|
|
|
Олександр ГаврошБаба вмираєОбразок із натури Генделик у верхньому кінці села. За пластмасовим столиком - Петро і Микула. Перед ними пляшка і два яблука. Сонце заходить за обрій. – Петре, пий! – Не, Микуло, ти не знаєш, як довго чоловік може вмирати. Баба вже тиждень лежить, а вмерти не годна. – Умре баба, умре. Бери, пий. – Не, цілий тиждень! Нич не їсть, нич не п'є! Руки-ноги склала і лежить. – Значить, здоровий організм. Но бери, не грій! – Як думаєш, баба умре? – Умре! Де ся діне! – Але не вмерать! – Ти свойов бабов уже за...бав! Будеш пити чи не? – Та буду-буду! – Но та пий! Петро бере в руки погар і набирає в груди повітря. Нюхає горілку, від чого його перекривлює. – А що то за паленка? – То я ниська у Тібія косив. Дав ми фляшку. – Інтересно, коли баба вмре? – Но то п...здєц! – Нє, не сердися. Просто баба вже тиждень вмирає. Микула сердито надкушує яблуко. – Не, серйозно! Позирай, як вона дихає: А-ха! А-ха! (Показує). – Но бери вже гет! – Інтересно, а як ми будемо вмирати? – Ти точно з погаром в руці. – Не, серйозно. Не хотів би я вмирати, як моя баба. – Но пий вже, пий! – А твоя баба як вмирала? – Ой, бля, який ти доставучий! – Не, серйозно. – Як-як! Прийшов їй конець, та й сконала! – А моя, видиш, не годна. – Но бери, Петре, бери. Петро: – Но дубрі. (Знову бере погар у руку. Трохи подумавши, додає): «На здоровля!» Микула: – Амінь! Петро: – Да-а... (Задумався. Через 20 секунд перехиляє погар, довго тримає горілку в роті, потім ковтає і кривиться): «Ху! Ну й пече!» – Тібій слабу не жене. Петро (надкушуючи яблуко): – Інтересно, кілько ще баба протягне? Микула (міняючись в обличчі): – Петре, твоя Маря йде! Петро: – Ховай фляшку. Ті самі й жінка Петра, склавши руки в боки: «А морило би тя, морило! Я го глядаю по всьому селу, а він пален-ку п'є!» Петро: – Ти здуріла, чи шо ти є? Маря – Тадь баба вмерла! Петро й Микула (радісно): – Уже?! |
 ч
|