Оґюстен Кабанес, Леонард Нас

Фанатизм мови

Зрівнювальне «ти»

Революція відбилася не лише на установах і на людях, а й на самій мові. Зміни, яким піддалося поточне мовлення від 1789 до 1795 рр., можуть слугувати цікавим матеріялом для детального дослідження. При цьому нам напевне трапилося б чимало образних слів і виразів, які мали лише тимчасове значення й ненадовго пережили події, котрі їх породили. Тоді як багато слів було запозичено з иноземних мов, инші ж просто змінили своє первісне значення, а згодом, унаслідок тривалого вживання у цьому новому сенсі, так і зосталися зміненими назавжди: слова budget (б’юджет), motion (поштовх, пропозиція), club (клуб) та чимало инших прийшли з Англії й остаточно ввійшли до французької мови; инші – французького походження, як-от constitution (конституція), convention (конвент), aristocrate (аристократ) набули сенсу, відмінного від попереднього. Поза тим, виникло й чимало цілковито нових термінів, приміром: revolutionner (революціонерити), lanterner (вішати на ліхтарях – ліхтарити), septembriser, semtempriseur (вереснити, вереснист), guillotine, guillotineur, regicide et sans-cullote (гільйотина, гільйотинувати, царевбивця і санкюлот); вони постійно з’являлися в листівках того часу, виражаючи характер і спрямування тієї преси. Санкюлотська говірка-жарґон стала обов’язковою для всіх. П’ятнадцятирічний молодик без церемоній «тикав» до вісімдесятирічного старця, учні – до професора, челядь – до пана. Листи до міністрів починалися словами «громадянине-міністре», а далі вже було обов’язково писати безпосередньо на «ти». Це знівельоване звертання прижилося, власне кажучи, лише 1793 року, але перший приклад такого ставлення нижчих до вищих можна було спостерігати ще десь три роки перед тим. Напередодні демократичної урочистости, свята Федерації, фанатик революції Ніколя Бонвіль, редактор сатиричного журналу «Залізна паща» (La Bouche de Fer), написав відкритого листа до Людовіка ХVІ, закликаючи його долучитися до народної справи. У цьому дивному посланні, датованому 6 липня того ж року, вельми фамільярно звертаючись до монарха, авторитет і престиж якого під впливом нових ідей чи не щодня падав, він писав: «Ти лише один в усій державі не почув падіння Бастілії, що сколихнуло весь світ і похитнуло всі земні трони. Ще не пізно виправити помилки твого розпусного виховання і за допомогою свого озброєного народу позбутися тиранії придворних, для яких ти сам є лише першим із рабів... народ спромігся відділити государя, у гідність котрого вірить, від банди його віроломних слуг... Спроможися й ти, своєю чергою, збагнути різницю між поведінкою, що личить недоторканому королеві, і різними дрібними, але дражливими інтригами, що служать лише приватним інтересам»¹.

Досі звертання до короля на «ти» було привілеєм самих тільки поетів, але, до прикладу, у словах Буало, звернутих до Людовіка ХІV, звісно, не чути й тіні презирства чи фамільярности, коли він мовить:

Королю великий, припини звитяги!
Чи я писання припиню...

Приклад Бонвіля лишився, проте, поодиноким; звертання на «ти» в той час іще не проникло в маси – воно стало всезагальним лише трьома роками згодом².

За клопотанням депутації від народних товариств Парижу Конвент напів офіційно санкціонував всезагальне зрівнювальне звертання: на «ти». Підвалини нашої мови (так говорив один із членів депутації) мають бути для нас такими ж дорогими, як закони нашої республіки. Ми розрізняємо три особи однини і три особи множини, але, всупереч цьому правилу, дух фанатизму, гордощів і феодалізму призвичаїв нас при звертанні до однієї особи вдаватися до множини. «Результатом такої хиби є чимало лих: вона гальмує розвиток санкюлотів, підтримує пиху в людях розпусних і, під виглядом поваги, є по суті лестощами, що розхитують підвалини братерства. Коли ці міркування виголосили всім народним товариствам, ті одностайно присудили клопотатися перед вами про закон проти цього хибного звичаю. Першим благом, яке принесе ця реформа, буде утвердження достеменної рівности, бо в майбутньому люди не вважатимуть себе вищими, говорячи до санкюлота «ти», коли той відповідатиме їм також на «ти», а внаслідок цього поменшає пихи, зітреться різниця між людьми, зникне ворожість, посилиться зрима близькість, зросте потяг до братерства, а себто й до рівности»³. На завершення своєї промови делегат просив видати декрет, у якому всім республіканцям – під загрозою оголосити їх «підозрілими» й «підлабузниками» – наполегливо пропонувалося звертатися на «ти» до всіх без різниці чоловіків і жінок, коли вони будуть в однині. Згідно з пропозицією Філіпа, було вирішено надрукувати цю промову в офіційному Б’юлетені, з почесним відгуком Конвенту. Инший делегат пропонував означити словом «ви» аристократів, замість чинного «пан (monsieur)». Але цю пропозицію було відкинуто⁴. Відтоді звертання на «ти» набуло право на громадянство в революційному мовленні. Конвент допустив його до вжитку.

