Бенджамен Такер

Свобода, однакова для всіх

Наша мета

Влада має різноманітні форми, але загалом ворогів Свободи можна поділити на три групи. Це, по-перше, ті, хто відкидає її і як засіб, і як мету прогресу, а також завжди і всюди виступають проти неї гласно, відкрито і щиро. Далі йдуть ті, хто, якщо і вбачає у ній засіб прогресу, але ж визнає її лише настільки, наскільки вона служить їх власним еґоїстичним інтересам, відмовляючи в ній і в її благах решті частині людства. Нарешті, третій клас становлять ті, хто заперечує владу як засіб прогресу, вбачаючи в ній лише кінцеву мету, що може бути досягнута після того, як спершу вона буде сплюндрована, зґвалтована і розтоптана ногами. Ці три ступені боротьби з Свободою можна прослідкувати майже у кожній сфері думки і людської діяльности. Чудовим прикладом першої категорії є католицька церква і російське самодержавство; друга представлена протестантською церквою і манчестерською школою політики політичної економії; зразками третьої можуть служити атеїзм Гамбетти і соціялізм Карла Маркса.

Инша, поперечна демаркаційна лінія розділяє всі ці три форми влади на владу божественну і людську чи, точніше, на владу релігійну і світську. Перемогу Свободи над першою майже здобуто. Століття Вольтера зруйнувало владу надприродного. З того часу значення церкви зменшувалося. Однак, після неї нам загрожує влада людська в образі свого органу, Держави. Ті, хто зневірився у богах тільки для того, щоб перенести свою віру на уряди; хто перестав поклонятися церкві тільки для того, щоб поклонитися Державі; хто змінив папу на короля чи царя, а священика на президента чи парламент, – ті, щоправда, залишили колишнє бойовище, але аж ніяк не стали меншими ворогами Свободи. Церква стала предметом глузувань; Держава також повинна ним стати, своєю чергою. Держава, кажуть, є «необхідним злом»; воно повинно перестати бути необхідним. Тому боротьба нинішнього століття є боротьбою з Державою; з Державою, що принижує чоловіка, проституює жінку і розбещує дитину, що накладає пута на любов і придушує думку; що монополізує землю, обмежує кредит і зменшує обмін, що нарощує капітал, а в працьовитого працівника насильно відбирає плоди його праці у вигляді відсотків, ренти, прибутку і податків.

Руссо вважав, що Держава виникла на підставі договору, і що громадяни, які населяють Державу в даний час, хоча і не укладали договору, але пов’язані ним. Анархісти ж, навпаки, заперечують, що колись такий договір було укладено, і заявляють, що якщо навіть таке і було коли-небудь, то цей договір не може накладати й тіні зобов’язань на тих, хто безпосередньо не брав участи у його укладанні. Тому вони вимагають права на такі договори, які вони вважають для себе найкращими. Положення, що людина може сама для себе укладати договори, є не тільки не аналогічним щодо положення, яке робить людину підневільною договорам, укладеним иншими, але є його прямою протилежністю.

Врядування – це насильство, а Держава є втіленням насильства в індивіді чи банді індивідів, що присвоюють собі право діяти у певній сфері як представники чи володарі усього народу. Анархісти виступають проти всякого уряду й особливо проти Держави, як найгіршого правителя і головного насильника. Існують лише два полюси, а не три: на одному – авторитарні соціялісти, що підтримують уряд і Державу, на иншому – індивідуалісти й анархісти, що виступають проти уряду і Держави.

Я можу зрозуміти людину, яка у критичних обставинах виправдовує будь-яку форму примусу простою необхідністю; але я не можу зрозуміти людину, яка заперечує право підневільного індивіда протидіяти цьому примусу і наполягати на тому, аби йому не заважали йти своєю особливою дорогою.

