Владзімір Ровдо

Перспективи «оксамитової революції» у Бєларусі

Перемога грузинської демократичної опозиції наприкінці листопаду 2003 року, фактичне повторення в Грузії так званого «сербського сценарію» подолання автократії 2000 року, змушує багатьох дослідників порушити питання: чи не є ці події свідченням нової хвилі демократизації в посткомуністичному світі, що захлинулася тут у першій половині 1990-х років? І якщо це справді так, то на які ще країни колишнього СССР даний процес може поширитися?

Серед найбільш імовірних претендентів на «оксамитову революцію» у найближчому майбутньому називають Молдову, де опозиція змогла консолідуватися і провалити вигідний Росії варіянт врегулювання придністровської проблеми, і Україну, де цього року повинні відбутися президентські вибори. Відомо, що імовірність переобрання Леоніда Кучми на третій термін досить мала, незважаючи на всі зусилля глави української держави знайти для цього конституційні лазівки.

Значно більш складною і заплутаною є в цьому плані ситуація в Бєларусі. У нашій країні наприкінці цього року також відбудуться вибори, щоправда, не президентські, а парламентські, але немає жодних шансів, що демократична опозиція зможе в їх перебігу хоча б зміцнити свої позиції, не кажучи вже про осмислене використання тут «сербсько-грузинського сценарію». Разом із тим, специфіка авторитарного політичного режиму в Бєларусі, його охоронна спрямованість, а також яскраво виражена перевага консерваторів над реформаторами у структурах влади залишають дуже мало можливостей для застосування тут инших форм переходу до демократії, окрім тих, які нещодавно були реалізовані в Сербії і Грузії.

Инакше кажучи, якщо в нашій країні в доступній для огляду перспективі і буде зроблено спробу заміни режиму особистої влади Лукашенкі на демократію, вона неминуче мусить повторити багато ключових аспектів моделі «оксамитової політичної революції», або, точніше, «заміщення» («replacement»), як назвав цей феномен американський політолог Сем'юел Гантіґтон¹. Тому порівняльний аналіз мирних політичних революцій у Сербії і Грузії і вивчення досвіду демократичних рухів у цих країнах є досить актуальним науковим і прикладним політичним завданням.

Структурні передумови демократизації в Бєларусі

Насамперед варто відповісти на принципово важливе питання: чи існують об’єктивні можливості переходу до демократії в Бєларусі, країні, яку багато журналістів і аналітиків охрестили «чорною дірою» Европи q «останньою диктатурою» на континенті? Наскільки зрілими є структурні передумови демократизації в нашій країні, наскільки вона за цими параметрами відрізняється від инших посткомуністичних держав, наприклад, від Сербії і Грузії?

Під структурними передумовами прийнято розуміти ступінь модернізованости суспільства: рівень економічного розвитку, перевага індустріяльного сектора над аграрним, ступінь урбанізації населення, розвиток освіти, тобто ті об’єктивні умови, що безпосередньо не призводять до демократії, але роблять її можливою². Інтеґральним показником зрілости структурних передумов переходу до демократії є ВВП на душу населення. Гантіґтон вважає, що найбільш сприятливими для вступу у фазу демократичних перетворень є умови в державах із середнім рівнем ВВП на душу населення (від $300-$500 до $500-$1000). У країнах, які перебувають нижче цього рівня, демократизація малоймовірна, держави, де ВВП перевищує цей рівень, зазвичай, вже є демократичними³.

Звичайно, від розміру доходів залежить не все. Надзвичайно важливою є наявність різноманітної, складної і залежної від зовнішніх зв’язків економіки, яку важко контролювати авторитарними методами, а також сучасної соціяльної структури. Вона дає можливість ідентифікації людей не з конкретними групами, такими як родина, клан, село, а з більш складними і неперсоніфікованими, такими як клас і нація.

За цими параметрами Бєларусь належить до найбільш розвинутих країн СНД. У 2002 році показники валового внутрішнього продукту на душу населення тут, за даними Всесвітнього банку, склали $1360⁴. Це означає, що Республіка Бєларусь дещо перевищила рівень економічного розвитку, що відкриває шлях до демократичної трансформації. Білоруська економіка має відкритий (вона істотно залежить від експорту й імпорту), але не ринковий характер, що значно знижує показники її ефективности, а в доступній для огляду перспективі загрожує обернутися серйозним відставанням від сусідніх країн. Багато з них уже провели структурну перебудову народного господарства і вступають у стадію постіндустріяльної модернізації.

Білоруське суспільство є урбанізованим і досить освіченим. Понад 70% населення живе в містах, а близько 11% жителів мають дипломи про вищу освіту. За даними статистики ООН, Бєларусь посідає перше місце серед країн СНД і 53 у світі із «залучення населення до освіти, розвитку вищої освіти і доступности сфери охорони здоров'я »⁵. Як вважає американський політичний філософ Френсіс Фукуяма, «суспільства середнього класу народжуються завдяки всезагальній освіті. Зв’язок між освітою і ліберальною демократією часто відзначався і вважається украй важливим»⁶.

