Лариса Масенко

Мовна поведінка особистости у ситуації білінгвізму. Поняття мовної стійкости

Поняття мовної стійкости і мовної стабільности не належать до термінологічних, але в українській соціолінгвістиці можуть у перспективі набути поширення, оскільки позначають надзвичайно актуальні для аналізу нашої мовної ситуації явища.

У постсовєтському мовознавстві перші дослідження відповідної проблеми належать членові-кореспонденту НАН України Орестові Ткаченку [1] . Дослідник розрізняє обидва поняття, вживаючи словосполучення мовна стійкість для характеристики індивідуальної або групової мовної поведінки.

Стосовно національної спільноти ця риса виявляється у збереженні колективної вірности своїй мові, що дуже важливо для виживання народу в умовах бездержавности. Поняття же мовної стабільности О. Ткаченко застосовує на позначення становища, в якому перебуває мова.

«Мовна стабільність і мовна стійкість народу – різні речі, – зазначає мовознавець. – Втративши свою мовну стабільність, народ завдяки мовній стійкості може поступово повернути й свою мовну стабільність, навіть зміцнити її. Втративши мовну стабільність і не маючи або не виробивши мовної стійкості, народ може втратити навіть найстабільнішу і найпливовішу, найпоширенішу в світі мову» [2] .

В історії европейських народів можна знайти чимало прикладів колективної мовної стійкости народу, завдяки якій йому вдалося за складних політичних обставин протистояти мовно-культурній асиміляції.

 Одним з найяскравіших є досвід басків, які зберегли донині найдревнішу в Европі мову. Сучасний дослідник історії басків пише про їхню дивовижну здатність ще з доісторичних часів поєднувати «пасивний опір та гнучкість щодо асиміляції, яка дала їхнім нащадкам змогу залишатися самими собою і пізніше, за панування інших чужинців» [3] .

Серед слов’янських народів міцну опірність асиміляції імперській політиці виявляли поляки в період втрати державної незалежности. В середовищі польської еліти в цей час поширеним було ставлення до російської мови як до мови завойовника, вживання якої навіть у спілкуванні з її носіями вважалось проявом колаборанства.

В епістолярній спадщині Елізи Ожешко знаходимо такі самохарактеристики її мовної поведінки в російському оточенні у м. Гродному, де вона мешкала: «Я пережила десятьох генерал-губернаторів і тут, під їхнім носом, порядкувала в домі виключно польськомовному і ніколи, за жодних обставин, жодного слова російською не промовила» [4] . Або такий фрагмент: «Однак дуже цікаво було б довідатись, чи ті, котрі пописують «обережні» депеші, змогли б у маленькому місті, яким є Гродно, де кожна людина сидить як на пательні, перед очима усіх, так само «обережно», як пишуть депеші, читати польській молоді лекції по-польськи і, будучи визнаною в Росії письменницею, до якої росіяни постійно йшли з візитами і яку закидали листами, ніколи жодного слова ні до кого ані усно, ані писемно не вимовити по-російськи» [5] .

Маємо чимало свідчень того, що подібне протистояння впливові російського комунікативного середовища не було поодиноким випадком індивідуальної стійкости, а колективною рисою мовної поведінки польської шляхти, що жила на території підросійської Білорусії та України (пор., зокрема, характеристику письменника Теодора-Томаша Єжа з праці В. Дорошевського: «Російську мову автор і ціле шляхетське середовище, з якого походив і в якому минуло його дитинство й рання юність, сприймав як мову ворога. З тією мовою з почуттєвого погляду його нічого не пов’язувало, російське не було оповите чарами, навіть у російській літературі він не був достатньо начитаний») [6] .

Мовна стійкість у зазначених ситуаціях була проявом духовного опору поневоленню, оскільки перехід на мову окупанта є кроком до компромісу з ним, пристосування до нерівноправних стосунків, тобто певною мірою і прийняття приниженого становища своєї мови.

