Наталя Тучинська

Мова і національна свідомість. Канадсько-український варіянт

Дженіс Кулик Кіфер, канадська письменниця українського походження, – авторка поетичних творів, оповідань, есеїстики і романів, серед яких найбільшого розголосу як у Канаді, так і в Україні набули два твори: роман «Зелена бібліотека» (The Green Library) та книжка «Мед і попіл» (Honey and Ashes), в якій авторка реконструює та мітологізує Україну на основі спогадів родичів-еміґрантів і власних вражень від роками вимріяної подорожі. За словами самої письменниці, кілька років вона намагалася «виписати свою етнічну приналежність, у прямому сенсі цього слова» (1). Роман «Зелена бібліотека» у канадському середовищі був прочитаний як текст-пошук канадської національної ідеї, в який органічно вплетені трагічні історії переміщених осіб, їхніх зруйнованих Другою світовою війною сімей, історії еміґрантських дітей, народжених поміж двох культур, й історія непростого кохання головних героїв, вихованих у різних соціокультурних середовищах. Іва Чаун, що її очима читач бачить розвиток подій у творі, у зрілому віці несподівано дізнається про своє наполовину українське походження, і це одразу ж кидає її на роздоріжжя: в конфлікт вступають її роками сформована в певній національній площині особистість і новий погляд на етнічні стереотипи. Аналіз як реальної, так і символічної подорожі головної героїні роману до джерел свого роду, подорожі, яку вона здійснює в намаганні знайти своє справжнє місце в багатонаціональній канадській культурі, дає розуміння ролі мови й історії в процесі національного самовизначення особистости.

Національне самоусвідомлення еміґрантів, яке формується під впливом історичних та культурних дискурсів як країни походження, так і країни еміґрації, часто-густо виявляється розділеним навпіл поміж двох дискурсів і двох країн. Саме це «роздвоєння особистости» є спільним для трьох поколінь канадців українського походження, зображених у романі «Зелена бібліотека», однак кожне із поколінь шукає своїх методів примирення двох половинок душі, оскільки міцність зв’язку із країною походження та країною еміґрації у кожного виявляється різною. Якщо перше покоління можливість повернення до країни походження розглядає як цілком реальну (два персонажі «Зеленої бібліотеки» – пан Мороз та Оля Павленко – свідомо обирають повернення в Україну, причому пан Мороз насильно забирає з собою сина Олексу), то для другого покоління сама ідея повернення видається абсолютно неможливою (приклад дочки пана Мороза та Олі Павленко – Оксани Мороз). Третє покоління представляє головна героїня Іва (хоча номінально вона належить до другого, але ступінь «віддалености» від країни походження у неї саме відповідає третьому поколінню), і для Іви символічне «повернення» стає засобом визначення свого місця в країні еміґрації, яка добровільно обрана новою домівкою.

Тема «повернення» неодноразово використовувалась у художніх творах канадських письменників – представників національних меншин. Як зазначає критик Джозеф Півато, подорож (часто уявна) до країни пращурів допомагає нащадкам еміґрантів під иншим кутом оцінити роль родини у формуванні національної свідомости, а також змінює їхнє ставлення до канадського суспільства (2). Крім того, подорож до країни пращурів стимулює мандрівку назад у часі й надихає на переоцінку історичних фактів, які спричинилися до еміґрації. До символічного «повернення» країна походження видається нащадкам еміґрантів, якщо послуговуватися словами самої Дженіс Кулик Кіфер, «Країною Мертвих» (так письменниця назвала одне зі своїх оповідань), оскільки з сімейних історій, що передаються з покоління в покоління, як пише Джозеф Півато, «мертві пращури постають живішими за живих родичів» (2). Діти еміґрантів нерідко одержимі мрією про країну пращурів, яку вони (ре)конструюють зі спогадів родичів і мітологізують. Як багато инших письменників, Дженіс Кулик Кіфер відправляє Іву, героїню «Зеленої бібліотеки», мандрувати до Києва, бо тільки там вона зможе зрозуміти, хто вона і якого роду є насправді.

