В’ячеслав Медвідь

Кров по соломі

(уривок)

«А де б то хто тамечки родився, а ким таким удався, що його перехрестити, як хоч, та вгадай, яка ще лиховина уїсться в цей світ, – несуть тобі щуку, свічку, а й хліб, то хай буде щука, і свічка, і хліб; нема вгадання ані на голод, ні на урожай силенний. Світ обзивається не тими голосами, не там, де б ти хтів притулитися хоч краєм душі. Ти думав, їм грошей тра, де що позакопуване, нічийне, – а то їм тра знаку грошей, знаття, що є гроші, їм тра набутися смаку знаття усього позаховуваного й їм неналежаного; страчено навпослідок, що є багато, що мало. Ти хтів знахуром бути й людям такий лік дарувати, хтів рибою обгодувати пів світу, пів села, та й нагодував; а ще перед тим хліба їм наурочив багацько, та й мали хліб, але смаку не знали на хліб, – такий піст, одколи світу, що постують, а за стіни тримаються; та й думай, кого тобі шкодувати, чи світу цього, чи люду. Створено двері церков, та йди признавайся, який ти винуватий, – а нема прикмету винуватості, а й до церкви страх уступити; то колись кріпацтво одміняли й різками примушували брати землю, а на тобі й волю, і віру задармо, – не хтять волі й віри. Ти такий вслухняний чоловічок, що й похорон зладнаєш, і владу закличеш, і батюшку впросиш; а я тако вигребуся з могилки, бо мені життя не тра, а цікаво знати, бо ти такий мудрий, що бабу спровадиш, а десь по тих сховках синонця мого налапаєш, та й будете десять літ поминати бабу, – тепер таке повелося, що не так той похорон, не те поминання, як саме поминання; з буфету вам вилазу не буде. Твій дідуньо знав лік од усякої болещі – що худобина, що людина; стежка аж біла од витопту до крайньої з-перед лісу хатини на хутірці; а чума вкралася, то він рік потому причинний ходив, та прощення просив у живих, та все показував на ті хати, де ні їдна душа не померла, бо ті хрести крали на цвинтарі та палили, а тим вугльом призьби собі обциркльовували, та й так живі осталися. Руки здойме скраю села, чутно аж з-під лісу до шляху, – потомечки, каже, буде таких о много, що не тіки хрестами ратуватися будуть, а й мертвих викопуватимуть для ліку. Твій дідуньо стукав у кожде яке не є вікно та допитувався живих, та вимолював собі право на смерть, то пів права він собі випрохав, а ще пів права нігде не знаходив, – бо поратовані од усякої хорості поперед тим не були поратовані вже од цієї хвороби; бо він ліку не склав на скіко тамечки поратованих опередьраньш та скіко непоратованих типір; то він плутав хатами, селами, де те місце злочину, неназиване аніяк, аніким, анічим, а знаходив місце впісля злочину, а місце йому не значилося місцем смерті, а ще всі болещі та мертві не були поховані та забуті, то він мусив так перебути, а де в ярку чи долині заскочить кого живих, то такою голою бідою вигулькував: їхали чоловік та жінка на ярмарок якоїсь госені, бачать, з долини біжить якесь, кричить чекайте; вони поставали та й бачать, якесь голе, питає їх, куди їдуть, – на ярмарок, що везете, – пацятко, – питає, що вони думають за ту пацю взяти, – а ми знаємо, що, – аби заправили, каже, стіки й стіки, а як вам будуть давати, то щоб брали, а більш не брали, й аби і мені що купили; приїхали вони до міста, прийшов купець, стіки взяли, а жінка питає, що ж ми тому голому купимо, – блюзку та й штани! – купили, що нарадили; приїжджають в ту саму долину, бачать, біжить голий; каже, що взяли, – та те, що ви казали, – а що мені купили, – блюзку та й штани, – е, каже, я того не хочу; каже, ще цей місяць – так той голий каже – така буде талапавка, а потому буде мороз, потому як возьме, то буде тримати, то будуть люди мерти, я так мушу ходити! – та й побігло в долину назад. А в тих бабів дошуковуєшся розуму, а вони поза розум вийшли та й хтять такого світу, що й не знати такого світу; а ти в цих молодиць визируєш втіхи якої, а гинші молодиці навідують тебе в сні; шукаєш бідного нечвидного, а їх в помку не знати; тобі тра злодія, а вже усі злодії; тобі татові речі в науку, а вже ж мудрість розтеклася, як