Сєрґєй Козлов

«Геній мови» і «геній нації»: дві категорії XVII-XVIII століть

Дефініція

Пунктом відліку нашого аналізу буде фрагмент однієї статті Вольтера. Це стаття «Геній»; уперше вона була опублікована в шостому томі вольтерівських «Questions sur l'Encyclopédie» (1771); видавці славнозвісного «кельського» «Зібрання творів» Вольтера (1785-1789) ввели весь матеріял «Questions» до складу вольтерівського «Філософського словника».

У другому розділі статті «Геній» Вольтер пише: «Але, по суті, чи є геній чимось инакшим, ніж талант? І що таке талант, якщо не схильність до якогось мистецтва? Чому ми говоримо: «геній мови»? Та тому, що у кожної мови свої закінчення, свої артиклі, свої прислівники, свої довші чи коротші слова; через це кожна мова неминуче матиме певні властивості, яких не мають инші мови. [...]»

«Генієм нації» називають характер, звичаї, основні таланти і навіть вади, які відрізняють один народ від иншого. Вистачає побачити французів, іспанців і англійців, щоб відчуті ці відмінності, пише Вольтер.

Отож у 1771 році Вольтер констатує наявність у сучасному йому вжитку двох понять. Вони метонімічні. Перше з них фіксує той аспект мовної реальности, який у термінах лінгвістики XX століття можна було б назвати експресивною специфікою мови. Друге фіксує те коло явищ, яке у XX столітті позначається досить розмитим висловом «національна своєрідність» чи «національна специфіка», причому у найширшому значенні: в поняття «геній нації» на рівних правах входять і ментальність, і життєвий уклад, і культурна специфіка. І, як підкреслював Вольтер, в основі обох понять лежить одна і та ж сама метафора: перенесена на мову й на націю ідея таланту, певних творчих здібностей людини.

З цього погляду (назвемо його «поглядом Томашевського») вольтерівські визначення, виглядає, випереджують Гердера, Вільгельма фон Гумбольдта, мало того, весь европейський романтизм. На наш погляд, вольтерівські дефініції не так випереджують, як є наслідком цілком специфічної культурної практики, що розвивалася упродовж попередніх століть.

Від порівняння до спеціялізації

Основою цієї практики було те, що можна назвати «порівнянням мов». Сама по собі ця основа, ймовірно, трансісторична: у голові будь-якої дво- чи багатомовної людини відбувається порівняння мов – більш чи менш рефлективне і розгорнуте. Ми обмежуємося тим, що намагаємося вказати необхідні умови для «порівняння мов» як культурної практики, залишаючи осторонь питання про достатні умови. Необхідною умовою тут, очевидно, є співіснування різних мов і діялектів у межах спільного культурного контексту; натомість функціональна диференційованість/еквівалентність цих мов, судячи з усього, не відіграє вирішальної ролі.

Сліди такої практики знаходимо, наприклад, у римській культурі. Предметом порівняння тут стають, закономірно, латина і грецька. Як приклад наведемо фрагмент із Авла Геллія (Аттичні ночі, II, 26): «1) Фаворин-філософ, коли ішов провідати Марка Фронтона, колишнього консула, що потерпав від приступу подагри, захотів, щоб і я пішов із ним. 2) А потім, коли в будинку Фронтона, де було ще дуже багато освічених людей, зайшла мова про кольори і їх назви, що, мовляв, різновидів кольорів багато, а назви в них невизначені та бідні, 3) Фаворин сказав: «У відчуттях очей відтінків кольорів більше, ніж у словах і назвах». 4) Кажу це тому, що навіть якщо не зважати на поєднання кольорів, то й прості – наприклад, червоний і зелений – кольори мають по одній назві, але багато різних відтінків. 5) І таку нестачу слів я вбачаю більше в латинській мові, ніж у грецькій. [...] 7) На це Фронтон мовив Фаворину: «Не заперечую, що грецька мова, якій ти, видно, надаєш перевагу, ширша і багатша, ніж наша: однак у позначенні кольорів, про які ми щойно говорили, ми не такі бідні, як тобі видається. [...]» 20) Коли Фронтон сказав усе це, тоді Фаворин у захваті від його багатющої ерудиції і від вишуканого словника, відповів: «Звичайно, грецька мова обігнала б [латину] набагато, якби не ти: але ти, дорогий Фронтоне, робиш те, про що йдеться у вірші Гомера: Ти обігнав би або урівняв перемогу» (Іліяда, 23, 382; зі зміною 3-ої особи на 2-у).