Отож за названими структурними параметрами, за винятком ступеня розвитку ринкових відносин, Бєларусь випереджає і Сербію, що виявилася в надзвичайно важкому становищі через постійні війни й етнічні конфлікти в 1990-і роки, і, звичайно ж, Грузію. За оцінками американських експертів, протягом 11 років перебування Шеварднадзе при владі ця держава перетворилася з однієї із найбагатших совєтських республік в одну з найбільш злиденних країн реґіону. 20 відсотків грузинського населення, серед яких високоосвічені фахівці, змушені були шукати ліпшої долі за кордоном. Грузія належить до найбільш корумпованих країн у світі посідає 124 місце зі 133 у міжнародному індексі корупції за 2003 рік⁷.

Ще один дуже важливий об’єктивний показник, за яким Бєларусь випереджає і Грузію, і Сербію, і низку инших посткомуністичних країн, – це «слабке вираження або повна відсутність міжкультурних конфліктів». Роберт Даль вважає, що «тенденція до утворення і збереження демократичних політичних інститутів більшою мірою притаманна тим країнам, які є однорідні культурних відносинах. І, навпаки, у країнах, де існують різкі розбіжності чи навіть протистояння субкультур, утворення таких інститутів є малоймовірним »⁸. Згідно з останнім переписом населення, що проводився в 1999 році, Республіка Бєларусь – це фактично мононаціональна держава, 79% жителів якої назвали себе білорусами. Відсутність у Бєларусі серйозних етнічних і релігійних конфліктів також є надзвичайно важливою політико-культурною передумовою демократії.

Передумови демократизації і націоналізм

Закономірно постає питання: якщо ми такі розвинуті, то чому не живемо при демократії? Чому перехід до народовладдя (нехай нестабільного і гібридного) здійснюють країни, що істотно відстають від Бєларусі в плані модернізованости, а освічений народ европейської індустріяльно розвинутої держави живе під гнітом «колгоспного бонапартизму»? Чому, нарешті, маючи непогані структурні показники, білоруси так і не перетворили їх у передумови, що роблять можливою не тільки нестабільну, але і консолідовану демократію? До них, за Хуаном Лінцу й Альфредом Степаном, належать такі фактори, як «громадянське суспільство, політичне суспільство, правова культура, функціональна б’юрократія (у веберівському розумінні цього слова), економічне суспільство»⁹.

На мою думку, відповіді на ці питання потрібно шукати в площині культури. Украй низький рівень національної самосвідомости білорусів відрізняє їх не тільки від сербів і грузинів, але і від усіх инших народів, принаймні европейських. Без розвинутого почуття національної ідентичности дуже важко, якщо взагалі можливо, артикулювати інтереси громадянського суспільства, знайти якийсь духовний стрижень, що зможе консолідувати різнорідні частини суспільства. Як зазначає польський соціолог Ядвіґа Станішкіс, «драмою народів, які були змушені жити у совєтській імперії, є те, що націоналізм тут є не просто неминучим (через відсутність инших основ громадянського суспільства), але й, у певному сенсі, необхідним, як перший крок у боротьбі суспільства за свою автономію у взаєминах з державою »¹⁰.

Національна ідея дозволяє політичному суспільству досягти нормативного і ціннісного консенсусу, уникнути конфронтації і боротьби не на життя, а на смерть між партіями і рухами: адже та сама національна ідентичність властива і правим і лівим, і радикалам і поміркованим. Ізраїльська дослідниця Яель Тамир підкреслює, що «національні зв’язки не обриваються навіть у разі крайніх розходжень щодо нормативних питань. Оскільки корені єдности в національних спільнотах виходять за рамки нормативної сфери, вони можуть давати пристановище ідейній розмаїтості й у цьому сенсі є більш плюралістичними, аніж ті групи, що підтримують єдність за допомогою загальних цінностей »¹¹. Політичний та ідейний плюралізм у спільнотах, які об’єднані національною ідентичністю, полегшує процес демократичного будівництва, робить його більш міцним і стабільним.

Є серйозні підстави погодитися і з грузинським політичним філософом Гією Нодія в тому, що націоналізм є необхідною умовою будь-якої справжньої демократизації. «Демократія завжди виникала у визначених спільнотах, не було такого, щоб вільні, нічим не пов'язані і розважливі індивіди спонтанно збиралися разом для того, щоб укласти суспільний договір ex nihilo. Хочемо ми цього чи ні, націоналізм – це та історична сила, що створює політичні громади для демократичного правління. «Нація» – це синонім словосполучення: «Ми – народ»¹².

Звичайно, націоналізм лише у певній формі сприяє демократизації. Такий націоналізм прийнято називати громадянським, а його найважливішими характерними рисами є надання громадянських прав усім жителям держави, незалежно від їхнього етнічного походження, свобода на національну ідентифікацію, визнання права громадян на вибір мови і культури. Національна належність у таких умовах є справою свідомого вибору індивіда, свідомих зусиль представника національної спільноти, які можуть виходити тільки від вільної людини, що має право вибору.

