Райнгарт Козелек

Історична семантика

Історичні критерії поняття революції у Новому Часі

Існує небагато слів, які були б так поширені і так очевидно належали б до сучасного політичного словника, як слово “революція”. Воно належить до тих емфатично вживаних слів, сфера вживання яких так розгалужена, а поняттєва точність така мала, що їх можна дефініювати як гасло. Зрозуміло, що значеннєвість слова “революція” не міститься у його вживанні як гасла ані у можливості його вживання як гасла. “Революція” вказує як на переворот або громадянську війну, так і на довготривалі переміни, а отже на події і структури, що глибоко закорінені у сфері нашого повсякдення. Гаслова всеприсутність революції і її даний конкретний сенс явно належать одне одному. Одне відноситься до другого і навпаки. З’ясування цієї залежности і є завданням цього семантичного шкіцу [1] .

Мовне пізнання змінне, бо майже у кожній газеті йдеться про другу індустріяльну революцію, тоді коли історичні науки провадять дискусію про те, як можна окреслити початок і типовість першої. Друга індустріяльна революція не лише звільняє людський світ від фізичних зусиль, але навіть інтелектуальні процеси довіряє самоуправним машинам. Кібернетика, атомна фізика і біохемія підпорядковуються поняттю другої індустріяльної революції, яка зоставила далеко позаду першу, у якій ішлося ще про те, аби за допомогою капіталу, техніки і поділу праці збільшити людську продуктивність понад нормальні потреби. Відсутні загальноприйнятні критерії розрізнення.

Ця тема стала такою буденною, як марксистська програма загальної революції, що її сформулювали Маркс і Енґельс, виписана на знаменах Китайської комуністичної партії Мао-Дзедуном. Внутрішню ситуацію Китаю останнім часом характеризує поняття культурної революції, коли явно йдеться про те, аби прищепити китайцям іконоборчий рух, аби, змінюючи їхній характер, немовби вбити їм у голови поняття революції. Скрізь потрібно використати – або створити – передумови, які б уможливили поширення пролетарської революції на цілій земній кулі. Легальні і нелегальні емісари комуністів працюють у багатьох, особливо у малорозвинених країнах світу над здійсненням цієї програми. Відомо, що ця універсальна програма у самій Азії обмежена російсько-китайською альтернативою.

Отож слово “революція” не є однозначне. Воно осцилює від кривавих політичних і суспільних переворотів аж до наукових новинок, що становлять переломну межу; воно може вміщати все, але може також означати щось конкретне із вилученням инших значень. Переможна технічна революція напевно передбачає мінімуму стабільности, виключаючи насамперед революцію суспільно-політичну, навіть якщо вона є наслідком або передумовою останньої. Отож наше поняття революції, відповідно до принципів логіки, можна окреслити як еластичне загальне поняття, значення якого у певному сенсі будуть попередньо зрозумілі у цілому світі, причому його точне значення підлягає, залежно від країни чи політичного табору, надзвичайно широким коливанням. Навіть здається, що саме слово “революція” містить таку несамовиту революційну силу, що може увесь час поширюватися, охоплюючи цілу земну кулю. У такому разі ми мали б справу з політичним гаслом, яке безнастанно репродукується в ході самовизначення. Чого не вдалося б зреволюціонізувати у світі – і що у наш час не підлягає революційним впливам? Ці питання скеровують нас до субстанції сучасности, яка у ній криється.

Якби ми хотіли окреслити нашу новочасну історію як епоху революцій, які ще не добігли кінця, то у таких формулюваннях відобразиться безпосередній досвід. А до цього досвіду належить і те, що по суті його можна підпорядкувати поняттю “революції” – можливо, більшою мірою, ніж це назагал видається. Саме поняття “революції” є мовним продуктом нашої сучасности. Лише від ХІХ століття ми звикли розрізняти революцію політичну, суспільну чи технічну. Проте від Французької революції слово “revolution” чи “революція”, незалежно від того, якою мовою послуговуватимемося, набуло цих розтягнених амбівалентних і всеприсутніх значеннєвих можливостей, які ми окреслили.

У подальших роздумах простежимо історію цього поняття, повертаючись до епох, що передували Французькій революції, щоб на тлі тієї історії увиразнити, а тим самим чіткіше розпізнати, кілька специфічних рис нашого новочасного досвіду.

І.