Розмов такого типу, напевно, мало бути надзвичайно багато. Але з усіх міркувань про мову, які будь-коли висловлювалися в межах Римської імперії, важливими для нас є два, які прозвучали при самому її заході. Обидва виникли в богословських дискусіях, обидва переносили порівняння мов у сакральний контекст і обидва мали форму афористичного вердикту. Перше з них зафіксоване в Палестинському Талмуді (ймовірно, між 360 р. і, найпізніше, початком V ст.). Воно стверджувало, що існує чотири мови, гідні того, щоб ними користувався світ: грецька надається для співу, римська – для війни (чи, в иншому варіянті, для судочинства), сірійська – для жалісливих нарікань (в иншому варіянті – для письма і торгівлі), і єврейська – для розмови (в иншому варіянті – для молитви). Друге висловлювання належить Августину і входить до його коментаря до Євангелія від Йоана (416-417 рр.). Коментуючи згадку Йоана про те, що напис на хресті Ісуса був зроблений трьома мовами (Йо. 19, 20), Августин пояснює: «Єврейською – через те, що юдеї славилися законом Божим, грецькою – через те, що нею промовляли поганські мудреці, латиною – через те, що римляни мали владу над багатьма, навіть тоді вже майже над усіма, народами». Отже, причетними до священної історії виявляються три мови: єврейська – як мова доброчестя, грецька – як мова філософії і латина – як мова держави.

Це вже не аморфні і фрагментарні порівняння. Це карбовані підсумкові формули, призначені для запам’ятовування, які ввійшли у свідомість освічених людей на багато століть. У розмаїтті варіянтів Талмудичного афоризму відображається не так його мінливість, як незмінність: стабільність якнайширше застосовуваної схеми, деталі якої варіюються при тривалому розповсюдженні. Для людей пізньої античности і середньовіччя могли бути важливі змістові нюанси цих формул, але в історичній перспективі важливішим був прихований зміст обох висловлювань: мови підлягають відбору, порівнянню і спеціялізації. Різні мови надаються для різних речей.

Пошуки універсальної мови: ірландський прецедент

Різні мови надаються для різних речей – але може існувати й одна-єдина мова, яка надається для всього. Мисленнєва схема спеціялізації в юдейських і християнських головах натикалася на більш явне та важливе знання. Це було знання про мову, якою говорив Бог і якою говорив у раю Адам; знання про одномовний світ після потопу і про вавілонську катастрофу. З цього знання починалося все инше знання, а тому єдина безальтернативна досконала мова була для всіх безсумнівним постулатом. Ідеальна мова можлива, але в нинішній реальності вона відсутня. Ця вихідне протиріччя живить европейську культуру упродовж усього її розвитку. Воно дало початок двом великим напрямам в історії думки: пошукам прамови і пошукам універсальної мови. Якщо прамова – це мова минулого, то універсальна мова – мова майбутнього. Універсальна мова – це подолання наслідків вавілонського стовпотворіння.

Перші описи універсальної мови ми знаходимо на периферії християнського світу – в Ірландії VII століття. Йдеться про трактат, відомий під назвою «Поради поетів». Це мовознавчий трактат, в якому подибуємо спробу визначити переваги ірландської мови в порівнянні з латинською граматикою. Тут розповідається про те, як 72 ірландських мудреці долають наслідки вавілонського стовпотворіння: текст описує закладання основ мови як операцію «вирізання», проведену щодо инших мов, що їх вивчили 72 учні. Ось так те, що було найліпшим, найширшим і найгарнішим у кожній мові, було вирізане і використане ірландською мовою; для кожного ж елемента, який не мав назви в инших мовах, було знайдено особливу назву в мові ірландській.

У центрі тексту – створення нової універсальної мови; але це завдання тут передбачає порівняння між собою всіх мов, які тільки існують. Порівняння, своєю чергою, базується на ідеї, що у кожної мови є своя «сильна сторона», відмінна від инших.