За инших умов – умов рівноправних міжнаціональних стосунків – прояви мовної стійкости в комунікативних ситуаціях двомовного соціюму часом трактуються негативно – як нетолерантність щодо співрозмовника. Так, польський учений Адам Демартін, описуючи характер міжмовних стосунків у селах зі змішаним населенням на території польсько-українського порубіжжя, зазначає: «Якщо в даному селі поляк був супершовіністом, то не говорив по-українському, якщо ж українець був супершовіністом, то не говорив по-польському. Натомість всі инші говорили на обох мовах» [7] . І далі дослідник доходить такого висновку: «Білінгвізм здається мені можливим тоді, коли село заселене в однаковому проценті одними й другими» [8] .

Зазначену двомовну ситуацію села можна назвати рівноважною, оскільки обидві мови побутують тут як рівноправні й рівноцінні. Численна, судячи з опису, група білінгвів забезпечує потреби комунікації між двома етнічними колективами. Водночас для збереження рівноваги у міжмовній взаємодії необхідною є наявність, поряд з білінгвами, груп «твердих» одномовців, оскільки поширення двомовности активізує інтерференційні явища в обох мовах – і українській, і польській, – а це не може не загрожувати їхній стабільності. Саме групи одномовців, що дістали негативну характеристику з боку польського ученого, виявляючи мовну стійкість, захищають стабільність кожної мови, оскільки блокують розростання інтерференційних явищ до загрозливої межі розмивання норм і переходу до стадії змішування мов.

Отож, рівноважність двомовної ситуації може зберігатися лише тоді, коли поряд із групами, відкритими до мовного взаємовпливу, існують групи одномовців, які, виявляючи мовну стійкість, чинять опір впливові контактної мови.

Инший розвиток двомовної ситуації, зокрема зменшення кількости одномовних осіб в одному з етнічних колективів за рахунок розростання групи білінгвів, може призвести до втрати мовної стабільности і появи змішаних форм мовлення.

Характерно, що цю ознаку Ельжбета Смулкова відносить до визначальних у вирішенні дискусійної проблеми розрізнення перехідних і змішаних говорів на порубіжних територіях. «Перехідність, – пише вона, – є наслідком тривалого спільного розвитку близькоспоріднених говірок; змішані ідіолекти можуть виникати там, де престиж однієї з мов і утилітаризм спричиняє двомовність або, як її наслідок, цілковитий перехід на другу мову, поступово все ліпше опановувану» [9] .

Слушність засад розрізнення говірок перехідного і змішаного типу, що його запропонувала Е. Смулкова, підтверджує соціолінгвістичний аналіз мовної ситуації польсько-білоруського порубіжжя. Так, згідно з дослідженням білоруських говірок цього регіону, більшість білоруського населення прикордонних сіл у щоденному спілкуванні надає перевагу нелітературним формам мовлення, але якщо на польському боці кордону в побуті використовується місцева говірка, яку називають мовленням «па-просту» або «па-свойму», то на білоруському боці панує змішане російсько-білоруське мовлення, яке так кваліфікують і самі мовці. Як зазначає дослідник, «показово, що тільки на білоруському боці межі терміни «змішана мова», «мішанка» витісняють традиційні лінгвоніми «па-просту», «па-свойму» як визначення місцевого сільського мовлення. Як показують лінгвістичні дані, таке визначення досить точно відображає поступові зміни в передачі основних рис традиційної сільської говірки від покоління до покоління» [10] .

Це ж дослідження засвідчує швидку інтеграцію носіїв білоруських говірок у польську мовну спільноту з польського боку кордону Білорусі. І якщо з польського боку кордону білоруську говірку витісняє польська літературна мова, то на своїй, білоруській, території процес занепаду говірки відбувається шляхом дестабілізації її норм і утворення змішаного російсько-білоруського типу мовлення.

Подібні асиміляційні процеси спостерігаємо в східних, південних і частково центральних областях України, де домінування російської мови призвело до занепаду не тільки українського усного літературного мовлення, а й місцевих територіяльних говірок, які витіснила змішана російсько-українська субмова, відома під назвою суржик.