1842 року один французький вчений здійснив важливе для розуміння історії спостереження. Горо тоді покликався на те, про що забули, а саме на те, що наш термін означає “поворот”, “оберт”, який – згідно з латинським уживанням цього слова – відсилає нас до точки, з якої розпочався рух2. “Революція” спершу означала, відповідно до значення цього слова, коловий рух. І Горо додає, що у політичній сфері під цим належить розуміти колообіг устроїв, згідно із вченням Аристотеля чи Полібія, а також їх послідовників, що, проте, після 1789 року та під впливом Кондорсе вже було практично незрозуміле. Відповідно до древніх наук, існує обмежене число природних устроїв, які, взаємно чергуючись, змінюють одне одного. Це відомі нам нині типи політичного устрою, а також форми їх занепаду, які наступають один за одним у (певною мірою) необхідний спосіб. Як коронного свідка того минулого світу Горо цитував Луї Леруа. Він стверджував, що перша із природних форм влади є монархія, яку, коли вона виродиться у форму тиранії, змінює влада аристократії. Далі у дію вступає відома схема, згідно з якою аристократія перероджується в олігархію і її витісняє демократія, яка врешті набуває форми охлократії – влади мас. Тут уже ніхто не панує і знову відкривається шлях для влади одиниці. Тим самим знову може розпочатися давній колообіг. Тут ідеться про модель революції, яку грецькою мовою називали μεταβολη πολιτειων або πολιτειων αναχυχλσις3, що живилася досвідом обмеження і скінченности  будь-яких форм політичного співжиття. Кожен перелом провадив до одного з відомих уже способів панування, у рамках яких люди змушені існувати, а вихід за межі цього зумовленого природними передумовами обігу неможливий. Будь-яка зміна речей, rerum commutatio, rerum conversio, не здатна була запровадити щось принципово нове у світі політики. Історичний досвід тривав у рамках дійсного стану, наче утверджений природою, подібно до пір року, які у своїй змінності залишаються такими самими, так само як люди як політичні істоти руки мають зв’язані перемінами, які не здатні створити щось нове під сонцем. Для цього нібито природного досвіду упродовж XVII  ст. прижилося поняття революції, як його вживав Леруа, дефініюючи перебіг форм політичного устрою:  Telle est la revolution naturelle des polices..., себто природна революція державних устроїв, згідно з якою стан спільноти підлягає засадничим трансформаціям, аби врешті повернутися до вихідного пункту4.

Аспект поняття революції, пов’язаний із природою, з’явився невипадково. Це випливало безпосередньо з оберту небесних тіл, до якого від часу Коперника можна було зачислювати також і Землю. У 1543 році з’явилася переломна праця Коперника про рух небесних тіл – “De revolutionibus orbium coelestium”, яка підготувала поняття революції, яке могло здобути популярність у тодішній політиці через широко розповсюджену у ті часи астрологію. Революція спершу була поняттям “фізично-політичним” (Rosenstock-Huessy). Як небесні тіла рухаються по своїх орбітах незалежно від людини, впливаючи, однак, на неї або навіть детермінуючи її, так від XVII  ст. і в політичному трактуванні революції з’явився подвійний сенс: революції насправді здійснюються понад головами учасників, але кожен, кого вони діткнули, як, наприклад, Валенштайн, існує за їхнім правом.

Подвійне значення у цього поняття з’являється і нині. Проте нинішнє вживання від тодішнього відрізняє усвідомлення повернення, на що вказує склад “re” у слові revolutio. Саме у такому сенсі Гобс описував перебіг Великої англійської революції 1640-1660 рр.: “I have seen in this revolution a circular motion”5. Він бачив коловий рух, який провадить від абсолютистської монархії, через Довгий парламент, до Короткого парламенту, а від нього до диктатури Кромвеля і, навпаки, через перехідні олігархічні форми, до відновлення монархії Карла ІІ. Тому логічно, що потім один із переможців, Кларендон, який іще зірки звинувачував за минулі заворушення, після остаточного повернення Стюартів святкував переворот як реставрацію. Те, що сьогодні здається нам незрозумілим, тоді розглядалося як щось близьке. Перебіг двадцятилітньої революції і її мету становила реставрація. Тим самим монархісти і республіканці стали ближчими одне до одного, ніж могли це сприйняти: їм-бо ішлося – у термінологічному сенсі – про відновлення давнього права, про рух назад у бік справедливого устрою.

Пов’язана з природою метафорика політичної “революції” живилася припущенням, що історичний час, один і той самий, закритий у собі, знай повторюється. Контроверсійною, однак другорядною щодо повторень проблемою було, у якому пункті висхідного чи нисхідного руху revolutio належить розмістити актуальну або інтенціональну систему устрою. Всі політичні позиції залишалися у межах трансісторичного розуміння революції. А проте для самих кривавих сутичок і сліпих пристрастей, що супроводжували спори XVI і XVII століть, використовували зовсім инше окреслення.

