Ольга Кочерга

Мовознавчі репресії 1933 року

1933 рік – сумнозвісний в українській історії рік голодомору, що спричинив загибель мільйонів людей. На тлі цього нечуваного лиха деяким дослідникам і досі видаються незначними й не вартими уваги кілька маловідомих політичних та позірно наукових документів, що на багато років визначили долю української мови. Проте примусове втручання в структуру мови, що відбулося понад сімдесят років тому, дається взнаки й нині. Спробуймо проаналізувати цей вплив на підставі автентичних джерел.

Наприкінці квітня 1933 року відбулися нарада з питань національної політики в ЦК КП(б)У та засідання створеної на початку того самого місяця Комісії НКО [i] в справі перевірки роботи на мовному фронті. Заступник наркома освіти Андрій Хвиля виступив на обох зібраннях з доповіддю «Націоналістична небезпека на мовному фронті й боротьба проти неї», що під назвою «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті» вийшла друком в журналі «Більшовик України» та окремою брошурою [1]. Ця стаття містить здебільшого політичну фразеологію, про стиль та спрямованість якої свідчать обидві назви, однак із неї вже проглядають обриси дальших дій. Мало того, саме цей текст визначив рівень та глибину арґументації всіх наступних документів. Саме тут вперше прозвучав мотив про «штучний відрив від спільної братньої українській мові – мови російського народу» [ii] , що відтоді став провідним у кампанії критики та перегляду засад та доробку українських мовознавців та словникарів, зокрема й насамперед працівників зліквідованого після процесу СВУ Інституту Української Наукової Мови (далі – ІУНМ) та створеного на його руїні Науково-Дослідчого Інституту Мовознавства (далі – НДІМ), пізніше перейменованого на Інститут Мовознавства.

Того самого 1933 року оприлюднено Резолюції Комісії НКО в справі перевірки роботи на мовному фронті [2]. Їх три: «Резолюція … на доповідь тов. Хвилі «Націоналістична небезпека на мовному фронті й боротьба проти неї» (26 квітня 1933 р.)» [2а], «Резолюція … в питаннях термінології» [2б], «Резолюція … в справі граматичній» [2в]. Завважимо, що окрему резолюцію присвячено термінології. Члени Комісії добре розуміли, що через перегляд структури наукової мови можна найефективніше вплинути на мову загальнолітературну. Адже саме наукова мова опрацьовує нові поняття, дає їм назви й отже є джерелом нових термінів, що згодом подекуди стають словами широковживаними; саме в науковій мові постають нові словотворчі моделі, що згодом поширюються й у мові загальній; саме наукова мова живить мову загальновживану новими граматичними конструкціями та словосполуками нової будови.

Перша резолюція [2а] має загальний характер. За стилем викладу та фразеологією вона наслідує дописи А. Хвилі. Чималі фраґменти дослівно переписано з доповіді, що спричинила її появу. Проте вже в цій резолюції сформульовано завдання, що їх належало виконувати беззастережно. Серед розлогих пасажів на кшталт «розгорнути широку роботу щодо остаточного викриття і викорінення націоналістичних викривлень на мовній ділянці» чи «посилити партійний провід роботою мовознавчих інститутів», бачимо загальні риси програми дій – «скритикувати і вилучити шкідливу продукцію», та обриси конкретних напрямів – насамперед «переглянути словники і виправити в дальших виданнях припущені в них хиби»; далі «переглянути наукову й учбову [iii] підручникову літературу, викривши націоналістичні прояви» і, нарешті, «переглянути плани науково-дослідної роботи». Друга та третя резолюції вже містять не лише критику, а й досить докладні настановчі частини. Поряд із ідеологічними настановами (типу Термін має бути відповідний до загальної мовної політики радянської влади) бачимо конкретні рецепти, що їх ми проаналізуємо трохи нижче, разом з наступними документами. Завважимо лише, що названо імена мовознавців – Євген Тимченко, Олена Курило, Микола Гладкий, Сергій Смеречинський, Микола Сулима, – чиї праці оголошено хибними поряд із працями їхніх колег, засуджених на процесі СВУ. Їхній доробок належало засудити, а конкретні лексичні пропозиції (слова націоналістичного типу), так само як критиковані словотворчі та граматичні конструкції, вилучити з ужитку (рішуче викорінювати … категорично відкидаючи всіляку нацдемівщину).

