Нодар Ладарія

«Революція троянд» – історичний контекст

Кілька днів тому мені довелося давати інтерв'ю кореспонденту однієї швейцарської газети. Одне з питань було таким: «Чи означає “Революція троянд” у Грузії закінчення постсовєтського періоду?» Я майже сердито відповів, що вислів «постсовєтський період» був таки штучний і нині навіть різні благодійні організації і фонди, напевно, не розглядають проєктів, преамбула яких починається словами: «Після розпаду Совєтського Союзу...»

Дійсно, у Грузії всі припустимі терміни обурення темним совєтським минулим закінчилися вже задовго до «Революції троянд». Однак, за роки правління Шеварднадзе багато неприпустимих анахронізмів були муміфіковані. Ці анахронізми – слабкість судової влади, невиправданий авторитет інфантильних політиків, низький рівень професіоналізму на середніх і найнижчих ступенях б’юрократії, існування номенклатурної інтеліґенції – поступово відходять з центру суспільної уваги. Можливо, грузинській громадськості у найближчому майбутньому ще доведеться зіткнутися з більшістю цих проблем і ніби відновити їх. Але незважаючи на те, а багато в чому і через те, що стислість історичної пам'яти на «близьких відстанях» є причиною багатьох політичних помилок, спроба усвідомити історичний контекст «Революції троянд» вимагає повернення назад на 14 років. Путівником тут може послужити одна зовнішня ознака: масовий мітинг на проспекті Руставелі перед будинком парламенту трапляється вже втретє у новітній історії Грузії, і кожна така подія означає зміну влади...

Три мітинги

Отже: весна 1989 року (9 квітня совєтський спецназ розганяє мітинг, що вимагає проголошення незалежности Грузії, загинуло 15 осіб), зима 1991-1992 років (збройне протистояння уряду Гамсахурдія й опозиції в центрі Тбілісі), осінь 2003 року (вимога скасування фальсифікованих результатів парламентських виборів і відставки Шеварднадзе). Перший мітинг був прологом розпаду Совєтського Союзу і проголошення незалежности Грузії, другий – поваленням національного уряду Звіяда Гамсахурдія, третій – «Революцією троянд».

Зовнішня схожість цих подій настільки кидається у вічі, що сам Едуард Шеварднадзе спробував нею скористатися. Цим пояснюється та дивна комбінація благання і погрози, якою були його публічні виступи за кілька днів до відставки. Якщо зробити аналіз цих виступів і не зважати на характерну для колишнього президента несмачну маску наївности і щиросердої простоти, то можна виділити два основних мотиви. Один з них, що його так охоче підхопила частина грузинських ЗМІ в останні передреволюційні дні, можна сформулювати так: Грузія не витримає ще одного громадянського протистояння.

Насамперед, подивимося, що мається на увазі під висловом «ще одного». Очевидно, влада намагалася представити заворушення, пов'язані з розпадом Совєтського Союзу, і збройне повалення уряду Звіяда Гамсахурдія прецедентами останніх подій. Ми, звичайно ж, думаємо инакше і загострюємо увагу не на зовнішній схожості цих процесів, а на їхньому істотному розходженні: те, що відбувалося в Грузії протягом кількох днів до 23 листопада 2003 року, відбувалося вперше. Це, повторимо, обумовлюється не тим, що в Грузії публічних виступів раніше ніколи не бувало. Багатолюдні збори і рутина вуличного мітингу – лише зовнішній і несуттєвий бік справи, і в цьому сенсі зовнішня схожість заважає нам побачити специфічний характер останніх процесів. Спробуємо розібратися.