На відміну від громадянського, етнічний націоналізм нетерпимий до прав людини і національних меншин і тому його важко поєднати із сучасною демократією. Він виходить із того, що ідентичність індивідів цілком залежить від їхньої об’єктивно існуючої етнокультурної належности, а їхня особиста воля буде дійсно вільною лише тоді, коли розчиниться у «загальній волі» (термін Руссо). Збереження себе в національних межах потребує від особистости не якогось свідомого вибору або творчих зусиль, але, радше, лояльности, відданости і готовности до самопожертви.

Національний рух, у силу цього, зробив акцент на особливих рисах і перевагах своєї культури, а в політичному сенсі став не стільки визвольним, скільки етатиським, спрямованим на об’єднання всіх представників відповідного етносу під дахом сильної і не обов’язково демократичної держави.

Ситуація, що склалася на початку 1990-х років у Бєларусі, уможливлювала еволюцію нашої країни на французькому, а не німецькому шляхові національного будівництва. Головним його фактором виступила незалежна держава, кордони якої головним чином збігалися з кордонами білоруського етносу. Закон про громадянство Республіки Бєларусь надавав рівні права всім жителям, що на момент проголошення суверенітету постійно проживали на території держави. У нашій країні не було жодної впливової політичної сили, яка б виступала за обмеження прав національних меншин. Вони існували лише в уяві деяких політиків, які для завоювання й утримання влади, як і Лукашенка, спекулювали на страху совєтських обивателів перед наслідками «білоруського етнічного націоналізму». Останній був неможливий у Бєларусі, насамперед, через недостатній розвиток феномену, який Гелнер називав «волею до належности»: національного міту, який створюється і вкорінюється в масовій свідомості інтеліґенцією³.

Отже, саме громадянська національна ідея, що відкриває шлях до демократичної трансформації суспільства, була і залишається цілком реальною альтернативою для Бєларусі. Тому білоруський авторитаризм, який, на відміну від цілої низки инших аналогічних політичних режимів, прагне до консервації низького рівня національної самосвідомости (волі до належности) народу, що перейшов у спадок з часів СРСР, і розширеного відтворення своєї головної соціяльної опори – денаціоналізованих і совєтизованих членів суспільства, сприймав і сприймає націоналізм як загрозу. Щодо соціяльної опори бєлоруського авторитаризму, то під нею ми розуміємо не якісь особливі соціяльні групи, а носіїв совєтської культури в різних суспільних страт. Напевно, найважливішим її атрибутом, окрім манкуртизму¹⁴, є формування дитячих почуттів в адресатів – переважання у свідомості дорослих людей почуття повної безпорадности й абсолютної залежности від держави, а також недовіри і страху до «инших».

«Білоруський експеримент», який було зроблено в епоху правління Лукашенка, дає можливість стверджувати, що в суспільстві має існувати певний мінімальний рівень громадянського націоналізму (так само, як і мінімум економічного розвитку), без якого дуже важко розраховувати на успіх у справі демократичного будівництва, особливо на ранніх етапах. Цього можна досягти з допомогою цілеспрямованих зусиль громадянського суспільства, що встановлює свій контроль над державою і залучає інститути соціялізації для розвитку культури титульної нації і культур національних меншин (французький і потенційно білоруський варіянти переходу до демократії).

Иншою можливістю є важкий і хворобливий шлях еволюції політичних еліт від етнокультурного до громадянського націоналізму (німецький і сербсько-грузинський варіянти будівництва демократичних інститутів).

Такий висновок відповідає позиції Френсіса Фукуями, який, хоч і вважає, що універсальна ліберальна демократії ліпша за партикулярний націоналізм, та має переконання, що націоналізм і лібералізм сумісні один з одним. Історія знає безліч прикладів їхньої тісної співпраці. «З иншого боку, – підкреслює філософ, – демократія навряд чи виникне в країні, де націоналізм або етноцентризм її складових груп настільки великий, що в них немає спільного почуття нації або визнання прав один одного. Тому сильне почуття національної єдности обов’язково має існувати до появи стабільної демократії, як це було в таких країнах, як Велика Британія, Сполучені Штати, Франція, Італія і Німеччина. Відсутність такого почуття в Совєтському Союзі стало однією з причин, чому стабільна демократія не могла там виникнути до розпаду країни на менші національні одиниці»¹⁵.

Бєларусь, з одного боку, а Грузія і Сербія, з иншого, зовсім по-різному підходять до розв’язання цієї фундаментальної для долі демократії проблеми. Особливо цікаво порівняти позиції двох соратників у боротьбі з «імперіялізмом» і «ліберальним тероризмом» – Мілошевича і Лукашенка: вони діяметрально протилежні. Якщо перший піддавав анафемі титовську («інтернаціоналістську») Югославію, вважаючи її «в’язницею для сербів», то другий називає часи БССР найліпшим періодом в історії білоруського народу¹⁶. Якщо Мілошевич на догоду великосербській ідеї міг піти на розкол власного народу на «справжніх сербів», які зі зброєю в руках боролися за національні інтереси в Боснії і Косово, і так званих денаціоналізованих «srbjanci», то для другого розкольниками ставали білоруси, що наважувалися думати про відродження національної історії і мови¹⁷. Вони тим самим «вбивали клин» між братніми білоруським і російським народами.