Як це вже було у середньовіччі, для страшних релігійних сутичок, які по черзі або одночасно спустошували Францію, Нідерланди, Німеччину й Англію, вживали визначень иншого рівня. Вони зростали від змови і заворушень, через повстання, бунт і заколот, до розламів, до внутрішньої війни, до війни громадянської. Громадянська війна, guerre civile і civil war, були центральними поняттями, у яких віддзеркалено біль і досвід фанатичних релігійних битв, ба більше – цей досвід здобував у них своє юридичне визначення.

Усі ці вирази, які тут можна було б множити, поєднувало те, що за їхній вихідний пункт правив устрій станово організованого суспільства. Спосіб або форма управління таки могли змінюватися, але суспільна будівля внаслідок воєн підлягала не так безпосереднім зсувам, як таким, які найчастіше виникають внаслідок довготривалих змін. Юридичні підстави громадянських воєн, у тому числі конфесійного характеру, містилися у становому праві на опір, яке, наприклад, берегли для себе Об’єднані Нідерланди. Давня громадянська війна значною мірою залишалася війною, яку провадили між собою громадяни, яких дефінійовано відповідно до станових критеріїв, вона становила власне bellum civile, незалежно від того, якою мірою найнижчі верстви підлягали динамізації. Так само німецька “селянська війна” творить такий станово-правний аналог “громадянської війни”, який лише 1789 року можна було стилізувати на “революцію”, а тим самим визначити за допомогою засобів, властивих філософії історії. І якщо у Німеччині не визначаємо Тридцятилітньої війни – на відміну від аналогічних подій у сусідніх країнах – як війну громадянську, то це тому, що упродовж тридцятилітньої боротьби змінився її державно-правовий характер. Те, що розпочиналося як громадянська війна між протестантськими станами райху й імператорською партією, завершилося мирним договором між суверенними територіяльними державами. Потім ex post можна було інтерпретувати цю релігійну війну як війну між державами.

Отож запам’ятаймо, який був стан справ близько 1700 року. Обидва поняття – громадянської війни і революції – не покривають одне одного, але й не виключаються взаємно. Громадянська війна вказувала на комплекс кривавих подій, які виводять свої правні підстави із занепаду практики заколотів, зі станових умов або з конфесійних позицій. Тут ідеться про юридичні визначення, які взаємно виключалися під час конкретних битв, коли ворога, відповідно, шпетили як бунтівника, що виступає супроти права. Потому протилежним поняттям до громадянської війни стала держава, яка увібрала в себе ці всі правні визначення. Держава, символічно опоетизована у добі бароко як особа, завершила bellum intestinum, монополізуючи право застосування сили у внутрішній політиці і право війни у політиці закордонній.

“Революцію”, трансісторичну подію, спершу пов’язану з природою, стали застосовувати у свідомій метафориці для окреслення довготривалих або раптових політичних подій, “переворотів”. У такому розумінні це окреслення могло містити у собі значеннєві елементи “громадянської війни”. У 1728 році один із німецьких словників так переклав це чуже слово: “Революція, переворот, зміна або перебіг часу, Revolutio regni, переміна або переворот якогось королівства або країни, у ситуації, коли така охоплює особливі зміни урядів і дії поліції”6. Словник Французької Академії, однак, іще 1694 року нотує планетарну revolution як перше і властиве значення. І таке тло й далі супроводжувало значення революції. Воно нав’язувало до цілісних моделей політичної боротьби за зміну устрою, які стали виходити з ужитку. Поруч із поверненням форм устрою, політичну революцію також можна було трактувати як повторення. Суспільні хвилювання і повстання натомість розумілися як бунт і їх придушувано силою. У вжитку не було “слова, яке б означало перелом, у результаті якого самі піддані стають владцями” (Hanna Arendt). Суспільна емансипація як революційний процес перебувала іще поза сферою досвіду. Це мало змінитися за XVIII ст., в епоху Просвітництва.

Люди Просвітництва були з революцією у приятельських стосунках, це поняття стало модним словом. Все, що можна було побачити і що описувалося, сприймалося з пункту зміни, перевороту. Революція охопила звичаї, право, релігію, економіку, країни, держави, континенти, ба навіть цілу земну кулю. Як ствердив 1772 р. Луї Мерсьє, “все у цьому світі є революцією”7.