Перехідний характер української і білоруської двомовности, що є проміжним етапом у процесі мовного зсуву до російської одномовности, який реально загрожує обом національним спільнотам, пов’язано передусім із зникненням одномовних українських і білоруських середовищ (за винятком західноукраїнських областей), значне кількісне переважання носіїв російської мови у містах і витіснення територіяльних говірок змішаними російсько-українськими і російсько-білоруськими типами мовлення в сільських місцевостях.

Так, за даними опитування, проведеного в 2000 році в Києві, переважно російською мовою спілкується 52,5% опитаних, а переважно українською – 10,5%, причому тільки російську мову у всіх ситуаціях вживає 21,2% киян, а тільки українську – 4,3% [11] .

Ми не маємо аналогічних даних щодо мовної поведінки мешканців Мінська, але матеріяли ІІІ-го Міжнародного конгресу білорусистів містять соціолінгвістичне дослідження Жана-П’єра Жанто, проведене в 1994-1998 роках, в якому аналізується близька до розглядуваної проблема, пов’язана з виявленням мовної стійкости народу, а саме – ставлення мешканців Мінська до мови шкільної освіти дітей. Опитування показало, що в Мінську 82,5% родин позитивно ставиться до викладання на рівних правах обома мовами – білоруською і російською.

Групи ж, які обстоюють одномовне навчання дітей, розподіляються в такий спосіб – 7% родин виступає за обов’язкове навчання російською мовою з повним вилученням білоруської і 2% вважає, що викладання має провадитись лише білоруською мовою.

Отож, підсумовує дослідник, білоруську ситуацію слід інтерпретувати як «карикатурне протистояння двох малочисельних груп, одна з яких виступає за все російське, друга – за все білоруське. Більша частина населення – прихильники status quo, тобто рівноправности обох мов» [12] .

Згідно з каталонською школою, що досліджує мовні конфлікти, зокрема з іспанським соціолінгвістом Ніньолесом, у такій ситуації виділяють три можливі індивідуальні реакції мовців: дії на захист мови, що домінує (прихильники всього російського), дії на користь підлеглої мови (прихильники всього білоруського) й «апатія». На його думку, члени групи «апатії» прагнуть уникнути мовного конфлікту, ідеалізуючи двомовність. До цієї групи входять росіяни та представники инших національних меншин, але переважно її складають білоруси (як вони себе називають), що говорять тільки російською. В середовищі останніх, згідно з каталонською теорією, набуває розвитку психологічне явище «oto odi» (ненависть до себе) або щось подібне [13] .

Перспективи української мови, хоч і виглядають оптимістичніше порівняно з білоруською ситуацією, все ж лишаються також загроженими. Мовний конформізм українців, їх звичка підпорядковуватись диктатові російськомовних партнерів по комунікації стали масовим явищем, яке виразно виявляють соціологічні дослідження мовної поведінки київської молоді у ситуаціях неформального міського спілкування.

Аналіз відповідей на запитання, якою мовою респондент відповідає, якщо до нього в транспорті, магазині, на вулиці звертаються українською мовою і, відповідно, якою дає відповідь при звертанні російською мовою, показав кардинальну відмінність між мовною поведінкою українців і росіян.

83,2% опитаних українців при звертанні до них українською мовою відповідають також українською. Водночас при звертанні російською абсолютна більшість української молоді (90,6%) переходить на російську мову спілкування.

Росіян же характеризує стабільна одномовність. Вони відповідають російською і тоді, коли до них звертаються по-російськи, і тоді, коли звертаються по-українськи (відповідно 98,2% і 95,3%) [14] .

