|
|
|
Володимир ПаськоДоля мови – доля нації(До проблеми державної мови в Україні) Проблема статусу і функціонування української й російської мов в Україні, потреби в тих чи тих заходах з боку як держави, так і суспільства з метою оптимального її розв’язання стала предметом численних дискусій ледве чи не з перших років входження України до складу Московського царства. Гострота, масштаб і рівень дискусій змінювалися в часі, як і відповідні заходи російської, а згодом совєтської державної влади. Часи відвертого й брутального нищення української мови і культури змінювали періоди певної лібералізації, зазвичай нетривалої й неглибокої, але сама проблема не зникала практично ніколи, а на другу половину ХХ ст. навіть загострилася. Слід, очевидно, пригадати, що саме дискримінаційна практика щодо національних мов, яку запроваджувало московське керівництво, стала однією з головних причин невдоволення «братніх народів СССР», в т. ч. й стало однією з вагомих причин боротьби за проголошення незалежности України. Надію на справедливе вирішення мовної проблеми українському народові приніс 1989 рік, коли під тиском патріотично налаштованої демократичної громадськости Верховна Рада Української Совєтської Соціялістичної Республіки прийняла Закон «Про мови в Українській РСР», а за тим і инші законодавчі акти, з Конституцією незалежної України включно. Однак сподівання не виправдалися: проблеми взаємин української і російської мов в українському суспільстві розв’язано не було – вона не зникла, а лише трансформувалася. Якщо раніше, за імперсько-совєтських часів, ішлося про дискримінацію української мови і протекціонізм щодо російської, то тепер все відбувається з точністю до навпаки: лемент здіймається щодо утиску тепер уже російської мови, необхідности її захисту. Лунають навіть вимоги надати державній мові сусідньої країни статусу другої державної в суверенній Україні. Що ж коїться в нас з мовами насправді? Кому й навіщо потрібна друга державна – російська? Або, якщо вдатися до евфемізму – «офіційна»? До чого це може призвести? Чи потрібно це українському народові, простим українцям, незалежно від їх етнічного походження? Хто і що від цього виграє? Про все це запрошує поміркувати автор: не філолог, не політик, просто – громадянин і патріот своєї держави. Почнемо насамперед із з’ясування: яке становище з мовним питанням в Україні насправді? З позицій фактів і логіки, а не домислів і емоцій. Достатньо об’єктивні і переконливі свідчення щодо цього надала Рахункова палата України, яка ще минулого, 2003-го року провела кропіткий аналіз стану виконання Комплексних заходів із всебічного розвитку української мови, планування та використання коштів Державного б’юджету України на їх впровадження. Ситуація відтоді якщо й дещо змінилася, то навряд щоб на ліпше. Перш ніж розглянути результати цього аналізу, доцільно згадати деякі дані останнього перепису населення України. Зокрема, що власне українці складають 77,8% від всього нашого народу, а етнічні росіяни – 17,3%, тобто співвідношення – як 4,5 до 1, українців – щонайменше вчетверо більше. Рідною українську мову вважають 67,5% населення, тобто навіть не всі етнічні українці, російську ж визнали за рідну 29,6% нашої людности, в т. ч. 14,8% українців. Неможливо знехтувати той факт, що причиною цього протиприродного дисбалансу стало тривале, протягом століть примусове зросійщення нашого народу. Особливої інтенсивности ці процеси – денаціоналізації й зросійщення українців як «соціялістичної нації» – набули в 1960-80-ті роки ХХ ст., цього не заперечують навіть затяті українофоби. Достатньо сказати, що в 1959-му році українську мову під час перепису визнали рідною 95% населення України. Це при тому, що власне українці складали тоді 76,8%, тобто навіть менше ніж зараз. Отож за останні сорок п’ять років (з них понад десять років – в незалежній Українській державі) питома вага громадян, які вважають українську мову рідною, скоротилася майже на третину. Однак співвідношення української і російської мов і зараз виглядає як 2,3 до 1. Але це, так би мовити, в теорії. А що ж ми маємо на практиці? Серед зареєстрованих друкованих ЗМІ пропорція прямо зворотна мовно-демографічній: на одне українське видання – чотири російськомовних або із так званими «паралельними випусками», коли українською – лише заголовок та вихідні дані редакції. Хоч як це парадоксально, але на вітчизняному газетному ринку склалася ситуація, коли на сто українців припадає близько 50 примірників газет рідною мовою, а на сто росіян, які проживають в Україні – майже 400 примірників, або у вісім разів більше. В системі вищої освіти, залежно від професійного спрямування студентів, на одну українську книгу припадає від 4 до 10 підручників і посібників російською мовою. Забезпеченість рекомендованою літературою за дисципліною «Українська мова за професійним спрямуванням» не перевищує 20%. Дещо ліпше становище в загальній бібліотечній мережі, де на два україномовних видання припадає «всього лише» три російськомовних. Однак, по-перше, та, що українською – це література переважно ще совєтських часів, яка зовсім не виховує в читачів любови до незалежної України, радше навпаки. Мабуть, це і є однією з причин, чому вона практично не користується попитом у найважливішого адресата – у молоді. По-друге, мережа бібліотек неухильно скорочується, а популярність їх серед молоді оптимізму щодо перспектив не викликає. Катастрофічною для всього українського й українства загалом виглядає ситуація в телерадіопросторі, який майже повністю окупований російськомовними програмами. Українською ведуть передачі фактично лише державні телерадіокомпанії, які становлять близько чотирьох відсотків від чинних телерадіокомпаній в Україні. «П’ятий канал» телебачення і нечисленні йому подібні докорінно ситуацію змінити неспроможні, реальне співвідношення українського й російськомовного телерадіоетеру – навряд чи більше, як один до двадцяти. Ще гірший стан справ у східних і південних регіонах України, зокрема, в Донбасі і Криму. У Донецькій області, наприклад, населення якої майже на 2/3 складається з українців, середні школи з українською мовою навчання складають всього лише п’яту частину від усіх шкіл. Подібне становище й у Луганській області. В Автономній республіці Крим співвідношення українців до росіян складає 1 до 2,4, в той час як співвідношення навчальних закладів з українською і російською мовою навчання, в тому числі і дитячих садків, дорівнює 1 до 100. У місті Севастополі, де українці складають майже четверту частину населення навчання українською мовою ведеться лише в одному із 67-ми загальноосвітніх закладів. В бібліотеках міста україномовні видання складають ледь більше ніж 2%. Рахункова палата України встановила, що в Автономній республіці Крим, у місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях навчання у ПТУ, як правило, українською мовою не ведеться. Аналогічна ситуація й у вищих навчальних закладах східного та південного регіонів, в т. ч. й у тих, що пишаються ім’ям «національних». Українська мова в багатьох з них лунає лише на нечисленних спеціяльних катедрах, та й то не завжди. І це при тому, що заклади, які висуваються на присвоєння статусу «національних», згідно з офіційними вимогами, повинні бути взірцем використання інтелектуального потенціялу саме українського народу, реалізації ідеї саме національного відродження й розвитку України, запровадження державної мови саме української. З цього приводу достатньо згадати знаний Харківський національний університет, який нині відзначає своє 200-ліття. Ректором цього університету у 1841-1848 рр. був відомий український поет Петро Гулак-Артемовський, котрий виховав цілу плеяду творчої української інтелігенції. В цьому ж університеті працював визначний український історик і мовознавець професор Ізмаїл Срезневський. Як шанувальник української мови він активно займався виданням художніх творів, як історик – доводив, що українці є окремим слов’янським народом зі своєю мовою, яка не є діялектом ані російської, ані польської. Варто згадати, що й першу в Російській імперії лекцію українською мовою було прочитано саме в Харківському університеті. (Валентина Гаташ, «Дзеркало тижня», №46 (521), 13.11.2004 р.). Яке становище з українською мовою в цьому університеті зараз, через 150 років після Гулака-Артемовського і Срезневського? За свідченням харків’янина Юрія Стадниченка, ще донедавна «...