Уперше перед Будинком уряду, тобто нинішнім Будинком парламенту, народ зібрався навесні 1989 року. Це закінчилося трагедією 9 квітня, коли мітинг був по-варварськи розігнаний совєтськими військами особливого призначення. Від подій 1989 року «Революція троянд» істотно відрізняється тим, що чотирнадцять років тому історія писалася не тільки в Тбілісі на проспекті Руставелі. 9 квітня хоча і вражає хрестоматійною чистотою, усе-таки було одним з низки більш-менш рівноцінних епізодів: Карабах, Сумгаїт, Прибалтика... Сценарій розпаду Совєтського Союзу (говорю в метафоричному сенсі, тому що не вірю, що такий єдиний сценарій дійсно існував) писався не в Грузії. Тоді значення учасників цілком вичерпувалося їхнім вибором: один раз зроблений вибір і вірність йому остаточно визначали роль, яку історія надавала особистості. Від особистості тоді нічого не було потрібно: головне було витримати до кінця.

Крім цього, для тодішньої системи страховиськом був мітинг як такий. Через мітинги, але й у результаті появи настінних написів дисидентського змісту, партійні квитки сипалися немов голови їхніх власників. У таких умовах збори народу були дієвим інструментом, незалежно від його конкретної мети і характеру. Незалежний мітинг був чимось настільки жахливим для совєтського чиновника, а втрата партквитка – настільки катастрофічною, що застосування зброї проти мирних зборів громадян не зустрічало жодних внутрішніх заперечень у серцях можновладців.

З иншого боку, для маси, зачарованої і сп'янілої від блиску власного красномовства, від самого звучання власного голосу, стояння на мітингу було ледь не метою у собі. Кругозір людей, що стоять на вулиці, не міг охопити ширших обріїв. Воля і незалежність здійснювалися там же, на мітингу. Тому збереження «температури» останнього майже не було проблемою: мітинг живився і насолоджувався власним існуванням.

На другому етапі нашої новітньої історії, з осени 1991 року, коли уряд, що прийшов завдяки мітингам, сам став причиною невдоволення серед великої частини суспільства, яка виражала це своє невдоволення, знову-таки, за допомогою мітингів, стан справ докорінно змінився. Для уряду Звіяда Гамсахурдія і більшости його прихильників суб'єктивне відчуття стояння на мітингу було майже рівнозначним об'єктивній реалізації існуючого в їхній свідомості образу волі і незалежности. Перманентний мітинг був єдиним видимим і відчутним образом створеної і представленої ними Грузії. Тому вони опинилися в рідній стихії, символічним вираженням якої став споруджений на проспекті Руставелі величезний намет – райські кущі небесної Грузії, бажана і постійна обитель, знак вічности і незнищенности мітингу. У той час і супротивники Гамсахурдія виражали свої прагнення за допомогою мітингів. Два (умовно два) протилежних один одному мітинги виявилися цілковито невразливими один для одного. Арґументи сторін тільки ледь хвилювали поверхню емоційного моря. Процеси знову почали розвиватися незалежно від волі людей, що беруть у них участь, і зовсім природно було застосовано єдиний можливий засіб – зброю.

Крім цього, ідеалом Звіяда Гамсахурдія, нехай наївним і неадекватним, усе-таки була боротьба за національну незалежність. З утечею першого президента ці послідовники втратили ще не здійснені надії і перспективи. Для повернення загублених надій люди завжди більш охоче ризикують життям, ніж, наприклад, для захисту вже набутого багатства. Тому почалася і далі розвивалася та послідовність подій, яку зараз часто називають громадянською війною. Правда, інфантильність ідеалів національно-визвольного руху незабаром змусила цю боротьбу виродитися в банальний грабунок, що чинився різними збройними формуваннями на території західної Грузії. Такий розвиток подій відчутно загальмував инший природний процес – становлення фінансової олігархії. Функція Шеварднадзе чітко виразилася саме у стимулюванні цього затриманого процесу.

Восени 2003 року відбувалося щось зовсім несхоже на два попередні – дуже хворобливі – етапи нашої новітньої історії. Цей новий етап міг закінчитися тяжкими наслідками для всього народу тільки в одному випадку: якби зазнала поразки революційна трійка: Міхаїл Саакашвілі, Ніно Бурджанадзе, Зураб Жванія.