Первісне природне і, як таке, трансісторичне поняття розширило своє часткове метафоричне значення: воно-бо охопило все і всіх. Зі свого природного тла рух увійшов у повсякдення. Передусім, через контамінацію з “революцією”, це виявило найхарактерніші риси людської історії.

Політичною особливістю нового загального розуміння руху була його стилізація до поняття, протилежного до громадянської війни. Освіченим приятелям миру громадянські війни здавалися спадком фанатичних релігійних партій, переможених розвитком цивілізації. У 1788 році Віланд стверджував: “Теперішній стан Европи [наближається] до доброчинної революції, революції, яка сягне результату не шляхом диких бунтів і громадянських воєн [...], не шляхом спустошувальних зударів насильства з насильством”8. Живив цей зворушливий оптимізм, який поділяло багато сучасників Віланда, чужий досвід, який дозволяв такі модельні розв’язки. Це був досвід glorious revolution 1688 року в Англії9. Там вдалося без кровопролиття повалити ненависний панівний дім, аби встановити засновану на поділі влади парламентарну форму управління у найвищих верствах. Вольтер із подивом ствердив, що в Англії відбулася революція, тоді коли в инших країнах дійшло лише до повстань і даремних кривавих громадянських війн. Громадянська війна з багатьох оглядів здобуває значення безсенсовного, замкненого у собі колового руху, тоді як міряна її критеріями революція здатна відкрити нові горизонти.

Що далі рухалося Просвітництво, то більше здавалося, що громадянські війни зблякнуть до виміру історичної ремінісценції. Енциклопедія описувала війну у восьми окремих рубриках, але серед них немає поняття guerre civile. Здавалося, що громадянські війни є вже чимось неможливим. Пропорційно до цього, поняття “революції” позбулося політичної гостроти, залишаючись вмістилищем всіх тих утопійних надій, які з’явилися після 1789 року. Сподівалися – як в Англії – що можна буде зірвати плоди революції, без того, щоб наразитися на терор громадянської війни. А проте навіть якби й дійшло до кровопролиття, то результат руху за незалежність в Америці становив – як здавалося – гарантію щасливого завершення.

Зрозуміло, не бракувало також пересторог і прогнозів, які, услід за променевим поширенням революції, заповідали жорстокість громадянської війни. Ляйбніц перший у 1709 році з дивовижною чіткістю окреслив характер revolution generale, що наближалася в Европі10; Дідро був автором найдокладнішого прогнозу, який включав майбутнього Наполеона як діялектичний продукт страху і свободи; Руссо пророчо представляв уже наступне століття. Ми наближаємося до кризового стану, писав він у 1762 році, і до сторіччя революції. Неможливо детально прогнозувати революції, як також їх неможливо запобігти. Вони напевно зметуть монархії Европи, але що наступить потому – цього не знає ніхто. Дідро також ставить питання: “Що буде наслідком майбутньої революції? Невідомо”.

Через такі питання, які ставили найсвітліші голови Просвітництва, – на які ми й нині ще не можемо дати відповіді – відкрився новий горизонт сподівань. Революція, найпевніше, вже не провадить до усталених станів чи можливостей – від 1789 року вона провадить до незнаного майбутнього, а його пізнавання й опанування стало правити за постійне завдання політики. “Термін революція втратив своє первісне значення”, – стверджував Горо, звертаючи свій погляд назад. Відтоді вона стала поживою для “мобільних ресурсів людського знання”11.

ІІ

Які риси характеризують поняттєве поле “революції” після 1789 року? Розгляньмо кілька спільних характерних рис, що виявляються у свідченнях сучасників від початків нашої сучасности.

1. Як novum варто ствердити те, що поняття “революція” від 1789 року знай “гусне”, перетворюючись на колективну однину. Цей процес зазначався вже у Мерсьє: все у цьому світі є революцією. Подібно як німецьке поняття “історії”, яке як “історія взагалі” криє у собі можливості всіх окремих історій, так само й революція “гусне” на щось на зразок колективної однини, яка, здається, може сконцентрувати у собі перебіг усіх наступних революцій. Тим самим революція стає метаісторичним поняттям, цілковито, проте, відсуваючись від своїх первісних значень, пов’язаних із природою, і прямуючи до того, аби історично впорядкувати кожен досвід, пов’язаний із даним переворотом. Иншими словами, революція містить у собі трансцендентальну думку, вона стає регулятивним принципом як для процесу пізнання, так і для дій усіх людей, охоплених революцією. Революційний процес і революційна свідомість, яка ним розбуджена і справляє на нього зворотній вплив, відтоді нерозривно пов’язані одне з одним. Усі инші ознаки сучасного поняття революції можна виводити саме з цього метаісторичного значення, яке й далі служить для них тлом.