навіть на українському відділенні філфаку... більшість предметів читалася російською. І нині становище тут радикально не змінилося, в інших ВНЗ – теж» («Слово Просвіти», ч. 46 (266), 11-17 листопада 2004 р.). Отже, розгляд мовної ситуації в нашій країні, навіть побіжний, переконливо свідчить, що державна українська мова за 15 років від прийняття Закону України «Про мови в Українській РСР» державною фактично так і не стала. Необхідних заходів з ліквідації наслідків примусового зросійщення українського народу протягом попередньої третини тисячоліття вжито не було. Вимоги патріотично свідомої громадськости фактично проігнорувало чиновництво практично в усіх галузях і на всіх рівнях владної вертикалі. Необхідних умов для всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя в Україні, як того вимагає чинне законодавство, створено не було. Особливо це стосується сучасних галузей людської діяльности. Внаслідок цього українська мова, яку визнала рідною переважна більшість населення України, майже 70 відсотків (67,5%), поступово втрачає статус державної і фактично витісняється російською мовою. На які висновки наводять означені факти? Перший висновок – це той, що в Українській державі дійсно має місце грубе порушення прав людини в мовній сфері. Другий – що за масштабами, поширеністю цього явища можна з впевненістю говорити про порушення прав не просто окремої людини, а цілого народу, власне українського, на вільний національний розвиток в мовній сфері. Висновок третій: безпрецедентним в сучасному світі є те, що грубо порушуються мовні права не будь-якого субетносу або національної меншини, а цілої тридцятисемимільйонної нації, яка є і автохтонною, і титульною, і державотворчою і яка становить майже сімдесят вісім відсотків населення своєї національної держави. Четвертий висновок: факти переконливо свідчать, що якщо в нашій державі й слід говорити про захист і підтримку якоїсь мови, то насамперед – української. Які можливі наслідки такого стану речей? Вони, на наш погляд, очевидні. За нинішніх умов навіть вихована в українських родинах молодь, вступаючи в доросле життя змушена зросійщуватися через панування в незалежній Україні російськомовного інформаційного продукту – хоч в телерадіопросторі, хоч в друкованих ЗМІ, хоч на книжковому ринку й ринку освітніх послуг, не кажучи вже про інформаційно-комп’ютерні мережі й Інтернет. Фактично повністю російськомовними є й сфери трудової діяльности молодого українця, особливо найбільш привабливі – бізнес і науково-технічні галузі, промислове виробництво і сфера обслуговування та инші. У східних і південних регіонах України наслідком нинішньої культурно-мовної ситуації є те, що українці, як і за часів СССР, змушені віддавати дітей до російських шкіл з подальшим навчанням у, знову-таки, російськомовних ПТУ або ВНЗ. Мимоволі така людина, навіть народжена і вихована в українській родині, приречена або повсякчасно відчувати значний психологічний дискомфорт, або зрікатися рідної мови у рідній державі. Який шлях обирає пересічний українець – пояснювати навряд чи потрібно. Називати цей вибір добровільним – навряд чи етично, порядно. Отож, найважливішим, найважчим і найбільш загрозливим наслідком нинішньої «мовної політики» місцевого зросійщеного або національно байдужого чиновництва, наслідком, який може зробити мало актуальними всі инші міркування і висновки, є те, що в незалежній Україні серед власне українського народу виростає і безперешкодно поширюється, як бур’ян в занедбаному полі, новий його різновид – людей, які є українцями генетично й географічно, але не духовно, українців за походженням, однак з незрозуміло якою мовою і культурою. Оскільки ту жалюгідну подобу російської, якою більшість із них розмовляє, назвати «вєлікім і могучім русскім язиком» навіть у затятого недоброзичливця всього російського язик не повернеться. Те саме стосується і їхньої «русской культури». Додаток до тієї їхньої «русскости» в обох випадках один – «псевдо»... Однак, хай яке потворне оте «псевдо», та рідною українську мову ті люди навряд чи вважатимуть. А якщо й визнають, то дуже умовно, як данину своєму далекому українському минулому з позицій свого зросійщеного сьогодення. Для їхніх дітей українська рідною вже не буде навіть ностальгічно-номінально. Вони будуть «русскоязичнимі по факту». З певним, звісно, знанням української – не набагато ліпшим, ніж ті знання, які нинішні випускники шкіл мають з иноземної мови. То чи варто потім дивуватися з того, що вони вимагатимуть другої державної-офіційної мови і культури (чи, радше, видовищ) виключно на «обшчєпонятном язикє»? Яка реакція нашої держави і суспільства? Як завжди, коли справа стосується національного відродження українців, українська за визначенням держава демонструє олімпійський спокій і закликає до виважености, толерантности та терпіння, терпіння, терпіння... Мабуть, аж поки не щезне останній «україномовний» українець. Або поки їх не залишиться стільки, як індіянців в Північній Америці, або знавців рідної гельської мови серед ірландців. «Професійні», так би мовити, українці, з числа гуманітарної, переважно, інтелігенції й активістів національно-культурницьких та патріотичних організацій не вельми великої, на жаль, потужности – ті енергійно протестують, головним чином в тих своїх нечисленних газетках, які мало хто, окрім них самих, читає. Або в різного роду малотиражних брошурах та наукових опусах, призначених головним чином для тих, кого і так агітувати немає потреби. Це не докір українським патріотам – просто констатація факту, з болем в серці... Що ж стосується широкого загалу українського суспільства, то йому постійно накидається для дискусій тема становища в Україні російської мови в різних її варіяціях. Насамперед – необхідности її захисту, невідомо тільки від кого й від чого, хіба що від власної «ненормативної лексики» та псевдоанглійського засмічення. Бо ж иншої загрози їй в Україні, як ми бачимо, не існує, радше навпаки – нам треба боронитися, поки не запізно. Досить увімкнути телевізор або радіо, пройтися вулицями Києва, в якому українці складають 82% мешканців, підійти до газетного кіоску – і одразу стає зрозумілим, яка мова дискримінується. Й ось замість того, щоб цю дискримінацію усунути – нам пропонують її узаконити. Де ж логіка? Характеризуючи ситуацію з умовами для культурно-освітньої діяльности в Україні російською мовою, російськомовний письменник Юрій Каплан заявив: «...когда некоторые говорят что русский язык преследуют то считаю, что так говорят те, кто ничего не делает… Никто не мешает. Значит, если я хочу – я делаю!» Инша улюблена тема для просторікувань – про якесь її нібито надзвичайно велике значення для всього людства, а українців і поготів. Незрозуміло тільки, як ми без неї жили практично до середини XVIII століття, а всі инші народи – увесь час. Не думаю, що поляк, який не має підстав ні любити, ні читати Олександра Пушкіна бодай за його «Клеветникам России», або португалець чи китаєць, які про такого і не чули, є відсталішими, ніж росіяни або наші доморощені ревнителі «вєлікого і могучєго». У кожного народу – свої пісні, свої співці і генії. Знати инших також потрібно, звичайно, але ж не тільки з берегів Неви, Москви і «матушкі Волгі». Не завадило б ліпше познайомитися й з тими, хто творив і творить на берегах Вісли, Дунаю, Рейну, Сени, Темзи та в инших краях, якщо простуємо до світової спільноти. Адже ще в сімдесяті роки практично всю світову літературу переклали і видали українською мовою, поки не спохопилися в Москві... Безперечним «гваздьом праграми» у варіяціях на тему російської мови в Україні є настирлива й галаслива вимога надання їй, автентичній мові всього однієї шостої частини населення, до того ж некорінного, статусу другої державної. Не корінного – тому що за станом на 1924 р. етнічні росіяни складали всього 7% населення України, а завдяки русифікаторській політиці Москви їх доля збільшилася відтоді в два з половиною рази. При тому постійно лунають модні дзвінкі фрази про права людини, цивілізований підхід, европейську і світову практику. Розповідають нам, що в Німеччині проживають понад 2 млн. турків, у Франції – 5 млн. арабів, у Великій Британії – стільки ж вихідців з колишніх колоній. Доводять, що у світі немає жодної мономовної держави. Не помічаючи хоча б тих же поляків, чехів, шведів та инших. І скромно замовчуючи при тому, що жодному такому «німецькому» турку навіть на думку не спаде вимагати якогось пристойного місця в німецькій державі, звертаючись поганою німецькою, а тим більше турецькою мовою. Також як і арабові, навіть «французькому» у Франції. Яка особливо жорстко контролює свій мовно-культурний простір і активно захищає французьку мову і своїх громадян від будь-якого иншомовного впливу. «Радєтєлі» за російську мову безсоромно посилаються на різного роду міжнародні документи з прав людини і національних меншин у сподіванні, очевидно, що ніхто з «пересічних» українців ні шукати, ні вивчати ті документи не буде. Однак якщо хто не полінується – то прочитає, чорним по білому: «Охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідности їх вивчати» (Европейська хартія регіональних мов або меншин. Страсбург, 1992 рік). Цей засадничий принцип підтверджений і в «Конвенції про забезпечення прав осіб, що належать до національних меншин». Її опрацювання й укладання, до речі, ініціювала Російська Федерація, країни СНД підписали її в Москві ще 21 жовтня 1994 року. Цей документ складено, до речі, лише російською мовою – це щодо тези про рівноправність... «Рамкова конвенція про захист національних меншин», яку прийняла Рада Европи 1 листопада 1995-го року, вимагає «вживати в необхідних випадках належних заходів з тим, щоб заохочувати в усіх галузях економічного, соціяльного, політичного і культурного життя повну і справжню рівність між особами, що належать до національної меншини, та особами, що належать до основної групи населення». До речі, що стосується самого поняття «національні меншини». Згідно з міжнародною практикою, фактична наявність якоїсь певної групи иноетнічних громадян в тій чи иншій державі зовсім не означає, що вони автоматично вважаються національною меншиною – велика увага надається тому, з якої причини вони опинилися в тій чи иншій державі. Наприклад, така ліберальна і демократична держава як Люксембург, підписуючи «Рамкову конвенцію про захист національних меншин», зробила заяву, що національних меншин у Люксембурзі немає, хоча питома вага инонаціональних