Із цих протилежних позицій випливали протилежні ідейні і політичні виходи. Сербські еліти, оскільки фундаментом їхнього підходу був етнічний націоналізм, знайшли в собі сили відмовитися від нього як несумісного з лібералізмом і демократією духовного феномена, перейти на позиції поміркованого громадянського націоналізму, прийнявши точку зору Воїслава Коштуніци, який на одному з виборчих мітингів у 2000 році заявив: «Можна бути націоналістом і не нехтувати при цьому инших народів». Ті ж, хто пройшов такий еволюційний шлях, опинилися у становищі політичних марґіналів, так як Воїслав Шешель. Таку еволюцію зараз переживає Михаїл Саакашвілі в Грузії.

У Бєларусі політичні еліти потрапили в иншу ситуацію. Вони мимоволі стали продовжувачами постсовєтських традицій. Цей духовний проєкт від початку становив штучну солянку, зібрану з гасел інтернаціоналізму, соціяльних ідей і радикального месіянства для утилітарної мети комуністичних вождів. Після краху Совєтського Союзу в більшості країн посткомуністичного світу з ним досить легко розсталися. У Бєларусі цього не відбулося тому, що спочатку не було чим замінити совєтську традицію через слабкість національної ідентичности білорусів. А потім новий білоруський лідер увійшов у смак і усвідомив, що при певній модернізації і допрацюванні «совєтизм» у його білоруському варіянті цілком згодиться і для утилітарної мети президента.

І все-таки тут Алєксандр Лукашенка припустився серйозної помилки, яка може стати для нього фатальною. По-перше, як уже зазначалося, совєтські традиції пішли в небуття у переважній більшості країн, де вони колись були поширені. По-друге, підвищити леґітимність влади президента в країні, яка тісно пов’язана із таким мінливим світом, за допомогою нехай і модернізованого, однак все ж таки історичного дрантя, є все менше і менше можливим. По-третє, від «білоруського совєтизму» немає дороги назад до цивілізованого громадянського націоналізму, що сумісний з демократією. Инакше кажучи, ця позиція прирікає політика, який її займає, на перманентну марґінальність.

Вважати, що за допомогою оновленого совєтського традиціоналізму можна виразити справжню білоруську ідентичність, означає бути дуже невисокої думки про свій народ, бо означає, що білоруси – це і є «homo sovieticus», що зберігся в нас у чистому вигляді. Безумовно, у традиціях білоруського народу є деякі риси, на яких спекулює Лукашенка, але навряд чи білоруси при всій їх «поміркованости» і «толерантности» з ентузіязмом будуть захищати «сили патріотичної спрямованости з усієї нашої Батьківщини» від «неоліберального терору» в ім’я реалізації великої місії Бєларусі як нового «духовного лідера східно-европейської цивілізації», як каже лукашенківська державна ідеологія¹⁸. Це – явне перебільшення. Концепція совєтської ідентичности, що нібито тотожна з білоруською національною ідентичністю, навряд чи піддається якійсь раціональній корекції. Вона довела свою дисфункціональність і має бути цілком замінена.

«Слабкості сильної влади» у Бєларусі і можливі форми переходу до демократії

Глухий кут, у якому опинилася владна еліта Бєларусі, полягає в тому, що вибір, зроблений на користь реставрації і розвитку совєтських цінностей на білоруському ґрунті, може бути змінено тільки з усуненням цієї еліти. Сама вона не здатна відмовитися від свого вибору і перейти до иншої парадигми розвитку Бєларусі. Це пояснюється не лише походженням панівної еліти. Лукашенка і його оточення – це аутсайдери колишньої совєтської системи, вихідці з найбільш совєтизованої і проросійської Східної Бєларусі.

Соціяльну базу підтримки панівного режиму складають найменш освічені громадяни, мешканці сільських районів і невеликих міст, люди літнього віку, тобто всі ті, хто побоюється змін і воліє зберегти звичний старий порядок. І, навпаки, найменшу підтримку Лукашенка має у людей з вищою і середньою фаховою освітою, мешканців столиці і великих міст, людей молодого і середнього віку.

Такий соціяльний портрет прихильників і супротивників ринково-демократичних перетворень є спільним для цілої низки посткомуністичних держав, а не специфічно білоруським явищем. Однак та обставина, що ці групи населення складають основний оплот режиму, означає, що сам цей режим звернений у минуле. Неминуча участь Бєларусі в процесах постіндустріяльної модернізації підриває основи диктатури в нашій країні, адже щодня і щогодини відтворює саме ті соціяльні групи, які зацікавлені в розвитку ринкової економіки, політичної демократії, інтеґрації Бєларусі до спільноти цивілізованих европейських народів. У тривалій перспективі консервативний персоналістський режим у Бєларусі приречений.