Готуючись до подорожі в Україну, Іва здійснює метафоричну «мандрівку» до землі пращурів, збираючи спогади першого та другого поколінь українців у Канаді. Розділи роману «Зелена бібліотека», які передують польоту героїні до Києва, повні ремінісценцій про родину Морозів, післявоєнних еміґрантів – переміщених осіб, що з ними Іва зіткнулася ще в підлітковому віці. У 1993 році сорокарічна Іва знаходить у поштовій скриньці фотографію жінки з хлопчиком, який навдивовижу схожий на її власного сина. Саме тоді закрадається перша підозра, що Іва може бути українського походження, тож свої пошуки вона починає з єдиних знаних їй українців – з родини Морозів. Оля Павленко (пані Мороз) підтверджує, що хлопчик на світлині – Іван Котелько, а його мати – українська поетка Леся Левкович, розстріляна в Бабиному Яру. Саме Оля Павленко зміцнює в Іви переконання, що Леся Левкович – її бабуся, у такий спосіб вперше встановлюючи зв’язок із «країною реальною не більше, ніж казкове королівство» (3). Оля Павленко грає роль казкаря, який мітологізує країну пращурів; обмовившись, що Леся Левкович – «чудова поетка», вона відкриває Іві цілий світ українського Ростріляного Відродження. Якщо в повоєнні роки Оля, прибиральниця в будинку Чаунів, через своє незнання англійської сприймалася Івою та її канадським оточенням як представниця найнижчого класу, то кілька десятиріч по тому Іва з подивом дізнається, що Оля не тільки легко опанувала англійську мову, а й що вона має дві вищі освіти та належить до інтелігенції. Незважаючи на вільне володіння англійською і на істотну зміну статусу в країні імміґрації, для Олі Павленко визначальним фактором національної ідентифікації лишаються українська мова й культура.

До першого покоління еміґрантів у Канаді належить і Іван Котелько, який виявляється батьком Іви (суголосність імен батька й дочки не випадкові). Дізнавшись про своє справжнє походження, Іва занурюється в українське минуле; в міській бібліотеці вона знаходить «законсервовані історії Другої світової війни» (3) і вперше починає по-иншому оцінювати стереотипи, які склались у канадському суспільстві стосовно національних меншин. Мітична істота українця, що постає зі сторінок книжок, – це Переміщена Особа, яка для Іви має обличчя Івана Котелька. Героїня вперше починає усвідомлювати, що після таборів для біженців у Європі переміщені особи, потрапивши до Канади, опинилися також у таборах, тепер уже змушені «рубати нескінченні шереги дерев» (3), їм доводилося змиритися «з тим, як до них усіх ставляться канадці в таборі: як до другосортних, другорядних людей: з презирством менш убивчим, ніж відчували Ausländer та Ostarbeiter, та все ж презирством» (3). Можливо, саме тому Іван Котелько так і не схотів вивчити англійської мови і ніколи не прагнув вийти за межі українського ґета в Канаді. Для нього послуговування виключно українською мовою є певною мірою маніфестацією своєї відмінности, чужорідности в канадському суспільстві.

Друге покоління еміґрантів, для якого поняття «дому» й національної приналежности є найбільш проблематичним, уособлює дочка Олі Павленко – Оксана Мороз. Оксана цурається країни пращурів, вона навіть відмовляється підтримувати зв’язок із братом Олексою, який повернувся в Україну разом із батьком. Для неї «Олекса не існує. Вона викреслила його існування. Оксана обрізала пам’ять, як власні коси» (3). Не усвідомлюючи цього, тотальним запереченням свого походження Оксана позбавляє себе унікальности, особистости, індивідуальности. Відвідуючи Оксану вдома, Іва збентежена анонімністю, стерильністю її хати: кімнати «сліпучо безбарвні і впорядковані, нема нічого, що б розповіло про їхніх мешканців» (3). На відміну від помешкання її матері, в Оксаниних кімнатах нема жодного українського сувеніру, бо Оксана заборонила собі озиратися назад. В иншому творі Дженіс Кулик Кіфер твердить: «Нам говорили: Ви не можете повернутися додому, – а якщо й повернетесь, то зрозумієте, що «дім» перемістився, він розташований не там і не тут, у новій чи старій країні, а десь божевільно посередині» (4), – і саме запереченням «дому» (культури, мови тощо) Оксана рятується від роздвоєння душі. Відмова від свого походження не дозволяє Оксані Мороз відчути себе повноцінною особистістю.