І критику, й настанови резолюцій адресовано насамперед НДІМ, отже цей інститут мусив негайно вжити заходів, щоб виконати «рекомендації» Комісії. Як свідчить Хроніка НДІМ [3], протягом другої половини 1933 р. відбулося понад п’ятнадцять засідань, цілком присвячених українському словотворові. Висновки цих обговорень зреалізовано в докладному перегляді фахових словників, поданому в п’яти термінологічних бюлетенях (медичному, ботанічному, математичному, фізичному, виробничому), що вийшли друком упродовж 1933-1935 років. Передмови до трьох останніх бюлетенів [4-6] містять настанови щодо конкретного виконання рекомендацій зазначених резолюцій та засідань у НДІМ, а також додаткові приписи щодо змін, що їх належало запровадити в українській науковій мові. Докладний виклад їх подано у статті «Структурні зміни української наукової термінології протягом двадцятого сторіччя» [8]. Приписи сукупности зазначених засадничих документів становлять послідовний комплекс нормативів, що на багато років змінили лексичний склад та структуру нашої мови, подекуди незворотньо. Їхній аналіз дає змогу простежити походження та еволюцію багатьох теперішніх мовних негараздів.

Перш ніж перейти до розгляду конкретних питань, завважимо три моменти.

1. В усіх розглядуваних документах багато уваги присвячено правописові. Ми не будемо тут торкатися суто правописних моментів, їх вичерпно проаналізовано в книжці В. В. Німчука «Проблеми українського правопису ХХ – початку ХХІ ст.» [9]. Вплив правописних проблем на термінологію розглянуто у статтях [10, 11].

2. Хоч як це дивно, всі перелічені документи написано навпрочуд доброю українською мовою. Їхні автори намагалися вже в цих текстах запровадити свої приписи, проте вони ще самі не опанували створювану «новомову» і вкраплини пропонованих «інновацій» (що тепер, на жаль, видаються звичними словами чи словосполуками) виглядають чужорідними й недоречними на загальному мовному тлі.

3. В усіх документах багаторазово йдеться про політичне та ідеологічне підґрунтя позірно наукової мовної дискусії (організувати досконалий, з погляду ідеологічного насамперед, перегляд словників і термінології; дальші шляхи розвитку українськоїтермінології й цілої словникової діяльності … цілком побудувати на основімарксоленінської методології, на основі ленінської національної політики), постійно звучить лейтмотив «націоналістичного шкідництва» та настанови типу «у перекладі слів і фразеології не вносити штучної відмежованості української мови від російської» чи «у жодному разі штучно й тенденційно не обминати спільних для обох мов елементів, зокрема й слів інтернаціонального походження». Про глобальність кампанії свідчить сам тон резолюцій: «Негайно переглянути всю словникову продукцію, що друкується … з погляду повної і цілковитої ліквідації націоналістичної ідеології в термінології»; «Розгорнути … гостру критику всіх словників, виданих колишнім Інститутом української наукової мови та пізніше Інститутом мовознавства»; «В українській частині словника не подавати … націоналістичного типу слів» [2б]. Російську мову оголошено лексичним та граматичним еталоном, що з ним упродовж понад шістдесяти років порівнювано українську лексику та мовні конструкції попри закони внутрішнього розвитку української мови. Хибної звички говорити й писати на російський кшталт ми не позбулися й досі. Проте у дальшому викладі ми намагатимемося розглядати наслідки допасовування української мови до законів та моделей мови російської, по змозі випускаючи притаманну розглядуваним джерелам фразеологію та посилання на політичні чинники. Зосередьмо увагу на суто мовних проблемах.

