать, расу, сексуальну спрямованість і т. ин. застосував прямий вплив; називаючи це громадянською або військовою непокорою, федералістські та инші подібні групи використали їх для організації взаємної допомоги, під назвою співробітництва і солідарности. Через це групи та організації, які називають себе анархістськими або лібертаріянськими, упродовж кількох останніх десятиліть брали участь у соціяльній боротьбі цих течій у містах та на урбанізованих територіях.

Класова боротьба існує і досі. Вона є суттєвою складовою частиною боротьби за звільнення людства. Важливо розуміти, що відносини між власниками засобів виробництва чи капіталу та працівниками не змінилися. Хоча класова боротьба є щоденною реальністю, ідентичність працівників та їх свідомість більше не виглядають у ній провідними. Та анархізм бореться не лише проти панування капіталізму над суспільством та проти експлуатації людської праці. Ми працюватимемо задля того, щоби класова боротьба поєдналася з иншими напрямками боротьби проти відчуження, проти патріярхальних та моральних обмежень, проти расизму, проти націоналізму та релігійного інтегризму. Зараз боротьба має кілька напрямків. Вони організовані по-різному. Неможливе домінування одного напрямку над иншим.

З иншого боку, синдикалізм не зміг оновитися та перебудуватися відповідно до нової організації робочої сили, яка була нав’язана за останні десятиліття. Мало того, існує загальна тенденція до поділу робочого класу на тих, хто працює постійно, тимчасово, нелегально, сам на себе, неповний робочий день, не має роботи і т. ин. Цей поділ, а також звуження сфери застосування робочих прав та законів на користь комерційних, плюс зростання тенденції до індивідуальних переговорів замість колективних – все це обмежує та зменшує роль синдикалізму. За такої ситуації необхідно негайно змінити стратегію та організаційну структуру, щоб не опинитися перед загрозою зникнення, обмежившись інституційною роллю, наданою компаніями та урядовими організаціями.

Лібертаріянство повинно стриміти до об’єднання соціяльних рухів, у тому числі й робочих, у монолітний рух, спрямований проти капіталу та його теперішнього вигляду – економічної глобалізації. Цей антагоністичний соціяльний рух не має і не повинен мати єдиного організаційного вираження. Він різноманітний, спирається на сьогоднішню реальність, з’являється та діє на певній території, творить загальну територіяльну ідентичність, що складається з багатьох окремих ідентичностей.

У ХХІ столітті територіяльна організація еквівалентна тому, чим був революційний синдикалізм у першій половині ХХ століття. Економічна глобалізація – це потік інформації та капіталу. Соціяльні потреби та соціяльна боротьба мають локальне закорінення – у кварталі або у місті. Саме тут ми повинні працювати з метою протистояння капіталістичному пануванню та експлуатації, утворюючи альтернативні осередки лібертаріянства поза офіційними установами. Так можна поєднати різні ідентичності задля підтримки загальної територіяльної ідентичности через демократичну мережу, що поєднує міста.

У світі, де соціяльний опір зміцнює наші ідеї, анархістські групи та організації повинні багато чого навчитися та багато чого дати. Стратегія лібертаріянства повинна полягати у зміцненні антагоністичного соціяльного руху через зв’язок із соціяльними групами (робітничими рухами та рухами безробітних, звільнених, дискримінованих, захисників екології, феміністок), у застосуванні прямого впливу задля соціяльного перерозподілу добробуту, у дієвій пропаганді, у здійсненні демократії без відделегувань повноважень чи посередників та у формуванні комунітаристської ідентичности як альтернативи щодо авторитарних установ на кожній території.

***

Лібертаріянство та анархізм були і є інтернаціональними. За часів світової глобалізації економіки ми тим більше хочемо об’єднатися з подібними особами та групами у всьому світі.

Лібертаріянські групи та організації історично утворювали спілки, профспілки та атенеоси (незалежні соціяльні, культурні та освітні центри) з метою захисту та стимулювання вимог щодо освіти, альтернативної культури чи иншого стилю життя, спираючись на соціяльні свободи.

Сьогодні ми підтримуємо, як перший крок, заснування всесвітньої лібертаріянської мережі, відкритої для лібертаріянських організацій, об’єднань, атенеосів, профспілок та инших подібних груп. Ця мережа забезпечуватиме взаємну допомогу і солідарність у боротьбі; вона буде джерелом інформації та дискусії про лібертаріянський світ, організовуватиме міжнародні зустрічі, стажування, відеоконференції, використовуючи Інтернет та инші засоби для поєднання стратегій, які б уможливили представництво лібертаріянської ідеї серед найрізноманітніших соціяльних течій.

***

Обговорено та затверджено у Мадриді 31.03.01 та 01.04.01. Наступна завершальна ратифікація груп-учасників у Мадриді:

Al Abdil (Ліван), AL (Франція), CGT (Іспанія), CIP de Oaxaca “Ricardo Flores Magon” (Мексика), CNT (Франція), FAG (Бразилія), FAU (Уругвай), Marmitag (Греція), No Pasaran (Франція), ORA-S (Чехія), OSL (Аргентина), OSL (Швейцарія), SAC (Швеція).

Групи, які надіслали декларації про підтримку або висловили зацікавлення і розглядають можливість підписання декларації:

IWW, NEFAC, SKT, WSM, USI-Rome, Anarcho-Sindico, Bikisha Media Collective, Zabalaza Books.

Переклала Софія Цихоляс


ч
и
с
л
о

34

2004

на початок на головну сторінку