На усвідомленні цього був заснований другий атрибут риторики Шеварднадзе і його нечисленних прихильників: вони щогодини підкреслювали, що лідери опозиції борються не за «народний добробут», а за «власну кар'єру». Це, зрозуміло, було ставкою на анахронізм, що залишився з совєтських часів – на хибну суперечність між особистим і суспільним.

Три мови

Але поразка революції вже перестала бути проблемою. Зараз проблемою стала її перемога. Так, революція перемогла, але перемогу, описану у всіх подробицях, як нас учить Жан-Поль Сартр, занадто важко відрізнити від поразки. У чому ж справа?

Розглянемо один аспект політики, що згадується рідко – лінгвістичний, чи, якщо хочете, соціолінгвістичний.

«Режим Шеварднадзе» зовсім не відповідав тому, що ми найчастіше пов'язуємо зі словом «режим». Шеварднадзе не був диктатором у звичному трактуванні цього слова: влада в Грузії була вкрай слабка і навіть аморфна. Проти Шеварднадзе народ повстав не через його жорстокість, а через його неспроможність. Ця неспроможність найбільш яскраво виразилася саме в мовній сфері.

Головний ключ до успіху «Революції троянд» потрібно шукати також у сфері мови.

Ми не будемо докладно розглядати мовні курйози совєтської влади, що характеризувалася яскраво вираженою лінгвістичною дихотомією: на міжнародній арені це був ретельно оновлюваний лексичний інвентар холодної війни, усередині ж країни основною риторичною фігурою був оксюморон. Згадаймо хоча б вислів, на безглуздість якого звернув увагу Віктор Пєлєвін: «таваріщ камандующій». Оксюморони просочували собою і будували весь совєтський дискурс.

Перший президент Грузії Звіяд Гамсахурдія очистив вербальну сферу від дихотомії і відновив її цілісність. На зміну мовним пластам совєтської влади прийшов один-єдиний дискурс переваги й особливої місії грузинської нації. Але виявилося, що його мало хто сприймає всерйоз, а ті, що його сприймають, належать радше до зовсім нерелевантних членів суспільства: послідовники антропософії й екзальтовані жінки, зачаровані самою особистістю Гамсахурдія. Щойно ж народженому прошарку нових інтелектуалів у забавних месіянських і мітологічних небилицях, що розповідав президент, увижалася примара фашизму. Як певний відгомін маразму, що панував у ті роки, можна навести інтерв'ю, яке дав одному каналу грузинського телебачення у лютому 2004 року син покійного президента, Костянтин Гамсахурдія. На запитання про його політичну програму Костянтин Гамсахурдія, що збирався повернутися зі Швейцарії на батьківщину і балотуватися в парламент, відповів, що його програма заснована на поезії і музиці. За час правління його батька реґіональні начальники, які зовсім серйозно вважали себе продовжувачами великих традицій кельтів і пелазгів, зіткнулися з повною непридатністю цієї мови і, не цілком усвідомивши цю непридатність, настільки ж серйозно взялися за єдине, до чого були дійсно здатні, – обдирати довірені їм реґіони.

Шеварднадзе знову розчленував вербальну сферу, але через конкретні політичні обставини на заміну совєтської дихотомії йому знадобилося запровадження потрійного розподілу: Шеварднадзе однією мовою говорив з населенням Грузії, иншою мовою – з Вашинґтоном, третьою мовою – з Москвою. Для внутрішнього уживання використовувався злегка адаптований до національних вимог жаргон старої партійної номенклатури, для спілкування з Америкою й Европою надавалася мова запозичених у них же законодавчих актів, яких ніхто не намагався застосовувати на практиці, а що стосується Москви, то ця сфера спілкування для Шеварднадзе була особливо інтимною: він навіть запропонував теорію двох Росій: одна прогресивна, тобто доброзичлива до Грузії і до її керівництва, а инша – імперська, чи реакційна, така, що прагне її поневолити.