Наслідки такої постанови не забарилися: представники Конвенту, які одержували від нього особливі доручення, у своїх зверненнях до місцевої влади⁵ першими відмовляються від застарілих формул звертання й замінюють їх новими, більш відповідними принципам рівности. Звичайні громадяни стають урівні з членами паризької Комуни⁶, звертаючись до них запанібрата – на «ти».

Цей громадянський звичай було засвоєно з тим дужчою охотою, що він нагадував звичаї давніх римлян, які не мали иншого звертання. В епоху революції античне життя наслідували навіть у дрібницях. Революціонери тієї доби запозичали у древніх не тільки їхніх героїв, імена, костюми, а навіть і саму граматику. Хіба могли катони, брути й ціцерони з 1793 року мовити до своїх співгромадян «ви», коли їхні прообрази з римської трибуни гриміли своїми «tu quoque»⁷? У таких випадках завжди цікавою є думка сучасника. У своєму «Сільському листку» (Feuille villageoise) публіцист Женґене (Ginguene) 2 січня 1795 року (Тридник, 13 нівоза ІІ року) писав: «Висновок однаковий – як з погляду розуму, так і з погляду рівности: тільки дурнувата звичка може змушувати вдаватися до множини, коли звертаєшся до однієї людини. Конвенту запропонували видати з цього приводу особливий декрет, але Конвент, вважаючи французів достатньо дорослими, дійшов висновку, що вони й самі здатні засвоїти цей урок. У Конвенті, в клубі якобинців, в усіх народних товариствах, у секційних зібраннях, у департаментах, у Комуні, в міністерських канцеляріях, в усіх управліннях уже звертаються на «ти», і небавом «ти» владарюватиме повсюди. Греки й римляни гадки не мали, що звертаючись до однієї людини у множині, можна виявити до неї повагу. Наші предки, котрі створили нашу мову, були феодалами, аристократами. Тепер аристократії вже нема. Пристойна фамільярність задає тон справдешній рівності. Можна бути з усіма на «ти», нікого не кривдячи, і братерські слова «ти» й «тебе» – повинні звучати не грубо й принизливо, а із дружнім братерським почуттям. Коли істинні санкюлоти і так звані «люди з товариства» (gens comme il faut) (за умови, що останні ще довго протягнуть) говоритимуть одне до одного «ти», то перший вивищиться, а другий понизиться, і так обидва сягнуть того самого демократичного рівня».

Не минуло й року, як цей прихильник урівнювального «ти» вже звіряється у своїй зневірі:

«Торік я, проповідуючи всезагальне «ти», захоплювався його братерським характером. Але слова «ти» й «тебе» запанували, не принісши жаданого братерства; натомість, звертання на «ти» стало начеб невід’ємним від грубощів. Двоє негідників: один просто озброєний розбишака, яких зустрінеш хіба в лісі, а инший – лакуза якоїсь робесп’єрівської святенниці, увірвалися до моєї мирної оселі, щоб заарештувати мене; вони казали «ти» до мене, до моєї дружини й до нашої несміливої чесної служниці. І жодного братерства я в цьому не помітив. Мені грубо казали «ти» й потім, у Революційному комітеті, а згодом і в Сен-Лазарській в’язниці – вартівник Семе з його жахливим наступником Вернеєм, і наглядачі, й поліцейський Берґо, і комісар В’язничої народної комісії; мені випало б іще почути це «ти» від негідника Дюма, а, можливо, й від достойного виконавця його наказів – ката, як це було з десятками моїх нещасних безневинних товаришів 6-го, 7-го і 8-го термідора. На моє щастя, переворот 9 термідора перешкодив завершенню цього досліду. Поміркувавши над займенником «ти», я став схилятися в бік «ви», з яким я, проте, ніколи остаточно не розставався.

Як тоді, так і тепер я відповідаю на «ти», коли до мене звертаються на «ти», і на «ви», коли мені говорять «ви».

Багато хто вважає, що слово «ти» є виявом найчистішого й найпалкішого патріотизму, проте це люди, які, не зробивши і кроку вперед, гадають, що вже досягли мети».

Женґене, ясна річ, був не єдиним зневіреним республіканцем, який помітив, нехай і трохи запізно, що республіка знадобилася не лише заради руйнації старого ладу, а й для створення чогось натомість.

Театр, який завжди вірно відображає дійсність, відгукнувся, звісно, на це нововведення, однак не для того, щоб його висміяти, а навпаки, щоб популяризувати. 3-го нівоза ІІ року в Національному театрі йшла п’єса «Абсолютна рівність, або «Ти й тебе». У першій же сцені автор устами одного з персонажів мовить: «Для забезпечення рівности межи братами-республіканцями ми вимагаємо, щоб у майбутньому всі були між собою на «ти». У другій яві пан довго навчає свого служника вживати слова «громадянин» і «ти»⁸.

Ступивши на такий шлях, реформатори вже не були здатні зупинитися. З умовного і припустимого, «ти» незабаром стає вже обов’язковим⁹.