Високий рівень кодових переключень українців залежно від мови співрозмовників підтверджує ще одне дослідження Тетяни Бурди. Анкетування, яке вона провела, мало на меті змоделювати мовну поведінку молодих людей в тих випадках, коли до співрозмовників, що спілкуються українською мовою, приєднується російськомовна особа і, навпаки, коли до співрозмовників, що говорять російською, приєднується третій, україномовний учасник. Результат аналізу відповідей засвідчив значно вищий ступінь конформної поведінки в групі україномовних і, особливо, російськомовних українців порівняно з російськомовними росіянами. Так, поява російськомовного співбесідника призводить до зміни української мови спілкування на російську у 74,8% від загальної кількости опитаних україномовних українців і в 95,6% російськомовних українців, тоді як група російськомовних росіян з появою україномовного співбесідника не переходить на українську мову спілкування (кодове переключення здійснює тільки 0,7% опитаних) [15] .

Згідно з соціолінгвістичним дослідженням Т. Бурди, загалом стійку неконформну мовну поведінку продемонстрували тільки від 2% до 8% респондентів-українців [16] .

Наведені дані засвідчують асиметричний характер українсько-російської двомовности. Фактично до білінгвів, тобто до осіб, котрі поперемінно користуються обома мовами, належать переважно українці, абсолютна ж більшість росіян надає перевагу вживанню однієї мови.

Слабша, порівняно з російською, позиція української спричинена тим, що одномовні групи її носіїв у масштабах усієї країни і в тому ж Києві становлять меншість порівняно з групами російських одномовців. Останні становлять вагомий відсоток у нинішніх структурах влади, а також більшість у прошарку тих, в чиїх руках нині зосереджується український капітал, ніби підтверджуючи висловлену сто років тому тезу Струве про те, що «капіталізм говорить російською». Через приватизовані засоби масової інформації Україна лишається в одному інформаційно-культурному просторі з Росією.

Загальноприйнята практика двомовних телепрограм, двомовних ведучих, запрошення на телебачення, в тім числі державне, московських дикторів, ведучих, котрі впроваджують нормативне російське мовлення, консервує асиметричну двомовність і сприяє поширенню змішаної українсько-російської мови. Влучне образне визначення суржику дав Юрій Андрухович, назвавши його кровозмісним дитям білінгвізму і точно визначивши напрям територіяльної експансії змішаної субмови, – вона поширюється уже в західних областях, тоді як у східних, де поки що домінує, молодше покоління вже переходить на досить пристойну російську мову [17] .

Слід зазначити, що двомовна група «апатії», яка становить більшість в українському суспільстві і прагматично ставиться до вживання мови, не усвідомлює ступеня загрожености української мови. Як зазначає французький лінгвіст Ролан Ж.-Л. Бретон, «культурний імперіялізм тонший за економічний, він менш відчутний і помітний, ніж політичний і військовий, крайнощі яких очевидні й легко викриваються... «Мовна війна» дуже рідко розглядається як війна і, в кожному разі, ніколи не оголошується» [18] . Хибне уявлення про неконфліктний характер двомовности і багатомовности на державному рівні пояснюється передусім впливом багаторічної пропаганди фальшивої тези про «гармонійність» російсько-української двомовности в Совєтському Союзі. Ця псевдонаукова теорія виконувала роль демагогічного прикриття реальної більшовицької практики витіснення української мови і культури з усіх сфер суспільного життя, що було продовженням імперського проєкту створення «великої російської нації» шляхом влиття українців і білорусів у єдиний російський народ. Проєкт частково вдалося здійснити – протягом колоніяльного періоду російська мова витіснила українську з міст східних і центральних областей країни, в тому числі й зі столиці.

Умови формування так званого совєтського народу як гомогенної лінгво-культурної спільноти на основі російської мови ставили українців перед необхідністю пристосовуватися до панівної нації. Глибинна деформованість ситуації, яка не могла не позначитись на психічному складі українців, полягала в тому, що змушувала переходити на иншу мову спілкування не приїжджих росіян (це було б цілком природно на території України), а потребувала пристосованої до новоприбульців зміни мовної поведінки від місцевих мешканців.