громадян там більша, ніж у нас. Демократична і федеративна Німеччина заявила, що оскільки офіційно в країні визнано всього дві меншини, це серби і данці, то положення Рамкової конвенції вона буде застосовувати тільки до цих двох офіційно визнаних національних меншин, а також із власної волі, як виняток – до фрізів і циган. Про 2 млн. турків, як бачите, навіть не йдеться... Однак повернемось до теми української мови. Виходячи з усіх наведених фактів, чи не пора було б українцям поставити перед українською владою питання про створення для української мови в Українській державі бодай тих умов, яких цивілізована Европа вимагає для мов своїх національних меншин? Хай як дивно перед «цивілізованими людьми» це б виглядало. Поки не пізно... Тим більше, що в означеній Рамковій конвенції зазначається: «заходи, що вживаються відповідно до положень пункту, не розглядаються як акт дискримінації». Стає цілком очевидним, що на нинішньому етапі розвитку Української держави має місце перехід імперсько-шовіністичних елементів від стійкого спротиву до шаленого наступу на українську мову і на українську культуру загалом. Цього не може не помічати хіба що сліпий або глухий, каліка чи слабкий – або на органи зору й слуху, або на розум і совість. На жаль, таких моральних калік настільки багато, що це вже стає загрозою для розвитку українського суспільства відповідно до европейських норм. Мовне питання з царини етнокультури спекулятивно переводиться в площину політики. Певні політичні сили намагаються використати його для досягнення своїх вузькокон’юнктурних цілей, що призводить до штучного протиставлення одних груп населення иншим. Йдеться фактично про протиставлення українському народові національних меншин, більшість яких є російськомовними, і про розкол на мовному ґрунті власне українського народу. Ці хибні й небезпечні міркування штучно накидаються навіть незаанґажованим людям, в тому числі найвищим посадовим особам держави. Невдовзі за президентськими виборами почнеться підготовка до парламентських, знову реанімуються мовно-політичні спекуляції, а ситуація тим часом прямує в глухий кут, вийти з якого потім буде ще складніше, ніж не потрапити в нього зараз. Який шлях вирішення мовної проблеми можна розглядати як оптимальний? І як його знайти? Цілком очевидно, що ні знайти цей шлях, а ні тим більше змінити щось на краще в нинішній ситуації практично неможливо, поки не дано чіткої, а головне – правдивої відповіді на наступні питання: – чому певна частина наших же, українських громадян чинить активний спротив набуттю українською мовою гідного статусу в Українській державі? – чому певна частина природних українців байдужа до мови свого народу і навіть свідомо її зрікається? – чому свідомі своєї українськости й україномовности громадяни так нерішучі і не достатньо енергійні в обстоюванні прав і гідности свого народу і своєї держави, в т. ч. своєї мови? – чому Українська держава не виконує своїх зобов’язань щодо повноцінного функціонування і розвитку української мови, по-перше, як державної, по-друге – як природної мови більшости нації і єдиного державотворчого народу? Традиційних відповідей на ці питання, вони ж аргументи-причини-підстави для нехтування української мови і надання переваги російській, зазвичай три. До них вдаються практично всі означені групи громадян, щоправда з різною мірою категоричности у висловлюваннях. Перший і найбільш поширений аргумент, він же і найбільш суттєвий – це нібито українська мова не в змозі забезпечити в повному обсязі соціокультурні й науково-професійні запити сучасної людини. Друга причина – складність оволодіння українською мовою для російськомовного громадянина. Третя відповідь – «кака разниця, який язик, шо український, шо руський – аби жить було харашо». Останнє коментарів, очевидно, не потребує. Стосовно соціокультурних, науково-професійних та инших інтелектуальних запитів поборників російськомовности відповідь проста й коротка: українська мова – так, спроможна, до всього і в повному обсязі. Хоч для науки, виробництва і бізнесу, хоч для культури і мистецтва. До такого висновку дійшла Імператорська Російська Академія Наук ще сто років тому, аналізуючи це питання за дорученням ще царського уряду. Так що наша мова і спроможна, і придатна, якщо її не гнобити й не гнітити, звісно, як це робилося в Російській імперії і Совєтському Союзі протягом понад трьохсот років. Підтвердження тому – передусім наша власна історія в період українізації й у довоєнні роки. Та й у повоєнні, аж до початку сімдесятих. Принаймні, першу в світі енциклопедію кібернетики створили саме в Україні, хоча й російською, зате переклали на українську. Та й Шекспіра повне зібрання творів своєю, українською мовою видали, як і багатьох инших світочів або просто цікавих зарубіжних письменників і мислителів. Не менш переконливий приклад набагато менших за чисельністю, але сильних своєю людською гідністю і національною свідомістю народів – як із числа братів-слов’ян (болгари, чехи, словаки инші), так і з числа сестер-республік колишнього СССР (литовці, латиші, естонці инші), які мову власну і зберегли, і розвинули її відповідно до сучасних вимог, і поважні місця в світовій спільноті посіли, попри всілякі розмови про глобалізацію й уніфікацію культурно-мовної сфери та слов’янську єдність. Необхідною ознакою цієї єдности для українців чомусь вважається зречення своєї національної мови на користь російської. Отже, теза про неспроможність української мови в сучасному світі – вочевидь безпідставна і маскує собою більш глибокі причини. Не можна вважати серйозною перешкодою і якусь особливу складність української мови, що нібито заважає оволодіти нею. Величезна кількість наших людей виїхала до инших країн на ПММ (постійне місце мешкання). Переважна більшість із них – так звані російськомовні. Українську вони так і не опанували, незважаючи на наші умовляння, хоча й прожив багато хто весь вік в Україні. Англійську ж, німецьку або іврит визубрили, не вагаючись і не посилаючись на жодні проблеми – ні з інтелектом, ні з мовно-артикуляційним апаратом. Те саме стосується і багатьох наших високих «російськомовних» урядовців. Збагнувши, що без оволодіння державною мовою подальше просування до жаданих посад просто неможливе – вони без неймовірних зусиль нею оволоділи. Инша справа – як, наскільки досконало, але за нинішньої ситуації бути надто прискіпливими, мабуть, не варто. Оскільки вистачає ще серед вищих державних посадовців тих, хто нахабно зігнорував державну мову – але то зовсім з инших причин, про що йтиметься далі. Чому без наслідків для кар’єрного зростання – то також окрема тема. В чому ж полягають головні, справжні причини спротиву українській мові? Цілком очевидно, що головні, справжні причини запеклого спротиву українській мові лежать не в лінгвістично-фонетичній площині, а зовсім в иншій – передусім в політичній і морально-етичній. Під словом політичний тут розуміється первісне значення терміна «політика», який в перекладі з грецької означає передусім «державна діяльність». А не тільки і не стільки «шалена боротьба за владу», що ми сьогодні маємо. Коли подивитися з точки зору інтересів держави і державного будівництва, то нинішня ситуація з українською мовою в українській державі є просто незбагненною не тільки для західних сусідів, але й колег по колишньому СССР, а нині – СНД. Вони-бо чудово усвідомлюють, що наявність власної мови є однією з вирішальних ознак повноцінної европейської нації. Оскільки якщо в етносу немає власної мови, то він не має достатніх підстав називатися окремим народом, а тим більше нацією; немає окремого народу – немає підстав для претензій на самостійну державу. Недаремно близька нам за ментальністю Грузія обрала для консолідації нації в нинішні складні для неї часи гасло: «Мова, Батьківщина, Віра!». Свої національні мови інтенсивно розвивають Казахстан і країни Середньої Азії, не кажучи вже про країни Балтії. Причому це робиться, незважаючи набагато гірші, ніж в нас, стартові умови. Зокрема, якщо в Україні національні меншини загалом складають 22%, то в Латвії й Естонії тільки росіяни складають близько 30% населення. Важко порівнювати, мабуть, і стартий ступінь розвинутости національних мов в різних республіках колишнього СССР. Можуть виникнути заперечення: а як же США, Канада, Австралія, країни Латинської Америки? Однак, як на мій погляд, то це саме ті приклади, які лише підтверджують правило. Якби ці колишні колонії не розділяли з їхніми метрополіями моря і океани – навряд чи ми чули б сьогодні про такі самостійні країни... Шляхом об’єднання одномовних спільнот в одну державу в числі перших в Европі пройшла свого часу Франція. Бодай з історичних кінофільмів багато хто знає, що існували колись окремо Французьке королівство і Велике герцогство Бургундське, зі всіма осібними атрибутами державности. Окрім одного – власної мови. Саме тому більша за потугою Франція в процесі свого історичного розвитку стала великою світовою державою, а Бургундія – всього лише її складовою, про колишню велич якої нині нагадує хіба що грізний лев – колись герб самостійної держави, а нині лише емблема на автомобілях французької марки «Пежо». У подібній з Бургундією ситуації опинилася свого часу і невелика за розміром Португалія. Однак вона зуміла зберегти свою незалежність від володарки Піренеїв – потужнішої Іспанії. За рахунок чого? Передусім через культивування власної мови і плекання національної гідности й