2. Необхідно згадати також про досвід прискорення. У жесті Робесп’єра, що заклинає своїх співвітчизників прискорити революцію, аби забезпечити прихід свободи, можна побачити ще неусвідомлену форму секуляризованих есхатологічних сподівань. Від Лактанція до Лютера і Бенґеля скорочення часу взагалі сприймалося як знак майбутнього знищення історичного часу. Проте tempi історичних часів змінюються від часу їх справжніх викликів, а сьогодні прискорення належить до повсякденного досвіду внаслідок зростання кількости населення, технічних можливостей, а також частішої зміни режимів. Відтоді вони полишають так званий природний горизонт історії, а досвід акселерації викликає до життя нові перспективи, що проникають у поняття революції.

У 1794 році, наприклад, Шатобріян накреслив паралель між давніми й новими революціями, щоб традиційно, на підставі минулого, судити про майбутнє. Проте невдовзі він був змушений ствердити, що Французька революція не має жодних відповідників. Через тридцять років Шатобріян опублікував свій старий есей, додавши до нього примітки, у яких він здобувся на відвагу сформулювати проґресивні прогнози щодо суспільного устрою, які вже не базувалися на паралелях, а отже й на переконанні про повторюваність давніх революцій.

3. Усі прогнози, які з’явилися після 1789 року, характерні тим, що містять у собі чинник руху, який трактується як “революційний”, незалежно від того, з якого табору ці прогнози походять. Держава також потрапила в орбіту “революції”, отож зрозуміло, що при опрацюванні в освіченому Берліні німецької версії “Словника Французької Академії” близько 1800 року неологізм contrerevolutionnaire було перекладено як “ворожий державі”12. Отож хто поважає державу, той повинен бути “революційний” – у такий-ось спосіб антициповано дефінітивні позиції геґелівської лівиці. Чи станова держава може сприяти революції, чи ні – це не становило проблеми. Альтернатива полягала в иншому: переміна станової держави шляхом мирного або кривавого перевороту, чи, як ствердили Струенсе (Struensee) або ж Кант: революція згори або знизу.

З огляду на вже задіяний революційний напрям, поняття реформи отримало зв’язок із поняттям революції; тут ішлося про конверґенцію, про яку занадто часто говорилося у політичних полеміках, суть якої крилася у постійному примусі планувати суспільне майбутнє.

4. Поруч зі змінним баченням майбутнього, змінюється також напрям погляду на минуле. Відкрився-бо (і це треба окреслити як четвертий пункт цих роздумів) новий простір досвіду зі збігом пунктів перспективи, що вказували на різні фази минулої революції 1789 р. Залежно від інтересів і ситуації, можна було ідентифікувати себе з тим чи тим етапом останньої революції, щоб із них робити висновки на майбутнє. Однак відтоді революція стала для всіх перспективним поняттям філософії історії, що вказував на невідворотність напрямку руху. Сперечалися про “раніше” чи “пізніше”, про сповільнення і прискорення, однак напрям руху відтоді вже був ніби усталений. Революція кульгає, ущипливо завважував Ривароль, права нога увесь час крокує по лівому боці, але ліва з правого боку – ніколи. Тим самим, відповідно до критеріїв філософії історії, визначено вагу, за допомогою якої відтоді можна було відсторонено зважувати всі політичні події. Проте за поверненнями, які перенеслися із просторової сфери у сферу часовости, виявлявся справжній досвід. Подібно як прогнози, так і перспективи, які визначали згідно із критеріями філософії історії, імплікують незворотний напрям, що охоплює всі табори одночасно. Тому безнастанно здійснювана з ХІХ століття контамінація революції й еволюції не є виявом виключно мовного недбальства чи політичного конформізму; широка взаємне замінювання обидвох понять стосується до структурних зсувів у цілості суспільного конструкту, які викликали лише різноманітні, з політичної точки зору, відповіді. В антитезовому вживанні еволюція й революція стали поняттями партійними, їх вживання однаково імплікує цей повсякденний, суспільний процес емансипації широкого масштабу, динамізований індустріялізацією.

5. Отож, по-п’яте, ідеться про шлях або про крок від революції політичної до суспільної, що характеризує сучасне поняття революції. Очевидно, що всі політичні хвилювання містять у собі суспільний компонент. Новим, однак, було те, що метою політичної революції є суспільна емансипація всіх людей, зміна самої політичної структури. У 1794 році Віланд скрупульозно занотував нове окреслення, що ілюструвало цей процес (хоча воно тоді ще вживалося як чужий вислів): наміром якобінців є “зробити із Французької революції revolution sociale, тобто протилежність до нинішніх держав”13. Тодішня мовна невизначеність не змогла приховати фактичного стану. Від моменту, коли декларовані права людини відкрили простір для нових суспільних сподівань, кожна програма, постульована в ім’я свободи і/або рівности, вимагала подальшого здійснення.

