Михайло Міщенко

Мова і політичне життя

Роль мови в політичному житті стає особливо помітною в умовах білінгвізму. Якщо, скажімо, навіть за часів існування Совєтського Союзу для литовця чи естонця рідко виникала дилема, якою мовою - рідною чи російською, розмовляти (для того, щоб розмовляти російською, більшості прибалтів потрібно було спочатку її досконало вивчити), то для українців, більшість яких володіють обома мовами (хоча й часто у їх «суржиковому» стані) та живуть у двомовному середовищі, рішення, якій мові віддавати перевагу у спілкуванні, приймається в результаті свідомого, часто саме «ідеологічно обумовленого» вибору. При цьому, вибираючи мову для спілкування, людина фактично робить вибір на користь певного соціяльного стереотипу життєтворення і соціотворення, який уже «прописаний» традицією вживання мови у даному соціокультурному середовищі.

Особливості менталітету (у тому числі й політичного) пов’язані з певними стереотипами реагування індивідів та спільнот на соціяльні події, стандартні соціяльні ситуації. Ці стереотипи визначаються соціокультурними нормами, які, своєю чергою, пов’язані із певними світоглядними моделями, що виступають в ролі світоглядного обґрунтування цих норм, на основі яких безпосередньо формуються ментальні та емоційні стереотипи реагування на події у соціюмі та особистому житті. Ці стереотипи закріплюються в тому числі й у мові.

Як відомо, фіксацію особливостей менталітету у мові досліджують такі наукові дисципліни як етнопсихолінгвістика і лінгвокультурологія. Одним з основних теоретичних постулатів, на які вони спираються, є гіпотеза лінгвістичної відносности Е. Сепіра і Г. Уорфа. Суть її зводиться до того, що люди, які говорять різними мовами і належать до різних культур, по-різному сприймають світ [1] . У зв’язку з цим можна згадати відомий вислів Л. Вітґенштайна: «Ми бачимо й усвідомлюємо лише те, що можемо назвати».

Уже на рівні формування певних «мовних кліше» носії тієї чи иншої мови переймають певні стереотипи світосприйняття та оцінки явищ дійсности. Як найпростіший приклад можна, скажімо, навести таке стійке та розтиражоване совєтськими засобами масової інформації словосполучення як «німецько-фашистські загарбники», що зумовило стійкий стереотип «німець=фашист», або, щонайменше, «цілком можливо, що фашист». А тривале вживання словосполучення «український буржуазний націоналізм» призвело до того, що автору досить часто доводилося зустрічати в Україні людей, які щиро дивувалися, коли дізнавалися, що націоналізм буває не лише українським. Це дозволяє В. Красних розглядати національну мову як прояв «ментально-лінгвального комплексу» [2] . «Мова є частина соціяльної пам’яті, сукупність значень (не мовних), що становлять орієнтовну основу діяльности» [3] , вона дозволяє передавати певні світоглядні настанови та соціяльні настрої з покоління в покоління.

«Кожна людина володіє індивідуальним когнітивним простором (ІКП), набором колективних когнітивних просторів (ККП) тих соціюмів, в які вона входить, і когнітивною базою (КБ) тієї національно-культурної спільноти, членом якої вона є. На національному рівні простір представлений «національним культурним простором», який розуміється як інформаційно-емоційне («етнічне») поле, як сукупність усіх індивідуальних і когнітивних просторів, як все різноманіття реально існуючих і потенційно можливих знань та уявлень носіїв національного ментально-лінгвального комплексу» [4] . «Когнітивні простори і когнітивні бази формуються когнітивними структурами, які розуміються як змістовна форма кодування та зберігання інформації». Серед когнітивних структур виділяються феноменологічні (ФКС) і лінгвістичні когнітивні структури (ЛКС). (...) ЛКС найбільш безпосереднім способом беруть участь у формуванні мовної картини світу, «матеріялом» формування (концептуальної, образної) картини світу служать у першу чергу ФКС. Останні мають (чи можуть мати) вербальну «оболонку», тобто виступають у парі з лінгвістичними» [5] .