Під кінець він виявився вже не спроможним зберегти потрібну спритність у перемиканні кодів. Ця неспроможність дійшла до цілком матеріяльних проявів: в останні дні Шеварднадзе відмовлявся від телефонних розмов із Джеймсом Бейкером, що приїжджав до Грузії незадовго до виборів за дорученням керівництва США із пропозицією принципу побудови Центральної виборчої комісії. Шеварднадзе порушив свої міжнародні зобов'язання – парламентські вибори 2-го листопада, що послужили приводом для «Революції троянд», відрізнялися небувалим розмахом порушень на користь урядового блоку. Коли народ уже стояв біля стін парламенту, президенту Грузії нічого було сказати колишньому державному секретарю США.

Окрім цього, неадекватність президентської мови стала очевидною і для більшості населення Грузії. Мабуть, старий партійний функціонер найдовше зберігав здатність спілкуватися з президентом РФ Владіміром Путіном. Це дуже характерно, навіть якщо припустити, що Путіну від Шеварднадзе вже не було потрібно жодних особливих ідей і пропозицій.

Лідери «Революції троянд» відновили єдність вербальної сфери. У цьому особливо відзначився Міхаїл Саакашвілі. Головним стрижнем нового дискурсу стала думка про розтоптану гідність народу. Народу нагадали, що в нього є гідність, і це виявилося на диво вдалою знахідкою: ідея, що лежить в основі будь-яких націоналістичних настроїв, якнайліпше в'язалася з ліберально-демократичними цінностями. Мова нової влади з перших же днів революційного підйому, з першого ж тижня після виборів була однаково зрозуміла і прийнятна як для грузинського селянина, так і для Коліна Павела. Кожен бачив у тих словах бажаний для нього зміст. Це в грузинській історії трапилося вперше. Новизну того, що відбулося, можливо, набагато гостріше усвідомили на Заході, що і стало причиною широкого міжнародного резонансу, яким дотепер пишається нова влада.

Однак, швидко пролетіли дні до президентських виборів, минув обряд інавґурації, і післяреволюційні будні виявили такі проблеми, перед якими не так уже безглуздо згадати про досвід, який грузинські студенти здобули від своїх югославських однолітків.

Три сумніви

Трійка переможців принесла із собою три головних сумніви: неприйнятні для громадського сектору зміни в Конституції, невизначеність положення незалежних ЗМІ і, нарешті, принцип призначення нових кадрів. Причому нова влада почала діяти якось занадто оперативно і не озираючись, майже так, як радить одна стара єврейська приказка: спіть швидше, нам потрібні подушки!

Сумнів перший – зміни до Конституції¹

Зрозуміло, що иноді проходять небажані закони – демократія не є гарантією від помилок чи абсолютним захистом від дурнів. Але побоювання викликає відмова від будь-якого обговорення. Ні телевізійні виступи, ні спеціяльно скликані конференції, ні регулярно оприлюднені критичні й аналітичні статті не змогли переконати переможців не тільки в непридатності курйозної суміші російської і туркменської моделей розподілу влади, але і просто в необхідності публічного і детального обговорення фундаментальних змін основного закону. Публіцист Давид Зурабішвілі у своїй статті «Троє в одному човні» (газета «24 сааті», 9.02.2004), що вийшла вже після прийняття парламентом конституційних змін, доволі чітко показав причину такої дивної поведінки з боку верхів: таємниця такої поспішности в тому, що влада не ділиться на три. Отже, Конституція підігнана під панівну трійку. Але перед очима у всіх знаючих людей стоїть російський приклад, хоча і трохи спрощений: Путін, який сидить верхи на єльцинській Конституції. Саме тому до грузинського основного закону вміщено одне дивне застереження: необхідність перегляду тексту Конституції після закінчення семирічного терміну після прийняття змін.

Сумнів другий – свобода слова

У розпал суперечок про конституційні зміни з телеетеру зникли дві популярні інформаційні передачі: «Нічний кур'єр» (канал «Руставі-2») і «Нічний погляд» (канал «Мзе»). У грузинській дійсності було прийнято називати ці передачі «аналітичними», але насправді вони просто надавали трибуну для вільного висловлення думок різним представникам політичного спектру і громадськости. Одночасне і мовчазне зникнення двох телепередач дало поживу не тільки для найрізноманітніших тлумачень, але і для створення парламентської комісії з розслідування питання. Результати роботи цієї комісії дотепер покриті туманом, а в суспільстві закоренилися дві основні версії.

