Пітер Л. Бергер, Брижіт Бергер

Що таке інституція? Випадок мови

Ми означаємо інституції як регулятивні зразки, тобто, по суті, програми, якими суспільство обмежує поведінку індивідів. Можливо, це визначення не викличе спротиву у частини наших читачів, адже воно прямо не суперечить звичному вживанню цього терміну. Як правило, під інституціями розуміють організації, котрі певним чином об’єднують людей – якась школа, якась тюрма чи якийсь університет. Або ж воно стосується великих соцієтальних сутностей, котрі видаються майже метафізичними істотами, що витають над життям індивіда – як-от «держава», «економіка» чи «система освіти». Отже, коли попросити навести приклад, читач, радше за все, згадає одну з цих інституцій. І матиме рацію. Проте це загальноприйняте вживання надто однобоке. Точніше кажучи, воно занадто пов’язує поняття інституції з тими соціяльними сутностями, котрі визнаються та кодифікуються правом. Можливо, це один із прикладів впливу юристів на наше мислення. Хай там що, важливо показати, що поняття інституції у соціології не зовсім таке. Тому хочемо присвятити невелику главу обґрунтуванню твердження, що мова теж є інституцією.

Далі ми покажемо, що мова є фундаментальною інституцією суспільства, так само як і те, що це перша з інституцій, з яким індивід стикається біографічно, тому що всі инші інституції, Хай якими розмаїтими були б їхні цілі та характеристики, вибудовуються на базових регулятивних зразках мови. Держава, економіка, система освіти та й які завгодно инші системи залежать від лінгвістичних споруд – класифікацій, понять, імперативів для дій індивідів, – тобто вони залежать від світу значень, сконструйованого засобами мови, і можуть існувати лише за допомогою мови.

Отже, мова – це перша інституція, з якою стикається індивід. Це твердження може нас здивувати. Якщо запитати про першу інституцію, з якою зустрічається дитина, читач, найімовірніше,  згадав би про сім’ю. І знову ж таки, до певної міри він мав би  рацію. Для величезної більшости дітей первинна соціялізація відбувається у цілком визначеній сім’ї, котра, у свою чергу, є лише частковим випадком більш широкої інституції родини у певному суспільстві. Так, без сумніву – сім’я є дуже важливою інституцією. Проте новонароджена дитина про це не знає. На практиці вона сприймає і відчуває батьків, братів, сестер та, можливо, инших родичів, що є поряд із нею. Лише згодом вона дізнається, що ці конкретні індивіди і те, що вони роблять, – один із різновидів масштабнішої соціяльної реальности, що називається «родиною». Можемо припустити, що дитина зрозуміє це тоді, коли почне порівнювати себе з иншими дітьми, проте це навряд чи відбудеться у ранньому дитинстві. З иншого боку, мова дуже рано починає протистояти дитині у макросоціяльних аспектах. Вже на дуже ранній стадії мова вказує на ширшу реальність, що простягається за межами мікросвіту дитини. Саме через мову дитина отримує інформацію про широкий світ «іззовні», світ, котрий, хоча й опосередковується через дорослих, значно більший за них [1] .  

Мова: втілення дійсности

Безумовно, саме через мову структурується мікросвіт дитини. Мова втілює дійсність – тобто безперервний потік досвіду ущільнюється та стабілізується в дискретних розрізнюваних об’єктах. Це правильно для матеріяльних об’єктів. Світ стає структурованим щодо дерев, столів і телефонів. Звісно, структурування є ширшим за просте найменування; воно містить також значимі зв’язки між усіма цими об’єктами. Ставимо стіл під деревом, на яке хочемо вилізти; по телефону покличемо лікаря, якщо хтось занедужає. За допомогою втілення та встановлення значимих зв’язків мова також структурує живе оточення дитини. Вона наповнює дійсність живими істотами – від мами (котра найчастіше є щось на кшталт головної богині, чий трон поміщено у центрі всесвіту, що безперервно розширюється) до «поганого маленького хлопчика», який плаче за дверима. І саме через мову стає відомо, що мама – найкраща, а «поганих маленьких хлопчиків» покарають; і, між иншим, тільки завдяки могутності мови подібні припущення зберігають присвоєну їм правдоподібність, навіть якщо на практиці це не завжди так.