Бабеф, який іще перебував під рустикальним натхненням, перший передбачив, що Французька революція завершиться лише тоді, коли буде поборено визиск і поневолення. Тим самим визначено мету, яка в умовах праці на підприємстві мала ставати щораз виразніше формульованим викликом. Від революції 1830 року множаться формули (згадаймо хоча б Лоренца фон Штайна, Радовіца чи Токвіля), які вказують, що напрям пролягає від революції політичної до суспільної. Молодий Маркс, творячи дуалістичну формулу: “Кожна революція розкладає старе суспільство; у цьому сенсі вона суспільна. Кожна революція розкладає стару владу – і тим самим вона політична”14, - сформулював загальну тезу, яка стала можливою лише після 1789 року. Невдовзі перед тим,  1832 р., чіткіше окреслив часові чинники обидвох трактувань революції: “Письменник який хоче спричинити соціяльну революцію, може випереджати свою епоху на сто років, натомість трибун, який прагне викликати революцію політичну, не може занадто віддалятися від мас”15, тобто від безпосередньої живої дійсности.

Наскільки революції політична і суспільна поєднуються чи не поєднуються одна з одною, а також питання, чи вони взаємно приречені одна на одну, фактично залишається найбільш суттєвою проблемою новочасної історії. Майже завершена політична емансипація колишніх колоній не може уникнути продовження у формі суспільного процесу, який би доповнив політичну свободу.

6. Тим самим ми заторкуємо шостий пункт бачення, який випливає безпосередньо із переходу політичної революції до революції суспільної. Якщо ми дослівно потрактуємо декларації американської, французької чи російської революцій, тоді не залишиться сумнівів, що їх “досягнення” повинні служити для блага всього людства. Иншими словами, всі новочасні форми “революції” інтенційно повинні провадити – із просторової точки зору – до революції світової, а з часової точки зору – повинні бути перманентні, аж до здійснення їхньої мети. Нині до цього переліку можемо додати ще й китайську революцію. Незалежно від проблеми здійснення їх програм, їхня тривалість є поняттєвим спільним знаменником.

Уже Робесп’єр патетично стверджував: “Половина світової революції вже здійснилася, а друга половина повинна здійснитися зараз”16. І далі додав метафору, яка нав’язувала до уявлень, що людський розум подібний до земної кулі, заселеної людьми. Одна півкуля іще потопає у темряві, натомість друга вже ясніє світлом. Робесп’єр, наполегливо нав’язуючи до давніх природних уявлень, водночас сам себе викрив через це порівняння. Половина землі – хоч і поперемінно – охоплена мороком. Проте тотальне розуміння світової революції здобуло популярність, хоча від часів Наполеона багато політиків наполегливо старалося здійснити мету, якою була “завершена революція”. Від часу виникнення різних інтернаціоналів поняття світової революції увійшло до програми безпосередніх політичних дій.

Оскільки ціла земна куля повинна бути охоплена революцією, то з цього, поза всіма сумнівами, випливає, що революція повинна тривати доти, доки не буде досягнено цієї мети. Одразу після поразки Наполеона стало поширюватися припущення, що реставрація у жодному разі не є кінцем революції, як раніше, що революція просто вступає в иншу фазу. “Бонапарт є, – писав у 1815 році пруський урядовий радник Копе, – і не був би нічим иншим, як тільки персоніфікованою революцією в одній із її стадій. Можливо [після його падіння], завершилася одна стадія революції, але в жодному разі не сама революція”17. За цією сентенцією Копе виразно видно, що колективна однина новочасного поняття “революція” імплікує її тривання: майбутня історія буде історією революції.

Невдовзі після Липневої революції 1830 року з’явився зворот “перманентна революція”18. Прудон використав його при формулюванні мети суспільної революції. 1850 року подібно вчинив і Маркс19, який із поразки, що її зазнала революція 1848 року, діялектично прогнозував майбутню перемогу “справді революційної партії [...]. Те, що зазнало поразки, не було революцією. Це були традиціоналістські дореволюційні штуки”20.