На момент подій, які відбуваються в романі, Іва, представниця третього покоління еміґрантів у Канаді, вже нібито є сформованою особистістю. Однак, отримавши фотографію, з якої починаються її «мандри», Іва раптом помічає, як усталений світ навколо неї валиться, вона, як у підлітковому віці, знову стоїть на роздоріжжі, у пошуках себе, свого «я». Цей пошук для неї починається саме з «повернення» до мови, якої вона не розуміє. Хоча критик Реймонд Бретон вважає, що «засвоєння англійської або французької мов представниками численних національних меншин дистанціює мову від етнічної належности» (5), Дженіс Кулик Кіфер навмисно вводить ув англійський текст українські слова та фрази, які змушують англомовного читача почуватися на чужій території, і тим наголошує вагу мови для національного самоусвідомлення людини. Вживання иншомовних слів у письменників національних меншин Канади підкреслює вплив етнічних культур на панівну, що призводить, за словами Джозефа Півато, до «детериторіялізації панівної мови» (6).

Стосунки самої письменниці з українською мовою ніколи не були легкими, як вона зізнається в одній зі статей:

Через мову я зазнавала жахливого приниження. Мої вчителі [в українській школі] – переміщені особи, які володіли хіба основами англійської, – не навчали нас ні граматики, ні лексики, дотримуючись того погляду, що їхнім завданням є відточити вміння формулювати думки чи підправити правильність вимови. Вони відмовлялися повірити, що я не розмовляю українською, що вона для мене не рідна, а чужа (7).

У романі «Зелена бібліотека», однак, письменниця час від часу звертається до цієї «нерідної мови», оскільки, як пише в тій самій статті, «близько двадцятьох років по тому, як я пішла з батьківського дому, я стала робити спроби зрозуміти українську – як мову, так і культуру» (7). Для неї як для письменниці, що представляє національну меншину в Канаді, вживлення українських слів в англійський текст переносить цей текст в иншу площину, в якій читач має шукати джерел національної свідомости нащадків еміґрантів у багатонаціональній країні.

Саме тому героїня роману Іва, перш ніж ступити на батьківську землю, має звикнути хоча б до звучання української мови. Українські слова поки що сприймаються на рівні звуку, за яким не стоїть жодного змісту. Єдиний зміст, який вкладається в українські слова на цьому етапі в книзі, – почуття відмінности, инакшости, а оскільки незнайома мова невіддільно пов’язана з її походженням, Іва змушена подивитися на себе збоку, як на чужинку. Вперше «беззмістовні» слова Іва чує від польської знайомої свого батька та від Олі Павленко, однак, якщо в першому випадку ненавмисно підслухана розмова незрозумілою мовою служить хіба фоном, підкреслюючи поліфонію, багатоголосся етнічного тексту, то фрази, які вимовляє українською Оля Павленко, звернені до Іви і мають підготувати її до перетину символічного кордону між країнами й культурами. Коли Оля скоромовкою промовляє «Ne zhurysia, donyu», не перекладаючи своїх слів для Іви, це означує перший етап «повернення» героїні до мови, якою говорили пращури. Иншим разом Оля співає український гімн «Vichnaia pamiat», на цей раз перекладаючи його зміст для Іви. На цьому другому етапі Іва робить крок від простого звучання слів до власне їхнього значення.