Вивчаючи настанови щодо змін лексики разом із вказівками щодо словотворчих змін дістаємо розлогу картину спотворень, що їх не подолано й досі. Насамперед оголошено однозначно негативним явищем вживання властиво українських термінів замість запозичених чи поряд із ними [4, 5, 6]. Вилучати належало будь-які слова та словосполуки, що комусь із учасників «знешкоджування» словників видавалися «словами нацдемівського типу», чи «зайвими архаїзмами чи провінціалізмами» [2б]. Із нашого лексикона зникли тисячі слів, зокрема такі, що не мали прямих відповідників у російській мові (як приклад ми нижче розглянемо наслідки вилучення слова плин). Водночас засуджено запозичування інтернаціоналізмів у формі, відмінній від форми російського відповідника (фольга замість фолія) та оголошено шкідливим запозичування не з тих мов, звідки відповідні слова запозичила російська мова (маємо картон замість тенктура, купорос замість вітріоль тощо) [5, 6]. Особливо шкідливим оголошено запозичування термінів (а відтак і загальних слів) із польської мови чи творення термінів за моделями, подібними до польських [4, 5]. Українським термінам, що мали спільний з російськими запозичений корінь, проте инший рід, надано такого самого роду, як в російській мові, зокрема слова на -иза, -іза, -еза рекомендовано вживати в чоловічому роді [3], а замість іменників жіночого роду на -аля запроваджено форми на -аль [4]. Як наслідок поряд із кількома словами, що їх не змінено через недогляд (криза, теза, оаза та кілька инших), маємо гістерезис замість гістереза, еліпса перетворилася на еліпс, протуберанца – на протуберанець, паралакса – на паралакс, бензина – на бензин, кефаля, вуаля, вертикаля, цитаделя – на кефаль, вуаль, вертикаль, цитадель тощо.

Настанови щодо творення слів, пов’язаних з процесовими поняттями, фігурують в кількох аналізованих документах; сукупно вони призвели до втрат майже катастрофічних. Оголошено хибною думку, що в українській мові безпрефіксові форми иншомовних дієслів мають лише значення недоконаного виду і що значення доконаного виду в українській мові здебільшого передає форма з префіксом з- [3]. Рекомендовано вважати правильним та бажаним вживати іменники чоловічого роду з суфіксами -щик, -чик замість -(ів)ник на позначення професій та іменники жіночого роду на -ка, -ча на позначення дії чи процесу [3, 6]. Рекомендовано вважати основними формами літературної мови дієслівні іменники (від дієслів на -увати) на означення дії і наслідку на -ування. Із іменників на -овання із значенням наслідку залишено лише кілька (риштовання, угруповання, спростовання) [3], згодом вилучено практично всі такі слова. Засуджено більшість безсуфіксових віддієслівних іменників, що відповідають наслідкам процесів (виник, переміст, занур, похит тощо) [5]. Наказано (саме наказано, настанови щодо цього пункту повторено в більшості документів у максимально жорсткій формі) вживати активних дієприкметників замість прикметників, що позначають властивість чи призначення, зокрема замість прикметників на -івний [2в, 3, 4, 5].

Після такого втручання висловлювальні засоби, пов’язані з процесовими поняттями, спотворено до невпізнанности. Утворилися величезні прогалини у відповідних гніздах спільнокореневих слів. Докладне дослідження на цю тему див. у передмові до словника [12] та инших працях його авторів. Тут ми розглянемо лише кілька прикладів, зокрема, комплекс слів, пов’язаних з поняттям «деформація». Згідно з нормальними словотворчими моделями, низка похідників (дериваційний ланцюжок) має бути такою. Дієслова доконаного та недоконаного виду мають форму деформувати/здеформувати. Похідні віддієслівні іменники (пов’язані з завершеним/незавершеним процесом) – деформування/здеформування. Наслідок – (з)деформовання. Явище – деформація. Стан – здеформованість. Відповідні прикметники: деформівний (тобто здатний (з)деформувати), (з)деформовний (тобто такий, що його можна (з)деформувати), деформувальний (призначений деформувати), здеформований (що зазнав деформації, має неправильну форму). Пасивний дієприкметник – деформов(ув)аний (тобто такий, що перебуває в перебігу деформування, зазнає деформації). Пропонуємо уважному читачеві самому проаналізувати, скільки слів ми втратили через ліквідацію префіксіа з- у дієслові доконаного виду.

