Ігор Бондар-Терещенко

Оксамит України

...Чим відрізняється одне покоління від іншого? Датою народження і духовної смерти, безперечно. Але також – глибиною пережитого спільно почуття. Скажімо, шістдесятники пережили колись Перший московський фестиваль молоди і студентів, засилля кукурудзи і дисидентів, романтику перших арештів, зрештою, просто сорочки в стилі апаш від кінематоґрафічного Іва Монтана...

Загальне почуття значно молодшого покоління, представники якого розпочали новий період революційного романтизму вікопомною акцією студентського голодування у жовтні 1990-го року, також здебільшого відомі. Насамперед це недовіра до дисидентів, нове ставлення до сексу, а також іґнорування пива (хіба що під “колеса”). Про Іва Монтана, ясна річ, і не згадувалось. Можливо, саме через це, як свідчить один з лідерів згаданої акції Олесь Доній у своїй книжці “Покоління оксамитової революції”, “у період підготовки до голодування вчорашні в’язні політичних концтаборів радили нам, не тертим життям молодикам, як ефективніше влаштовувати самоспалення чи харакірі”. Зрозуміло, що у молоді подібні речі “викликали не тільки скепсис до попередників, а й були поштовхом для пошуку власних шляхів”.

У такий спосіб, як бачимо, покоління можуть різнитися ще за однією ознакою. Отож на одному боці “революційного ґраніту” живуть знервовані гречкосії із суіцидними нахилами, які до останнього ковтка намагаються видаватися національно свідомими, не бажаючи йти охоронцями і сторожами до комерційних фірм. З іншого боку – інфантильні молодики в оксамитових “бунтарських” рукавичках, улюбленці меценатів і мосадів, практикуючі візіонери і функціонери, золоті дітки постмодерністської вседозволености.

Якщо ж взяти трохи інакший ракурс огляду, то образ молодечого покоління 90-их виглядатиме набагато складніше: важливим стає не те, що об’єднує “своїх”, а те, що відрізняє від “інших”. Себто поколіннєві ознаки в революціонерів, як стверджує О.Доній, з’являються не завдяки, а всупереч: “Ми відкинули деструктивістську програму національного самоствердження, – значить він у згаданій книжці, – тож не потрібно зводити китайського муру, аби захистити свою національну цноту”. І жодний Ів Монтан при тому не піє. Або його не чути, оскільки окрім китайського муру існує ще залізна завіса, як засіб відгородження від незручних ідей – чужих (себто ще не своїх) і своїх (тобто вже чужих).

Подібний світоглядний стиль вільно буде потрактувати як “вид на свободу”, за яку не заплачено ані копійки. Мовляв, “оксамитовому” поколінню в Україні вона дісталась задурно, звідси й основа цієї свободи – відсутність самоцензури. І саме тут проходить та незручна межа, що відокремлює сьогоднішній “революційний” молодняк від старшого покоління. І саме це робить спробу оцінити його “зсередини” майже неможливою. Втім, остаточні тавра, як знати, розставляє час, сенс якого безжально зводить хаос індивідуальних бажань до спільного знаменника. Врешті решт, не кожну з вікових ґенерацій можна назвати поколінням, але якщо вже тому останньому судилося витворитися із суміші чисел і гасел, то воно, безперечно, починає нагадувати стиль. Саме він “заповнив засіки національної ідеї” в книжці О.Донія. Отже, що саме уявляє собою покоління наших “революційних” дев’ятдесятників?