Варто нагадати, що у двомовному соціюмі співіснують і конкурують, звичайно ж, не мови, а люди, їхні носії, а отже нинішня протидія поширенню української мови зберігає досягнуте за доби колоніяльної залежности домінування російськомовних груп населення.

Оскільки процес асиміляції українців зайшов досить далеко, а колишня пропагандивна теза «гармонійної» російсько-української двомовности досі лишається впливовою, більшість українського соціюму не усвідомлює конфліктного характеру конкуренції української і російської мов на території України. Як показало опитування, проведене в Києві у 2000 році, 59% респондентів вважають, що підвищення статусу російської мови не призведе до загострення міжнаціональних стосунків в Україні і тільки 19,5% має протилежну думку [19] . Щоправда, в студентському середовищі стереотип безконфліктности українсько-російських мовно-культурних взаємин має меншу впливовість. Тут загрозу міжнаціональній злагоді в разі підняття статусу російської мови передбачають 38% опитаних, а 43% вважають, що такої загрози не існує [20] . Натомість експерти – фахівці з мовних проблем инакше оцінюють ситуацію. Застосовуючи такий показник, як індекс конфліктности (де 0 – відсутність конфліктности, а 1 – максимальне значення), фахівці визначили, що він складає 0,243. Отже, як вважають експерти, мовна ситуація України (за станом на 2000 рік) перебуває у певній рівновазі й загрози відвертого міжнаціонального конфлікту не має. У разі підвищення статусу української мови загроза конфлікту зменшиться (значення індексу конфліктности становитиме лише 0,073). У випадку ж підвищення статусу російської мови до державного індекс конфліктности зросте до 0,716. Отож, на думку фахівців, загроза суспільній злагоді у разі зрівняння статусі української та російської мов дуже велика [21] .

На жаль, до думки фахівців в Україні не дослухаються. За роки незалежности соціолінгвістичні дослідження, які мали б стати науковою базою для дієвої мовної політики, не набули належного розвитку і лишаються сферою зацікавлення окремих ентузіястів. Українська ж влада дотримується в мовних питаннях політики «відсутности мовної політики», що в умовах постколоніяльної країни фактично означає підтримку тієї мови, яка в імперський період посіла сильніші позиції. Недооцінку ж з боку чисельної групи «апатії» загрозливого для державної мови характеру асиметричного масового білінгвізму використовує в своїх інтересах група, що тяжіє до російської одномовности.

Оборонці панівних позицій російської мови в Україні, вимагаючи надання їй статусу офіційної, тобто другої державної, демагогічно посилаються на принцип рівноправности мов. Але відомо, що принцип культурної рівноправности в постколоніяльних країнах іде на користь колишньої імперської культури, яка пригнічувала і витісняла місцеву. Тому його обстоюють передусім представники імперських народів. Насправді цей принцип є нічим иншим, як підступним впровадженням культурного дарвінізму, а в деяких випадках і культурного геноциду.

Це видно на прикладі Білорусі. 14 травня 1995 р. там було проведено референдум, на який винесли мовне питання у такому формулюванні: «Чи погоджуєтесь ви з наданням російській мові рівного статусу з білоруською?» 53,9% від загальної кількости виборців проголосували «за», і в Білорусі російська мова була оголошена другою державною. Дуже швидко після цього узаконена «рівність» двох мов призвела до майже повного витіснення білоруської мови з усіх сфер суспільного життя. Навіть в освітній галузі, де в перші роки незалежности відбулись відчутні зрушення, у 1995-1996 навчальному році кількість першокласників, що навчались білоруською мовою, яка в 1994-1995 році становила 75%, знизилась до 38% [22] . Нині триває процес витіснення білоруської мови на становище марґінальної, «опозиційної» мови.

На загрозливий для державної незалежности білоруський шлях розвитку стала й Україна, оскільки в структурах української влади всіх рівнів впливові посади обіймають не тільки прихильники «гармонійної» російсько-української двомовности, а й діячі з цілком визначеною позицією, близько до колишніх ідеологічних засад мовної політики СССР.