слина по воді; добренний світ – де не стань, що не возьми, – вішніх мерців ряднами тягати, а Божого мерлеця на поратунок свій визируй, – отаковилося безчасся, – коли гине більше, аніж з Божої потреби, захланюється святість помирального ритуалу, коли покинутому колоскові назначено стати прокляттям, а не рибою й хлібом, і страчається смак до їжі; коли – нема знаття, що багато, що мало, що – | темне, а що видне, що холодне, що тепле; коли – сам космос пригортається до загнобленої людини і з-усиль дарує часину для сінокосу; коли – кротові нори, цього демона розбурханих стихій, зрешечують землю, аж вглибаєш по коліна; коли – людські свари постають на божевільне волання; коли – споночіле небо нуртує переораними од людського життя походами постатей, пристрастей, вбивань і поновлень; коли – спотворене почуття виплоджує небачених гомункулусів, а їм кортить зодягнутися у давні строї; коли – думка плазує задавненою хіттю польоту, а пісня мертвіє, ще й не зачавшись; коли – вікові чужинецькі напливи не встигають перетруїтися, а вже час нового нашестя й нових паплюжень, – що ж зилишається Богові, що кесарю, а що людині? Либонь, Господь навіки благословив цей материк яко найдовершеніше своє сотворіння і почувається невгавно молодим – у гніві, любові, милостивості; кесареві пробачено навіки – володіти нічим і щезати внікуди; людині ж пробувати в безчассі; світ, Ідо вона його тямила у єднанності Бога, душі, квітки, пташини, що не узурпувала жадним помислом, жадною аналізою, а лишень благословляла щодень, світ, що його не гартувала на завойовність, ані не плекала на охоронну поміркованість, здужувався на відокремленість і демонічний схов, – Господь з острахом приглядається до такої людини, кесарі божеволіють на безвладді, не лишаючи кесарятам ані влади, ні статків, кожен прийде уперше і стане останнім. Чи ж, може не всі Господні заповіді сповнялися щиро, чи, либонь, сповнялися задовго до їх оголошення, існували, і стався збаламут за писемним чином, – однаково щирі у вірі й безбожництві, віра пішла углиб душі, а безбожництво вистановилося на державницький кін; віруючі й невіруючі беруть облогою церкви, мудрі, накладаючи триперстя, плюються під ноги; проживши в безбожництві, зачали будувати церкви, та нижчі од кам'яниць своїх, – Господь регоче, аж за боки хапається: дарую вам ласку віри, злочинцям недоторканність, злодіям новий промисел, сиротам вокзали, розумним уседозволеність, розмножайтеся, вам-бо Судного дня не знати; нема серед вас винуватих, бо не складено міри винуватості, позовів більше, аніж судів, свідки німі, а ще більше їх у землі, та то все мої, душі не годен порахувати – заповнено храми небесні, а храми земні сповняються ґвалтом; ви сотворили нове буття, – живіть понад світ! Що ж то за дивовижа, цей материк, – янголи з побитими пеплосами сліпають асфальтами з нікуди в нікуди – тут земля обітованних проклять; осінь для ангола – тисячоліття безчасся; дім на бункері так і незмога звести – додому нема вороття; з немочі, заозоривши безмеж світу, приповзаємо до материної домівки, – додому завжди є й буде вороття; зчуманілі поети карнавалізують на державницькому карнавалі – за маскою Гамлета не добачити майбутнього диктатора; але й бункер стає домівкою серед царственних снігів, і його буде закидано гранатами; але й домівка стає пеклом – де осердя тепла розвіяно по закутках; давні мученики постають на блазнів, героїв майбутніх романів, – карнавал потребує маски; поговорімо, Господе, ще є час серед цього безчасся! Ще ж – бусли, ці древні хазяїни, обживають свої, та не людські, царини, ще не загноблена людина, тримаючи в сіточці хлібинку, вдатна радіти з раптового інею на деревах – бачилося таке півстоліт тому! – ще птиця, худоба, дерева не вповні скорилися новій людиноподобі, ще ронять сльози за давніми хазяями, ще знайдемо таких ізгоїв природи, такі покинуті й занапащені закутки, що наганяють страх на перехожих, – їм ще довго жити пам'яттю про давніших хазяїнів, та вони сумовито вмирають; ландшафт цієї