Коментуючи цей текст, Умберто Еко зіставляє час його створення з хронологією поширення в образотворчому мистецтві образу Вавілонської вежі. Виявляється, що перше відоме зображення вежі міститься в «Біблії Коттон» (V чи VI століття), за якою слідує манускрипт, який належить, можливо, до кінця X століття, а за цим манускриптом – барельєф у Салернському соборі (XI ст.); слідом за цим зображення Вавілонської вежі йдуть неперервним потоком. Паралельно до цього йде потік теоретичних розмірковувань про стовпотворіння і його наслідки. Еко пояснює ситуацію: «Справа в тому, що саме в ці віки, що носять назву «темних», ми фактично присутні при повторенні вавілонської катастрофи. Невизнані офіційною культурою зарослі варвари, селяни, ремісники, безграмотні «европейці» починають говорити на безлічі нових народних наріч, які поки що зовсім не відомі офіційній культурі. [...] На тлі суцільної єдности римської імперії [...] Европа постає спочатку як Вавілон нових мов, і лише згодом – як мозаїка націй».

Загальний висновок Еко такий: «Мрія про досконалу чи універсальну мову завжди виникала як відповідь на драму релігійних і політичних поділів чи навіть просто на труднощі економічних стосунків».

Карл V

Немає нічого дивного в тому, що новий розділ цієї історії починається у XVI столітті. Це час до певної міри ізоморфний пізній античності і ранньому середньовіччю: розпад колишнього універсалізму, нові небувалі поділи – релігійні та політичні. На місце латини як традиційної мови освічености та влади з новою силою претендують народні мови Европи, які за тисячу років розвинулися. Мова завжди є полем та інструментом боротьби за владу; і в миті загострення такої боротьби мова становить об’єкт підвищеного зацікавлення. Із XVI століття ми можемо спостерігати розвиток традиції порівняння мов, і за цими порівняннями майже завжди стоїть боротьба за гегемонію. Епіграфом до цього «порівняльного мовознавства «XVI-XVIII століть можна поставити відомі слова Антоніо де Небріхі, творця першої граматики іспанської мови (1492): «Мова завжди була супутницею імперії; вона настільки слідувала за нею, що вони разом виникали, зростали, розцвітали, а потім разом зазнавали занепаду».

Порівняння, а точніше змагання мов у XVI-XVII століттях прямо чи опосередковано пов’язане з іменами кількох сильних монархів, які претендували на те, щоб подолати конфесійні і політичні розколи, претендували на translatio imperii і супутнє йому translatio studii. Це передовсім Карл V, римський імператор.

В історію мови Карл V ввійшов своїм відомим афоризмом, який з різними варіяціями цитувало нескінченне число авторів від Брантома й Опіца до Свіфта і Ломоносова. Згідно з дослідженням Е. Бусети (1937), першою друкованою версією афоризму була версія Джіроламо Фабріці Д’Аквапенденте у його книзі «De locutione et eius instrumentis» (Падуя, 1601). Д’Аквапенденте наводить навіть не одну, а дві версії цього вислову: «Тому що, наскільки я знаю, Карл V полюбляв казати: у германців мова військова, в іспанців – любовна, в італійців – ораторська, у французів – аристократична (nobilis). А инша особа, німецького походження, повідомила, що той же Карл V казав: якщо доведеться говорити з Богом, то він буде говорити іспанською, оскільки іспанська мова вирізняється вагомістю (gravitas) і величністю; якщо з друзями, то італійською, оскільки в італійців наріччя просте (familiaris); якщо ж буде потрібно когось причарувати, то французькою, позаяк їх мова найбільш чарівлива, якщо ж доведеться комусь погрожувати чи говорити суворо, то німецькою, через те, що вся їх мова погрозлива, різка і зла (vehemens)».

Саме друга із наведених версій стала загальноприйнятою. Версія Ломоносова лише трохи відрізняється від неї: «Карл V Римський імператор казав, що Ішпанською мовою з Богом, Французькою з друзями, Німецькою з ворогами, Італійською з жіночою статтю говорити належить».