Присутність української мови в романі Дженіс Кулик Кіфер сигналізує для читача наявність різних пластів у сучасній культурі. «Двомовні тексти, – пише критик Арун Мухерджі, – вимагають від нас визнання багатомовности і багатокультурности землі» (8). Хоча роман «Зелена бібліотека» і не можна назвати двомовним, він змушує читачів по-новому оцінити суспільство, на цей раз із позиції етнічної меншини, бо в етнічному середовищі саме мова є одним із визначальних чинників самоідентифікації особистости. Після заглиблення в українську історію, спонукувана потребою самовизначення, Іва здійснює свою подорож – вона прилітає до Києва, щоб відшукати могилу Лесі Левкович та зустрітися з Олексою Морозом, у якого ще підлітком була закохана. У цій частині роману героїня, занурена у чомусь ніби знайомий, але чужий і часто ворожий до неї світ, дедалі більше стикається з українською мовою. Третім етапом Івиного «повернення» до мови є кілька вивчених слів і фраз під час гри у слова з Олексою Морозом. Нарешті Іва перетинає межу між двома світами й починає почуватися в Україні – в мові, в культурі – не чужинкою, а своєю.

Однак найважливішим стає момент, коли Олекса, розпалений сваркою з Івою, перекладає для неї українською мовою дві фрази – «I love you» and «Fuck you». Слова «love» і «fuck», які в романі репрезентують любов і ненависть, уособлюють почуття героїні до країни пращурів та до її власного українського походження. Цей урок мови символізує такий рівень близькости з українською культурою для Іви, що дозволяє їй відчути себе часточкою цієї донедавна чужої землі, незважаючи на те, що насправді Іва ніколи так і не навчиться вільно говорити українською. «Повернення» Іви до мови пращурів заперечує твердження критика Бретона, що мова не є визначальною складовою національної ідентифікації у багатонаціональному канадському середовищі, і наголошує на тому, що перенесення національної мови на иншу землю змінює культуру цієї землі.

Наблизивши читача до української мови настільки, наскільки це можливо в англомовному творі, Дженіс Кулик Кіфер раптом переность текст в иншу площину, і на передній план виступає не вербальна мова, а «мова тиші». Приїхавши в «Країну Мертвих», Іва підсвідомо заперечує один із найяскравіших виявів її існування – мову, і тоді спілкування на рівні жестів стає вагомішим, ніж вербальне. Чи не головною метою подорожі героїні є відвідини Бабиного Яру, де похована її баба Леся Левкович. Саме там, «низько схилившись, Іва пробігла пальцями по грубій поверхні бетонної плити» (3); цим безмовним жестом вона закреслила відстань між «там» і «тут», між «чужими» і «своїми», минулим і сьогоденням. Саме так почувалася сама Дженіс Кулик Кіфер під час відвідування музею Тараса Шевченка в Києві. В одній зі статей вона так описує власний досвід зближення з досі фактично чужою культурою:

Спершу я внутрішньо противилася візиту до, як я очікувала, місця поклоніння мученику. […] Вдвічі сильнішим було в мені відчуття сорому, який я завжди відчувала при думці про Шевченка, – сорому за мою зародкову українську мову, що змушувала мене читати найвідомішу його збірку «Кобзар» у солоденькому перекладі Вотсона Кірконела, сорому за те, що народний український поет провів життя під знаком, як мені здавалося, принизливої поразки, а поразці моє північноамериканське виховання виносило анатему.

Усе змінилося, коли я увійшла до музею Шевченка в Києві […]. І все через те, що, заходячи до музею, ви маєте вдягнути пласкі повстяні темно-сірі капці і зав’язати їх на кісточках […]. Оце відчуття приниження, яке вас охоплює, коли ви згинаєтесь, аби зав’язати грубі повстяні капці, що їх вдягала незліченна кількість людей перед вами, те, як ви в них починаєте човгати ногами, наче до вас вертається хода кріпаків-селян, з яких походить Шевченко, вразило мене.