Зрозуміло, що стрімка кар’єра цієї ґенерації і проваджене у такий спосіб омолодження значної частини владних структур, як в політиці, так і в культурі, лишається одним із основних надбань періоду реформації нашого суспільства. 3 іншого боку, згадавши Ж.Дерріду, вільно буде зазначити, що при тому був зроблений лише перший хід, передбачений стратеґією деконструкції, згідно з яким діялектика перевертання і скидання не призвела до зміни самої структури Системи. Натомість був повністю проіґнорований другий пункт програми, який полягає у тому, що наразі перетворюється сама структура і змінюються загальні поняття. Отож сповидний розвал ієрархії в системі взаємнень – це лише перший крок у дев’ятдесятницьких спробах деконструкції: так руйнується певна модель і поборюється опозиція збоку її клясичних правонаступників. Але чи були здійснені радикальні перетворення в структурі онтолоґічних катеґорій? Навряд чи. Ну не спроможні ці люди на красиві вчинки, як шістдесятники чи сімдесятники: вийти з комсомолу чи з СПУ, щось там вигукнути в кінотеатрі проти антиукраїнських репресій, зрештою, зробити “ходку” в зону. Тож у новопосталий “державний” естетизм 90-их не дуже віриться. За справжній естетизм, як знати, треба платити життям, як це зробив Василь Стус чи Оскар Вайлд. А в наших милих ворохобників стильність якось не йде далі зачіски, костюму чи вдалого розташування студентських наметів під час згадуваного тут голодування. Загалом же у зв’язку із зникненням будь-яких заборон, теперішні “революціонери” уявляють собою досить таки інертну масу. Надбудова у вигляді поетичних книжок і рок-н-ролу з цього, можливо, й виникала, проте поважні речі – ніколи.

Скоріше за все при подібній розмові варто говорити про якісь руйнівні тенденції якраз у середовищі самих ворохобників, оскільки їхнє покоління в сучасному контексті цілком підпадає під термін М.Бахтіна “позаіснування” (“необхідна умова для зведення інакших контекстів в одне ціле формально-естетичного, більш ціннісного контексту”). Але ж яким чином з їхньої “тусівкової” активности були вироблені соціокультурні першопочатки нового покоління? Можливо, все походить з усвідомлення того, що в Історії може існувати Інакша система координат? Скажімо, за Е.Гусерлем, Історія – це в першу чергу мова, себто середовище вільного обертання смислових еквівалентів, що й є головною умовою існування тієї Історії. “Нормальна співдружність, – значить Е.Гусерль у “Початку геометрії”, – це здорове людство, якому протипоказані божевільні та діти, які постійно порушують основний принцип – розуміти один одного”. Інакше кажучи, вхід до подібним чином інтерпретованої Історії забезпечений тільки “animal rationale”, до категорії яких аж ніяк не належать наші “революціонери”. Тому-то вони мають свою власну, відмінну від усіх попередніх, модель існування. Звідси, здається, походить їхня впевненість у тому, що культура – це насамперед контекст, себто люди та їхні стосунки між собою. “Революційні” надбання з’являться якось самі собою і придадуться. Мовляв, культура культурна тому, що мертва: цілком не варто її відроджувати. Хіба що час від часу ревізіонувати, конвертуючи найзручніші з цінностей.

Тож не дивно, що на очі з’являється своєрідна парадиґма 90-их років, згідно з якою “революційне” спілкування мусить постійно плодити компактні групи, які відчували б власну самодостатність та універсальність. Яскравим прикладом на існування такої парадиґми залишається явище “тусівки”: політичної (“смолоскипівської”, наприклад) чи мистецької (скажімо, АУПівської). Дехто схильний протягувати історію виникнення такого соціяльного атрибуту з нонконформізму кухонь і підвалів наших шістдесятників. Втім, навряд чи теперішнє “підпільне” людство схильне бачити себе навіть у гіпотетичній екстремальній ситуації – виплекана “демократичними” перемінами кожної одної “перебудови” українська тусівка не придатна для справжнього існування в підпіллі - вона там гине, як В.Симоненко і В.Стус, як Г.Шпаліков і В.Висоцький, як Е.Павнд і А.Арто. Натомість більш сталих представників тусівкового руху, які нині все частіше виходять на люди у найнесподіваніших місцях Системи (від телебачення і бізнесу до політичних органів правління) об’єднує перш за все те, що до зрілого віку вони, покинуті напризволяще останньою в часі “перебудовою”, відверто байдикували. Їхнє змужніння припало на абсолютно стаґнаційне болото безчасся, від чого кращі з них пішли у самоосвіту, родину та всяке таке інше паралельне життя. В результаті цього вони непогано збереглись, добряче обізнані в науці й літературі, і цілком можуть представляти Україну як не на Кубі, то хоча б в Білорусі. Також вони гідно різняться від шістдесятників тим, що не б’ють себе в груди при згадці про криваві сутички з партбюрократією за гроб Сталіна і “правильний” ленінізм, уміючи при нагоді стулити до купи кілька слів про Мадонну з Бандерасом, фільми Тарантіно і хлібний хайр. Так уже вийшло, що вони виявились першим поколінням, якому натурально було плювати на те, чи був Ленін гівном, і останнім, кому випало звідати всі принади розвинутого совка. Саме їм, молодим і незакомплексованим, судилося увійти у нове тисячоліття достоту “новими людьми”. Але у якому вигляді?

