Ірина Фаріон

Чи є мова товаром?

Із трьох значень слова «природа», які розкриває СУМ (т. VIII, с. 8), для з’ясування нашої проблеми найвідповідніше останнє: «Сукупність основних якостей, властивостей чого-небудь; суть, сутність». Позаяк ми живемо у споживацькому суспільстві купи–продай–купи, то найприступніша аналогія для нашого розуміння складних речей, себто мови, власне і є операція: купи–продай. Отож запрошую до уявної крамниці, де комунікабельна (а ліпше говірка, говорюща) продавчиня торгує мовами. Їхній вибір превеликий: за даними різних лінгвістів від 2.500 до 7.000 мов1. Торгуй чим хочеш, а покупці – всі і кожен, позаяк ще нікому не вдалося вийти за межі мови чи то пак абстрагуватися від неї (якщо, звичайно, пощастило зі здоров’ям). «Повсякчас мова є справою всіх і кожного», – зазначає видатний швайцарський мовознавець Ф. Сосюр2. Отож мова – товар першої життєвої потреби. Через те вкрай важливо купити щось відповідне до власної природи (сутности, суті). І захотілося мені стати продавчинею мовної крамниці (лінгвошопу по-престижному та модному). Почала я експеримент із найпотенційнішими, хоч і не багатими на досвід та гроші молодими людьми – студентами, майбутніми філологами (спеціяльність прикладна лінгвістика) та архітекторами (усього 324 особи). Довелось моїм піддослідним мовцям-покупцям без зайвого обдумування (зрозуміло, що з допомогою саме цієї ж мови) швидко і в сум’ятті виказувати свою сутність. Обирали вони товар-мову за принципами, які самі сформулювали:

Принцип вибору мови	Філологи		Архітектори
	осіб	%	осіб	%
Рідна	97	51, 6	87	64
Поширена (популярна)	34	18, 1	7	5, 1
Милозвучна	27	14, 4	13	9, 6
Престижна	14	7, 5	0	0
Доступна	2	1, 1	11	8, 1
Експресивна	2	1, 1	3	2, 2
Практична	1	0, 5	2	1, 5
Перспективна	1	0, 5	1	0, 7
Цікавість	0	0	2	1, 5
Екстраваґантна	1	0, 5	0	0
Екзотична	2	1, 1	0	0
Сподобалась	2	1, 1	0	0
Інтуїтивність  (мова душі)	1	0, 5	4	3, 0
Англійська	1	0, 5	0	0
Давність мови	0	0	1	0, 7
Невідома мова	0	0	1	0, 7
Без принципу, без  вибору	1	0, 5	1	0, 7
Графіка	1	0, 5	0	0
Не знали, що відповісти	1	0, 5	3	2, 2
Опитано	188	100	136	100

Суть покупців очевидна (аналіз цього згодом), а з очевидністю мовної суті набагато складніше. Тому почнемо з найприступніших і найприродніших для кожної людини систем – і з неї самої. Схематично і спрощено людина становить єдність духовних (ідеальних) і матеріяльних потреб, єдність духу (душі) і тіла. Характер співвідношення цих категорій і становить сутність людини, що виявляється у її виборі від найменшого до найбільшого, від найпростішого до найскладнішого. Мова є також єдністю ідеального (духовного, душевного) і матеріяльного із тією різницею, що співвідношення цих первнів її суті набагато складніше для розуміння, ніж зазначене співвідношення у людині. Спробую пояснити. Мова – категорія духовна. Що вкладаємо у поняття – слово дух? Очевидна його складність розсипана у різних значеннях, серед яких «...безсмертна, нематеріальна основа в людині, що становить суть її життя і відрізняє від тварини; душа» [СУМ ІІ, 442–443]. Отже, внутрішнє, нематеріяльне, основне. Згадаймо великого мислителя Г. Сковороду: «Все невидиме сильніше за видиме, і видиме залежить від невидимого». Світ постав із невидимого Божого Слова – про це свідчить Євангелія від Йоана: «1. Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог. 2. З Богом було воно споконвіку. 3. Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього», а відтак «...І Слово стало тілом, і оселилося між нами...» – акт найменування світу рівнозначний актові світобудови.

Протилежна теорія абсолютизує суспільну природу мови, про що йдеться зокрема у «Німецькій ідеології» К. Маркса і Ф. Енґельса: «На духові від початку тяжить прокляття «обтяження» його матерією, яка виступає тут у вигляді рухомих шарів повітря – звуків, словом – у вигляді мови. Мова така давня, як і свідомість... мова виникає тільки з потреби, з постійної потреби спілкуватися з іншими людьми»3. Отож суспільність мовної природи полягає у її провідній, визначальній комунікативній функції, що згодом і сформулював В. І. Ленін: «Мова – найважливіший засіб людського спілкування». Підхопив цю вкрай приступну для розуміння тезу і Й. В. Сталін: «Мова – це засіб, знаряддя, за допомогою якого люди спілкуються один з одним, обмінюються думками і досягають взаєморозуміння»4.