Характерним зразком спроби науково обґрунтувати необхідність продовження колишнього асиміляційного процесу злиття української мови з російською в інтернаціональному єднанні є введена в Інтернет стаття «Мовні та соціокультурні чинники консолідації українського суспільства», авторство якої належить трьом авторам з високими науковими ступенями – філософу, богослову і психологу. Статтю було опубліковано у науковому збірнику «Українсько-російські відносини: гуманітарний вимір» (К., 1998).

На основі докладного аналізу конфліктного характеру нинішньої мовно-культурної ситуації України науковці пропонують як єдино можливий спосіб розв’язання конфлікту шлях «поступової взаємної асиміляції української і україно-російської культур та перетворення їх на єдину цілісну двомовну культуру України, здатну стимулювати виникнення принципово нової ситуації в соціокультурному полі країни» [23] .

Очевидно, що в цьому випадку теоретики трактують українську територію як полігон для продовження колишнього, задуманого значно масштабніше, експерименту щодо створення «нової історичної спільноти – совєтського народу». Практичне здійснення експерименту спиралося на теорію лінгво-етнічної міксації населення, тобто передбачало перетворення його на «інтернаціональну», а точніше – безнаціональну магму.

Проте і теоретики, і практики комуністичного експерименту виявили досить специфічне розуміння «інтернаціоналізму». Така ж своєрідність у потрактуванні поняття «взаємної асиміляції», що в розглядуваній праці заступило термін «інтернаціоналізм», властива й запропонованій теорії.

 Своє неприйняття Закону про державність української мови, котрий, на їх думку, є законом дискримінаційного характеру і «не має вагомих підстав для існування» в країні «з відверто полімовним, причому – рівновеликим, середовищем», вони обґрунтовують тезою про те, буцімто «щонайменше дві третини населення вважає за необхідне «узаконити» функціонування в Україні російської мови» [24] . Наведені дані, проте, не підтверджують жодні соціологічні опитування, вони можуть бути реальними хіба що для автономної республіки Крим. Як ми вже зазначали, у Києві прихильники державного узаконення двомовности становлять 43% російськомовної частини населення, а у відношенні до всього населення, що включає україномовних і двомовних осіб, їх кількість становить трохи більше 20%.

Обстоюючи необхідність узаконити двомовність України на державному рівні, О. Лановенко, Ю. Швалб і О. Кубеліус посилаються на досвід «багатьох демократичних держав», що знов-таки не відповідає дійсності. Так, вони пишуть: «До речі, в сучасних багатонаціональних демократичних державах білінгвізм, особливо серед иншомовного населення, є поширеною культурною і соціяльною традицією. Наприклад, у США іспано-англійський або італо-англійський білінгвізм є не тільки соціяльно-культурною нормою, але й реальним механізмом безконфліктної адаптації етнічних груп до загального соціяльного життя держави. У багатьох країнах ця норма закріплена юридично. Уявляється, що й в Україні історично склалися умови для розв’язання проблем мови саме на терені білінгвізму, тим більше, що білінгвізм і пов’язана з ним внутрішня толерантність (наявність внутрішньої толерантности як прояву білінгвізму засвідчують не тільки теоретичні, а й соціологічні дослідження) найбільш відповідає менталітету пересічного українця» [25] .

Характерно, що, намагаючись представити Україну як поліетнічну країну, де білінгвізм є поширеним явищем, науковці обирають за зразок США – країну іммігрантів, незважаючи на те, що наведені паралелі іспано-англійської, італо-англійської та ин. двомовности у США мають иншу природу, ніж україно-російська двомовність в Україні.

У США білінгвізм побутує в середовищі іммігрантів протягом життя не більше одного-двох, рідко коли – трьох поколінь і є перехідною стадією у процесі повноцінного засвоєння англійської як мови загальнонаціональної комунікації в цій країні.

До того ж, американська владна еліта дуже пильно стежить за тим, щоб жодна инша мова, крім англійської, не претендувала на роль офіційної. Зовсім недавно, у 1998 р., Сенат США черговий раз підтвердив: єдиною офіційною мовою на території США є англійська [26] .