Дуже важливо, що саме засобами мови у досвіді дитини стабілізуються ролі. Ми вже говорили про ролі в контексті навчання дітей вдавати инших – вирішальний крок у процесі соціялізації. Дитина навчається усвідомлювати ролі як повторювані зразки поведінки сторонніх – досвід, котрий ми описували фразою «ось він знову йде» [2] . Взаємодіючи з иншими мовними засобами, це усвідомлення творить цілісну основу пам’яті дитини. Саме мова через повторення встановлює те, ким цього разу є инший – «ось він знову йде із виглядом «незадоволеного батька», «знову вона йде із виглядом «гості приїхали» і т. ин. І справді, лише за допомогою такого лінгвістичного закріплення (тобто надаючи дії инше фіксоване значення, котре може бути повторно присвоєне щоразу при цій дії) дитина може навчитись розуміти роль иншого. Инакше кажучи, мова – це місток між «ось він знову йде» та «обережно, я прийшов».

Мова: інтерпретація та леґітимізація дійсности

Мікросвіт дитини є структурованим щодо ролей. Проте багато які з цих ролей простягаються у ширші простори макросвіту, або, використовуючи дзеркальний образ, є розширенням цього макросвіту у безпосередній досвід дитини. Ролі представляють інституції [3] . Коли батько карає дитину удруге, можемо припустити, що процес супроводжується значним багатослів’ям. Коли карає – розмовляє. Про що? Якась частина розмови може бути способом дати вихід гніву та роздратуванню. Проте найчастіше основна частина розмови – це коментар провини. Розмова інтерпретує та виправдовує покарання. Вона неминуче виходить за межі безпосередніх реакцій батька. Покарання вмонтовується у контекст манер та моралі; у крайньому разі будуть апелювати до Божої сили. Не коментуючи теологічного аспекту (до якого, погодимось, соціологія не має жодного відношення) зазначимо, що виховання манер та моралі пов’язує маленьку драму в мікросвіті з цілісною системою макроскопічних інститутів. Зараз цю систему (гарної поведінки та моралі) представляє суворий батько; коли ж він проробляє це знову, дублюючи роль, то ця роль присвоюється інституціям системи моралі.

Отже, мораль постає перед дитиною як всюдисуща дійсність. Майже все, що вона усвідомлює як реальність, структуроване на основі цієї основоположної інституції – фільтрується нею, організовується нею, поширюється нею або навпаки, перетікає через неї у непам’ять, оскільки те, про що не можна сказати, погано запам’ятовується. Це стосується всього досвіду, особливо тієї його частини, яка визначає те, як ми сприймаємо инших персонажів соціяльного світу.

Базові характеристики інституцій: екстернальність

Якими ж є тоді сутнісні характеристики інституції? Спробуємо визначити це на прикладі мови [4] . І припустимо, що в майбутньому, коли читач прогляне всі твердження про інституції – що це таке, як вони працюють, як вони змінюються, – буде коректним запитати, як застосувати ці твердження до мови. Нема потреби казати, що існують інституції, цілком відмінні від мови – згадаймо, наприклад, про державу. Тоді, якщо такі загальні твердження (навіть видозмінені для того, щоб охопити випадки різних інституцій), неможливо буде застосовувати до мови,  з’являється вагомі підстави вважати, що з цими твердженнями не все гаразд.