Так класики марксизму-ленінізму ощасливили нас «незаперечно істинним» висвітленням таємниці мовної природи. Мова на років понад сімдесят у нашій країні стала банальним засобом, знаряддям... Якщо це так, то таким засобом дуже легко помінятися і його ще легше вибирати. Инший класик, Іван Франко, розмірковує про це по-иншому: «Здається, що таке рідна мова?  Чим вона ліпша для мене від усякої иншої і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку иншу? Практик, утилітарист, не задумуючися ані хвилини, скаже: пусте питання! Мова – спосіб комунікації людей з людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можливість комунікуватися з більшим числом людей. А тим часом якась таємна сила в людській природі каже: «Pardon, ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінитися з ким иншим своєю шкірою». І чим вища, тонша, субтельніша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна»5.

Виявляється, що Франкове категоричне «не маєш до вибору» у сучасному суспільстві працює зі знаком мінус. Себто сформовано таку суспільну атмосферу, де людину відчужено від себе самої, – і вона робить не свій вибір. Промовистий приклад наводить у своїй праці Р. Кісь, покликаючись на американських учених К. Кларк та М. Кларка, які проводили соціяльно-психологічний експеримент: дітям негрів пропонували вибирати між чорношкірими і білошкірими ляльками – вони зупиняли свій вибір на білошкірих ляльках. «Адже в самій соціокультурній атмосфері суспільства, у його етносі усе те, що пов’язувалося з білими американцями, малося за краще, вище, досконаліше. Чорні діти, властиво, не вибирали. Вони не могли вибирати. Як не може, скажімо, барометр «обирати» погоду чи тиск атмосфери... Він тільки фіксує все це»6.

Власне таким міні-дзеркалом суспільства стала наша крамниця із продажем мов: вона засвідчила напрям розвитку суспільства із відповідними пріоритетами, щиро виказаними через критерій (принцип) вибору мови.

Отож про критерій рідности, що таки отримав пальму першости від загальної кількости опитаних (див. таблицю): якщо серед студентів-архітекторів за цим принципом обирає мову близько 64%, то серед студентів-філологів – лише 51, 6% осіб. Проблема очевидна. Показником чого є критерій рідности? Найперше, духовного здоров’я. Світ пізнаємо з усвідомлення довколишніх людей: матері, батька, родичів. Їх не обирають – вони Божа даність. Відтак приходять у життя власні діти, любов до яких иншої якости, ніж до дітей родичів, друзів, сусідів. А далі (і так усе життя) вузьке чи широке середовище самозбування (чи самозабування?), що, наче менше коло, поміщене у велике коло – у Батьківщину. Все це крутиться, тримаючись самочинної форми, завдяки магнетичному почуттю рідности. Коли слабшає магнет, його вважають неякісним, зужитим. Чи слабшає магнет сам собою? Над цією проблемою розмірковував О. Потебня. Він означив її як мовне відступництво, що буває трьох якостей: вільне, мимовільне і самовдоволене, перші з яких у широкому сенсі є все-таки мимовільні. Учений доводить це на прикладі українця, що став австрійським жовніром (як ставали російськими солдатами українці Східної України, влучно по-народному названі «москалями» – бо це були-таки за 25 років муштри «доконані москалі» на ментальному рівні). Змальована сцена у корчмі – це діялог сина і матері, що виказує альтернативу розвитку життя колись рідних людей, це діялог мовного портрету, що стає дзеркалом трибу самого життя, це невідворотна трагедія понівечення фундаментального – самого себе.

«Мати, підносячи синові чарку горілки, просить: – На! Напийся, синоньку, горілоньки та розвесели душу! Ти-то, бувало, всім перед ведеш.

– Никс Бромфен (brantwein)! Я тепер цісарська дитина, цум тейфель! Коби мені зайдель вайн, то але: як то ми в Штайермарку або в Бельскім краю с фрейкою підем собі штайера і польки, то, сакрамент инайн, аж абцаси з-під шугів (schuh) відлітают; а тут, що за фрейд танцювати з кмайн менш такой пауер-танц?

– Ох, побила мене лихая доля, побила! Понімечили мою дитиноньку, понімечили: і язик перекрутили, і в німецьку барву перебрали! ...Пропав мій рідний син на віки вічнії, пропав!