До речі, некоректність перенесення моделі білінгвізму США та инших країн як буцімто державно затвердженої зраджує мимовільна обмовка авторів цитованої праці. Вони зазначають, що білінгвізм особливо поширений серед иншомовного населення (підкр. моє. – Л. М.), а це передбачає обов’язкову наявність населення, котре говорить своєю мовою, тобто мовою, утвердженою в країні в ролі загальнонаціонального засобу спілкування.

Варто звернути увагу й на инше спостереження науковців – про сформовану під впливом білінгвізму толерантність українців, що, на їх думку, «найбільш відповідає менталітету пересічного українця».

Отже, двомовність українців, тобто засвоєння, крім своєї, ще й російської мови, наші автори вважають явищем позитивним, відповідним як традиціям «багатьох демократичних держав», так і національному менталітетові. Але, що цікаво, не тільки оцінки, а й сама термінологія різко змінюється, щойно автори переходять до висвітлення сучасних процесів розвитку того ж двомовного соціуму. Просимо вибачення у читачів за надто довгу цитату, але вона необхідна для повнішого виявлення позиції авторів розглядуваної праці.

Характеризуючи процеси впровадження української мови у вищі навчальні заклади, вони пишуть: «У сфері вищої освіти викладачі зазнають сильного тиску з боку адміністрації з вимогою вести викладання предметів українською мовою. В той же час серед спеціяльної літератури, що необхідна і викладачам, і студентам, переважає російськомовна. За цих умов викладачі змушені самостійно перекладати українською мовою не стільки класичну літературу – скажімо, з філософії та економіки, а й тексти монографій, підручників, своїх власних лекцій. А це призводить до зниження рівня викладання, до відвертого невдоволення і викладачів, і студентів. Саме на цьому рівні неукраїномовна частина населення відчуває найбільший дискомфорт. Пристосування до нових соціяльних умов, у тому числі й до мовних вимог, може відбуватися двома шляхами – як соціяльна адаптація і як соціяльний конформізм.

На жаль, доводиться констатувати, що в даний період в Україні все більше складається ситуація, яка призводить до масового соціяльного конформізму – більше половини населення країни змушене на соціяльному рівні переходити до користування українською мовою при збереженні психологічної прихильности до російської мови. Адміністративно-директивна українізація вже призвела до «розриву» між буденним і соціяльним рівнями спілкування. Найбільш важким наслідком цього розриву стає падіння суспільної моралі й утвердження принципу «подвійної моралі»: для мене – одне, для інших – друге» [27] .

Звернімо увагу на відмінність ключових слів, які вживають О. Лановенко, Ю. Швалб і О. Кубеліус на позначення тотожних соціопсихологічних процесів, що відбуваються у двомовному суспільстві.

Тоді як білінгвізм україномовного населення, котре оволоділо російською мовою, вони кваліфікують у термінах з позитивним семантичним наповненням – як соціяльну адаптацію і толерантність, те саме, але зворотне явище оволодіння українською мовою серед російськомовного населення потрактовано як соціяльний конформізм, що призводить до падіння суспільної моралі. Щобільше, авторам ввижається у впровадженні української мови в статусі державної не що инше як «спроба задекларувати… українську ідею в її вкрай радикальній змістовій інтерпретації», небезпека якої поширюється з «радикально націоналістично орієнтованих україномовних областей», що займають «активно-наступальну позицію». «Така ситуація, – переходять автори уже до відвертих погроз, – залишається у відносній рівновазі доти, доки відступаюча сторона відчує наявність «простору» для відступу, тобто доти, доки не виникне відчуття «загнаності у глухий кут» і вже не залишиться іншого шляху, як перейти у наступ». Поведе ж російськомовне населення України у наступ, обіцяють автори, російськомовна інтелігенція, бо саме вона переживає «мову як проблему і певною мірою як трагедію» [28] .

