Жан Люк Нансі

Тіло, мова

Множинність джерел сутнісно розсіює Витік світу. Світ виникає всюди і щомиті. Саме так він виникає з нічого, «твориться», якщо хочете скористатися цим словом, однак відсьогодні це слід розуміти так: світ – це не результат окремого акту творіння, а оскільки він є, є сотвореним, то він є тим, що виникло, прийшло, приросло (cresco, creo) , завжди-і-вже виникло звідусіль чи, точніше, само є виникненням і наставанням певного «завжди-і-вже» та «звідусіль». Отож кожне суще є первинним (автентичним), кожен є первинним (виникнення самого виникнення) і кожен є ориґінальним (непорівнюваним, неповторним). Проте всі поділяють одну і ту ж первинність та одну і ту ж ориґінальність: саме це поділяння і є джерелом.

Те, що він поділяє, немає нічого спільного з порядком якоїсь єдиної субстанції, до якої було б причетне кожне суще: те, що поділяється, водночас є і тим, що розділяє, тим, що структурно конституйоване поділянням і що ми називаємо «матерією». Онтологія «спів-буття» може бути матеріялістичною тільки у тому сенсі, що «матерія» не означує ні субстанцію, ні суб’єкта, ні контр-суб’єкта, а просто означує те, що саме по собі розділене, те, що власне є тільки відмінним від самого себе partes extra partes, засадничо недоступним для змішуючого та того, що возносить проникнення, яким було б проникненням «духа», точкою, що не має виміру і є неподільною, точкою, що є поза світом. Онтологія спів-буття – це онтологія тіл, всіх тіл, живих, неживих, тих, що відчувають, розмовляють, думають, мають вагу. «Тіло», перш за все, означає: те, що є ззовні, як зовнішність, поруч, навпроти, коло, з (иншим) тілом, тіло коло тіла, у дис-позиції. Не тільки як якогось «мене» щодо певного «иншого», а перш за все як мене самого, щодо самого себе: з каменю, з дерева, з пластика чи з плоті, тіло є поділянням і відправною точкою від себе, до себе, поруч-з-собою, без якої «саме» не було б навіть «окремим самим» (1).

Мова не має тіла (як стверджували стоїки). Однак мовлення тілесне, воно користується звуками та видимими знаками, але те, що сказане, не тілесне, це нетілесне ціле світу. Воно не існує для світу чи всередині світу, неначе тіло: в світі воно проявляється як зовнішність (оболонка – пер.). Воно є конкретною зовнішністю світу: не інвазія Иншого, яка опановує світ чи возвишає його, переводить його у щось инше, а виставлення напоказ світу-тіл як такого, як певного єдиного множинного джерела. Нетілесне виставляє тіла напоказ у відповідності з їх буттям-одне-з-одним: не ізольованими, не змішаними, а поміж себе як джерела. Реляція між одиничними джерелами – відбувається через обмін сенсами. (Відношення певного єдиного Витоку до инших, як його похідних, було б наповненою реляцією сенсу: однак воно вже було б не реляцією, а чистою густиною, не сенсом, а зациклюванням, анулюванням сенсу і врешті смертю джерела).

Мова є тим, що виставляє напоказ множинну одиничність. У ній суще повністю виставляється як свій сенс, тобто як первинне поділяння, у відповідності з яким суще пов’язується з сущим, утворюючи круговерть сенсу світу, яка не знає ні початку ні кінця, яка є сенсом світу як спів-буття, одночасности всіх присутностей, які існують одні з огляду на инших і з яких ні одна присутність не існує до себе без того, щоб не існувати до инших. Ось чому ми розмовляємо одне з одним завдяки тому ж самому сутнісному діялогу, чи полілогу, мови, завдяки якому я мовлю навіть звертаючись до «самого себе», будучи для одного себе цілим «суспільством», будучи, дійсно, у мові і як мова завжди водночас «ми» і «я», «я» як «ми» і «ми» як «я». Оскільки я і самому собі не сказав би нічого, якщо б не був зі самим собою у такий спосіб, у який я є з численними иншими, якщо б це «з-» не було б «у» мені, у тому самому я, водночас зі «мною», точніше як-в-один-і-той-самий-час, тим єдиним у відповідності з яким я є.