Отже, «мовна картина світу» відіграє істотну роль у формуванні ставлення індивіда до світу, до суспільних полій та явищ, до соціяльних суб’єктів, у виділенні індивідом «соціяльних типажів» та у формуванні ставлення до них. Особливості мови різних соціяльних та соціяльно-демографічних груп значною мірою відображають особливості сприйняття та ставлення до соціяльної реальности, ціннісні орієнтації цієї соціяльної групи. Крім того, особливості мови представників групи «транслюють» стереотипи світосприйняття, світоставлення та світооцінювання і закріплюють їх у свідомості як членів цих груп, так і тих, хто до них не входить. Так, наприклад, у шістдесятих роках минулого століття молодіжний сленг виник як наслідок появи нового феномену – «молодіжної субкультури», для якої було характерне заперечення багатьох соціяльних норм «дорослого» суспільства. Молодіжний сленг соціялістичних країн Східної Европи, насичений англомовними словами, до того ж, відображав кризу довіри молоді до «соціялістичних цінностей», що було по суті було свідченням «початку кінця» соціялістичної суспільно-політичної системи.

У країнах з білінгвальним середовищем, до яких належить й Україна, кожна з уживаних мов також має власні, відмінні від «мови-сусідки», лінгвістичні та феноменальні когнітивні структури. Значною мірою проблема «референтности» тієї чи иншої мови в умовах білінгвізму, домінування чи деградації певного мовного середовища пов’язана насамперед з прихильністю громадян-білінгвів до феноменальних когнітивних структур, які пов’язані з певною мовою. Внаслідок більшої прихильности суб’єктів комунікації до ФНК, пов’язаних з певною мовою, вони все більше віддають перевагу цій мові, або відмовляючись від вживання «мови-сусідки», або залишаючи за неї обмежені сфери вжитку.

Згідно із стереотипами суспільної свідомости, що склалися в Україні ще в «донезалежний період», російська мова - то мова соціяльної еліти та представників влади (за винятком ситуацій, коли цього вимагав офіційний протокол), «за термінологією Р. Барта, - пише О. Забужко, - «енкратичний соціолект», тобто такий різновид національної мови, на боці якого виступає державна влада на противагу соціолектові «акратичному», опозиційному. Його єдиним органічним середовищем уявляється мені безособовий інтер’єр вельможних кабінетів: тьмяний відсвіт полірованого дерева, ошатні килимові доріжки, гіпсовий Ленін на червоно задрапованій підставці... Отут доречно звучав і знаменитий хрущовський «комунізьм», і не вимовні для нетренованого словесні конструкції з «повишенієм усілєнія», а чи «усілєнієм повишенія», і, чого гріха таїти, поширений уже по цілій країні «апаратний мат». Але від самого припущення, що в цих мурах могло пролунати що-небудь на кшталт: «А послухайте-но, чоловіче добрий, яка мені оце трапилася пригода», – віє чимось протиприродним» [6] .

Отже, ситуація «двомовности» передбачає не «паралельне» вживання кожної з мов, коли будь-яка з них вживається в одній і тій самій ситуації за вільним вибором особи, а насамперед виокремлення сфери та способу вжитку кожної мови, задання соціяльного стереотипу носія кожної з мов і створення асоціятивно-смислового поля, пов’язаного з кожною з мов.

Тобто у двомовному середовищі кожна з мов має певний «імідж» і навіть може бути прив’язаною до певної ідеології. Так, у роки Великої французької буржуазної революції революційна влада активізувала політику поширення єдиної французької мови у національних регіонах Франції, мотивуючи це тим, що французька – це «мова свободи і визволення», у той час як мови провансальців, басків, корсіканців, фламандців, ельзасців та инших народів Франції перетворилися на засіб увічнення «царювання фанатизму і забобонів (...) панування попів і аристократів» [7] . У тому ж дусі висловився свого часу й Перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов під час свого візиту до Мінська: «Чим швидше ми заговоримо російською, тим швидше ми прийдемо до комунізму!» – фактично оголосивши всі инші мови народів СРСР такими, що «гальмують» процес побудови світлого майбутнього. Вживання цих мов під впливом такої ідеологічної доктрини трактувалося як ознака, у ліпшому разі, малоосвічености, у гіршому – буржуазного націоналізму, антикомунізму, реакційности.