Чи є абсолютний максимум свободи тою метою, що має бути досягнута будь-якою ціною? Я вважаю свободу найголовнішим елементом людського щастя і тому найдорогоціннішою річчю у світі, і я, звичайно, бажаю її мати в такому обсязі, у якому тільки зможу її здобути. Однак, я не можу сказати, що мене дуже турбує, чи досягає загальна сума свободи, якою користуються всі індивіди разом, свого максимуму, чи вона трохи нижче від нього, – тоді, коли мені, як індивіду, дістається невелика частина або ж зовсім нічого з цієї загальної суми свобод. Якщо ж я буду розпоряджатися, принаймні, таким самим обсягом свободи, як і инші, а инші таким, як і я, то тоді ми усі, почуваючи себе впевнено у своєму надбанні, повинні, безсумнівно, намагатися досягти максимуму свободи, що сумісна з цією рівністю свобод. До цього природного закону рівної свободи нас приводить саме вища сума індивідуальної свободи, сумісна з рівністю свободи. Однак, цей максимум є щось зовсім відмінне від того максимуму свободи, що, як говориться у гіпотезі, може бути досягнутим тільки при порушенні рівности свобод.

Мені видається цілком неможливим досягнути максимуму свободи через позбавлення инших людей їх свободи, як і досягнути максимуму багатства через позбавлення людей їх багатства. Мені видається, що в обох випадках, засоби повністю знищують ціль.

Право припинити фінансування є взагалі найдієвішою зброєю проти тиранії. Коли примусове оподатковування буде знищено, тоді перестане існувати Держава, і та оборонна установа, що займе її місце, буде постійно утримуватися від перетворення в насильницький інститут побоюванням, що добровільні внески припиняться. Ця постійна спонукальна причина, що змушує добровільно-оборонну установу триматися на рівні народних вимог, є найліпшою гарантією проти примари численних, політичних органів, що конкурують між собою.

Свобода і власність

Колись, коли я вже був Еґоїстом і знав, що кожна людина діє і буде діяти винятково у власних інтересах, я ще не розглядав співвідношення Еґоїзму – та питання обов’язку, у мене була звичка розв’язно і недбало говорити про право людини на землю. Це була погана звичка, і я вже давно її позбувся. Єдине право людини на землю це її могутність над нею. Якщо сусід сильніша за тебе людина і забирає від тебе землю, то земля належить твоєму сусідові, допоки ще сильніша людина її від нього не відбере. Однак, за довготривалости такого порядку немає ні суспільства, ні безпеки, ні комфорту. Тому люди укладають договори. Вони встановлюють певні умови землеволодіння, і не будуть захищати тих прав, що не відповідають цим умовам. Цей договір має на меті не дати можливість усім отримувати однакові блага від землі, а дати можливість кожному спокійно розпоряджатися результатами своїх зусиль, що були витрачені на цю ділянку землі, якою людина володіє на зазначених умовах. Рівність свободи встановлюється, головним чином, для того, щоб забезпечити людині це повне розпорядження результатами своїх зусиль; вона встановлюється не як право, а як соціяльна угода. Я завжди стверджував, що свобода є важливішою за багатство, – иншими словами, що людина одержує більше щастя від свободи, ніж від розкоші, – і це правда; але в одному сенсі багатство, чи, точніше, власність є набагато важливішою за свободу. Людина мало виграє від свободи, якщо ця свобода не включає в себе свободи розпоряджатися результатами своєї праці. Однією з найголовніших цілей рівної свободи і є забезпечити цю основну потребу власности, і якщо власність нею не забезпечується, то є спокуса позбавити режим договору і повернутися до панування сили.

Анархісти кажуть індивіду: «Володіння і користування є єдиним правом на землю, яке ми будемо оберігати для тебе; якщо ти спробуєш користуватися землею, яку займає і нею користується инший, то ми будемо захищати того иншого від тебе; якщо инший спробує користатися землею, на яку ти претендуєш, але яку не займаєш і якою не користуєшся, ми не будемо заважати йому; але ти одноосібний господар тої землі, яку займаєш і якої користуєшся, і ми не заберемо її в тебе, і нікому не дозволимо цього зробити, що б ти не отримував від такої землі».