[…] Попри все саме ці капці незбагненним чином звільнили мене від юнацького сорому за моє існування українця-в-Канаді, такого иншого, чужого, «кумедного», иноземного. Вони також звільнили мене від почуття сорому, що десь насподі я почувала за перших еміґрантів – босих, у хустках, у кожухах, які у деяких канадських газетах називалися «огидними створіннями, брудними й вошивими» […]. (1)

Такий же безслівний жест – до землі – наближає головну героїню «Зеленої бібліотеки» до української культури. Після відвідин Бабиного Яру Олекса запрошує Іву до Оперного театру на виставу «Лебедине озеро». Під час перерви Іва спостерігає, як маленькі майбутні балерини вчаться виконувати піруети й одна дівчинка оступається й падає просто їй на руки. Іва підхоплює дівчинку, цілує і віддає батькам. «Вона почувається до смішного щасливою від цього тоненького зв’язку, що виник між ними, вона вже ніби й не чужа в цьому місті» (3). Ще один жест невербальної комунікації готовий примирити в Іві дві половинки донедавна роздвоєної душі.

На останніх сторінках книжки Іва, незважаючи на поганий телефонний зв’язок і перевантажені лінії, таки додзвонюється – вже з Канади – до Олекси в Київ, і цим вона символічно зводить «місток, що долає жахливу відстань між культурами, расами, історіями […]» (4). Комунікативний зв’язок, який вона встановлює з Україною через Олексу, носія української мови та культури, узагальнює те, що письменниця хотіла сказати своєю книжкою: саме мова є одним із найважливіших чинників формування національної/етнічної свідомости. Згуртованість українських громад та инших громад національних меншин в діяспорі в основі своїй в першу чергу має збереження етнічної мови. З утратою мови втрачається і ця згуртованість, про яку так багато мовлено в літературі. Отож роман «Зелена бібліотека» канадської письменниці Дженіс Кулик Кіфер якоюсь мірою постає застереженням українцям в Україні: втрата своєї мови, засвоєння двомовности і, в перспективі, перехід на чужу мову неминуче призведуть до втрати національної ідентичности і повної асиміляції українців із чужомовною культурою.

1. Kulyk Keefer, Janice. ‘Coming Across Bones’: Historiographic Ethnofiction. // Writing Ethnicity: Cross-Cultural Consciousness in Canadian and Quebecois Literature. ECW Press 1996, c. 84-104.

2. Pivato, Joseph. Effects on Italian Communities of Migration to Canada: A Literary Perspective. // Burnet, Jean, et al. Migration and the Transformation of Cultures. Toronto 1992, c. 253-265.

3. Kulyk Keefer, Janice. The Green Library. Toronto 1996.

4. Kulyk Keefer, Janice. ‘The Sacredness of Bridges’: Writing Immigrant Experience. // Verduyn, Christl, ed. Literary Pluralities. Peterborough 1998, c. 97-110.

5. Breton, Raymond. Collective Dimensions of the Cultural Transformation of Ethnic Communities and the Larger Society. // Burnet, Jean, et al. Migration and the Transformation of Cultures. Toronto 1992, c. 3-21.

6. Pivato, Joseph. Representation of Ethnicity as Problem: Essence or Construction. // Verduyn, Christl, ed. Literary Pluralities. Peterborough 1998, c. 152-161.

7. Kulyk Keefer, Janice. Gender, Language, Genre. // Language in Her Eye: Views on Writing and Gender by Canadian Women Writing in English. Ed. Libby Scheier, Sarah Sheard, and Eleanor Wachtel. Toronto 1990, c. 164-172.

8. Mukherjee, Arun P. Teaching Ethnic Minority Writing: A Report from the Classroom. // Verduyn, Christl, ed. Literary Pluralities. Peterborough 1998, c. 162-171.