Яскраво виражена особливість нашої країни полягає в тому, що її лідер у своєму політичному курсі чітко орієнтований на соціяльний популізм. Японський дослідник Кімітака Мацузато цілком справедливо назвав Бєларусь «островом популізму в океані кланової політики¹⁹. Популізм водночас створює і переваги і проблеми для Лукашенка. Він дозволяє лідерові мати значну внутрішню леґітимність, концентрувати у своїх руках усі віжки правління, жорстко контролювати б’юрократію, віддаючи неугодних керівників «на поталу» юрби. Зворотньою і невигідною стороною популізму є те, що ця політика заганяє керівника держави в досить жорсткі рамки, роблячи неможливим для нього вибір непопулярних, але життєво необхідних рішень, наприклад, для оздоровлення економіки. Будь-який популізм має обмежені резерви, з часом вони виснажуються. Це неминуче відображається на популярності і політичних перспективах колишнього народного улюбленця.

Відповідь на питання, як здійснюється демократизація, залежить від детального аналізу трьох груп співвідношень сил: між владою й опозицією в суспільстві, між реформаторами і консерваторами в уряді, між поміркованими й екстремістськими групами в опозиції. Ці види відносин, так чи так, виявляють себе у всіх перехідних країнах.

Сукупність розглянутих факторів (походження владної еліти, соціяльна база її підтримки і стратегія соціяльного популізму) майже цілком виключає таку можливість, як радикальна зміна спрямованости політичного курсу Бєларусі зверху самим президентом, перехід Лукашенки до політики економічних і політичних реформ, поступова демократизація політичного режиму. Ця модель переходу до демократії в науковій літературі називається «трансформацією» або «реформами зверху²⁰.

Трансформація Бєларусі згори неможлива ще і тому, що з необхідних для неї умов (влада повинна бути сильніша за опозицію, реформатори повинні домінувати в структурах влади, а помірковані опозиціонери переважати над радикальними) у нашій країні відсутній ключове: значний реформаторський потенціял самої влади, що для успішної демократизації повинний постійно рости за рахунок звільнення уряду від політиків-ретроградів і поступової заміни їх помірними вихідцями з опозиції. Лукашенка робить прямо протилежне. Він може рятуватися від будь-якого хоч трохи реформаторського члена уряду або представника вертикалі на місцях через те, що в нашій країні надзвичайно низким є рівень автономії чиновників будь-якого рівня. На відміну від Грузії за Шеварднадзе, у Бєларусі за Лукашенки немає ні «ведмежих кутів», ні «феодальних вотчин». Усюди сягає рука президента і його прибічників.

Змішана форма становить погоджений між владою й опозицією варіянт переходу до демократії. Вона вимагає балансу сил між прихильниками і супротивниками режиму, переваги в середовищі поміркованих, здатних до компромісів політиків. У Бєларусі відсутній паритет владних сил й опозиції, що спонукає сторони розпочати переговорний процес і розвиває урядову «здатність домовлятися». Тому дана форма, поки влада знаходиться в руках Лукашенки, а опозиція є слабкою і розколотою, найменш ймовірна. Але вона може бути задіяна у разі зміни чинної влади в результаті номенклатурного перевороту і зміни форми авторитаризму. Нова влада може сісти за стіл переговорів з демократичною опозицією, якщо та буде реальною політичною силою, здатною впливати на суспільство і стримувати уряд.

На даний момент у Бєларусі є тільки один фактор, що сприяє заміщенню: консерватори цілком контролюють структури влади. Остання переважає дуже слабку опозицію, у якій немає єдности, хоча помірні демократи і переважають радикальних супротивників народовладдя. Проте саме заміщення, незважаючи на всю удавану фантастичність такого сценарію, на мій погляд, є найбільш імовірною формою подолання режиму особистої влади в Бєларусі. Це можна пояснити декількома причинами.

Як свідчить політична статистика, режими, подібні до лукашенківського, звичайно переборюються саме через заміщення. Оскільки вони не схильні до проведення реформаторської політики й обговорення за столом переговорів разом зі своїми опонентами сценарію реформ, у суспільства на якомусь етапі просто не залишається вибору, крім як робити «оксамитову революцію».

За Гантіґтоном, у ході третьої глобальної хвилі демократизації (середина 70-х – початок 90-х років  ХХ століття) сім диктатур були повалені шляхом заміщення (Португалія, Греція, Аргентина, Філіпіни, НДР, Чехословаччина, Румунія). Наприкінці 1990-х – на початку 2000-х років до цього переліку додалися Словаччина, Хорватія, Сербія, Грузія. Найбільше часто заміщенню піддаються режими особистої влади (7 випадків), на другому місці – однопартійні диктатури (2 випадки) і, нарешті, військові режими (2 випадки).

Найбільшою проблемою поборників режиму особистої влади в Бєларусі є те, що вони дотепер не змогли сформулювати і запропонувати суспільству популярну програмну і персональну альтернативу Лукашенці. Тому зниження підтримки президента не супроводжується зростанням популярности його опонентів.

Якщо порівняти цю ситуацію з тією, що існувала в Сербії 2000 року і Грузії 2003 року, то варто сказати, що наша країна повільно, але впевнено наближається до «сербської моделі», але далека ще від «грузинської». У Грузії, як відомо, режим Шеварднадзе не мав значної підтримки в суспільстві (люди втомилися від майже тридцятирічного правління «Шеви»), що полегшило його опонентам розв’язання завдання мобілізації майже усього протестного електорату.