Позначання завершених та незавершених дій та процесів однаковими іменниками, вилучення коротких безсуфіксових іменників та запровадження в цій функції іменників жіночого роду на -ка, -ча призвело до того, що ми й досі не можемо позбутися покручів типу обробка (хоча маємо обробляння/оброблення на позначення дії та обріб на позначення наслідку), розробка (замість розробляння/розроблення), передача (замість передавання/передання) тощо. Слово підготовка заступило і віддієслівні іменники готування/підготування, і (в сенсі навчання) коротке та влучне слово вишкіл. Ми не відчуваємо відмінности між процесом досліджування та завершеною дією дослідження, не відрізняємо дослідження від досліду, не кажучи вже про те, що цілком зник прикметник дослі дчий і став маловживаним дослідницький, посупившися місцем слову дослідний, що має инше значення.

Вилучення слів із суфіксом -івн- має наслідком нашу неспроможність відрізняти прикметники на позначення активної здатности (рятівний, коливний, фільтрівний, йонізівний) та призначення (рятувальний, коливальний, фільтрувальний, йонізувальний), не кажучи вже про те, що їх часто заступають активні дієприкметники, що від часу їхнього примусового запровадження заполонили мову, наче бур’ян.

Дієслова, що позначають завершені процеси, втратили префікса чи набули префіксів, скалькованих з російських. Наслідок – префікси великою мірою втратили семантичну навантагу. Префікс роз- замість притаманної йому семантики руху ізсередини, поширювання, подрібнювання (розбурхувати, розсипати, розбирати, розвалювати, розгортати, розгалужувати, розпорошувати, розпорскувати, розсіювати) став аналогом російського раз- (роздруковувати замість видруковувати), Особливо коли йдеться про скасовування попередньої дії і заступив властивих носіїв цієї функції зне- та від- (розмагнічувати замість знемагнетовувати, розпружувати замість відпружувати тощо), тоді як префікс від- став аналогом російського от- і дістав функцію передавати доконаний вид замість з- та по- (відрегулювати, відремонтувати, відредагувати, відлакувати, відшліфувати тощо замість  зрегулювати, поремонтувати, зредагувати, полакувати, пошліфувати). Завважимо, що спроби нав’язати українській мові префікса обез- [3] виявилися невдалими.

Вилучення окремих слів мало різні наслідки залежно від місця слова в сукупності спільнокореневих слів та від ваги позначуваного поняття. Заміна слів електро- та тепломісткість на електроємність та теплоємність [6] не лише призвела до втрати єдности понять, що їх передають похідники від дієслова містити, іменника місткість та прикметника місткий, а й спричинила (вже в наш час) поширення покруча «-ємність» не лише в складених словах типу металоємність, енергоємність тощо (замість металомісткість, енергомісткість), а й окреме його існування (ємність диску, і навіть подекуди ємність пляшки!). Поява та поширення одного покруча видається не надто великим лихом на тлі прогалини, утвореної на місці слова на позначення окремого поняття. Йдеться про вилучене й забуте слово плин, що позначало і течію, і речовину (ширше – фізичне середовище), здатну текти. Збереглося воно лише в сполуці плин часу, згадка про нього міститься в словах надплин та надплинність. Це слово є загальним терміном (англійський відповідник fluid, подібні слова є в усіх европейських мовах), що об’єднує в один комплекс рідини, гази, сипкі речовини (такі як пісок чи цукор), плазму, колоїди, суспензії тощо, а також складні біологічні субстанції (кров, лімфа тощо). Сучасні природничі науки надзвичайно інтенсивно вивчають явища, пов’язані з такими середовищами, відповідно більшає кількість похідників від цього слова, постають нові й нові терміни. За браком відповідника цього слова в російській мові раніше користувалися комбінованим терміном «рідина і газ», нині постала терміносполука «текучая среда», що мало придається до творення похідників. Українська мова, маючи своє слово, що від нього дуже легко й природньо можна утворити спільнокореневе гніздо (плинність, плинний, плиновий, плинотехніка, плинодинаміка, плинокристал, плиномеханіка, плинопружність, плинощільність, надплин, магнетоплин тощо), натомість досі мавпує російські взірці й вдається до розлогих кострубатих конструкцій, що їх не варто тут наводити.