Для тих, хто має щодо цього сумніви, наведемо такий документ. Це витяг із протоколів засідання Революційного комітету департаменту Тарн від 24 брюмера ІІ року республіки (1793 р.). «Революційний комітет, убачаючи своє основне призначення у знищенні зловживань старого режиму і визнаючи,

1) що заміна слова «ти» словом «ви» при звертанні до однієї особи, коли йдеться про зовнішні ознаки: з одного боку, вищости, а з иншого – принижености, є кричущою несправедливістю;

2) що одвічні принципи рівности не допускають, аби громадянин звертався до иншого на «ви», а у відповідь чув би «ти»;

3) що слово «ви» у звертанні до однієї особи, порушуючи непохитні закони розуму, суперечать не тільки здоровому глузду, а й суворій правдивості, бо одна особа не може бути водночас кількома особами;

4) що у мовах вільних народів ніколи не припускалося безглузде звертання на «ви», коли йшлося про одну особу і, зрештою,

5) що мова відродженого народу не може бути рабською, якою вона була досі, а повинна стати зовнішньою ознакою й ґарантією народного відродження; – постановляє:

І. Слово «ви» у займенниках і дієсловах, коли йдеться про одну особу, викинути з мови вільних французів і в усіх випадках замінити на слово «ти».

ІІ. У всіх актах, як публічних, так і приватних, писати, коли йдеться про одну особу, замість «ви», слово «ти».

ІІІ. Цю постанову віддрукувати, опублікувати й розіслати всім народним товариствам та урядовим установам Тарнського департаменту»¹⁰.

Цілком вірогідно, що це не єдиний зразок офіційної розправи наших предків із нашою мовою.

Звертання на «ти» довго зберігалося у революційній армії¹¹. Генерал Біґаре говорить у своїх мемуарах, що «якби офіцер чи солдат наважився звернутися до ад’ютанта не на «ти», той протнув би зухвальця палашем». Наполеону нелегко було викорінити цей звичай. Деякі з його маршалів, між иншими і Лан, не переставали звертатися на «ти» навіть до нього самого. Старі вояки, озиваючись до «стриженого курдупля» (petit tondu), нерідко забували про придворний етикет.

Инші часи – инші звичаї: під час реставрації, за словами ґенерала Ламарка¹², він був свідком того, як старий ґренадер покинув службу й пішов у відставку лише тому, що якийсь прапорщик звертався до нього на «ти».

«Якби він іще ходив зі мною в походи і слухав разом зі мною посвист ядер, я б йому подарував, але ж він шмаркач!»

На це молодик міг би заперечити, що говорячи до старого «ти», він тільки корився найчистішим традиціям Великої французької революції.

¹Ант. Кайльо. Mémoires pour servir a l´histoire des moeurs et usage des Français. Париж, 1827, т. ІІ.

²За словами Олара (La Revolution française. XXXIV p. 482 et suiv.), першою закликала французів до виявлення всезагальної рівности через звертання одне до одного на «ти» дама шляхетного походження, донька кавалера Гінемана де Кераліо, професора Військової школи, члена Академії мистецтв і редактора «Journal des savants».
Пані де Кераліо була визначною «синьою панчохою» – письменниця, авторка різних романів, історичних книг, перекладів тощо. Вона вийшла заміж за лютихського адвоката Робера і після весілля, будучи патріоткою, відкрила салон, який об’єднав найпомітніших республіканок. Вона навіть заснувала першу демократичну газету, яку сама й редагувала.
У своїй газеті, що називалася «Mercure national», в числі від 14 грудня 1790 року, у статті «Про вплив слів і про силу звичаю», пані Робер під псевдонімом «К. Р... людина вільна» вперше запропонувала всім звертатися на «ти».

³Bulletin de la Convention, засідання 10-го брюмера ІІ року.

⁴Moniteur universel, число за 2 листопада 1793 року.

⁵Moniteur за 25 листопада 1793 року.

⁶ Лист авторів водевілів «Radet et Desfontaines» до Паризької комуни(Moniteur за 27 листопада 1793).

⁷«Tu quoque fili» – «І ти, мій сину». Останні слова Цезаря, звернені до Брута, коли він помітив його серед своїх убивць. Як кажуть, Брут був його сином. (Прим. пер.)

⁸Moniteur від 18 нівоза ІI року.

⁹Від 1791 року газета «Le Pere Duchesne» Гебера вимагала, щоби звертання на «ти» як ознака рівности було обов’язковим для французів.

¹⁰Intermédiaire за 30 серпня 1892 року.

¹¹У флоті звертання на «ти» було запроваджено майже водночас з армією. 28 брюмера ІІ року морський міністр в офіційному документі звертався до представника морського департаменту у Бресті ще на «ви», але через два дні в офіційному листуванні вже з’являється «ти». Воно знову зникає після 8 флореаля ІІ року (Intermédiaire за 10 серпня 1892 року).

¹²Memoores et souvenirs, т. І.

Переклала Лариса Андрієвська