Суб'єктивний фактор імовірної «оксамитової революції» у Бєларусі

У другій половині 1990-х років – на початку 2000-х ми стали свідками досить дивного явища. З одного боку, політичний режим з кожним роком ставав усе більш жорстким, орієнтованим не на модернізацію, а на консервацію сформованих суспільних відносин. Такі режими звичайно не мають потреби в партійній системі, тому що зацікавлені в демобілізації політичної участи і деполітизації суспільної свідомости за допомогою репресій, контролю над ЗМІ, масових розважальних заходів, «чарки і шкварки» тощо. У Бєларусі, наприклад, на відміну від дореволюційних Сербії і Грузії, немає партії влади.

З иншого боку, на опозиційному фланзі йшов бурхливий процес партійного будівництва і розмежування. Він призвів до того, що на сьогоднішній день у нас діє дві націонал-демократичні партії, дві ліберальні (одна з яких узагалі не є ні ліберальна, ні опозиційна), чотири соціял-демократичні, дві жіночі, дві екологічні, дві комуністичні (одна з них перебуває в опозиції до Лукашенки, а друга – пропрезидентська). Політичні партії демократичної орієнтації, що вийшли з масового націонал-демократичного руху БНФ «Адрадженьне» у першій половині 1990-х років, опинилися в новій ситуації. Вони створювалися як інститути демократії, сучасні партії парламентського типу, організації, що використовують класичні европейські ідеології, структури, що могли б при зміні виборчого законодавства і введенні елементів пропорційної системи розраховувати на значне представництво в парламенті. Але Лукашенка позбавив їх того політичного середовища, до діяльности в якому вони готувалися. Потрібно було розробляти нову стратегію боротьби, що, на жаль, так і не було зроблено.

Білоруські партії разом з неурядовими організаціями є елементами досить вузького й елітарного громадянського суспільства, однак поки що вони не змогли сформувати політичне суспільство, яке у Бєларусі існує в потенційній, але не актуальній формі. Політичні партії були витиснуті урядом Лукашенки в сектор НПО, що, як відомо, не веде боротьбу за владу, але лише чинить на неї вплив. Для багатьох партій правозахисна діяльність, популяризація білоруської культури, освіта громадян стали чи не найбільш важливим заняттям, на відміну від реального суперництва за владу з авторитарним режимом.

Це серед инших причин вплинуло на замикання партій на собі, на відрив їх від білоруських громадян, на створення самодостатнього «рівнобіжного суспільства» зі своєю символікою, своїми святами, своєю мовою, своїми газетами і журналами, своїм парламентом, яким наприкінці 1990-х років стала частина депутатського корпусу Верховної Ради XIII скликання, що відмовилася піти у відставку в 1996 році після незаконного конституційного референдуму, зі своїм тіньовим кабінетом міністрів тощо. Кульмінацією цього процесу стали так звані «віртуальні президентські вибори», що їх опозиція провела в 1999 році, коли минув термін повноважень Лукашенки згідно з Конституцією 1994 року. Найсумнішим фактом у тій історії було те, що опозиційний центвиборчком пішов на свідоме завищення явки, яка, за його даними, становила 54%. Насправді у «віртуальних виборах» брало участь не більше 5% виборців.

Сюди ж можна зачислити і дві кампанії бойкоту: місцевих виборів 1999 року і парламентських виборів 2000 року. Можна погодитися з основними арґументами організаторів цих кампаній, які прагнули завдяки бойкотові домогтися делеґітимації режиму Лукашенки і його представницьких органів влади, але насправді цієї мети не було досягнуто. Себе ж опозиція відгородила від украй необхідних їй контактів з виборцями і практичного навчання команд перед головним змаганням політичного сезону – президентськими виборами 2001 року. Доречно буде нагадати, що сербські демократи зуміли використати місцеві вибори 1997 року для зміцнення своїх позицій у Бєлграді і низці инших міст країни та мобілізації прихильників для участи у багатотисячних масових акціях. Через рік після кампанії, коли демократичні сили вибороли перемогу на виборах, у Бєлграді з’явилася знаменита організація «Відсіч».

Ще одною проблемою білоруської опозиції є її невміння використовувати різноманітні тактичні елементи з арсеналу політичної боротьби. Досвід Сербії, Хорватії, Словаччини, а тепер і Грузії свідчить, що найбільші плоди приносить поєднання електоральних методів з ненасильницькими масовими акціями виборчої і мобілізаційної кампаній. Тільки таке поєднання може привести вибори, що організовує авторитарний режим, до «приголомшливих» для нього результатів, тобто до поразки влади або до істотного її послаблення.

У Бєларусі після конституційного перевороту 1996 року опозиція обрала основною формою боротьби масові акції, які жорстоко придушував режим. До 2001 року вони фактично не супроводжувалися електоральними формами політичної участи. Перед президентськими виборами вуличні акції різко пішли на спад. Енергія їхніх учасників була розтрачена в попередній період, а самі акції просто набридли людям, тому що не ставили перед собою конкретної мети, а були радше демонстрацією присутности опозиції в суспільстві у прив’язці до пам’ятних дат: Дня Конституції, Дня проголошення Білоруської Народної Республіки в 1918 році, чергової річниці аварії на Чорнобильської АЕС, Дня Незалежности, Дня білоруської військової слави, Дня поминок померлих тощо.