Хоча тодішній аналіз був викликаний розчаруванням Маркса, та проте перманентна революція, яка пережила справжню революцію 1848-1850 рр., стала категорією філософії історії. Вона служила формуванню свідомости пролетаріяту, а Маркс навіть посилався на давнє значення революції як повторення, бо не міг зовсім уникнути далекосяжного впливу цієї формули. Поява згуртованої потужної контрреволюції встановлює фронти, для того щоб при наступній, необхідній для повторення, спробі можна було побороти класового ворога.

Однак новим у Маркса було те, що повторення минулих революцій (1830 і 1848) він сприймав як карикатуру Великої Французької Революції, хоча насправді йому йшлося про те, аби доповнити усвідомлення процесу повторення, а тим самим позбутися минулого. Маркс спробував започаткувати великий освітній процес, який разом із освоєнням нової революційної мови розв’язав би майбутню революцію у її одноразовості. “Попередні революції вимагали історичних ремінісценцій, аби дурити себе щодо власної суті. Революція ХІХ століття повинна залишити мертвим ховати померлих, аби сягти власної суті”21. Суспільна революція повинна відкинути минуле, вона повинна свій зміст черпати з майбутнього. Соціялізм є декларацією перманентної революції21. Проголошення перманентної революції містить передумови як вольові, так і передумову свідомости майбутнього, а також мовчазне припущення, що цю революцію не вдасться зневтралізувати. Тим самим Маркс випередив Канта, який уже в 1798 році із поразки робив перші висновки про майбутню перемогу “революції або реформ: наука через частий досвід” колись напевно призведе до тривалих результатів22.

Маркс, який процес раптових перемін оцінював як суспільну і промислову революцію, зараз знайшов найбільш відповідну форму для її майбутности й одноразовости, але ця революція стала персоніфікованим агентом історії, який випереджає емпірію тому, що комунізм іще не знайшов свого здійснення.

7. За цим парадоксом утопії, яка увесь час змушена себе репродукувати, криється черговий феномен, яким ми займатимемося у пункті сьомому. Позаяк досі ми характеризували революцію як метаісторичну категорію, яка служила для того, щоб суспільні і промислові переміни окреслювалися як такі, що увесь час прискорюють процес, і тоді цей засновок містить у собі свідомі претензії тих, котрі втаємничені у правила поступу революції у такому розумінні.

З’являється окремий віддієслівний іменник революціонізування і твірне дієслово революціонізувати. А від 1789 року щораз частіше з’являється окреслення революціонер, один із численних неологізмів у нашому семантичному полі. Тут ідеться про активістичне трактування обов’язку, яке раніше годі було собі уявити, що стосується безпосередньо до типу професійного революціонера, який сформувався упродовж ХІХ століття, а пізніше залишався під впливом Леніна. У необхідний спосіб із цим пов’язується також раніше неартикульоване уявлення, що люди можуть робити революцію.

Можливість зробити революцію творить внутрішній аспект цієї революції, майбутні права якої, передбачається, пізнаватимуть революціонери. Кондорсе пояснював, як задля свободи належить створити (produire) революцію і як  нею керувати (diriger). А “революційне право – це право, завданням якого є підтримання, прискорення й опанування перебігу революції”23. Трансперсональні структури революції і диспонувальність революцією, що виростає з їх пізнання, здається, взаємно одне одного провокують. Молодий Шлеґель інтеліґентно спостеріг, чому Наполеон здатний перейняти головну роль у рамках революції: позаяк він, за словами Шлеґеля24, “здатен творити, витворювати й анігілювати революцію”. Тим самим, незалежно від історичної слушности, прогностично визначено рису професійного революціонера новочасної доби. Такою мірою, якою він здатен сам себе знищити, він здатен “зробити” революцію, як це окреслив один із пізніших мислителів, а саме Вайтлінґ25.

Поєднання загальної історіографічної перспективи і конкретного революційного заанґажування дозволяє зрозуміти, чому щораз частіше піддається відкритій дискусії і заповідає планований початок “революції” у конкретному сенсі повстання, без шкоди для її успішности: наприклад, у серпні 1792 року, наприклад, у Палермо 1848 року, наприклад, у жовтні 1917 року у Петербурзі. За тією комбінацією, що революція, яка перебігає самочинно, буде немовби зроблена, що вона мусить бути зроблена, стоїть критерій, який належить назвати як останнє: правочинність революції.

8. У 1848 році Сталь вжив вираз “абсолютна революція”26, аби показати, що революційний рух сам зі себе виводить усі правні визначення для всіх дій. Історичне виведення прав, що живиться минулим, тим самим підлягає перенесенню в історіософічну сферу перманентного обґрунтування. Коли реставраційна правочинність ще залишається пов’язаною з походженням, то правочинність революційна стає чинником руху, мобілізованим історією з перспективи кожноразових проєктів майбутнього. Ранке ще 1841 року вважав, “що нещастям революції є те, що вона не є правовою”27. Проте Метерніх проникливо оцінив ситуацію вже у 1830 році, саркастично завваживши, що це самі леґітимісти роблять революцію правочинною.