осібности. Про це добре знають ті українці, що батракують нині в тих краях. І вважають за щастя, що вони саме там, а не в Москві та її околицях. Подібним шляхом – до єдиної нації і держави саме через мову, – пройшли й іспанці, німці, італійці та багато инших народів. Хто може назвати ті вагомі, вивірені світовим досвідом об’єктивні причини, чому инакше має бути в нас, в українців? Не може бути українського народу без української мови, як не може бути незалежної держави на ім’я Україна з народом, який би називався инакше, ніж український, і розмовляв мовою иншою, ніж українська. Бо такий народ і така держава повинні тоді називатися инакше. Певноою мірою за підтвердження можуть слугувати слова другого Президента України Л. Д. Кучми: «Українізація радянського типу, про що часто забувають, мала один спільний знаменник з українізацією в УНР і Українській Державі Скоропадського, а саме – дерусифікацію... При будь-якому ставленні до 20-х років, треба визнати, що, якби не проведена в той час українізація школи, нашої сьогоднішньої незалежності, можливо, не було б» (Л. Д. Кучма, 2003, с. 285). Можна по-різному ставитися до особи Леоніда Даниловича, але не можна заперечувати, що питання взаємозв’язку мови й політики він вивчав докладно, і не лише в теорії. А його книги «Україна – не Росія», окрім особистих спогадів і поглядів, містять значну кількість цікавих науково обґрунтованих фактичних матеріялів з різних питань українсько-російських взаємин. Тому ми дозволимо собі використовувати в нашій роботі посилання на них, як на достатньо авторитетне джерело. Політичну вагу мовного питання чудово усвідомлював і передбачав російський уряд ще понад сто років тому. Потребу заборони українського слова в Росії він мотивував тим, що «коли допустити утворення окремої простонародної літератури на українському наріччі, то це означало б покласти тверду основу для розвитку думки про можливість здійснити, хоча б і в дуже далекій будущині, відірвання України від Росії». Відповідний указ російського імператора відомий нам як Емський, 1876-го року. Цілком очевидно, що саме в цьому, в політичному значенні мови як найважливішого чинника націєтворення і державотворення, полягає головна причина і шаленого тиску на українську мову, і політичних спекуляцій довкола її місця й ролі в реальному житті нашого суспільства. Саме в цьому, очевидно, криється відповідь на питання: кому й навіщо потрібна друга державна мова – російська? До чого це може призвести? Саме тому вимогу надати в Українській державі російській мові, мові сусіднього народу і сусідньої країни, статусу другої державної або офіційної слід розглядати не инакше, як високоефективне і вкрай небезпечне, а головне – цілком легальне знаряддя для удару по українству як такому, причому удару смертельного. Для практичного буття української нації що одне, що инше, що державність, що офіційність будь-якої иншої мови, окрім української, практично однакові за своїми наслідками – згубними і для нашої мови, і для нації, і для держави загалом. Як українських, мається на увазі. Наведене твердження не є перебільшенням, оскільки в умовах офіційної двомовности повна й остаточна перемога російської мови є лише питанням часу, причому буквально декількох років. Про реальність цієї загрози і навіть її невідворотну неминучість переконливо свідчать наведені раніше дані. І ті, хто добивається цієї «двомовности», «другої державної» або «офіційности», це чудово розуміють. «Володіти двома мовами «вільно» не означає володіти ними однаково. У більшості випадків мови працюють (часом навіть поза бажанням їхнього носія) ситуативно, у кожної мови з’являється своя соціальна функція. Визначається мова ведуча і мова, яку ведуть. Насправді ж у повному обсязі однаково володіє двома мовами меншість. Для більшості людей такий рівень двомовності і недосяжний, і, головне, не потрібний. Тому не варто орієнтувати суспільство на мету дорогу і нездійсненну... Абсолютно виключено, щоб двомовність була державною метою» (виділення моє – В. П.) (Л. Д. Кучма, 2003, с. 285-286). Сказано чітко й однозначно, хоча запідозрити Леоніда Даниловича в націоналізмі навряд чи кому спаде на думку... До чого може призвести це наполегливе зомбування широких народних мас ідеєю «другої державної» чи «двомовности»? Ті, хто добивається цього їхнього «восстановлєнія справєдлівості», або не відають, що творять, тобто не усвідомлюють, що наслідком буде фактичне знищення й українців як окремого народу, й України як суверенної й незалежної держави, або свідомо власне цього й прагнуть. Це саме той випадок, коли третього бути не може. Як пише Лариса Масенко: «...Соціолінгвістичні дослідження зарубіжних країн довели, що поширення в одній країні двох мов не може бути ні гармонійним, ні збалансованим. Мовні проблеми у двомовному соціумі тому й набувають такої гостроти і конфліктності, що їх неможливо розв'язати «збалансованим» шляхом компромісу, тобто поступок і одній, і другій групі мовців. Це легко довести на простому прикладі. Комунікативна ситуація спілкування двох носіїв різних мов, у нашому випадку україномовного і російськомовного, передбачає два варіанти вибору мовної поведінки: або один із партнерів мусить перейти на мову співрозмовника — і тоді вони провадять діалог спільною мовою, або кожен говорить своєю мовою. Перший варіант мовної поведінки більш подібний до компромісу. Проте правдивий компроміс передбачає вирішення проблеми шляхом взаємних поступок обох сторін, а ця ситуація змушує відмовитись від своєї мови на користь другого тільки одного зі співрозмовників. Ситуація ж різномовного діалогу психологічно збалансована: жоден з партнерів не підкоряється диктату мовної поведінки іншого, але вона з самого початку обтяжена елементом конфронтаційности і зменшує шанси співрозмовників порозумітися. Тому поширення двох мов у одній країні завжди є станом нестійкої рівноваги, що має тенденцію або до перетворення на одномовність, або до розпаду єдиної держави на частини за мовною ознакою» (Л. Масенко, 1999, с. 15-16). Однак той, хто свідомо розпалює ворожнечу серед нашого народу, в тому числі і на мовному ґрунті – він повинен би передбачати, що той, хто сіє вітер, пожинає бурю. Що така катастрофа, як фактична загибель майже 60-мільйонної нації – таке навряд чи може статися мирним шляхом. Бо щоб усі шістдесят мільйонів враз і навіки забули, що вони нормальний, себто окремий народ, зі своєю власною мовою, достатньо багатою культурою, славетною історією і доброчесними звичаями – таке собі уявити важко. Невже гіркий досвід Югославії нікого нічого не навчив? Хто досі ще цього не збагнув – варто б замислитися. Незалежно від того, якого він етнічного походження. Й усвідомити – чи потрібні йому такі наслідки і такою ціною, чи може ліпше б ту мову автохтонної державотворчої титульної нації Української держави все-таки вивчити? «На мій погляд, можуть бути лише два критерії оцінок тих пропозицій, що вносяться по мовному питанню. Перший – чи сприяють вони міжетнічному миру, який у нашій країні ще нікому не вдалося порушити, хоча спроби були. Другий – чи сприяють вони формуванню єдиної української громадянської нації... (виділення моє – В. П.). Російська мова завжди буде в нас одним з найважливіших шкільних предметів, російська мова ніколи не повинна відчувати себе в Україні іноземною. Така постановка питання не має нічого спільного з «державною двомовністю» (Л. Д. Кучма, 2003, с. 298, 302). Хто-хто, а Леонід Данилович це питання вивчив досконало, оскільки й сам свого часу схилявся до двомовности. Однак становище керівника саме Української держави зобов’язує бути виваженим і об’єктивним... Означене положення тим більше актуальне, що прецедентів нормального співіснування двох різних народів і держав, які б вважали рідною одну й ту ж мову – такого історія практично не знає. Особливо небезпечним панівне становище російської мови є для подальшої долі українського народу, зважаючи передусім на специфічність наших українських геополітичних й суспільно-історичних умов. Маються на увазі перш за все наступні чинники: відсутність природних кордонів з Росією; скалічена тривалою бездержавністю національна свідомість і національна самоідентифікація значної частини української людности; уражена нігілізмом і аполітичністю та спотворена комплексом меншовартости ментальність нашого народу; ослаблений імунітет нації, спричинений наявністю в свідомості людей значної кількости хибних стереотипів. Останнє зумовлене, своєю чергою, вельми тривалим і складним спільним історичним минулим, у якому, як відомо, порядні люди схильні більше пам’ятати добро, аніж зло, нерідко навіть на власну шкоду... Наша ситуація не є чимось унікальним, европейська історія має відповідні аналоги. «Ірландська і шотландська культури не злилися з англійською, тільки зробилися на 99% англомовними, але ірландці і шотландці є кельтами і прекрасно це знають, пишаються цим, протиставляють себе англійцям, які не гірше за них знають про себе, що вони – сакси, і теж дуже пишаються цим. А наша спільність з росіянами від Рюрика ніяк не перешкоджала б нашій асиміляції, навпаки – виправдовувала б її, так що українська культура злилася б з російською повністю, не залишилося б навіть такого явища, як українська російськомовна культура» (Л. Д. Кучма, 2003, с. 262-263). Виразним наочним прикладом можуть слугувати Австрія й Німеччина, обидві – самостійні держави й народи, які протягом століть розвивалися нарізно в складі