Саме у цьому пункті особливо наочною виглядає сутність одиничности: вона не є індивідуальністю, кожного разу вона є точковістю певного «з-», яка зав’язує певне джерело сенсу і яка пов’язує його з безкінечністю инших можливих джерел. Так вона водночас над/всередині і транс-індивідуальна. Індивід є перетином одиничностей, дискретним показом їх перервної та перехідної одночасности.

Ось чому немає «мови», але є мови і акти мовлення, і голоси, первинно одиничний поділ голосів, без якого взагалі голосу не було б. У нетілесній диспозиції мов суще повністю проходить через людину (2). Але ця експозиція експонує людину для неї самої, сенсу світу, сенсу буття як буттю-сенсу світу. В мові людина не є суб’єктом світу, вона не репрезентує людину, вона не є ні джерелом, ні метою людини. Так само мова не є і її сенсом, а, отже, і не надає світу сенсу. Вона в ньому є тим, що виставляє напоказ, але те, що вона виставляє, це не вона сама, людина, але світ і його власне буття-разом-з-всім-сущим у світі як світ. Ось чому вона є висловленістю сенсу: будучи «наділеною» мовою, людина перш за все сутнісно ви-казана у свому бутті. Вона виставлена напоказ цьому «нетілесному зовнішньому» світу і як така є в самому серці світу, завдяки чому світ «утримується» чи «стоїть» у своїй власній одиничній множинності.

Мало сказати, що «троянда росте без причини». Оскільки, якщо б троянда була єдиною, то її безпричинний ріст замкнув би у собі, чи собою, будь-яку причину світу. Але троянда росте безпричинно, тому, що вона росте разом з резедою, шипшиною і чортополохом, а також кристалом, і морським коником, і людиною, і її винаходами. І ціле сущого, природа та історія не складають сукупности, цілісність якої була б чи не була безпричинною. Ціле сущого є власною причиною, і немає у нього ніякої иншої причини, але це не означає, що воно є своїм власним принципом і своєю метою, оскільки воно не є «собою». Воно є своєю власною диспозицією і множинністю одиничностей. Це буття ви-казується як певне між і певне «з-» одиниць. Бутиміж і «з-» говорить одне і те ж: вони говорять саме те, що тільки й може бути сказане (те, що инакше називається тим, що не можна виразити (indicible)), те, що не може бути показане як суще серед сущостей, оскільки це «серед» сущостей (серед: всередині, посеред, «з-»), які всі і щоразу існують одні серед инших. Бути не каже нічого иншого, а, отже, якщо мовлення завжди проговорює тим чи иншим способом буття, то буття виговорюється тільки у нетілесності мовлення.

Це не означає, що буття – «це тільки слово», а радше означає, що буття є всім тим, що творить слово, а саме спів-буття у всіх сенсах. Оскільки окреме слово є тим, чим воно є, тільки посеред всіх слів, і окреме висловлювання є тим, чим воно є, тільки у цьому «з-» инших висловлювань. Мова, по суті, є саме у цьому «з-». Кожне висловлювання є одночасністю як мінімум двох висловлювань: того, що вимовляється, і того, яке вислуховується – навіть якщо це здійснюю я сам, тобто сам кажу і сам чую. Якщо слово сказане, воно одразу й почуте, і сенс полягає не у передачі від джерела до того, хто його отримує, а в одночасності двох (як мінімум) джерел сенсу: джерела, того, що промовляє, і джерела, яке повторює.