Припущення, що конкуренція означає війну, засновується на старих поняттях і брехливих фразах, яким свого часу довіряли, проте нині вони досить швидко втрачають довіру. Конкуренція означає війну тільки в тоді, коли вона якимось чином обмежена, чи у предметі, чи в напруженості – тобто коли вона не є цілком вільна конкуренція; адже тоді з її вигоди користається один клас за рахунок иншого, а не так, як мало було б бути – усім за рахунок сил природи. Всезагальна необмежена конкуренція означає найдосконаліший мир і найбільш щиру кооперацію; тому що тоді вона є просто пробою сил, що увінчується найбільш вигідною їхньою реалізацією. Як тільки попит на працю починає перевищувати пропозицію, і кожен отримує можливість домогтися заробітної плати, що рівна своєму продукту, усім (і його безпосереднім конкурентам зокрема) буває вигідно, щоб ліпший працівник здобув перемогу; иншими словами, це означає, що там, де панує свобода, конкуренція і кооперація тотожні між собою. Отже, виходить, що найголовнішим є надати перевагу попиту на працю над її пропозицією, а цього можна досягти тільки шляхом конкуренції в емісії грошей або ж в організації кредиту. З якої б то причини люди не прагнули до багатства, за загальним правилом вони його домагаються не шляхом конкуренції, а завдяки застосуванню сили для тиску на деякі види конкуренції – иншими словами, завдяки урядовим закладам і заступництву монополії.

Оскільки монополіст – переможець, відмовляти йому в плодах перемоги означає вкладати в піхви меч монополії. Однак, цим ви не вкладаєте в піхви меч конкуренції, тому що конкуренція не приносить здобичі переможцю, а лише дає заробітну плату працівнику. Вільна конкуренція, в економічному значенні цього слова, припускає знищення сил захоплення і вільне поле діяльности для сил незагарбної властивости.

Якби якась людина оголосила, що тоді, коли праця перестане приносити користь одному класу за рахунок иншого, а буде приносити користь усім за рахунок сил природи, то праця утратить свій raison d`etre і зникне – добрі люди не забарилися б оцінити його розумові здібності; але божевільність такого твердження ні на йоту не зменшиться, якщо слово праця замінити словом конкуренція. Допоки шлунок буде заявляти про свої права, я переконаний, ні праця, ні конкуренція, не втратять свого raison d`etre, навіть якщо працівник і конкурент будуть змушені боротися за «здобич», що видобувається з надр матері-землі, а не з кишень ближнього.

Кропоткін сказав: «Так як у другій половині дев’ятнадцятого століття розвилася думка про недоторканність домашнього життя індивіда, так само розвивалася в масах і ідея про колективне право на усе, що служить для продукування багатства. Це факт; і хто хоче, як ми, жити життям народу і спостерігати за його розвитком, той погодиться, що це твердження є лише точним висловленням народних прагнень». У такому випадку, кропоткінський анархізм означає свободу їсти, але не куховарити; пити, але не готувати напої, одягатися, але не ткати; мешкати, але не будувати; давати, але не продавати або ж купувати; мислити, але не друкувати; виступати, але не наймати аудиторії; танцювати, але не платити музиканту.

Очевидно, що головна ціль комуністів і державних соціялістів полягає в тому щоб руйнувати всяку живу індивідуальність, і створювати пародію на неї тоді, коли вона зникне, – вбивати людей, і обожнювати їхній дух. Захищаючи комунізм Кропоткін говорив, що він «завжди спостерігав, що робітникам важко осягнути те, що за роботу можна сплачувати чеками на працю і не люблять штучних надбудов соціялістів», але «з иншого боку, був вражений з якою легкістю вони завжди сприймають комуністичні ідеї». Чи був Кропоткін коли-небудь вражений, як легко ці простакуваті люди засвоюють теорію створення світу, і наскільки важко їм дається уявлення про еволюцію? Якщо так, то чи вбачав він у цьому факті доказ на користь гіпотези про створення світу? Наскільки легше задовольнитися фразою «чоловіком і жінкою створив Він їх», аніж простежити в геологічних шарах еволюцію видів, абсолютно так само легше сказати: «кожна людина повинна мати все потрібне», аніж знайти економічний закон, за яким кожна людина зможе отримувати еквівалент своєї праці. Шлях віри легший і простіший, але він провадить у трясовину; тоді як шлях науки, як би звивистий і тернистий він ні був, виводить зрештою на тверду землю. Комунізм належить до віку віри, анархічний соціялізм – віку науки.