різних імперій. Але вони належали до одного суперетносу – німецького і мали одну мову – німецьку. Відтак як тільки трапилася нагода – імперії розпалися, – одразу знайшлися політичні сили, які зробили спробу їхнього політичного об’єднання в єдину «Велику Німеччину». Основними аргументами були – спільність історичного походження і мови. Инша справа, що їм того об’єднання не дозволили, однак спроби були, і насамперед з боку сильнішого – Німеччини. Українцям слід було б про це добре пам’ятати... І добре слухати, про що говорять не лише офіційні особи сусідньої держави, а й широкі кола «патріотічєскі настроєнних русскіх людєй», а головне – що вони замислили про себе, подумки, одні й инші. Авторові нещодавно потрапила до рук книга під красномовною назвою: «Украинский сепаратизм. Идеологические истоки самостийности» (М.: Изд-во Эксмо, изд-во Алгоритм, 2004. – 416 с.). Як значиться в анотації, її автор – «русский историк Н. И. Ульянов, вынужденно оказавшийся в эмиграции, посвятил годы жизни исследованию украинского сепаратизма, идей главных его представителей» (с. 4). До яких висновків він дійшов – видно з тієї ж анотації: «350 лет назад Украина после исторических катаклизмов – татаро-монгольского нашествия и польской оккупации – воссоединилась с Россией. Однако противники единой российско-украинской государственности не оставляли попыток расстроить этот братский союз… Ныне Украину искусственно оторвали от России. Но эту проблему еще предстоит решить – не могут жить врозь народы единой исторической судьбы» (с. 4). Як оцінює без малого столітньої давнини думки білоемігранта-шовініста сучасна, демократична російська інтелігенція, принаймні досить впливова її частина, видно з передмови до книги, яку написав такий собі Євґєній Морозов. В ній і назва одіозна – «В желто-голубом тумане», – і сам зміст. Судіть самі: «...Ульянов, пламенный фанатик исторической науки и исторической истины, сумел вскрыть корни идеологии украинства и проследить шаг за шагом этапы ее становления. Конечно, многое осталось за рамками его исследования, но ничего принципиально нового это «многое» уже не сможет внести в обрисованную историком картину, и последующим исследователям остается только конкретизировать и раскрывать отчеканенные Н.Ульяновым тезисы и концепции… Украинский вопрос не является самодовлеющим, он не более чем грань русского вопроса, грозно и повсеместно поднимаемого в наше время и в нашей стране» (с. 5). Що ж викликає особливе захоплення в автора передмови і як він бачить сучасний розвиток імперсько-шовіністичних ідей? Читаємо далі: «Н. Ульянов в свое время писал предлагаемый вниманию читателя труд как реквием идеологии украинства, потерпевшей полный крах в своих радикальных проявлениях – и в 1917-1920-ом годах, и в чисто уже зоологической бандеровщине. Покойный историк не мог себе и представить такой нелепости, как предоставление украинству еще одного шанса в конце ХХ века… Ожидать воскрешения мертворожденных и заведомо провалившихся идеологем в политической практике. Но закулисные дирижеры мировой политики… Только так можно объяснить появление на политической карте очередной экспериментальной «державы» (с. 7). Користуючись термінологією автора цих слів, перед нами – «зоологічєская украінофобія». Це тим більше неприємно, що Євґєній Філіпович Морозов, як вдалося з’ясувати через Інтернет, – головний редактор «Русского геополитического сборника», отже – відтворює думку впливової частини мислячої й «патріотично», скажімо так, налаштованої російської інтелігенції. Висловлювання справді одіозні, але до чого тут це, може виникнути питання. Коли в даному разі йдеться не про політику, а про мову? Відповідь дає сам г. Морозов: «Самый острый вопрос культурной политики – языковой… Украина говорит на трех диалектах русского языка… Теория о развитии русских субэтносов в самостоятельные народы – украинцев, белорусов и русских (как нарекли великороссов) в научном плане более чем сомнительна. Ее признанию мешает критерий практики, а практика ясно показывает – до тех пор, пока люди понимают друг друга, они говорят на едином языке, хотя бы и на разных его диалектах; а люди, говорящие на едином языке, составляют единый этнос… Поэтому тот, кому режет ухо словосочетание «русские народы», пусть употребляет термин «восточнославянские народы». В общем-то, большой разницы нет» (с. 34, 35, 59). Сказано ясно, чітко і відверто. Наскільки логічно – це вже инша справа, адже поляків, чехів, болгарів, сербів, хорватів ми, українці, також «понімаєм». То що ж, і їх в «русскіє народи» заганяти? Понад те, провідний російський геополітик, геть-чисто відкинувши все, чому його вчили в совєтській і середній, і у вищій школі часів СССР, досить самовпевнено заявляє: «Русское население Галичины упорно отстаивало свою русскость, не отказывалось ни от своего имени, ни от своей культуры, ни от надежд на соединение со своим народом… И тогда польскими и австро-венгерскими политиками было изобретено и запущено в гущу народа пресловутое «украинство» как средство изменения самоидентификации и ориентации народа. Все делалось без особых затей...» (с. 17). «“Украинец” – изначально не этническое, но политическое понятие. “Украинец” означало приверженца антирусской партии в южнорусских землях (оговоримся сразу, что значения термина фактически не изменилось и в наши дни). Образцом такого «украинца» можно считать пресловутого Шевченку, писавшего вирши на “мове”, заполнявшего дневник на чисто русском языке…» (с. 18). «Как мы видим, все разговоры о древности Украины и отдельности украинского народа от русского являются мифами даже не идеологическими, а чисто агитационными, имеющими очень четкую пространственно-временную привязку, авторов и аудиторию. Тем самым теряют свою почву и положение о правомерности и органичности, независимости Украины» (с. 22). «...Украине от России никуда не деться – или погибнуть…» (с. 76). Навряд чи знайдеться в Україні хтось такий, хто не зрозумів би, про що йдеться або потребував якихось коментарів. Такої зоологічної українофобії навіть комуністи і навіть в найважчі для них часи громадянської війни так відверто демонструвати не наважувалися – під дружбу «рівноправних» нібито народів-братів все ж маскувалися... Це вже повернення в російській політичній думці навіть не в двадцяте, а в дев’ятнадцяте століття, причому, вочевидь, що не в часи вольнолюбно-демократичних Муравйових-Апостолів, а в часи деспотично-шовіністичних «Муравйових-вєшатєлєй...» Отже, в чому полягає справжня причина такої затятої і запеклої боротьби проти української мови, цілком зрозуміло. Як зрозуміло і те, що підґрунтя такої боротьби – відверто антиукраїнське, а насправді антидержавницьке або на межі з цим. Відтак виникає питання, яке потребує чіткої відповіді: як розуміти тих громадян України, принаймні за паспортом, які чинять активний спротив набуттю українською мовою гідного статусу в своїй же державі? Навіть поверхово-побутові спостереження свідчать, що це зовсім не обов’язково етнічні росіяни, яких питання статусу їхньої рідної мови мало б, здається, торкатися передусім. В хорі антиукраїнських голосів, на жаль, достатньо багато представників наших національних меншин. Через тривале життя поза історичною батьківщиною вони значною мірою втратили власну мову і культуру, але приєдналися розумом і серцем не до природних господарів землі, на якій вони знайшли собі притулок, а до таких же прибульців, як і самі, тільки зі своєю власною мовою і більшими амбіціями. Останні, як відомо, були зумовлені імперськими колись – уявленнями, а тепер – лише ремінісценціями. Означеній категорії громадян держави Україна, але противників її мови і культури слід було б пам’ятати висловлювання апологета інтернаціоналізму Карла Маркса, свого роду також представника національної меншини: «Той, хто не володіє мовою народу, на землі якого живе, той або гість, або наймит, або окупант». Лаконічніше й змістовніше не скажеш. Тим «инонаціональним», хто не є росіянами, але вважають себе «людьмі русской культури», хотілося б поставити за приклад Володимира Жаботинського, визначного представника традиційно впливової як в Україні, так і в Росії національної меншини, який іще 1912 р. вступив у гостру полеміку з визначним російським громадсько-політичним діячем Петром Струве, причому саме з українського питання. На твердження останнього, що «Київ, Одеса, Катеринослав розмовляють уже російською, отже ніколи не розмовлятимуть малоросійською», один із провідних ідеологів національного відродження єврейського народу слушно зауважив, що всередині ХІХ століття і Будапешт, і Прага фактично розмовляли німецькою – мовою панівної в імперії Габсбурґів нації. І тодішнім людям здавалася безглуздою сама думка, що в цих прекрасних осередках европейської культури, насамперед австро-німецької, може колись не те що панувати, а навіть бодай гучно лунати мова прислуги і нижчих верств населення. Нині ж, наголошував Жаботинський, освічений Будапешт розмовляє угорською, а Прага – чеською. Що ж стосується української мови, то її доля в Російській імперії цілком залежить від долі українського національного руху. Слова єврейського мислителя залишаються слушними і донині, майже сто років по тому. Слід додати, що в ті часи за прикладом чехів на боротьбу за свої культурно-мовні права почали зводитися й українці Галичини, як складової частини Австро-Угорської імперії, які значною мірою завдяки розвитку української літературної мови і