Каріне Мараджян

Японці: мова і самосвідомість

У перші дні по приїзді в Токіо я помітила в натовпі европейське обличчя і в мене виникло відчуття, ніби зустріла давнього знайомого, якому нічого не треба пояснювати. Однак уже через пів року я несподівано спіймала себе на думці, що, дивлячись на европейця, який зайшов у поїзд, я помічаю дивну незграбність його рухів і надто високий зріст. Шести місяців, прожитих у Японії, виявилося достатньо для того, щоб мимоволі почати себе ототожнювати з навколишніми і дивитися на світ їхніми очима. Чому ж японці та европейці так по-різному бачать один одного? Що, на думку мешканців японських островів, відрізняє їх від инших народів?

Пошуки свого місця у світі давно хвилювали японців, які перебували в затінку великої цивілізації Китаю. Традиційний китайський світогляд походив із китаєцентричної моделі. Центром світу вважався Китай, а всі навколишні країни не піднімалися понад статус варварів. У XVII-XVIII ст. японські вчені були серйозно занепокоєні тим, як, не відкидаючи авторитетної для них китайської моделі світобудови, гідно вписати в неї Японію і не образити національних почуттів її мешканців виділеним для них становищем «варварів». Вихід із дражливої і делікатної ситуації було знайдено – країну стали називати «божественною» (сінкоку), оскільки традиційна японська історіографія потверджувала божественне походження імператорської династії. Природньо, що країна не могла бути «варварською» і «божественною» водночас! З’явились навіть географічні карти, на яких у центрі світу знаходилася Японія, а довкола неї розташовувалися инші країни.

[...]

Після поразки у Другій світовій війні японський націоналізм зазнав гучного фіяско, а необхідність перегляду поглядів виявилася дуже болісною проблемою. В епоху «економічного чуда» в Японії на стику різних гуманітарних наук сформувався новий напрямок – ніхондзінрон, який японознавці традиційно розшифровують як «теорія винятковости японської раси». Книги, написані з таким підходом, й досі періодично з’являються на прилавках японських книжкових магазинів і мають попит. Серед публікацій такого ґатунку було багато псевдонаукових і абсурдних одкровень, але були й цікаві дослідження.

Одною з найцікавіших і найбільш новаторських була запропонована професором соціяльної антропології Токійського університету Тіе Накане концепція домінування вертикального структурного принципу, на основі якого будуються стосунки між індивідами.

Єрархічні зв’язки («вищий-нижчий») виявляються на багато порядків значимішими, ніж співвідношення між рівними. Наприклад, конфуціянська традиція як нормативні соціяльні зв’язки виділяла стосунки між володарем і підданим, батьком і сином, чоловіком і жінкою, старшим і молодшим, і лише на останньому місці – стосунки між друзями.

Не випадково японське суспільство завжди твердо дотримувалося принципу спадковости, який виявлявся вагомішим аргументом, ніж особисті здібності і таланти (такі важливі для европейського індивідуалізму!).

Цікаво простежити, наскільки ця особливість японського менталітету відобразилася в мові, адже саме мова може дати нам ключі для розуміння того, як японці сприймають себе та инших.

По-перше, орієнтація на єрархічний принцип втілилася в існуванні двох стилів, які чітко розрізняються, – ввічливого і невтрального, вибір яких продиктований зовнішніми обставинами (ступінь знайомства, офіційна чи неофіційна обстановка та ин.). По-друге, і це загальновідомо, однією з найбільших проблем для іноземних студентів, як правило, є вживання дієслів ввічливости: одні можуть вживатися лише в розмові з вищими за рангом, инші – лише в розмові з рівними чи нижчими (за рангом чи за віком). Не кажучи вже про те, що для опису вчинків імператора традиційно вживаються тільки особливі слова, що пасують цій маєстатичній особі.

У межах соціюму вертикальну єрархічну вісь завершує (чи, радше, вивершує) постать імператора, який, згідно з японською мітологією, має божественне походження. Отже, японці, які історично (і географічно – внаслідок острівної ізольованости) були етнічно гомогенною групою, відчували свій безпосередній зв’язок з богами, втілений в особі імператора. Скидається на те, що свідомість і є тою основою, яка, з одного боку, зближує всіх японців, а з иншого – протиставляє їх усім иншим народам. У цьому сенсі досить символічно, що в 1940 р. японський уряд присвятив відкриття конгресу японців – жителів инших країн 2600-ій річниці від дня народження легендарного засновника країни – імператора Дзімму, підкресливши цим їх приналежність до предків мітичного героя. Відзначимо також, що більшість цих японців не утворювали за кордоном замкнутих общин, але, попри це, зберігали японське підданство і перманентні зв’язки з японськими дипломатичними (і не лише) представництвами. Що, зрозуміло, й призвело в 1941 р. в Америці до їх масового інтернування й ув’язнення в таборах.

Принагідно зауважу, що японцям, без сумніву, знайоме структурування простору не лише по вертикалі, а й по горизонталі. В японській мові існує три типи займенників, які знаходяться ніби в трьох різних просторових площинах – коре, соре, аре, що приблизно відповідає нашим «цей», «той» і «он той». Залежно від того, про яку зону (ближнє коло, середнє чи дальнє) йдеться, може змінюватися стиль мовлення, тип використовуваних дієслів. Найменше зацікавлень, як правило, викликає «дальнє коло» – можливо, звідси й традиційна нелюбов до иноземців (яка дивним чином поєднується з терпимістю до инакшости).