Щодо способу вжитку української мови за совєтських часів, то найбільш легітимним вважався її вжиток як мови «простого народу», «колгоспного селянства». Цей стереотип, як і стереотип носія простонародної «української» мови, досить широко репрезентований у совєтській масовій культурі (насамперед кінематографі) - мало яка з культових стрічок соціялістичного реалізму обходилася без відповідного «україномовного (точніше – суржикомовного) персонажу». Инший стереотип «українського» персонажу - ворог, зрадник (як правило, розумніший за попередній тип) – уже вирізнявся відсутністю мовного колориту, говорив, здебільшого, зіпсованою російською. І, нарешті, «освічений» українець, незалежно від того, позитивний цей персонаж чи негативний, навіть якщо це рафінований націоналіст, у совєтських кінофільмах у 99% випадків говорив чистою російською мовою, лише инколи вживаючи українські слова, як, наприклад, коли потрібно вимовити щось на кшталт «самостийная Украина» (очевидно словосполучення «независимая Украина» звучить недостатньо одіозно). Отже, за носієм української мови закріплювався стереотип «простакуватости», більш витончена особистість, навіть якщо вона «ворог», «націоналіст», все одно у творах совєтського мас-культу говорила російською.

Існування в громадській думці стійких стереотипів сфери вживання української та російської мов значною мірою пояснює низьку ефективність постсовєтської політики «українізації». Адже жоден закон чи адміністративна рекомендація не здатні проломити стіну суспільних стереотипів. І справа полягає не лише у звичці вживання певної мови. Річ у тім, що кожна мова несе в собі певний ментальний код, у якому закладено історичний досвід, світоглядні орієнтири, моделі світосприйняття носіїв мови. Тому спроба просто замінити українською російську призводить лише до того, що О. Забужко називає «дубль-новомовою», українською підробкою під російський оригінал. У такій ситуації українська опиняється дійсно «зайвою» мовою, якою не можна висловити всю глибину почуттів совєтської чи «постсовєтської» людини.

 З цієї точки зору українська може утвердитися в українському суспільстві лише в результаті «ментальної революції», коли вона проникає до суспільного життя радше не як мовний, а як соціяльний феномен, коли впровадження нової мови пов’язане із появою нових соціяльних реалій. Так, нікого не здивувало, коли наприкінці вісімдесятих років мовою політичних опозиційних мітингів у переважно російськомовному Києві майже виключно стала українська, що призвело до появи нового мовного стереотипу: якщо політик говорить українською, він, радше за все, «прогресивний ринковий реформатор», якщо російською – «комуніст» та «реакціонер», що, до речі, змусило і компартійну номенклатуру перейти у публічному вжитку на українську, витворивши тим самим новий варіянт «новомови», виголошуваної через парламентські «мікрохвони». Тобто створюваний у рамках совєтської комуністичної соціяльної мітології стереотип «антикомуністичности» української мови у період краху соціялістичної системи прислужився їй. Вона стала мовою «антикомуністичної революції», отримавши тим самим хоча б у політичній сфері імідж «прогресивної».

Зараз можна віднайти кілька сфер суспільного життя, куди увійшла українська, і це саме ті сфери, де суспільні зміни відчуваються найбільшою мірою: політична реторика, публіцистика, гуманітарна освіта і наука. Хочу підкреслити, саме гуманітарна, оскільки саме там особливо активно відбувався процес зміни наукової парадигми, що, врешті, потребувало і творення нової мови (не плутати з орвелівською «новомовою»), і воно найчастіше відбувалося вже на основі української.