Величезних спотворень зазнали прикметники. Настанова запровадити ступенювання прикметників за типом більш, найбільш [2в] нині відгукується покручами на кшталт «більш кращий» та майже цілковитим зникненням найвищого ступеня – визначаємо «кращого спортсмена року», рекламуємо «кращі товари», маємо «вищі досягнення» – а де найкращі, найвищі? Примусова рекомендація віддавати прикметникам на -ний перевагу над словами на -овий, особливо тими, що мають наголос на о (останні вважати полонізмами) [3] та запроваджувати иншомовні прикметники з суфіксами -аль(ний), -оз(ний) замість прикметників із суфіксом -ов- (замість пірамідний, пірамідовий маємо пірамідальний, замість артерійний пишемо артеріальний, тифовий, каверновий поступилися місцем формам тифозний, кавернозний) [3] спричинила втрату відмінних форм спільнокореневих прикметників з різною семантикою, утворених від того самого іменника, що ускладнює розуміння тексту. Зокрема, вилучення варіянтів прикметників на -овий, -евий (місяцевий, сонцевий, зоревий, квадратовий тощо) [4, 5] призвело до того, що ми не маємо окремих терміносполук на позначення сонцевого дня чи зоревого року (астрономічні проміжки часу) від сонячного дня чи зоряної ночі (в астрономії такі сполуки є характеристиками стану атмосфери та можливости спостерігати небо); ми не маємо відмінних прикметників від слова місяць у двох його значеннях (одна дванадцята року та небесне тіло) і тому позбавлені змоги сказати щось типу «місячний термін за місяцевим календарем». Ми не відрізняємо слів квадратовий (про форму) від квадратний (другого степеня, про математичний вираз), натомість нам накинуто прикметника квадратичний. Від іменника орбіта замість прикметника орбітовий утворюємо орбітальний, хоча цього прикметника належить пов'язувати з фізичним терміном орбіталь (що за властивою українською моделлю мав би форму орбіталя).

Українськими відповідниками до російських прикметників зі складниками -подобный, -образный, -видный оголошено слова зі складниками -подібний та -видний; наказано ліквідувати надмірне поширення суфікса -уватий, залишивши його як основний відповідник до російського суфікса -оватый, та звести до мінімуму вживання слів на -астий (-ястий) [3, 5]. Коментарі тут зайві, наслідки очевидні.

Через жорстку заборону подавати однослівні відповідники до двослівних російських сполук [2в, 6] ми й досі пишемо й говоримо «цегельний завод» замість цегельня, «прилад для вимірювання» замість вимірювач, і навіть «книжкова крамниця» замість книгарня.

Відчутно дається взнаки втручання в будову граматичних конструкцій [2в, 4-6]. Масове запровадження родового відмінка у невластивій функції призвело до того, що ми майже втратили притаманні українській мові вислови типу стіна вища за п'ять метрів чи хлопець, старший за мого сина. Заборона вживати словосполуки з присвійними прикметниками (і взагалі прикметникові), коли російським відповідником є конструкція з іменниками у родовому відмінку, та настанова вживати конструкції, подібні до російських [2в, 4, 5], призвела до того, що в загальній мові майже не почуєш сполук типу вчителів лист чи батькова розповідь, а з термінології вилучено прикметники типу відсонцевий, приземний тощо та практично всі присвійні іменні сполуки (Ньютонів закон, Лапласове рівняння) крім тих небагатьох, де присвійну форму мають російські відповідники.