Після поразки на президентських виборах 2001 року було кардинально переставлено акценти. Тепер головним завданням демократичних сил стала участь у виборах при негласній відмові від масових акцій. Після 2001 року можна згадати тільки один справді масовий хід у Мінську, та й то його ніхто не організовував. Це участь у похороні народного письменника Бєларусі Василя Бикова 25 червня 2003 року. Тим самим опозиція зробила чергову помилку, тому що за допомогою лише виборчих технологій режим Лукашенки перемогти неможливо. Бєларусі необхідні свої аналоги ненасильницьких кампаній «Готов Jе» і «Kmara». Тільки в такий спосіб можна «продемонструвати» перевагу сил на користь опозиції деполітизованим обивателям, зірвати фальсифікації підсумків голосування, вплинути на чиновників, запобігти застосування сили проти мирних демонстрантів.

Незважаючи на низький рейтинг опозиційних політичних партій, ще існує шанс поліпшити імідж білоруської опозиції загалом. Консолідація опозиції і висування привабливої альтернативи – це завдання, що залежить від знань і волі, тобто належить сфері суб’єктивного, а не об’єктивного. Вона спонукує демократів до активности, а не до очікування і пристосування до умов, що їх задає авторитарна влада.

Заради справедливости варто зазначити, що за останній період опозиційними політичними партіями пророблено великий шмат роботи, що дозволяє зі стриманим оптимізмом говорити про шанси демократичних сил на успіх у майбутньому. Насамперед, починаючи з 2001 року відновилася робота опозиції з білоруським суспільством. Більшості політиків демократичної орієнтації вдалося перебороти дуже небезпечний синдром віртуалізації опозиційної діяльности, існування у вузькому колі соратників і однодумців, що не має нічого спільного з великим світом реальної політики.

Нарешті, після чергової поразки, цього разу на місцевих виборах 2003 року, у яких опозиційні партії брали участь незалежно одна від одної й одержали разом близько 0, 7 відсотка (174 депутатські місця з 24000), почався довгоочікуваний процес коаліційного будівництва. Влітку минулого року виникло об’єднання п’яти політичних партій (Об’єднана громадянська партія, партія «Білоруський народний фронт», Білоруська соціял-демократична громада, Партія праці і Партія комуністів білоруська), що підписали угоду з депутатською групою «Республіка» і деякими мінськими і реґіональними неурядовими організаціями для координації зусиль щодо підготовки до парламентських виборів. Зараз воно відоме за назвою «Народна коаліція «5+». Восени з ініціятивою сформувати Европейську коаліцію «За вільну Бєларусь» виступили Білоруська соціял-демократична партія – «Народна грамада», Жіноча партія «Надзея» і 22 неурядові організації і рухи, у числі яких опинилася і добре відома цивільна ініціятива «Хартія-97». У січні 2004 року сформувався і третій центр – об’єднання «Молода Бєларусь», що є відкритим для молодих кандидатів у депутати парламенту від різних демократичних партій і організацій. Основу цієї коаліції склав «Молодий фронт», що «виріс» із БНФ.

Процес об’єднання і координації зусиль з боку білоруської опозиції можна тільки вітати. Однак він буде мати успіх тільки тоді, коли досягне логічного завершення. Три центри опозиційних сил для нашої країни – це занадто багато. Досвід останніх парламентських виборів у Росії повинний стати уроком для білоруських демократів. Якщо вони хочуть домогтися політичного успіху, потрібно негайно налагодити діялог між «П'ятіркою +», Европейською і Молодіжною коаліціями для формування єдиного антидиктаторського руху.

В опозиційній пресі можна зустріти міркування про те, що занадто різні політичні сили об’єдналися в «П’ятірку», що це погано, що світовий досвід свідчить, що не буває стійких коаліцій, у які входять ліберали, з одного боку, і комуністи – з иншого. З такою точкою зору неможливо погодитися. Дані порівняльного аналізу переходу до демократії таких різних країн, як Португалія, Філіпіни, Чилі, Південна Корея, Південна Африка, Болгарія і Югославія, свідчать, що демократичні сили досягали успіху тільки там, де їм удавалося сформувати максимально широкі «парасолькові структури», а їхні політичні лідери не забували слів видатного американського політолога Ґабрієля Алмонда про те, що «великі лідери – це великі будівельники коаліцій». Це важливо для того, щоб мати можливість працювати з різнорідними соціяльними групами, мобілізуючи їх на загальну боротьбу з режимом.