Сенс – це коли сказане не є просто «сказаним», але, щоб бути сказаним, насправді, повинне повернутися до мене як сказане повторно. Але повертаючись до мене від иншого, воно стає иншим джерелом сенсу. Сенс – це перехід і поділ джерела у джерелі, одиничне множинне. Сенс – це виставлення основи без основи, що не є безоднею, а просто певним «з-» речей, які є суттю остільки, оскільки вони є суттю. Логос – це діялог, але діялог не має за мету досягнути «консенсусу», його завдання полягає у тому, щоб налаштовувати, просто настроювати, надавати тону та інтенсивности, певного «cum-», певного «з-» сенсу, множинности його виникнення.

Отож не варто протиставляти пустопорожню балаканину автентичності сенсовної мови. Навпаки – у балаканині слід побачити розмову спів-буття як такого: власне розмовляючи, обговорюючи, спів-буття підтримує саме себе, тобто чіпляється за буття. Говоріння-з виставляє напоказ conatus спів-буття, чи виставляє спів-буття як conatus, як зусилля і бажання закріпитися у якості «з-» а, отже, підтримувати те, що саме по собі є не стабільною та постійною субстанцією, а тим, що поділяють, та переходом. Таким чином у цій бесіді спів-буття завжди й у кожній сиґніфікації, від возвишеної до найбільш незначної (аж до «фатичних» неістотних «алло», «привіт», «ну», які тільки підтримують розмову), слід розпізнавати мову, мова виставляє певне «з-» і сама виказується як «з-», вписується і виписується у ньому аж до свого повного вичерпання, спустошення значення.

«Позбавлене значення» – тобто те, що запускає круговерть сенсу, в передавання від одного до иншого, що означає не «переклад» у сенсі збереження значення (навіть видозміненого), а «переклад» як транс-дукцію (перетворення), розтягання та натягання від джерела-сенсу до джерела-сенсу. Ось чому це вичерпання завжди загрожує сиґніфікації – воно завжди неминуче, воно завжди іманентне сенсу: його істина завжди йде у двох протилежних напрямках – у напрямку пустопорожньої балаканини й у напрямку абсолютної поетичної дистинкції. Вичерпання через «фатичну» неістотність і невичерпну здатність обмінюватися чимось, або ж вичерпання через чисто «апофатичне» значення, декларацію чи демонстрацію (apophansis) самої речі як слова, яким не обмінюються, слова незмінного, як сама річ, але як річ як така. Від одного до иншого, це один і той самий conatus: те «з-», у відповідності з яким ми виставляємо себе напоказ одне перед одним, як «одних» і як «инших», виставляючи світ як світ.

Мова конституюється й артикулюється з «у якості». Говорити, щось, означає представляти певне «у якості» чогось. Через призму сиґніфікації це означає представляти певну річ у якості иншої (наприклад, її сутності, принципу, джерела чи мети, цінности, сиґніфікації), але через призму сенсу та істини це означає представляти щось «в якості» як таке, тобто бачити її поза-самою-собою, певне буття-перед, буття-з-усіма-речами (а не буття-у чи буття-поза).

Фраза Малларме «Я кажу “квітка”» виражає те, що слово означає «квітку» як «квітку» і нічого иншого, а це означає «відсутність будь-якого букету» тільки тому, що його «в якості» є також присутністю як такою кожної квітки у кожному букеті. Агамбен пише: «Мислення, яке схоплює буття у якості буття, повертається до сущого, не додаючи до нього додаткової детермінації; схоплюючи його в його бутті-таким, у чистстоті (en tant que), схоплює його досконалу не-сокритість, чисте перебування-поза-самим-собою. Воно більше не каже щось як «щось», а вводить у висловлювання саме це «у якості»« (3). Кожне мовлення вводить у висловлювання це «у якості самого себе», тобто взаємні експозицію та диспозицію одиниць світу (світу одиниць, одиничних світів, одиниць-світів). Мова є елементом цього «з-» як такого: простором його декларації, яка, своєю чергою, як така стосується всього і нікого, світу і його спів-існування.