Втручається у цей діялог і великий Олександр Потебня, роз’ятрюючи материнську трагедію:

«...пропав твій син на віки вічні. Він уже не твій, не ваш, він не русин! Він уже запізнав західної цивілізації. Він – цісарська дитина і на команду якогось капрала готовий вас різати, колоти, стріляти. Ви для нього вже не рідня, ви у нього «кмайне пауер, канальп!»7

Трагічно-оптимістичним є епізод з казахсько-російського «посвоячення»: «Молодий таджик повернувся з війни і забув свою мову. З усіма розмовляв російською. На селі мало людей знають російську. Усі розмовляють таджицькою. «Говори таджицькою», – сказав йому батько, але молодий таджик удавав, що не розуміє, чого батько хоче. Під будинок цього батька почали сходитися люди, кожен хотів побачити, який на вигляд таджик, що забув свою мову. Спочатку прийшли сусіди, потім усе село. Натовп стояв і розглядав молодого таджика, який повернувся з війни. Хтось засміявся – і всі почали сміятися. Сміялося все село, все село гуділо від сміху, люди трималися за животи, падали на землю. Нарешті молодий таджик не витримав, вийшов з дому і крикнув до людей: «Досить!». Крикнув таджицькою – і потім сам почав сміятися. У той день молодий таджик згадав свою мову, в селі зарізали барана, і всі святкували весь вечір.

«Добре знати російську, – закінчив учитель, – але таджик має знати також свою мову». Випили тост за всі мови світу»8.

Зараз, без сумніву, актуальне відступництво у бік російської мови, що страшніше своїм спрямуванням у ментально чужу для українця розтерзано-роздвоєну (евро)азійськість чи азіо(европейськість). Себто власне тепер, у третьому тисячолітті, ми пожинаємо найбуйніший урожай послідовно шовіністичної царсько-совєтської політики убивання й «обрусєнія» українців – бо таки створено людину, викорінену з власної культури. Вона у самій собі – через що невидима і вкрай небезпечна, мов вірус, для національно незміцнілих українців. «...до 1926 року  багато української інтелігенції було змосковщено і в переписі називали себе москвинами, значна кількість простолюду теж не називалися українцями, а звикли вважати себе малоросами, отже, записувалася до москвинів. Навіть національно свідомі українці записувалися москвинами, бо не забули 1918-1922 рр., коли в Україні розстрілювали людей лише за те, що їхні прізвища кінчалися на «енко»9. Нагадаємо, що 10.02.1918 року російські війська, зайнявши Київ, розстріляли понад 5 тисяч українців лише за тиждень – а підставою для цього було українське слово. У такий спосіб «русских человеков» в імперії ставало більше, ніж тубільних росіян. «У СРСР 10 мільйонів немосквинів зазначили в переписі московську мову за свою рідну, отже, визнали себе за москвинів»10. Ще одним засобом самовідчуження стали  змішані шлюби. Ще 1734 року цариця Анна (1693–1740 рр.) наказувала губернаторові України князю А. Шаховському вживати всіх способів, щоб женити росіян в Україні з українками, а в Росії уряд успішно одружував з росіянками тих українців, що там служили11. Плекала цей винахід Анни і Катерина ІІ. Однак чи не найбільших обертів цей процес набув у часи СРСР.

Від 1959 до 1989 р. українці, з огляду на постанову пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток народної освіти» (1958 р.), мали право звільняти своїх дітей від вивчення рідної мови. І звільняли: від 1979 до 1989 р. 5 млн. українців відмовилися від вивчення рідної мови12. І вже як наслідок: «Мама турок, папа грек –  а я русский человек».

За переписом 2001 року, попри те, що «докладалися майже судомні зусилля, аби спрямувати його в антиукраїнське річище»13, маємо чистих відступників 3, 5 млн.: вони, українці, своєю рідною назвали – російську. Більше відрадні инші показники: українців побільшало – 72, 7% у 1989 р. до 77, 8% – 2001 (37541,7 тис. осіб), себто на 5, 1%; росіян поменшало: із 22, 1% 1989 р. до 17, 3% у 2001 р. Куди ж поділася ця «дорогоцінна» чверть? Аж ніяк не вимордували її тут добросерді українці: зменшення відбулося головно не за рахунок росіян, а певна частка зросійщених етнічних українців таки згадала своє походження і зробила крок до національного зцілення – себто минулася совєтська «мода» записуватися «русскімі», під яку саме і потрапив Президент нашої держави, який ще до 1990 року в документах секретаріяту Верховної Ради був записаний «росіянином», а вже від 1992 р., ставши з простого депутата прем’єр-міністром, зробився українцем14.       