під її впливом почали усвідомлювати себе вже не як «русини», члени пригнобленої малокультурної етнічної меншини, а як українці, частка великого українського народу з найбільшою на той час в Европі етнічною територією – «від Сяну до Дону і аж по Кавказ». Говорячи про спротив українській мові з боку певних категорій громадян України, не можна залишити поза увагою те, що в цьому ж хорі, хоч як дивно, лунають голоси і природних українців. Як про таких казав Тарас Шевченко – різного роду «кирпа-гнучкошиєнкових». Вони зазвичай лементують не тільки гучніше, а й брутальніше за инших. Типова їхня реакція на безневинне, здавалось би, питання: «А звідки родом ваші батьки-діди, шановний? Якою вони мовою розмовляли?» – добре відома: обличчя наливається кров’ю, очі ледве не вилазять з орбіт. У відповідь – гнівно-стереотипне: «Ну і что? Да ви понімаєте, что...» – і пішло-поїхало, короткий панегірик російській мові й культурі і тривала філіпіка на адресу всього українського. Відомий професор-етнолог Михайло Тиводар визначив подібних людей, котрі не люблять своєї нації, хоча й мають однонаціональне походження, ось як: «Такі особи називаються культурними марґіналами. Як правило, вони виховані не на традиціях етнічної культури, а на стику культур і не мають глибокого національного почуття. Народної творчости, пісні, фольклору на психологічному рівні вони не сприймають. Так, історія Закарпаття знає таке характерне явище, коли представники інтелігенції не почувалися ще мадярами, але вже не хотіли бути русинами, бо виховувалися на угорській культурі. Марґінальна по суті американська культура. Її найуразливіше місце – відсутність традицій, закорінености». Така ущербна національна самоідентифікація має, на жаль, місце серед досить значної частини української людности. Вона породжена не тільки тривалою денаціоналізацією й асиміляцією в складі російсько-совєтської імперії, не тільки недостатньою обізнаністю з історичним минулим свого народу, а насамперед викривленим сприйняттям мовної ситуації. На думку Л. Масенко, «це вона масово продукує тим конфліктної мовної свідомості й поширює явище, що в науці називають запозиченим із соціальної психології терміном «ненависть до самого себе» або «самоприниження». Психологічний механізм самоідентифікації з мовною групою, яка домінує, і самоприниження виникає внаслідок підсвідомого зусилля уникнути відповідальності (очевидно, моральної – В. П.), що падає на кожного представника зневаженої мови. Зворотний бік національного самоприниження – це почуття агресивності що його можуть виявляти денаціоналізовані особи до тих, хто й надалі користується рідною мовою» (Л. Масенко, 1999, с. 34). Чи не нагадує це ситуацію з певною частиною нинішніх наших «русскоязичних», яких в їх культурно-мовній агресивності об’єднує одне – спротив українському національному відродженню, передусім в мовно-культурній сфері? З цією метою вони штучно підміняють питання права на вільне користування російською мовою (про инші мови зазвичай навіть не згадується) вимогою надання їй статусу другої державної або офіційної. Що стосується права – то воно безперечне, що ж до вимоги – то вона для українців прийнятною бути не може, бо це є зовсім иншим з юридичного боку поняттям. В Польщі мова – польська, в Німеччині – німецька, в Росії – російська, в Україні – українська. Це те, що предметом дискусії бути не може хоча б через аксіоматичну очевидність. Українцям слід було б пам’ятати, що не так давно мовне питання фактично поставило на межу розколу таку успішну загалом державу, як Канада. Як відомо, там виникла загроза відокремлення від неї франкомовної провінції Квебек. Стривожений інцидентом у сусідів, спікер Палати Представників США Ньют Гінґріч заявив стосовно своєї найбільшої поліетнічної держави світу: «Дуже небезпечно дозволяти, аби двомовність поширювалася і надалі. Ми повинні наполягати на тому, що англійська є нашою спільною мовою... Це те, що об’єднує нас» (цит. за: Л. Масенко, 1999, с. 16). Відтак виникає принципове питання: оскільки поняття мови, нації і держави в сучасному світі є фактично триєдиним цілим, і цей принцип витримав перевірку в різних цивілізаціях протягом багатьох століть, то чи усвідомлюють ті люди, які виступають проти української мови в Україні, що вони тим самим виступають проти народу, до якого належать або гостинністю якого вони користуються? А також і проти держави, громадянами якої вони є, принаймні юридично. Української держави! А якщо усвідомлюють це – то на що тоді сподіваються в своїй настирливості? На воляче терпіння українського народу? Однак історія свідчить, що воно хоча й велике, і навіть нерідко занадто, оте терпіння, але зовсім не безмежне. Зі всіма можливими наслідками, добре відомими з нашої історії... Красномовну відповідь таким псевдогромадянам дав справжній громадянин України – росіянин по крові й український патріот по духу, письменник Геннадій Бурнашов: «Відверто скажу: я не проти, щоб російська мова була й офіційною, й державною, але... в Росії. Я – росіянин... Для мене, уродженця Казахстану, Україна, де я живу змалечку, стала найдорожчою Батьківщиною, тому ніякої російської «Родіни» мені не потрібно. Тут я ріс, виховувався... тут народилися мої діти та онуки, в моїй сім’ї панує українська мова. Мова – це душа нації і я захищатиму з усіх сил душу українського народу, в лоні якого маю щастя жити». На завершення розмови з «борцями за права російської мови» на Українській землі вважав би за доречне навести слова американської письменниці й публіцистки Сінтії Озік: «Що ж стосується можливого культурного дискомфорту національних меншин – то якщо вони не зазнають переслідувань, якщо їхні релігійні інституції і школи не обмежені в розробці своїх програм і в своїх культурних ініціативах, тобто якщо у ставленні до них повністю дотримуються загальноприйнятих демократичних стандартів, то чого ще можна вимагати? Жодний уряд не може взяти на себе відповідальність за абсолютний психологічний комфорт всіх своїх громадян в будь-який час і в будь-який сезон. (На цю тему варто порозмовляти, наприклад, з американськими євреями на Різдво)». Цілком доречно, як на мене, адресувати ці слова поборникам «вєлікого і могучєго» на нашій землі, в Українській державі. Зрозуміло, що не всім людям притаманні така мудрість і шляхетність, як українському письменнику-росіянину й американській письменниці єврейського походження. Любови до нашого народу і до нашої мови від людей, яким вона не притаманна, вимагати ми, українці, навряд чи можемо. Однак маємо повне право вимагати від усіх, кого історична доля привела на нашу українську землю, належної поваги – і до нас як народу, і до нашої мови та культури. Перший вияв такої елементарної поваги – це не накидати нам штучно свого, витісняючи тим наше: хоч в мові, хоч в культурі. І вивчити українську бодай наполовину так, як знають російську українці. А не запально дискутувати, як воно буде правильніше – «на Украине» чи «в Украине», не вміючи поставити правильно наголос в слові «українець». Коли до цього дійдемо, тоді й настане, очевидно, в Україні така жадана для декотрих «двомовність». Але – справжня, не така, як зараз. І тим більше не така, яку нам прагнуть накинути сучасні «російськомовні» культуртрегери. Потребує відвертої відповіді і таке непросте й болюче питання, як – чому певна частина природних українців байдужа до мови свого народу і навіть свідомо її зрікається? Причин тут завжди наводять багато і різних, найчастіше нарікають на «важке совєтське минуле» з його активною русифікаторською політикою, інформаційну агресію з боку нинішньої Росії, брак професійно-спеціяльної літератури і словників, складність переходу на українську мову в традиційно російськомовній професійній сфері тощо. Частково про це вже йшлося – що українська мова спроможна забезпечити спілкування і повноцінну професійну роботу в будь-якій сфері людської діяльности. Словників і професійно-спеціяльної літератури на даний час створили якщо і не цілком достатньо, то принаймні критичну масу, яка дозволяє забезпечити повноцінне функціонування української мови практично повсюду. А це, своєю чергою, створює необхідні власне «мовні передумови» і для подолання російськомовности частини українців як «совєтського спадку», і для протистояння інформаційній агресії, і для переходу на українську практично в усіх сферах діяльности. Однак передумови – є, а результату – немає, а якщо й є, то – вкрай недостатній. В чому причина? Мабуть, що у відсутності дії з перетворення цих передумов на результат. Дії ж немає, вочевидь, тому, що бракує або бажання або волі. І те, й инше надихаються і запалюються патріотизмом, а гасяться й знесилюються меншовартістю і лінивством та слабкістю душі, якщо можна так сказати. Чи не в цьому – в браку патріотизму, не якогось абстрактного, а власне українського, й елементарної людської гідности, – коріниться проблема української і мови, і нації, і держави взагалі? Чи не похідним від цього є і наша меншовартість – хоч в мові і культурі, хоч в державному будівництві і в міждержавних стосунках. Лінивство душі з гаслом «мені так вдобнєє» – чи воно не від браку любови до свого народу? Як і слабкість душі з її підгинанням спочатку волі, а затим і плечей: «Та хай їм буде хоть руською, хоть німецькою, аби тільки не чіплялися...» Саме в цьому, в браку патріотизму, очевидно, полягає причина і того, чому свідомі своєї українськости й україномовности громадяни так нерішучі і недостатньо