Сила пасивного опору

Насамперед, політика, яку повинні сповідувати окремі, ізольовані анархісти, визначається обставинами. Поганий той боєць, який шпурляє ворогу свої снаряди, – хіба що з гарматного жерла. Однак, якщо ви можете змусити ворога розтратити свої снаряди, спонукавши його відкрити вогонь по якому-небудь добре захищеному об’єкту; якщо ви можете надокучати йому, дражнити його і виводити ворога із себе всілякими способами, приперти його до стінки викриттям його тиранічних і хижацьких намірів, поставити його в положення віроломного негідника, що збирається пограбувати чесних людей – ось де найкраща тактика. Тому нехай кожен анархіст старається, щоб його майно не потрапило в пазурі шерифа. Але в той рік, коли він відчує себе особливо сильним і незалежним, коли його поведінка не може завдати збитків серйозним особистим зобов’язанням, коли він загалом радше готовий піти у в'язницю, ніж не піти, і коли його майно легко приховати, – нехай він покаже податковому чиновнику яке-небудь майно, а інспектору відмовиться платити податок. Або ж, якщо в нього немає майна, нехай відмовиться платити прибутковий податок.

Тоді Державу буде загнано у глухий кут. Одне з двох: або вона залишить його (анархіста) у спокої, і тоді він про все розповість своїм сусідам, і це викличе в них крамольне бажання на майбутній рік не віддавати й копійки з кишені; або ж його запроторять у в’язницю, і це триватиме доти, поки державі не набридне утримувати на свої кошти його й инших осіб, які наслідували його приклад, а їх буде ставати усе більше. Можливо, що держава в приступі розпачу вважатиме за необхідне посилити суворість законів про ув’язнених за несплату податків, і тоді, якщо наш анархіст рішуча людина, ми побачимо, на що може піти республіканський уряд, що «черпає свої справедливі права в згоді керованих», щоб забезпечити собі цю «згоду», – чи зупиниться він на одиночному ув’язнені в темній камері, або ж наслідуватиме прикладу російського царя, вчинить катування електрикою. Чим далі держава піде у цьому напрямку, тим краще для анархії, і це відомо кожному, хто вивчав історію реформ. Хто може врахувати силу пропаганди декількох таких випадків, що буде збільшуватися під впливом роботи добре організованих агітаторів за тюремними мурами? Ось такі справи з індивідуальним опором.

Однак, якщо окремі особи можуть зробити так багато, то що вже говорити про величезну і цілком непереможну силу численної і розумної меншости, яка складає, скажімо. П’яту частину населення даної місцевости? Я думаю, достатньо мені звернути увагу на вельми повчальну історію Ірландської Аграрної Ліги; допоки вона дотримувалася своєї початкової політики «несплати ренти», вона була сильна, але к тільки відступила від неї, то втратила всю свою силу мало не на наступний день. Чому? Тому що селяни представляють собою не розумну меншість, що діє згідно з прийнятим рішенням, а неотесану, хоча й просякнуту ентузіязмом масу людей, що наосліп суне за недобросовісними політиками на зразок Парнеля, які хотіло чого завгодно, тільки не скасування ренти, і готові були використовувати будь-яку політику чи почуття, лиш би це дало їм у руки владу і вплив. І все ж ця політика сповідувалася досить довго, щоб британський уряд переконався у своїй цілковитій безпорадности перед нею. А у нас легше опиратися податкам, ніж в Ірландії опиратися ренті; і в нас така політика була б могутнішою, аніж там, необхідно тільки завербувати достатню кількість серйозних і рішучих чоловіків та жінок. Якщо п’ята частина населення відмовиться сплачувати податки, то їх стягнення або спроба стягнення не окупиться сплатою решти чотирьох п’ятих податку. Кінець вам тоді, тиранія та монополія!

«Пасивний спротив», стверджує Ласаль з суто німецькою впертістю, «це опір, що не опирається». Величезна омана! Це єдиний спротив, що за часів воєнного режиму дає хоч якісь результати. У сучасному цивілізованому суспільстві не знайдеться жодного тирана, який би не надав перевагу всіма силами підтримати криваву революцію перед тим спогляданням того, що більшість його населення вирішила не коритися. Повстання легко придушити, але ні одна армія не захоче і не зможе спрямувати гармати на мирних людей, які навіть не збираються на вулицях, а сидять вдома і твердо наполягають на своєму. Ані виборчий бюлетень, ані багнет не буде відігравати значної ролі у боротьбі, що гряде; пасивний спротив, а у крайньому випадку – динамітна бомба у руках окремих осіб – ось ця зброя, якою революційна сила має завоювати у останній великій боротьбі права народу.