Хай як парадоксально це звучить, єдина коаліція демократичних сил у Бєларусі (якщо така виникне), незважаючи на те, що вона створюватиметься перед парламентськими виборами і для участи в них, досягне успіху тільки в тому разі, якщо буде розглядати вибори і виборчу кампанію як етап иншої, більш значущої кампанії заміщення диктатури особистої влади в нашій країні. Досягти успіху, орієнтуючись тільки на електоральну боротьбу, електоральні технології, в авторитарній Бєларусі неможливо... Тобто майбутній єдиній коаліції демократичних сил участь у майбутніх парламентських виборах треба розглядати не як мету, а як засіб для досягнення иншої, більш важливої мети, як один з етапів на шляху до остаточної перемоги. Опозиції варто брати участь у виборах, навіть у найбільш недемократичних, тому що це один з дуже важливих каналів політичної комунікації з населенням. Вони дозволяють сформувати команду кандидатів, виробити альтернативу політичному курсові президента, популярно викласти свою програму і довести її до виборців, завоювати довіру з боку пересічниих громадян, відпрацювати механізми мобілізації прихильників, визначити коло осіб, що можуть стати потенційними претендентами на посаду єдиного кандидата від демократичних сил на чергових або позачергових президентських виборах.

Отож оцінюючи перспективи «оксамитової» політичної революції в Бєларусі, можна зробити висновок про те, що, незважаючи на наявність цілої низки сприятливих факторів внутрішнього і зовнішнього характеру (до останнього варто зачислити міжнародну ізоляцію режиму, яка посилюється з кожним днем), розраховувати на швидке повторення «сербсько-грузинського» сценарію в нашій країні не варто. Якщо порівнювати об’єктивні умови, що існують у Бєларусі для реалізації сценарію «оксамитової революції», із суб’єктивними факторами, ми змушені констатувати наявність серйозного розриву. Об’єктивні умови визріли, деякі навіть вже переспіли, але готовність конкретних сил до політичної боротьби, до реалізації осмисленої стратегії подолання авторитаризму варта ліпшого. Без подолання цього розриву за той час, що залишився до президентських виборів 2006 року, розраховувати на заміну авторитарного режиму в Бєларусі на демократичний у доступній для огляду перспективі не варто.

---

¹ Huntington S. The Third Wave. Democratization in the Late Twentieth Century. Norman; London: University of Oklahoma Press 1991, с. 142-149.

²Див.: Wiarda H. Concepts and Models in Comparative Politics: Political Development Reconsidered and Its Alternatives // Comparative Political Dynamics. Global Research Perspectives / Ed. by D. Rustow and K. Erickson. N. Y.: Harper Collins Publishers 1991, с. 32-53.

³ Huntington S. Op. сit, с. 61.

⁴ Belarus at a glance // www.worldbank.org/data/countrydata/aag/blr_aag.pdf.

⁵ Белорусский рынок. 4 августа 2003. № 30 (563).

⁶ Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек. М.: АСТ, 2004, с. 188.

⁷ Shelley L. I., Scott E. R. Georgia's 'Revolution of Roses' Can Be Transplanted // Washington Post. November 30, 2003, с. 5.

⁸ Даль Р. О демократии. М.: Аспект-Пресс, 2000, с. 143.

⁹ Linz J., Stepan A. Problems of Democratic Transition and Consolidation. Southern Europe, South America and Post-Communist Europe. Baltimore; London: The Johns Hopkins University Press, 1996, с. 7.

¹⁰ Staniszkis J. Main Paradoxes of the Democratic Change in Eastern Europe // Constructing Capitalism. / Ed. by K. Poznanski. Boulder, San-Francisco; Oxford: WestviewPress, 1992. P. 188, Gellner E. Nations and Nationalism. New Perspectives on the Past. Oxford & Cambridge: Basil Blackwell, 1983, с. 1.

¹¹ Tamir Y. Liberal Nationalism. Princeton: Princeton University Press, 1993, с. 90.

¹² Nodia G. Nationalism and Democracy // Nationalism, Ethnic Conflict, and Democracy. / Ed. by L. Diamond and M. Plattner. Baltimore & London: The Johns Hopkins University Press, 1994, с. 7.

¹³ Gellner E. Op. cit., с. 55.

¹⁴ Відірваність від коріння. Неологізм, який запровадив Чинґіз Айтматов у романі «И дольше века длится день». (Прим. ред.)

¹⁵ Фукуяма Ф. Op. cit., с. 328.

¹⁶ Сіліцкі В. Адкладзеная свабода. Посткамуністычны аўтарытарызм у Сербіі і Беларусі. // ARCHE. 2003. № 3, с. 141.

¹⁷ Лукашенко А. О состоянии идеологической работы и мерах по ее совершенствованию // Материалы постоянно действующего семинара руководящих работников республиканских и местных государственных органов. Минск: Академия управления при Президенте РБ, 2003, с. 13.

¹⁸ Лукашенко А. Op. cit., с. 21.

¹⁹ Matsuzato K. A Populist Island in the Ocean of Clan Politics: The Lukashenko Regime as an Exception among CIS Countries (рукопис надав проф. Мацузато із Центру слов’янських досліджень Університету Хоккайдо).

²⁰ Гантінґтон у книзі «Третя хвиля: демократизація в кінці ХХ ст.» виділяє три основні форми переходу: «заміщення» (replacement), «трансформацію» (transformation) і змішану форму (transplacement), яка об’єднує елементи першої і другої. Хуан Лінц і Альфред Степан виділяють два ідельних типи переходу до демократії, використовуючи іспанські терміни: «ruptura» і «reforma». Див.: Huntington S. Op. cit.; Linz J., Stepan A. Op. cit., с. 7.

Переклала Оксана Дащаківська