Ми не будемо наводити всіх відомих варіянтів цього вислову; цікаві можуть знайти деякі з них в коментарі Сухомлинова до Ломоносова чи в «Історичному й критичному словнику» П’єра Бейля (стаття «Charles-Quint»). А загалом ситуація виглядає цілком символічно: людина XVI століття бере пізньоантичну формулу «спеціялізації мов», але застосовує її не до священних мов, як Августин, а до мов профанних. Перед нами – культурна динаміка в дії, яскравий приклад процесу модернізації.

Зауважимо, що, в принципі, є два тлумачення цього афоризму. Можна вбачати в ньому невтрально-дескриптивну інтенцію або ж інтенцію тенденційно-оціночну. Друге тлумачення було поширене у XVII столітті: афоризм Карла V часто прочитувався як іспанофільський (це притому, що рідною мовою Карла була французька). «Стверджують, що він особливо цінував іспанську мову», – пише П’єр Бейль. Хай як би відрізнялися версії цього вислову, в них простежується певна стійка єрархія. Найнижчу сходину завжди займає німецька, якою можна розмовляти, в ліпшому разі, з ворогом (якщо не тільки з конем); середні сходини зазвичай посідають французька та італійська, які постійно міняються місцями (незрозуміло, яка мова більше підходить для дружби, а яка – для кохання); але найвищу сходину майже завжди посідає іспанська, яка призначена для розмови з Богом, тобто для молитви.

Із цим іспанофільством варто порівняти один епізод з біографії імператора – єдиний епізод, який, на думку Гаральда Вайнріха, може дати мотивацію для поєднання цього мандрівного афоризму з особою Карла V.

17 квітня 1536 року 36-літній Карл V виголосив у Ватикані промову в присутності папи римського. Окрім папи, промову Карла слухало багато сановних осіб, в тому числі два посланці французького короля Франциска I, багатолітнього конкурента і ворога Карла. В цей час Франциск вів із Карлом чергову, третю за рахунком війну, взявши цього разу в союзники турків. Промова Карла виявилася чудовою з багатьох поглядів. Імператор, який щойно здобув перемогу в Тунісі над союзником Франциска Хайраддином Барбароссою (битва біля Голетти, червень 1535), оплакував тих, хто став заручником війни між християнами, і закликав Франциска укласти мир. Якщо ж мир для Франциска неможливий, то ліпше вже хай вожді супротивних сторін зійдуться у двобої віч-на-віч, ніж губити свої народи в братовбивчій війні.

Сприйняті буквально, ці слова означали виклик Карлом свого кузена Франциска на поєдинок. Тому правильне розуміння слів імператора набувало важливого значення. Але справа ускладнювалася тим, що Карл виголосив свою промову іспанською. Обидва французькі посланці одразу ж звернулися до Карла і, зіславшись на погане знання іспанської мови, заявили, що не зрозуміли його промови. До наступного дня Карл підготував для них усний і письмовий переказ своєї промови італійською. Однак до цього, якщо вірити Брантому, почувши протест посланців, Карл відразу відповів одному з них, єпископу Маконському: «Пане єпископе, постарайтеся зрозуміти мене і не чекайте від мене ніяких инших слів, крім іспанських, бо іспанська мова така благородна, що весь християнський світ зобов’язаний її вивчити і розуміти».

Мовна поведінка Карла в цьому епізоді інтерпретується по-різному: всі іспанські філологи (включно з Менендесом Підалем) бачать у цьому прояв іспанофільства, Вайнріх робить акцент на небажанні говорити французькою. Але в будь-якому випадку, вибір мови виявляється справою політичною. Мова – супутниця влади.

Афоризм, який приписують Карлові V, здобув величезну популярність в XVII столітті та дав сильний поштовх новим, розгорнутішим порівнянням мов. Поміж тим, він лише сконцентрував у яскравій і загальнозрозумілій формі ту рефлексію про своєрідність мов, яка потрохи давала про себе знати в численних учених творах XVI століття. Едвард Станкевич у статті «Геній мови» в лінгвістиці XVI століття» спробував показати, що уявлення про якісну унікальність національних мов пронизує лінгвістичну думку XVI віку. Напевно, так воно і є. Лінгвістиці XVI століття не вистачало лише якоїсь дещиці – поняття «геній мови». Не вистачало головної метафори, стрижневого концепту, який би дозволив узагальнювати, порівнювати, описувати і пояснювати.

Переклала Галина Крук