Свобода і насилля (Мораль терору)

Політика терору повинна застосовуватися проти гнобителів людства лише тоді, коли вони остаточно придушать усі мирні засоби агітації.

Той, хто атакує, чи це буде індивід чи уряд, не має жодного права вимагати, щоб той, на кого нападають, рахувався з ним. Справедливість цього висловлювання не обумовлюється характером нападу. Не має значення, чому індивід вважає свою свободу обмеженою сваволею; він у кожному разі має право її вимагати, і буде правий, вимагаючи її всіма доступними способами. Право брати незайняту землю й обробляти її є тою ж мірою незаперечним, як і право висловлювати свої думки, і спротив, що здійснюється порушенню першого права, є самозахистом, так як і спротив, що здійснюється порушенню другого права. З моральної точки зору одне нічим не гірше иншого. Однак, свободою слова можна домогтися права на землю і всіх инших свобод, без неї ж залишається одна надія: на терор. Звідси і випливає доцільність і навіть необхідність терору для одержання першої; і безглуздість, і марність його, як засобу для здобуття всього иншого.

Право опиратися гнобленню силою не підлягає жодному сумніву. Однак, лише одне може його реалізацію в широкому масштабі, – а саме, придушення свободи думки, свободи слова, свободи публікацій І навіть у цьому випадку його реалізація буде безглуздою, якщо гніт не досяг такої могутности, що жодними иншими засобами його не можна здолати. Кровопролиття саме по собі є чистим збитком. Коли нам потрібна свобода агітації, і ніщо, крім кровопролиття, не може забезпечити її, тоді воно має сенс. Та потрібно пам'ятати, що кровопролиття ніколи не зробить соціяльного перевороту у власному розумінні цього слова; він може бути здійснений тільки за допомогою агітації, дослідження, експерименту і пасивного опору; і що після всіх кровопролить ми залишимося на тому самому місці, де і зараз стоїмо, якщо не враховувати того, що ми отримаємо право використовувати такі засоби.

Лише одне блискуче довів гранатомет з Чикаго – це – перевага динаміту над гвинтівкою. При жодному заколоті не було вбито і поранене водночас стільки поліцейських, як у цьому випадку однією гранатою. Як справжній терорист, метальник гранат зробив тільки одну помилку – вибрав час, коли зібралася юрба робітників, на яких поліція могла зірвати зло. Якщо необхідно вимагати свободи слова силою, то боротьба повинна полягати в низці актів окремих динамітників. Час збройних повстань минув. Їх занадто легко придушують.

Є два способи викликати пригноблені класи на насильство; один належить так званим революціонерам, що прямо радять застосовувати силу; инший, набагато небезпечніший, належить так званим друзям порядку, що не залишають пригноблені класи иншого виходу, окрім сили. Ці дві партії, на вигляд ворожі, по суті грають один одному на руку, не на користь справжнім революціонерам і справжнім друзям порядку, вони знають, що сила нічого не вирішує, і що жодне питання не є вирішеним, поки його не вирішать правильно. Точно так само, як свобода є матір'ю порядку, держава – мати насильства. Сила благої справи перед тиранією полягає в тому, що допоки вона не завинила в нападі, вона завойовує народну симпатію і підтримку при можливих переслідуваннях. Щирі анархісти переслідують мету свободи – але досягають її своїми засобами. Якби ми мали можливість йти власним шляхом, ми ставали б усе сильнішим і могутнішими, поки держава не опинилася б перед дилемою: або ж нелицемірно поступитися, або ж, почавши переслідування мирних прихильників автономії, утратити народну підтримку і загинути. За нинішніх умов наш шлях до перемоги буде, імовірно, більш тернистий.

Не будемо скаржитися на несправедливість, яку чинить держава, якщо не бажаємо оголити перед народом усю її огидність і спонукати народ скинути із себе гніт тиранії. Анархія викликала державу на бій. Держава прийняла виклик. Двобій цей буде не на життя, а на смерть.

Ми переможемо; ми повинні перемогти!

Бо, як каже Прудон, «немов давня Немезида, яка не прислухалася ні до благань, ні до погроз, революція крокує вперед неухильною і важкою ходою по квітах, що розсипають перед нею її шанувальники, по крові своїх борців, переступаючи через тіла своїх ворогів».

Переклала Оксана Дащаківська