енергійні у обстоюванні прав і гідности своєї рідної державної мови. Слід наголосити, що такий конформістський підхід не є настільки безневинним, як виглядає зовні і має мало спільного з «виваженістю» і «толерантністю», до яких нас постійно закликають певні категорії людей, доброзичливе ставлення яких до долі українського народу викликає великі сумніви. Адже втрата мовної стійкости є лише першою фазою руйнації щільно пов’язаного з нею почуття національної самоідентифікації й національної солідарности, що призводило врешті-решт до занепаду і зникнення навіть великих народів. Чим і в який спосіб вилікувати оті важкі суспільні хвороби, які можна визначити як імунодефіцит нації, чим по суті є брак патріотизму, і ракову пухлину меншовартости? Чи, може, причина криється ще глибше – в браку пасіонарности у нашої нації? Иншими словами – в нестачі в її складі необхідної частки людей, спроможних до усвідомлення великої мети і здатних за своєю життєвою силою і енергією до напруги й жертовности заради досягнення цієї мети. Мети не особисто-дрібненької, а суспільної, загальнонародної. Щоб стати врешті-решт в один ряд з иншими націями, як це щойно зробили малі числом, та сильні духом словаки, словенці, литовці та инші. Можливо, наша байдужість до власної мови – це лише провісник, перша ознака життєвої імпотенції і наступної деградації нації, виродження її в «населення», біоетнічний субстрат для поживи більш пасіонарним націям? Виказана гірка гіпотеза є вельми умовною, її не те що усвідомити – припускати навіть не хочеться. І цілком очевидно, що відповідь на всі ці болючі питання лежить за межами нинішнього нашого обговорення. Безсумнівно одне: потребує критичного осмислення і серйозної внутрішньої роботи позиція як кожного, хто вважає себе українцем, так і різних категорій громадян України і українського суспільства взагалі. Бо це ж саме вони, конкретні живі люди, кожний сам по собі і всі разом вибирають, яку мову вважати рідною, а яку – не зовсім, родичкою, якою користуватися за велінням душі, а якою лише за необхідности, яку знати, а яку терпіти, якщо не нахабно її нехтувати. Але усвідомлювати при тому повинні всі: не буде української мови – не буде ні української нації, ні Української держави. А без самоорганізації в такі етнополітичні й етносоціокультурні утворення ніяке «насєлєніє» ніде й ніколи щастя собі не знаходило. Хто сумнівається – перечитайте ще раз, а головне – осмисліть бодай нашу власну історію. Тільки запасайтесь не бромом, як рекомендував Володимир Винниченко, а чимось міцнішим. Бо після того, як її творив перший керівник уряду першої в ХХ столітті Української держави надто багато нових сторінок з’явилося, і всі переважно якщо не трагічні, то драматичні... А почитавши нашу історію, зіставте її з історією успішних, так би мовити, націй... Критичне становище української мови в Українській державі зумовлене не тільки політичними, а й морально-етичними причинами. Росіяни понад три століття почувалися в Україні представниками титульної, державотворчої і значною мірою панівної нації. Багатьом із них зараз важко примиритися із зміною цього свого статусу, поступитися своєю провідною роллю в державі иншій, донедавна «другосортної» нації, визнати її замість себе господарем у спільному домі. Однак ще важче усвідомити, а тим більше визнати, що стосовно цієї нації їх рідна російсько-совєтська держава постійно чинила тиск з метою денаціоналізації й асиміляції. На жаль, далеко не всі українські росіяни готові сприйняти не тільки розумом, а й серцем слова керівника держави, громадянами якої вони є, а саме що «українізація – це відновлення справедливості. Підкреслюю: справедливості (виділення моє – В. П.). Виходить, діяти ми повинні (і намагаємося!) справедливо. І ніколи не будемо діяти інакше. Але я розраховую і на почуття справедливості тих, хто усе ще виступає проти державної політики захисту і підтримки української мови. Чи добре з їх боку забувати про нерівність умов побутування двох мов протягом життя кількох поколінь, чи по совісті – ігнорувати цю нерівність? Як може російський інтелігент робити вигляд, що все було в порядку – просто одна культура виявилася, мовляв, сильнішою і життєздатнішою за іншу?» (Л. Д. Кучма, 2003, с. 278). Питання до сучасної російської інтелігенції щодо справедливого ставлення до актуальних для українців проблем зависає в повітрі сьогодні так само, як і сто й більше років тому. Тільки й того, що на зміну «нєістовим Віссаріонам» прийшли не більше розважливі і совісливі «Євгєніі» та «Олєгі». Щоправда, періоди просвітління все ж траплялися, хоча і нетривалі. Зокрема, в двадцяті роки, коли в Совєтському Союзі гостро постало національне питання й виникли дискусії щодо «коренізації», в т. ч. й «українізації». Тоді навіть більшовики піддали нищівній критиці висловлювання щодо необхідности створення рівних можливостей в «боротьбі двох культур» – російської й української. Оскільки розуміли, що це було б фактично сприянням з боку російсько-совєтської держави «природному процесу» перемоги російської культури та мови. Тому ці тези були відкинуті як відверто шовіністичні, а знесилені й пригноблені російським царатом українські мова і культура отримали підтримку з боку держави тоді, на рубежі двадцятих-тридцятих років. Потім «креємльовскіє мєчтатєлі», щоправда, надолужили, особливо з середини шістдесятих років, коли взялися будувати «новую соціалістічєскую общьность – совєтскій народ». З «совєтскою», так би мовити, культурою, але з російською мовою. Єдиною для всіх. Окрім виставкових зразків «творчєской національной інтєлігєнциі». В наш час другий Президент України з приводу нерівноправного нібито становища двох мов заявив: «Метрополія російської мови знаходиться в Росії, так що з російською мовою в нас за будь-яких умов не може відбутися ніякого лиха. Що ж стосується української мови, її живе життя обмежене межами України. Тільки тут її можна захистити і й допомогти. І ніхто, крім української держави, зробити цього сьогодні неспроможний» (виділення моє – В. П.) (Л. Д. Кучма, 2003, с. 280). У контексті означеного не зовсім зрозумілою виглядає причина байдужости нинішньої державної влади до цього питання, української принаймні за зовнішніми ознаками. Чому українська держава не виконує своїх зобов’язань щодо повноцінного функціонування і розвитку української мови, по-перше, як державної, по-друге, як природної мови більшости нації і єдиного державотворчого народу? Про цю байдужість, якщо не відвертий саботаж красномовно свідчать і навіть буквально волають результати перевірки Рахункової палати України стану виконання Комплексних заходів із всебічного розвитку української мови, планування та використання коштів Державного б’юджету України на їх впровадження, про що вже йшлося. Причину такої владно-чиновницької байдужости до української мови розкриває Президент України Л. Д. Кучма, міркуючи щодо мовної ситуації у Фінляндії, де рівноправно функціонують фінська й шведська мови. На цьому люблять наголошувати наші поборники двомовности, замовчуючи при тому, що спосіб, у який досягається справжня рівноправність мов, досить складний. В його основі лежить принцип гранично формалізованого рівняння мов, вельми затратний, до речі, при його практичному втіленні у життя. «Теоретично щось подібне може бути введене й у нас. Але лише тоді, коли українська мова переборе свій нинішній ослаблений стан, коли весь управлінський апарат буде складатися з людей, що думають по-українськи – у всіх сенсах. А це відбудеться ще не швидко. Якщо повністю зрівняти українську і російську мови вже сьогодні... десятки, а то і сотні тисяч наших чиновників відразу і з полегшенням перейдуть на російську. Не тому, що вони зовсім позбавлені патріотизму, а тому, що для них так більш звично. Тим більше, якщо це можна буде зробити на законних підставах. На практиці це буде політика узаконеної русифікації України» (видялення моє – В. П.) (Л. Д. Кучма, 2003, с. 283). Цілком очевидно, що в основі такого незадовільного становища з практичною реалізацією серед нашихи державних службовців законів своєї держави лежить, знову-таки, людський чинник – банальне лінивство душі, помножене на меншовартість і брак патріотизму та елементарної людської культури. Коли людина, в силу свого невисокого загальнокультурного розвитку, навіть при високій вузькопрофесійній підготовці, просто не усвідомлює, яку роль відіграє власна мова і культура в житті будь-якого народу. Оскільки ж мова йде про чиновництво, то слід зазначити, що тут масштаб загрози для нації може бути надзвичайно високим, оскільки розмір шкоди напряму залежить від висоти посадового крісла такого урядовця. Що ми і спостерігаємо, на жаль, впродовж більшости років незалежности України в загальному керівництві гуманітарною сферою нашої держави. Наближаючись до завершення обговорення такої болючої теми, як мова і нація, слід наголосити, що вимоги надання в Україні російській мові статусу другої державної або офіційної не мають нічого спільного з такими святими поняттями, як дружба російського і українського народів, національний мир і спокій в державі. Відповідь подібним заявам дає другий Президент України: «Я готовий погодитися з Христенком (високопоставлений російський урядовець – В. П.), що сьогодні двомовність символізує дружбу наших народів, оскільки така дружба існує... Але як «історичний факт», двомовність – це ще і спадщина дуже довгочасної нерівності мов (прим. – виділено