Поняття правочинности революції стало у необхідний спосіб історіософічним партійним поняттям, бо його претензія до повсякдення живиться контрагентом революції, “реакцією”, “контрреволюцією”. Оскільки спершу революцію провокували її противники, то раз узаконена революція у принципі репродукує власного ворога, аби зберегти якість перманентности.

Тим самим зрозуміло, як сильно поняття революції від 1789 року знову ввібрала у себе логіку громадянської війни. Основна боротьба, ведена легальними чи нелегальними засобами, для сучасного революціонера є частиною планованого перебігу революції. Він може послуговуватися будь-якими засобами цього типу, бо революція для нього є правочинна. Історіософічне перестрахування еластичне, воно розтягується такою мірою, якою “революція” як метаісторична стала надає правочинність28. Тим самим зсуву піддалася також історіософічна позиція “громадянської війни”. Якщо потім ленінізм оголосив (і використовував) громадянську війну як єдино правочинну війну для ліквідації воєн взагалі, то не лише конкретна держава і його суспільний устрій стають простором дії і метою громадянської війни. Тут ідеться про знищення панування взагалі, однак це передбачає глобальну і досяжну лише у нескінченності можливість здійснення цієї історичної мети.

Якщо застосувати це до нашої ситуації у сфері глобальної політики, то виникає питання, який стосунок гіпостазована правочинність громадянської війни має до глобальної перманентної революції, що залишається у її тлі. Від завершення ІІ Світової війни на нашій землі знай спалахують вогнища громадянських воєн, що ширяться у просторі поміж двома блоками. Обмежені, але безмежні у своїй потворності, громадянські війни простягаються від Греції, через В’єтнам, до Кореї, від Угорщини, через Алжир, до Конґо, із Близького Сходу і Куби знову до В’єтнаму. Ми повинні поставити собі питання, чи оці численні, обмежені реґіонально, але глобально поширені громадянські війни не використали і чи не заступили вже давно поняття правочинної і перманентної революції? Чи глобальна революція не стала збляклою сліпою формулою, яку прагматично можуть використовувати для найрізноманітніших програм різноманітних груп держав?

Протилежним поняттям до минулих громадянських воєн була держава. А традиційне вчення про слушність держави визнавало війни сигналами, що мали запобігти громадянські війни. Згідно з тією теорією, війна служила для суспільного полегшення і досить часто – якщо дивитися з евроцентричної перспективи – точилася на віддалених заморських просторах. Ця епоха відійшла у минуле, разом із европейським імперіялізмом. Відколи географічно нескінченна поверхня нашої земної кулі зібгалася до скінченности залежних один від одного просторів дії, всі війни перетворилися у війни громадянські. Щораз менше певности залишається у тому, які обшири зможуть іще заповнити собою у такій ситуації суспільний, промисловий та емансипаційний процеси революції. “Глобальна революція” кожного разу через громадянські війни, які виглядають як її доповнення, підлягає примусові дій, яких немає у її історіософічній програмі. Від 1945 року ми живемо серед прихованих і явних громадянських воєн, жорстокість яких може ще більше посилитися внаслідок атомної війни – немовби громадянські війни, які точилися на цілій земній кулі, становили, напротивагу до традиційної інтерпретації, останній засіб порятунку, який мав би нас урятувати перед тотальним знищенням. Оскільки та інфернальна інверсія стала мовчазним правом актуальної світової політики, то виникає наступна проблема. Як виглядає політична юридична основа громадянської війни, яка живиться як перманентною революцією, так і страхом перед глобальною катастрофою? Пояснення змінних залежностей цих двох позицій, проте, не є предметом цього шкіцу, який присвячений історії поняття.

Ми будемо остерігатися приймати або хибно викладати будь-які дотеперішні визначення як реальність нашої історії. Однак історія понять, особливо коли перетинається зі сферою ідеології, нагадуватиме нам про те, що слова та їх уживання для політики важливіші за будь-яку иншу зброю.

---

[Historische Kriterien des neuzeitlichen Revolutionsbegriffs, 1968, у: Reinhart Koselleck, Vergangene Zukunft. Zur Semantik geschichtlicher Zeiten, Suhrkamp, Frankfurt a. M. 1979, с. 17-37]