Дозволю собі невеличкий відступ особистого характеру. Я прожила в Японії рік, винаймаючи квартиру у японських господарів, які досить швидко стали мені добрими друзями, або, як я їх називала, «моїми прийомними японськими батьками», які доклали безліч зусиль для того, щоб мені було зручно, цікаво і несамотньо в чужій країні. Більшість моїх колег в один голос запевняли мене, що мені неймовірно поталанило. Можливо, вони мали рацію. Мене вразило инше – я зустріла дуже багатьох европейців, які відверто ненавидять Японію і живуть у ній лише через можливість заробити тут великі гроші.

І найбільше їх дратувало те, що вони не могли інтегруватися в японське суспільство і завжди залишалися чужинцями. Справді, ніхто з нас не може стати японцем, але ж по-справжньому ми не можемо стати ні французами, ні навіть американцями. Японія надає унікальну можливість свободи вибору: або ви любите цю культуру, і тоді вона приймає вас і обдаровує вас дивовижним за своєю досконалістю переживанням краси світу, або ви відштовхуєте її від себе і назавжди залишаєтесь гайдзином (яп. «иноземець»). Останнє зовсім не означає, що до вас почнуть ставитися ще гірше, просто дистанція між вами і вашими партнерами не стане коротшою.

Втім, повернімося до нашої теми. Ще одна особливість японської мови, яка багато може прояснити для нас, – це т. зв. «розділеність чи спільність контексту», така характерна для носіїв мови. На думку японських лінгвістів, европейським мовам притаманна чіткість, категоричність і повна вербальна «озвученість» думки, у той час як у японському мовленні великого значення надається натяку, незавершеності фрази, униканню жорстких відповідей (так-ні), ухилянню від відповіді. Иншими словами, в европейських мовах більше виявляється установка на монологізм мовлення, а в японській мові – на діялогізм, коли партнер мусить вловлювати вашу думку ще до того, як ви її висловили. На одному із семінарів японської мови японський професор, який працює в Лондоні, навів такий приклад. Один із його англійських колег запросив його на знаменитий мюзикл «Кетс». У відповідь японець, дещо завагавшись, відповів: «Тьотто», що дослівно означає «трохи». Його партнер одразу ж почав пояснювати, який це відомий спектакль і як важко купити на нього квитки, чим остаточно збентежив японця, який насправді вже відповів відмовою на його запрошення. Якби його співрозмовником був японець, він би миттєво зрозумів, що «тьотто» насправді є всього лиш завуальованою і пом’якшеною (щоб не образити партнера) формою відмови.

Ще одним доказом того, що саме мова диктує стиль і стереотип поведінки, є влучне спостереження японіста І. Р. Савельєва, який займається проблемою японської еміграції. Він зазначає, що не раз був свідком того, як темпераментні латиноамериканці японського походження, «невимушено розмовляючи іспанською і португальською мовами, ставали скутими і церемонними, переходячи на японську». Тут ідеться про друге і третє покоління ніккейдзин (так у Японії називають іммігрантів) у Латинській Америці, які в 1990 р. отримали право на рееміграцію.

Багато з них вивчали японську мову ще до приїзду в країну в місцевих японських школах. Однак саме мова виявилася каменем спотикання на шляху налагодження контактів у місці праці і в повсякденному житті. За словами Савельєва, проблема освоєння мови пов’язана не так із її складністю, як із тим, що стереотип поведінки, нав’язуваний японською мовою, є чужим для ніккендзин, які виросли в латиноамериканському етнокультурному середовищі. Тому зараз у Японії виходить кілька газет португальською мовою для майже двохсоттисячної армії латиноамериканських робітників і студентів, а з 1996 р. працюють португаломовні та іспаномовні канали на приватному супутниковому телебаченні.

Спільність контексту, вміння налаштовуватися на свого співрозмовника й швидко реагувати на ті сигнали, які він вам посилає, сильно відрізняє носіїв японської мови (та й культури загалом) від европейців. «Запрограмованість» на створення максимально комфортної атмосфери для співрозмовника, як вважають дослідники, значною мірою пов’язана з особливостями географічного розташування країни, площа якої перебуває в диспропорції з її значним населенням.

Необхідність компактно використовувати простір виховала в японцях не лише мінімалізм (любов до мініятюрних садів і вміння змінювати простір свого житла за допомогою ширм і вбудованих шаф), а й рідкісне вміння піклуватися про комфорт ближнього.

Імовірно, саме цим можна пояснити абсолютно незрозуміле для иноземців поєднання двох значень в одному слові – сумімасен: дякую і вибачте. Приймаючи подарунок, ви одночасно дякуєте за нього і просите вибачення за незручності, завдані самим фактом необхідности його придбання.

Одним із найбільших хибних уявлень про Японію є поширена думка, як японці цінують природу і вміють вписувати свої будівлі в будь-який природній ландшафт. Безумовно, японці в якомусь сенсі ближчі до природи, ніж европейці, і вони вміють цінувати красу, незалежно від того, чи це холодний місяць, чи простенька квітка. Але все, що ми бачимо в Японії: дивовижні квітучі дерева, бамбукові ліси, крихітні садочки біля кожного будинку, які з любов’ю відтворюють всі складові світу (гори, ріки, водоспади та ин.), – насправді створені довгою і кропіткою працею. Часто хащі, що оточують храм, виявляються не дуже давніми насадженнями, в деяких храмах цього не лише не приховують, а навпаки – з гордістю говорять, що на вирощування мохів, які прикрашають сад, пішло кілька сотень років і зусиль багатьох поколінь ченців, що мешкали там. Можна сказати, що японська культура, яка декларує цінність всього естетичного і природнього, за своєю суттю є культурою «рукотворною». Японці знову й знову намагаються відтворити світ в його цілісності і досконалості.

Переклала Галина Крук