авт.). Більшість росіян якось зовсім не усвідомлює цього, але для багатьох українців це хворобливий спогад. Мало того, чомусь багато росіян вважають нашу двомовність загальною і чимось само собою зрозумілим. На цьому ґрунті часом виникають прикрі непорозуміння... Абсолютно виключено, щоб двомовність була державною метою» (виділення моє – В. П.). (Л. Д. Кучма, 2003, с. 282, 286). Можна з впевненістю стверджувати, що запровадження офіційної двомовности за нинішніх умов – це юридичне узаконення права не знати й не вивчати української мови. Мало того, це плацдарм для того, щоб вести подальший наступ для витіснення її поза марґінеси суспільно-політичного науково-професійного й культурного життя. Розвиваючи цю проблемну тему в новому виданні своєї книги, Президент України Л. Д. Кучма виклав свої міркування ось як: «Тепер доводиться постійно читати адресовані мені звернення і відозви різних суспільних і академічних груп, резолюції з’їздів, зібрань і наукових конференцій з приводу мовної ситуації в країні. Вони поділяються на дві прямо протилежні групи, і обидві шалено звинувачують одна одну в дискримінації. Культурно-мовна ситуація зображається ними настільки відмінно, що хочеться запитати, чи не в різних країнах живуть автори цих текстів... Один із семінарів на тему діалогу української і російської культур хтось із його учасників назвав «діалогом глухих». Є, щоправда, одне питання, яке «російські» учасники дискусії звичайно не знаходять сил відбити. Воно звучить так: «Чи нормально, що багато поколінь росіян в будь-якім місті України, а часом навіть і в селі, могли прожити життя, так і не вивчивши азів української мови?» (виділення моє – В. П.) (Л. Д. Кучма, 2004, с. 112). Так і не отримавши відповіді від своїх опонентів, керівник держави веде далі: «Один з найталановитіших українських письменників нового покоління Юрій Андрухович описав існуючий стан справ так: «Хоча російська мова в Галичині звучить відчутно менше, ніж українська, але ні в кого з носіїв немає жодних проблем з її використанням. Можна цілком спокійно жити у Львові, щодня розмовляючи тільки по-російськи. Важко уявити собі дзеркальне відбиття подібного явища в Донецьку, наприклад, чи в Криму. Сміливець, який наважився б там говорити принципово по-українськи, змушений був би жити в постійному стресі. «Галицькі націоналісти» виявляються куди толерантнішими (а скорше за все, просто байдужішими) «інтернаціоналістів» Сходу чи Півдня» (виділення моє – В. П.) (Л. Д. Кучма, 2004, с. 112). Мимоволі згадуються слова колишнього політв’язня Євгена Грицяка з його повісті «Норильське повстання»: «Українську мову там ніхто не забороняв, але все ж розмовляти нею було доволі небезпечно. Своєю мовою ми видавали себе як українців, або ж, як нас всюди зневажливо називали «бандєров», і викликали на себе шквал різних додаткових репресій. В Караганді ми вже відвоювали право на нашу національну гідність, а тут в Норильську, за це право нам ще треба було боротись». Ці слова ні в кого жодних аналогій та асоціяцій не викликають? По тринадцяти роках української незалежности? Завершуючи міркування щодо мовного аспекту теми «Схід-Захід», заторкуючи Південь із Кримом, хотілось би знову нагадати, що співвідношення питомої ваги росіян і українців в загальній чисельності населення в Донбасі один до півтора, а призначених для них шкіл – як чотири-п’ять (!) до однієї української; в Криму росіян до українців – як три до одного, а шкіл – як двадцять п’ять (!!!) до однієї. Мимоволі виникає питання: то хто ж кого насправді «дискримінує» в Українській державі? Однак брати-росіяни все одно невдоволені. Ні ті, хто в нас здавна в гостях, ні ті, хто в себе вдома: «... Кучма по этому поводу заявил, что еще никогда русский язык не имел на Украине таких льготных условий для развития. Право, создается, впечатление, что либо «в Украине» политикой занимаются исключительно клинические олигофрены, либо нас они считают таковыми. Третье объяснение – запредельный цинизм, попросту невозможный в отношениях двух государств но типичный для вокзальных наперсточников» (Е. Морозов, с. 48). Важко собі уявити, щоб будь-який український політолог висловлювався про Росію і її керівництво у подібному тоні, навіть при нападі «зоологічєской русофобіі». Однак цитований автор не «нєкій», він належить до провідних російських геополітиків, його українофобська книжка цілком легально продається в Україні... Мало того, російський «експерт» категорично заявляє: «Вывод однозначен – Украину пытаются заставить говорить на законсервированном в Северной Америке галичанском диалекте, малопонятном даже для малороссов, делая исконные диалекты (малороссийский, новороссийский «суржик» и литературный русский Русского региона) маргинальными, а их использование – поводом для социальной маргинализации. Не будем говорить о культурном обеднении украинского социума – хотят беднеть, так пусть беднеют, но языковая проблема как концентрированное выражение культурной проблемы в целом на фоне прочих проблем Украины и в соединении с ними – даже не динамит, а нитроглицерин» (виділення моє – В. П.) (Е. Морозов, с. 36). Що стосується окремих фрагментів цього пасажу російського політолога, то тут питання можна ставити до кожного слова – і більшість із них буде без відповіді, принаймні адекватної, по суті. Якщо ж глянути на це більш узагальнено, як на програмне формулювання проблеми – то і гірко, і боляче, і страшно таке чути. Гірко – бо ж вочевидь несправедливо. Боляче – бо ж ця людина нам не чужа, оскільки заявляє про себе: «автор вырос в среде, в которой русский и украинский язык использовались в равной степени…», себто серед нас виріс, серед українців. Та й ззовні – ну дуже вже наш, як ті наші козаки з мультиків, що тепер повсюди на рекламі бачимо... І такий, м’яко кажучи, неправдивий: «...но вынужден признаться, что украинский язык, используемый средствами массовой информации Украины, ему (Є. Морозову – В. П.) не понятен... Вместе с автором (Є. Морозовим – В. П.) его не понимают почти четыре пятых населения Украины» (Е. Морозов, с. 34). Що коментувати у цій «зоологічній українофобії», якщо вдатися до термінології «нашого-ненашого» г. Морозова? Страшно чути подібні висновки, бо такими словами не розкидаються – про динаміт і нітрогліцерин. Для тих, хто на війні не був і знає нітрогліцерин лише як серцеві ліки, пояснюю, що за певних умов це ще й потужна вибухівка, яка є дуже чутливою до струсів і потребує особливої обережності у поводженні. На відміну від г. Морозова, «землячка», як називав таких нелюбий йому Тарас Шевченко, автор цієї роботи на війні був і що це таке громадянська війна, знає не зі слів. Тому, повністю поділяючи думку про надзвичайну важливість і чутливість мовної проблеми, волів би вибрати иншу метафору і порівняв би її радше з оголеним серцем: поки воно б’ється – є й життя, один необережний рух – і життя не стало. Розмови post factum – хто мав слушність, а хто ні – вони життів не повернуть. Ні окремих людей, ні нації. Тому допоки лунає українська мова – доти й нація українська живе і держава, инша справа, що не всіх це, як видно, влаштовує... Однак це вже їхній, українофобів, головний біль, не наш... Хоча й ми мусимо бути пильні. І ще більш рішучими, більш пасіонарними, ніж наші «доброзичливці». Такі, скажімо, як директор московського Інституту країн СНД г. Константін Затулін, який на одній з міжнародних конференцій (Париж, 2001 р.) звинуватив Україну в «насаждении курса на дерусификацию и ассимиляцию». Це при тому, що офіційно зареєстрована кількість українців в Російській Федерації за період між двома переписами скоротилася майже вдвічі. То хто ж кого, питається, денаціоналізує й асимілює? Закінчити міркування з теми «Нація і мова» цілком доречно знову ж словами другого Президента України: «Багатьом людям російської культури ще треба буде зжити в собі імперський комплекс і усвідомити, що російський народ – рівний серед інших народів, які і складають людство. Не думаю, щоб у цьому звертанні було щось образливе, адже таке усвідомлення лише приводить речі до їх істинного масштабу. Зокрема, воно допоможе деяким людям зрозуміти, що українська мова була близька до катастрофи. Зараз її можна порівняти з людиною, яку ослабила довга хвороба. Якби існувала така практика, їй можна було б присвоїти статус «потерпілої». Вона заслуговує вашої дружньої участі. Нехай не тільки державні, але і мовні відносини будуть у нас особливі, позбавлені шаблону» (виділення моє – В. П.) (Л. Д. Кучма, 2004, с. 112). Ліпше сказати – важко, усвідомити – необхідно. Причому всім: і українцям, і так званим російськомовним, і насамперед росіянам – і так би мовити «справжнім», і українським. Усвідомити не тільки розумом, а й серцем. Якщо й є в чомусь і якась запорука національного миру і злагоди в нашій державі – то вона насамперед в цьому взаєморозумінні. 1. Про результати аналізу стану виконання Комплексних заходів із всебічного розвитку української мови, планування та використання коштів Державного бюджету України на їх впровадження. – Київ: Рахункова палата України, 2003. – Випуск 23. – 51 С. 2. Кучма Л. Д. Україна – не Росія. – М.: Время, 2003. – 558 С. 3. Кучма Л. Д. Україна – не Росія. Повернення в історію. – М.: Время, 2004. – 126 С. 4. Масенко Л. Т. Мова і політика. – К.: Соняшник, 1999. – 100 С. 5. Морозов Е. Ф. В желто-голубом тумане./В кн. Ульянов Н. И. Украинский сепаратизм. – М.: Изд-во Эксмо, Изд-во Алгоритм, 2004. – С. 5-84. |
 ч
|
 |
|