Є зрушення і на теренах мови (цікаво, що перепис населення Російської імперії та перепис 1900 р. в Австро-Угорщині відбувався саме за ознакою рідної мови, а не за національністю15): українську мову вважають рідною 67, 5% населення України, що на 2, 8% більше, ніж за переписом 1989 р. Російську мову вважали рідною 32, 8% у 1989 р. і 29, 6% у 2001 році. Це означає, що 85, 2% етнічних українців вважають рідною українську мову, 14, 8% – російську, тоді як серед росіян 95, 9% за рідну мають російську, 3, 9% – українську16.

Однак тих 67, 5% рідномовних українців не можна, на жаль, назвати стійкими українцями, позаяк лише 45-50% виявляють свою стійкість послідовно. Нагадаймо, за Орестом Ткаченком, що мовну стійкість народу живлять чотири головних джерела: національна традиція (себто історична пам’ять); національна свідомість (себто думка) і солідарність (себто дія) як нерозривна єдність; національна культура; національний мир і співробітництво з різними народами-насельниками України17. Власне на ретельне перекриття цих основних джерел і була спрямована політика Російської імперії чи то царської, чи СРСР – одне лихо, через що ми й пожинаємо хиткі, хоч і не безнадійні відсотки. Бо таки дивом є незнищенність нашої нації і лише історичним фактом її планована й послідовна знищуваність.

А як із цією стійкістю у сучасній наддержаві Америці, до якої, мов метелики на вогонь (чи ліпше молі), летять і українці?

Із представників другого покоління 71% опитаних назвали українську мову рідною, італійці – 63%, німці – 59%, євреї – 26%. У третьому поколінні майже ніхто з представників инших груп не назвав рідною мову своїх предків, тоді як серед українців третього покоління цей показник становив 18%. Щодо практичного володіння спадщинною мовою, то українці поступаються не тільки євреям, але й італійцям18. Отож, як бачимо, російська отрута таки сильніша за американську. Хоча, мабуть, нема ворога (чи супротивника) гіршого чи ліпшого, натомість є або нема усвідомлення власного кореня, власного роду, що живитиме за будь-яких обставин, навіть за таких жахливих, як, наприклад, у поета Степана Руданського: «Заказують мені мою рідну мову, – заказує батько, але в мене був прадід і прапрадід – вони мені не заказують; не слухає батько мої мови – зато мене і по смерти, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх їднодумців»19. На щастя, мови Степана Руданського послухає не тільки 14 млн., а, як свідчить перепис 2001 р., – аж понад 36 млн. в Україні (усього в Україні 47.950 тис.) та 10 млн. за її межами, а за кількістю мовоносіїв українці посідають 15–20-е місце у світі20, маючи таких сусідів, як поляки та італійці. А українське студентство ІІІ-го тисячоліття, обираючи у крамниці мов найперше рідну, обґрунтовує свою позицію так: «Нам Бог дав так, що ми живемо в Україні, – тож маємо бути патріотами і говорити українською. Ми не вибираємо. Нас вибирають» (майбутній архітектор Безпалко Олег). «Я не обираю мови. Мова обирає мене» (майбутній архітектор Юрій Глобчак);  «Я живу в Україні, тому готова розмовляти українською мовою, навіть коли цілий світ буде проти» (майбутній філолог-перекладач Онищук Олена); «Маючи рідну мову, всі решта можна отримати задармо» (майбутній філолог-перекладач Муринець Катерина); «Я б обрала рідну мову, адже вона робить мене не просто істотою, не просто людиною – а громадянином; це те, що не дає мені втратити своє «я» і загубитись серед інших народів» (майбутній філолог-перекладач Тацій Олеся). Сила рідности не просто у мові матері чи батька, а, як зауважує Анатолій Погрібний, у мові роду, принаймні кількох найближчих до нас поколінь, бо ж по-різному і по-страшному могли складатися обставини спілкування батьків... Професор А. Погрібний наводить блискучу цитату з «Філософських зошитів» Петра Чаадаєва, що колись була адресована росіянам, а тепер, на жаль, її легко переадресувати нам: «Ми з’явились на світ як незаконнонароджені діти, без зв’язку із нашими попередниками на землі, ми не тримаємо в серцях нічого з повчань, залишених до нашої появи... Те, що для инших народів є просто звичкою, інстинктом, – у наші голови доводиться вбивати ударами молота. Наші спогади не сягають далі вчорашнього дня; ми ніби чужі самі для себе» 21.

Експеримент у «лінгвошопі» засвідчив ще одну засадничу річ: престижну та популярну (поширену) мову зазвичай обирали філологи, тоді як перевагу виборові рідної мови надали архітектори. Чи не модель це нашого суспільства, де ті, що покликані втілювати національні інтереси, себто влада, не мають їхнього усвідомлення; де ті, що мають досконало знати державну мову – не володіють нею узагалі; де ті, що працюють над унормуванням мови, пропонують її совкову версію через правописний кодекс, що є російським сарафаном на українському тілі?

ч
и
с
л
о

35

2004