Творення нової соціяльної реальности – це також і творення нової мови, так само як збереження, консервація того стану справ, що зараз існує у суспільстві - це також збереження колишнього стилю спілкування, а значить, і мовних засобів спілкування. «Диктуючи нам норми мислення, мова водночас задає і правила поведінки: приміром, звертаючись до затримуваного по-російськи, ви [автор звертається тут до співробітника міліції – М. М.] навряд чи станете пояснювати йому його право на адвоката (та й узагалі навряд чи станете щось пояснювати!) без ризику виглядати смішним, мов хлопчисько, що надивився голівудівських фільмів; вас зупинить «внутрішня інерція» тої мови, що нею десятиліттями вимовлялося «Вы арестованы» як вирок, як позбавлення з тієї миті будь-яких громадянських (і людських!) прав узагалі: зламати цю інерцію ой як нелегко, але тим уже хай сушать собі голову правоохоронці Росії... У нас же за «новою» державною мовою такої інерції не склалося, тут іще можна починати «з чистої сторінки», орієнтуючись відразу на стандарти, прийняті в країнах - членах Ради Европи. Инакше кажучи, українська як мова права дає країні ще один шанс розпрощатися з нашим - хай яким липким та невідчепним - «совковим» минулим» [8] .

У зв’язку з цим і «форсоване» впровадження української мови може надати їй «ведмежу послугу», якщо це впровадження не буде супроводжуватися оновленням суспільного життя, то українська мова просто дістане той самий баласт соціяльної інерції, який отримала російська мова, коли на її основі був створений совєтський «новояз».

Українська мова й досі залишається «акритичним соціолектом», тобто є, з одного боку, мовою опозиції, а з иншого - мовою переважно малозабезпечених прошарків населення, найчастіше чужою для соціяльної еліти. Соціологічні опитування свідчать, що чим вищий рівень доходів респондентів, тим рідше вони вживають у побуті українську мову і частіше - російську. Тобто відносно заможні верстви населення більшою мірою, ніж незаможні, орієнтовані на російськомовне спілкування і, очевидно, на російську культуру загалом.

Активна «деукраїнізація» більшої частини української соціяльної еліти відбувалася чи не впродовж всієї української історії. Так, за часів входження України до складу Речі Посполитої саме українська шляхта найбільшою мірою підпала під вплив польської культури, масово приймала католицтво і переходила на польську мову. Після входження України до складу Росії колишня козацька старшина, якій були надані права російського дворянства, досить успішно інтегрувалася до панівної еліти Російської імперії, значною мірою втративши українську національну ідентичність.

З иншого боку, не можна сказати, що «культурна денаціоналізація» була унікальною особливістю української соціяльної еліти. Так, можна пригадати і «галлізацію» російського дворянства, виховання дворянських дітей у традиціях французької культури (наприклад, княгиня Дашкова, майбутній Президент Російської Академії Наук, після заміжжя майже з нуля мусила вивчити російську, щоб спілкуватися з ріднею свого чоловіка), російська поетеса А. Ахматова до семирічного віку взагалі не володіла російською мовою.

Отже, ми можемо констатувати наявність ще одного традиційного стереотипу громадської свідомости України, що впливає на формування національної самосвідомости – це «непрестижність» української культурно-мовної орієнтації, уявлення про неї як переважно притаманну соціяльним аутсайдерам. Мовно-культурні орієнтації не можуть не впливати на ставлення до самої ідеї української державности і, відповідно, на перспективи розвитку України як самостійної держави. Подібні культурні орієнтації української соціяльної, та й політичної, еліти формують її соціяльну позицію і значною мірою пояснюють низький рівень патріотизму, відповідальности перед країною за свої дії.

Хоча, знову-таки, «акритичність», опозиційність української мови надає їй і певну соціяльну перспективу. Відстороненість від соціяльної еліти, а отже і від влади, надає їй шанс залишитися недискредитованою цією владою, а значить, дає шанс на майбутнє.

ч
и
с
л
о

35

2004