Дивовижні метаморфози відбулися з конструкціями, що містять орудний відмінок. Його усунуто з властивих українських конструкцій (говорити телефоном, розподіл групами), натомість накинуто в пасивних конструкціях (взірці до наслідування – «зроблено мною», «затверджено з'їздом», «затверджений з'їздом») [2в]. Це явище, а також примусово запроваджені пасивні конструкції на -ся («книжка друкується», «квитки продаються») [2в] поширилися такою мірою, що ми вже не відчуваємо кострубатости та безглуздя таких конструкцій. «Книжка, написана відомим письменником» – конструкція, що її багато хто вважає нормальною, хоча насправді писав її той письменник (до настання ери комп'ютерів) ручкою. «М’яч, забитий футболістом» – це ще пів біди, хоча футболіст – це не нога чи голова, чи, боронь Боже, рука. Але коли чуємо «…притягався до кримінальної відповідальности» – це вже загадка: невже кримінальна відповідальність – це магнет  чи заряджене тіло? А підсудний – кусок заліза чи носій заряду иншого знаку?

В науковій літературі пасивні конструкції на -ся не лише призвели до втрати відчуття активної та пасивної дії (експеримент виконується, тема вивчається), а й спричинили плутанину між примусовими та самочинними процесами: замість холонути, більшати, меншати, нижчати маємо охолоджуватися, збільшуватися, зменшуватися, знижуватися, метал в багатьох статтях не старі(ша)є, а стариться, поверхня (внаслідок певного впливу) не рівнішає (білі(ша)є), а вирівнюється, вибілюється, хоча охолоджувати/охолодити, збільшувати/збільшити, зменшувати/зменшити, знижувати/знизити, старити/зістарити (метал), вирівнювати/вирівняти, вибілювати/вибілити – примусові процеси, а холонути/охолонути, більшати/побільшати, меншати/поменшати, нижчати/понижчати, старіти/постаріти, рівнішати/порівнішати, білі(ша)ти/побілі(ша)ти – самочинні.

Отже, невмотивовані примусові зміни української лексики, моделей творення слів та словосполук, граматичних конструкцій були цілеспрямованими, послідовними, глибокими та всебічними. Тут йдеться не про вплив чи переважання спорідненої мови, а про добре продуману діяльність чималої когорти фахівців (у передмовах до термінологічних бюлетенів їх названо «бригадами»), що мали на меті розхитати саму структуру мови, змінити її будову, допасувати її до законів иншої мови. Вже давно нема тих перших редакторів наукових видань, що мусили дотримуватися розглянутих вище настанов під загрозою щонайменше звільнення з роботи. Вже самі настанови давно потрапили до спецхранів слідом за словниками та підручниками, заради «виправлення» яких їх видано [iv] . Проте вже кілька поколінь редакторів видавництв та журналів, зокрема наукових, перейняли від своїх попередників ці приписи як нові нормативи й сумлінно виправляють подані до друку тексти зі щирою впевненістю, що саме такою є правильна літературна мова. Носій неспотвореної мови (а такі й досі є попри все!) далеко не завжди може вберегти свій текст від редакційного «поліпшування». Вилучені з наукового обігу словники, навіть єдиний в нашій мовній історії справді академічний словник за редакцією А. Кримського та С. Єфремова, досі не перевидано. Поза реєстрами нових словників, зокрема СУМ’а, ще й досі залишаються лексикони найталановитіших письменників, що не дотримувалися вимог соцреалізму. Постає питання – доки це триватиме? Звичайно, аналіз вилученої та напівзабутої спадщини має бути критичним, далеко не все, що було мовними реаліями чи перспективними новотворами тоді, можна й варто відновлювати. Однак ми маємо про це знати. Це не можна замовчувати. Це треба вивчати. 1933 рік був роком трагедії нашого мовознавства та нашої мови, тодішнє мовне лихо є джерелом теперішніх мовних негараздів. Не вивчивши їхнє походження, не дослідивши їхню еволюцію нам годі сподіватися їх подолати,

ч
и
с
л
о

35

2004