Інституції сприймаються як сутності, котрим властива зовнішня реальність; інституція є чимось зовнішнім, у певному сенсі (можна сказати, у «твердому» сенсі) це щось відмінне від реальности думок, відчуттів чи мрій індивіда. У цьому плані інституція схожа на инші сутності зовнішньої реальности – на дерева, столи та телефони, – кожна з яких є поза індивідом, подобається це йому чи ні. Він не може забажати, аби дерево щезло – так само і з інституцією. Мова сприймається аналогічно. Можна бути упевненим, що коли хтось щось каже, він ніби «викидає» щось, що було у нього «всередині» –  не звуки, з яких «зроблені» слова, а смисли, передавати які призначена мова. Все ж це «викидання» (котре можна назвати більш елегантно – «екстерналізація») є чимось таким, що не є ідіосинкразією для промовця. Нехай він говорить англійською. Хоча, зауважте, англійська мова не була утворена у глибинах саме його свідомости. Мова існувала поза цією свідомістю задовго до моменту, коли промовець почав нею користуватись. І сам він сприймає її як щось зовнішнє, так само як і його співрозмовних або слухач, і обидва вони сприймали англійську мову як щось зовнішнє, відколи почали її вивчати.

Базові характеристики інституції: об’єктивність

Інституції сприймаються як сутності, яким властива об’єктивність. Фактично, це твердження повторює попереднє, лише у дещо зміненій формі. Щось є об’єктивно реальним, коли хто завгодно (або майже хто завгодно) погодиться, що воно справді існує і при цьому існує у певний спосіб. Останнє положення є важливим. Існує правильна англійська мова і неправильна англійська мова, і вони залишаються такими, об’єктивно такими навіть тоді, коли індивід думатиме, що правила, які це визначають – глупота, і сам він винайшов набагато кращі. Безумовно, більшу частину часу індивід мало про це думає; він сприймає мову так, як і инші об’єктивні факти свого досвіду. Об’єктивність чиєїсь письмової мови особливо могутня. Жан П’яже, дитячий психолог з Швайцарії, розповідає історію про маленьку дитину, котру запитали, чи можна сонце назвати якось инакше, не «сонцем». «Ні», – відповів малюк. «Чому?» – запитали дитину. Запитання його спантеличило. Потім він показав на сонце і відповів: «Ну, ось же воно, подивіться».

Базові характеристики інституції: спонукальна сила

Інституціям властива спонукальна сила. До певної міри ця якість є наслідком двох попередніх: фундаментальна влада інституції над індивідом полягає саме в цьому, що вона існує об’єктивно і не може зникнути за бажанням індивіда. Хоча може статися, що він не зауважить цього факту, або забуде про нього, або навіть гірше – побажає змінити структуру інституції загалом. Дуже імовірно, що саме у цих пунктах інституція поведе себе брутально. У родинах освіченого середнього класу у віці, у якому таких промахів можна очікувати, із дитиною, котра порушує канони правильної англійської мови, поводяться м’яко. Методи м’якого переконання навряд чи втримаються навіть у початковій школі. Не думаю, що ними послуговуватимуться ровесники дитини. Найімовірніше, вони не допустять порушень власного коду пристойної англійської мови (хоча зайве згадувати – далеко не такої, як у шкільного вчителя), жорстоко насміхаючись та, можливо, фізично знущаючись з порушникам. Дорослу людину, якщо вона знай опиратиметься, переслідуватимуть зусібіч. Юнак із робітничої родини може втратити прихильність подруги, коли не зможе висловлюватись «вишукано»; він може втратити перспективи кар’єрного зростання. На сторожі кожного щабля єрархічної структури стоять Вебстерівський словник та Modern English Usage. Проте юнакові із середнього класу, котрий і в армії говорить «вишукано», можна лише поспівчувати! Як і літньому професорові, котрий, намагаючись сподобатись студентам, розмовлятиме «на їхній мові», відстаючи років на два від динамічного жаргону; його зіткнення із спонукальною силою мови досягає патосу трагедій Софокла [5] .

