|
|
|
Олена КваснійВірусині страхиА чи вона німа? Така велика дівка, а плаче і ніц сказати не годна. Чого ти реваєш, мантелепо? Може’с вглухла? А як ті гупнути в плечі, будеш гєрше ревати, чи може сі закриєш? Ану, ану! Гупаннє не помогало і Вірусі ревала далі. Так само нудно і нефайно: и-и-ииии, и-и-ииии… Діти часто збиткувалисі над нив, але їм то скоро сі проїло, бо Вірусі була гет нудна. Якби вона лиш гаркнула на кого або закликала на поміч… Та би лиш голосніше заплакала – і то би був якісь інтерес. А то нє – нюніє як та нюні, тий вже. Вірусі має штири роки, але майже не говорит. Єдні люди кажут, жи з нив щось є, слабість якась, єнші – жи то всьо її мама. Сама як німиц: з дитинов не говорит, лиш пустит її в блуд і сі віднєкує. А ще Вірусю мучут плачі, кажду ніч плачит – нема спасу. А вдень лекше, бо пустиш Вірусю зраннє і до вечора її не чути: дись ландиґає з псом по лузі. Тілько і спокою. На ріку – прати, чи до міста – в магазин – мама Вірусю не бере, бо морока: Вірусі все на щось сі витріщит, на щось показує пальцим, тий так можна йти до вечира, а в мами – город і кури. Або стане над калабанєв і дивисі в неї, поки її сі світ закрутит. А одного разу навіть впала туда – і то в новій сукєнці! То най теперичка сидит дома, тий мама з роботов будит сі справлєти перша від усіх ґаздинь. Вірусі не була зовсім німов. Нє, такво: вона була зовсім не німов, але ніхто не чув її балаканнє, хіба лиш пес Тузік. Якби він вмів, то був би розказов багато про Вірусю, про її мнєку душу. Так, так, дуже мнєку, Вірусі навіть єнде співала: «Тузік, тузік, – веселіла дівка, – гамай ґудзік, або Тузік, Тузік, мій гарбузік, чи просто Тузік-пузік, Тузік-пузік». Знай приспівує тий ще танцульки кругом пса по стирни виводит. Втішно її, дурні. Всі думали: чого Вірусі не говорит? – Я сі бою, – пояснила Вірусі мамі. – Би ті шляк трафив, – сказала на то мама. Одного разу Тузік всьо вивідов. Мама в’єзала фасолю, а пес качєвсі недалеко в будлаках. Вірусі виймала будлаки з Тузікової шерсти і ліпила їх собі кругом на сукєнку – аби було файно. Тузік почив качєтисі ближче до гридок і мама прийшла його поблагословити великов патильмагов. Але Тузік не дістов. «Воно таке велике, – мимрила Вірусі, – таке велике і котисі. А я така мала. А воно так сі поволи котит, поволи. Такий жирний клубок. І вночи сі котит, і вдень…» Мама посадила Вірусю на коліна і зачила з нив говорити. Вірусі напудиласі: певно ті будлаки мамі були треба…Але мама сі спитала, де Вірусі виділа той жирний клубок, бо вона й напровду загубила великий моток шнурка і тепер не мала чим підв’єзувати тички на фасолю. Як на то пішло, то мама ніґди і не била Вірусю – алево! Але трафлєлосі, так сі подивит що і бити не треба. Мовчит… «Я йєго виділа там, за фіртков, – хутко зачила Вірусі, – а вчера за Тузіковов будов, а зараз він мов прикотитисі сюда, але дись сі загубив. Він такий великий, більший від тої гори. Через него видно вас: ви такі великі, але клубок більший і я єго сі бою більше, бо ви не такі великі…». «Ну, йти собі», – сказала мама і ще якись чис ніжно провадила доньку очима. Вірусі тоди хтілосі скочити мамі на плечі або покрутитисі з нив за руки… І чого? Як би то не було, але відтоди Вірусі заговорила більше і вже не казала, що сі боє (чи того дурнуватого клубка чи ще якоїсь мари). А єден раз була сі признала мамі, жи, якщо чесно (лиш би с-те нікому не казали), то вона ще би хтіла вздріти той клубок, або ще щось таке страшне, бо тоди мама знов би посадила її собі на коліна і зачила з нев бесідувати. А так диви і до міста би разом пішли, і на ріку… |
 ч
|