Як бачимо, автори лишають толерантність прерогативою національного менталітету українців, менталітет же російськомовної інтелігенції, погляди якої начебто представляють, вони такою рисою не обтяжують. Це, зрештою, підтверджує їхнє спостереження про толерантність як властивість поведінки двомовців. Автори ж статті, в назві якої задекларовано пошук мовних та соціокультурних чинників консолідації українського суспільства, «внятно» всім пояснили, що російськомовна інтелігенція другої мови вивчати не збирається, бо відчуває від цього дискомфорт.

Отже, вони відмовляють тій самій інтелігенції не лише в толерантності й здатності до компромісу, але й у моральності. Адже мова і культура, яку вони нібито захищають від утисків, їхнього захисту не потребує, бо їй ніщо не загрожує. За нею стоїть велика спільнота, вона займає величезну територію, де повноцінно функціонує в усіх сферах, де нею опікується держава, де її стан і розвиток аналізують і вивчають сотні наукових інституцій, де вона є основою потужної і, головне, живої культури.

Українська ж мова знаходиться на своїй землі й иншої не має. І це її заганяють у глухий кут, палкі захисники російської мови в Україні. І в цьому полягає глибока аморальність і цинізм їхньої позиції.

Отож, конфліктний характер міжмовних взаємин в Україні спричиняє домінування російської групи населення, внаслідок чого мова титульної нації, хоч і проголошена державною, фактично зведена до становища упослідженої меншинної мови. Як показало вже згадуване опитування киян, саме представникам російських одномовців властиві прояви агресивности щодо носіїв української мови, що свідчить про незахищеність державної мови у своїй власній країні. На запитання: «Чи доводилось Вам стикатися із проявами дискримінації в Києві за мовною ознакою?» 39 із 42-х експертів відповіли ствердно. Причому більше ніж половина з них досить часто стикалася з проявами нетерпимости саме до української мови. 88% відповідей фахівців засвідчили, що вони ніколи не стикалися з дискримінацією російськомовних громадян [29] . Основною умовою, яка дозволить запобігти мовні конфлікти у Києві та в Україні, переважна більшість фахівців вважає забезпечення домінування української мови, дотримання чинного мовного законодавства та Конституції України.

Отже, значні успіхи, досягнуті в перші роки незалежности, що виявились у затвердженні державного статуту української мови і впровадженні її, хоча й не на всій території успішному, в систему освіти, супроводжує поразка у спробах розширення національного компоненту в діяльності засобів масової інформації й масової культури.

Після того, як українська мова стала цільовою, вкрай необхідним кроком для її утвердження мало стати наповнення зразками усного літературного мовлення засобів масової інформації і масової культури, оскільки цим сферам комунікації, поряд із школою, належить головна роль у поширенні й закріпленні мовних норм.

Натомість російськомовні мас-медії, що панують в Україні, значно посилили і без того сильну комунікативну потужність російської мови, що сприяє збереженню її функціональної геґемонії.

Українські міста, як і в період колоніяльної залежности, є русифікаційним плавильним тиглем українського населення. Виховання молодшого покоління українців в атмосфері потужного впливу російської мови і попкультури може вже протягом наступних двох десятиліть підвести Україну до білоруського варіянту мовно-культурного розвитку, а разом з цим і до політичної інтеграції з Росією.

Майбутнє України вирішать наслідки протистояння двох активних угруповань – проукраїнського і проросійського. Боротьба точиться за вплив на масу, поведінку якої значною мірою характеризує апатія, спричинена втратою мовної стійкости у попередній колоніяльний період. За такого розподілу сил нашій спільноті отримати перемогу буде нелегко. Але, згідно з афористичним висловом Ліни Костенко, «держава держить». Можливо, українській інтелектуальній еліті додасть сил усвідомлення того, що доля держави залежить від її здатности до солідарности, стійкости й організованого опору у боротьбі з новітнім мовно-культурним імперіялізмом.

ч
и
с
л
о

35

2004