необійманної імперії, цього материка, який годі пізнати, вибурхує настрахи, невпокорено очікує картоплиною, вівсом, пшеницею, порами року перепобудови людського єства, аби зажити укупі та приязні. О часе безчасся, ким і кого ошукано – деревом плід, небо землею, заміром чин, словом папір, думку спричиненою пристрастю, долю історією, піснею слово, – а не їли ми трави Господні, а не ховалися від подібних до себе в щілини й нори, а не подавали нам кал на скибці – то ви ще й їсти хочете! – а не вели нас на допити курійки, аби, спочивши по трудах пекельних, вчиняти наймичкам своїм дебілів, аби вони жили межи нас з тавром прокляття та не знали гріхів предківських, за що їх покарано; а не течуть у наших хребтах замість живної магми брудні води чорнобильські, а не збирає гроші учена жінва голомозим діткам на перуки, – довічна гуманність без краплі сльози! – а не винищене чоловіцтво золоте войнами, голодом, наклепом, аби їхніх жінок та дочок було забрано у ясир своїми ж татарами, – не вродитися тому Сіркові, що рубатиме впень безневинне яничарство; ми покрили гріхи предків наших, винуватих і невинуватих, ми дійшли звиш-Божого милосердя, – о, великий народе, націє упередодень небуття, Вавілоне без вежі, мільйони вавілонів у мільйонних душах! Та ще – радіє дитинка гостинцеві бабиному і примовляє «ти моє сонечко»; великомученик горожанський перепиняє і зізнається у політичній немочі, – хотів злагоди, хліба, миру, продали Україну; милують добрі демони сплячу людину, відволоджуючи у лихих, карб на чолі – познака нічного змагу, виборено бодай хвилю од навали безчасся; запрацьована людина зводить очі на потаємне цокання у небесах, – Господе, ти вже вознісся? милуй мені і цей гріх; найдобірніший пасічник України дарує світові незнаний секрет медовухи, – пригостімося, Господе, звеселімося, Господе, заким є час! Бо – де ти бачив непитущого, бо – де такі корчми були, де такі паски з чужинецькими вензелями, де такі наймички, як на цій, своїй і чужій землі! Бо – не відаєш ти, що за відомста чекає на тих, які винуваті вже тим, що невинуваті, – чи вселенським насланням, чи власною дурістю, а чи жінкою у новій подобі, що відомщає занапащеному чоловіцтву то затятою лютістю, то витонченою фемінністю, то видзігорністю на всі боки планети – всякому смакує екзотична українка; перейдено стонадцять революцій, і все революція, і по сей день революція, – о, вдатний материк для революцій і анатомувань, та іще жодної не було своєї, аби світ струсити та постати на нове буття, – а чи то замало жертв, а чи забагато, промов, Господе! Як ми ревні у вірі, доконуючи муки Христові щодень, щостоліття, то й до всього охочі, ми всякі, ми ще ого яке сотворимо буття; привчені до завойовництва під чужою ідеєю, ми не зазнали часу завоювання внутрішнього; ми поверталися переможцями, аби в неславі доорювати свої лани, доношувати мундири, аби бодай догибати у рідній оселі, смак волі ми виповняли у зачаєнім нурті, душа спіралилася углиб землянок та не впокорювала високостей; ми в жаданні нових завойовників, що поведуть нас на інших пів-світу, аби повстати супроти усіх завойовників і зазнати нової переможної поразки, і вибухнути піснею, казкою, думою – на розгад всьому світові, на прихід нового Шевченка, що сльозою покриє свій сміх, що – знуртує нерозповите буття, але поєднає його розокремленість, що постала з пекельної вирви безчасся, – що то є за буття: найславетніші остерігалися стати до нього впритул, аби воно не спопелило; іншому виїдало печінку у тридцять вісім; не давши перейти і тридцяти, задушило сухотами найбільшого провидцю; кидало в зашморг сорокадев'ятилітнього, докатовує азійськими болячками наймолодших вкидає безпечніших у карнавали – дивовижа така посеред спаплюженого нурту, – кожен тікає в пустелю задля молитви; мудрим дістаються чорнобильські пустки й руїни у спадок, – о, щедра державо, що заквашує трагічних Шевченків на божевільному оптимізмі – еміграцію врешті одшукано у й державі в державі! – веселімося, Господе.

ч
и
с
л
о

35

2004