Перша: влада обережно і розумно «наїжджає» на журналістів. На зміну озброєним людям у масках у студії прийшла довірча розмова в тиші кабінету чи навіть телефонний дзвінок, коли обидві сторони знають, що ліпше не називати речі своїми іменами, а вирішити питання, так би мовити, полюбовно. Ця версія не розглядається, тобто з неї не випливає жодних далекосяжних висновків.

Друга: із приходом нової влади незалежні ЗМІ втратили тему. Дійсно, якщо під час правління Шеварднадзе будь-який незалежний канал був вільною суспільною силою, то у нинішній ситуації незалежною виглядає лише реакційна точка зору. Телебачення і преса перестали бути вільними гравцями на полі суспільних змін. Такими гравцями сьогодні є Міністерство внутрішніх справ і Генеральна прокуратура. ЗМІ лише пасивно висвітлюють їхні дії. Якщо ця версія правдива, то зникнення двох передач зумовлено набагато глибшими причинами: формувати нову суспільну думку старими методами неможливо, а для нових методів немає ресурсів, зокрема людських.

Тут ми підійшли до третього сумніву, що пов'язаний з кадровою політикою. Тут на тлі загального дефіциту кваліфікованих людей змушує насторожитися одна, не раз помічена публіцистами, обставина: нові призначення робляться відповідно до критерію партійної лояльности, а не професіоналізму. Найбільш чіткого вираження діючий принцип вибору набув у єдиній фразі одного заступника міністра: «Але ми його не бачили на маніфестаціях». Найбільш розумний вихід запропонував той самий Давид Зурабішвілі у статті «Про кадри і не тільки про них» («24 сааті», 16.02.2004): «Кадрове питання вирішиться успішно лише тоді, коли назавжди зникне поняття кадрової політики». Иншими словами, Зурабішвілі хоче, щоб б'юрократія, відповідно до класичного визначення Макса Вебера, посіла в суспільстві місце безособової, анонімної суспільної сили.

Нехай нікого не вводить в оману удавана елементарність цієї вимоги: для грузинського суспільства вона поки що є нездоланною перешкодою. Перед висотою цієї перешкоди блякне і втрачає сенс будь-який спогад про бездоганність революційної технології, будь-яка ідея про повторну застосовність революційного досвіду. Можливо, уже спочатку, з найперших днів революційного підйому грузинські події здавалися проблиском надії для багатьох молодих держав на горезвісному постсовєтському просторі. Я зовсім не збираюся гасити це полум'я надії і твердити, що святкове сп'яніння обернулося гірким похміллям. Воно обернулося цілком нормальними буднями, і тут уже прийшов час зробити головний висновок: міт про універсальну застосовність революційного досвіду ґрунтується на одному забобоні часів історичного матеріялізму. Йдеться про переконання щодо існування якихось об'єктивних історичних закономірностей. Насправді виявляється, що революційний, як і будь-який инший, досвід унікальний і неповторний: його відтворення, зрозуміло, може привести до зміни реальности, але ніколи не призведе до досягнення очікуваного результату. Цінність досвіду «Революції троянд» в одному: незалежність – це насамперед право на здійснення своїх власних помилок.

---

¹На початку лютого 2004 року парламент Грузії прийняв проєкт зміни грузинської Конституції 1995 року, внесений Міхаїлом Саакашвілі. Зміни передбачають скасовану у 1995 році посаду прем'єр-міністра (ним повинен стати Зураб Жванія) й істотно розширюють повноваження президента. Зокрема, президент одержав право на розпуск парламенту у разі неприйняття проєкту б’юджету чи кандидатури прем’єр-міністра, а також на скасування урядових актів своїм декретом. (Прим. перекл.)