Визнати значимість інституцій не означає заявити, що вони неспроможні змінюватись. Насправді вони постійно змінюються – і повинні змінюватись, оскільки є продуктом хаотичної діяльности незчисленних індивідів, котрі «розсіюють» по світу свої «перли». Тому коли завтра в Америці перестануть розмовляти англійською, то англійська мова як інституційна діяльність перестане існувати. Инакше кажучи, об’єктивне існування мови залежить від багатьох індивідів, котрі, розмовляючи, виражають власні суб’єктивні наміри, значення, мотиви [6] . Очевидно, що такого типу об’єктивність, на противагу об’єктивності фактів природи, ніколи не буває статичною. Вона постійно змінюється, струмує швидким потоком, творячи бурхливі чорториї. Проте індивіду важко змінити її цілеспрямовано. Якщо він сам-один спробує це зробити, успіху не досягне напевно. Нехай читач уявить себе реформатором граматики чи укладачем словника. Він може досягти певного успіху у своєму безпосередньому мікросвіті. Справді, ще малюком він напевно чогось досяг: родина могла заакцептувати кілька кумедних фраз, увівши їх до групової родинної мови. Ставши дорослим, індивід може отримувати аналогічні міні-перемоги, розмовляючи з дружиною чи приятелями. Проте якщо він не є визнаним « великим письменником» чи державним діячем, якщо не докладе неймовірних зусиль, спробувавши залучити маси під знамено власної лінгвістичної революції (тут можемо згадати класичну єврейську мову в контексті сучасного сіонізму чи менш вдалі зусилля, спрямовані на відродження гельської говірки в Ірландії), його вплив на мову буде, радше за все, нульовим того дня, коли він надумає покинути долину слів.

Базові характеристики інституції: моральний авторитет

Інституції володіють моральним авторитетом. Вони не просто культивують себе як спонукувальну силу. Вони проголошують своє право бути леґітимними – тобто не лише вдарити по голові порушника, а й прочитати йому нотацію. Звичайно, інституції бувають різними за рівнем приписуваної їм моральної висоти. Як правило, ці варіяції виявляються у рівні покарання порушника. Держава, у надзвичайному випадку, може відібрати життя; приміська громада може зневажити його дружину. В обох випадках покарання супроводжується почуттям справедливого осуду. Моральний авторитет мови вкрай рідко підтримується фізичним насиллям (хоча, наприклад, у Ізраїлі існують ситуації, коли людина, що не говорить на івриті, може відчути фізичний дискомфорт). Він проявляється у стимулюванні у порушника сорому, деколи навіть відчуття провини. Чужоземна дитина, що затялась у небажанні виправляти помилки у мові, вбогий імігрант, що говорить з акцентом, вояка, неспроможний позбутись специфічної лінгвістичної ввічливости, інтелектуал-авангардист із жаргоном, недолугість якого видає його з головою – всі ці індивіди страждають; подобається нам це чи ні, мусимо санкціонувати їх моральні страждання.

Базові характеристики інституції: історичність

Інституціям  властива якість історичности. Інституції – це не просто факти, це історичні факти; вони мають свою історію. Майже у всіх випадках, у яких індивід має справу з інституцією, вона існувала до моменту його народження, та існуватиме після його смерти. Послання, втілені в інституції, акумулювало впродовж довгого часу незліченне число індивідів, чиї імена та обличчя поглинуті мороком часу. Тому особа, що говорить на американському варіянті англійської, повторює, цілком неусвідомлено, вербалізований досвід поколінь – норманських завойовників, саксонських рабів, знавців Святого письма, єлизаветинських сутяг, не кажучи вже про пуритан, фронтирів, чиказьких ганстерів та джазменів.

Мову (насправді – весь інституційний всесвіт) можна трактувати як широкий потік, що тече крізь час. Ті, хто пливе по ньому певний період як і ті, хто населяє його береги, кидають до нього певні предмети. Більшість із них тоне або розчиняється, зникаючи без сліду. Деякі кристалізуються, тому потік несе їх певний час. Мало який добирається до місця, де цей потік вливається в океан забуття, що є природнім кінцем усякої емпіричної історії.

Австрійський письменник Карл Ясперс назвав мову оселею людського духа. Мова забезпечує життєвий контекст нашого досвіду спілкування з иншими, з самим собою, із рештою світу. Навіть уявляючи инші світи за межами нашого, ми обмежені у висловленні наших повідомлень та побажань рамками мови. Мова – особлива соціяльна інституція, відмінна від инших. Вона найліпше переконує у тому, що суспільство пронизує нас.

ч
и
с
л
о

35

2004