Наприклад у розглядуваній вище книжці О.Донія маємо історію про те, як національний нонконформізм перестав бути головною чеснотою в історії “оксамитового” покоління. Оскільки надто очевидно було, які марґінальні біоґрафії вигартовуються в результаті того нонконформізму, якими жалюгідними стають згадані двірники і кочегари, якими потворними бувають запої невизнаних ґеніїв опору, як безперспективна еміґрація, якщо ти не Коротич... І в який спосіб з’являється за подібних умов цілком виправдана мета: співіснування. Але наразі вже не з тоталітарним монстром, а з практиками нового світового устрою. Зрозуміло, що перед тим треба, як вважає О.Доній, “знести міфічну халабуду з претензією на суспільну будову, вивершену на болоті ілюзій”.При тому “нашим друзям з суверенної пасіки з яскравою некрофільно-світоглядною орієнтацією можемо залишити таке миле їхнім серцям минуле – Олеговий щит на брамі Царгороду, битву під Берестечком, скарби Полуботка і т.п”.

Але пишучи таке, О.Доній явно лукавив. Минуле, запереченню якого присвячена його “революційна” брошура, потрібне теперішньому поколінню “оксамитників” хоча б в якості ідеолоґічного жупелу. “Проблема полягає в тому, – вважає автор оповіді, – що покоління 90-их “розпорошує” сили. Індивідуальні досягнення не акумулюють творчих потенціалів, потрібних для всього суспільства. На сьогодні не вироблено чітких об’єктивних факторів для інтеґрації спільних зусиль”. Тож не таким вже й м’яким виявився “оксамит” тієї революційности! Адже назагал знати, що за відсутности спільного ворога (чи спільного хазяїна) будь-яка корпоративність, чи пак інтеґрація, на українських теренах неможлива. І хоч якими ґлобальними були ті “суспільні проєкти” а чи “нагоди політичної самореалізації”, про які пише лідер “оксамитового” покоління, все воно – лише наслідування вищезгаданих, випробуваних “світовою спільнотою” нігілістських практик “нового устрою”.

“Настав час конверсії міфів, – займає постмодерністську позицію О.Доній. – Якщо бій під Крутами був не тільки жертвою з боку молодих ідеалістів, а й підступною зрадою з боку націонал-демократів, котрі послали молодняк на смерть, а потім її оспівували, то ми повинні говорити, що це було саме так. І якщо виявиться, що правда, наче славнозвісна січ була не лише “колискою українського війська”, але й ареалом нетрадиційної орієнтації, то ми повинні говорити і про це”.

І якщо, додамо, слідом за “правдою” про накокаїнених студентів-крутян і голубих героїв-січовиків говоритиметься ще й про Лесю-лесбіянку і Тараса-вурдалака, то слушним буде запитання автора розглядуваної книжки, винесене у підзаголовок до її назви: “Як нам дожити до 2009 року?” – вкотре переживши поколіннєву “революційність”, і похмелившись на ранок третього тисячоліття чимось направду оксамитовим.

м. Харків