Як казав Лабрюйєр, хоча й не він перший: «Все сказано, і ми прийшли занадто пізно». Звичайно, все сказане, оскільки все вже давним давно сказане, але все ще можна сказати, оскільки все як таке завжди повинне бути сказане знову. Смерть є перериванням певного говоріння всього і певної цілісности, того, що кажеться: вона показує, що сказати-все щоразу є певним «все сказано», дискретною і перехідною закінченістю. Ось чому «для суб’єкта» наступає не смерть, а тільки її репрезентація. Саме тому «моя смерть» не йде разом зі «мною» у чисте небуття. Оскільки вона є, як каже Гайдеґер, найвищою можливістю екзистенції, вона виставляє напоказ екзистенцію як таку. Таким чином смерть постає саме як мова, і, навпаки, мова завжди виражає смерть: вона завжди виражає переривання сенсу як свою істину. Смерть як така і народження як таке постають як мова: смерть постає в бутті-одних-з-одними і через нього. Вона є розчерком «з-»: смерть – це «в якості» без якості чи доповнення: нетілесне як таке – а, отже, виставлення тіла напоказ. Ми народжуємося та помираємо не у якості чогось такого чи чогось иншого, а у якості певного «як такого», абсолютного, тобто у якості джерела-сенсу, абсолютного і абсолютно обмеженого, як йому і слід бути (а, отже, безсмертного).

З цього можемо зробити висновок, що ніхто ніколи не народжується і не помирає самотньо, чи, радше, що одинокість народження/смерти – одинокість, яка вже не є самотньою – є точною зворотною стороною своєї розділености. Якщо є правдою те, що каже Гайдеґер, що я не можу померти замість иншого, то не менш вірним є і те, що й инший помирає, оскільки він живе «зі-» мною, і що ми народжуємося та помираємо одне з одним, виставляючись один перед одним напоказ, щоразу виставляючи напоказ неможливу до виставлення одиничність джерела. Французькою ми кажемо «померти до» (mourir a) – до світу, до життя, так само, як і «народитися до» (naitre a). Смерть є до життя, і це є чимось иншим, ніж неґативність, у яку переходить життя, щоб воскреснути. Абсолютно точно: смерть як плідна неґативність є смертю єдиного суб’єкта (індивідуального чи колективного). Смерть до життя, екс-позиція як така (ви-ставлений як виставлений = той, хто розвертається до світу, в світ, сам ніщо свого «творіння»), може бути тільки «з-», одинично множинною.

У цьому сенсі мова є саме тим, що Батай називає «практикою радости перед смертю». Жодного відхилення, жодної угоди з нестерпністю смерти. У певному сенсі самим трагічним. Радістю як позбуванням сенсу, яке розкриває джерело: одиничне множинне як таке. Це «з-» як таке, тобто буття таким як таке: досконале і просте – безсмертне – рівне самому собі і кожному иншому, рівне самому собі, оскільки і так, як воно рівне кожному иншому, тобто у своїй суті збігається з кожним иншим у цій рівності. Як кажуть, «спільна доля»: все, що ми маємо спільного, - це сказати самому собі про цю спільність (у мене немає нічого спільного з самим собою, окрім як сказати про цю спільність), ми обмінюємо і не обмінюємо, ми не обмінюємо цю крайність говоріння у кожному слові, як саме мовлення. Мова виставляє смерть напоказ: вона не заперечує і не стверджує її, вона носить її у самій собі, смерть є саме тим, що вноситься у неї – і тим, що у мові є.

«Смерть у мені говорить. Моє мовлення є вісткою про те, що у цей самий момент випущено у світ смерть, що між мною, тим, хто промовляє, і буттям, до якого я звертаюся, раптом стала вона: вона є між нами як проміжок, який нас розділяє, але цей проміжок водночас є і тим, що не дає нам бути окремими, оскільки він є умовою кожного розуміння» (4). Таким чином «література» є мовою у напруженні народження і смерти, оскільки мова існує, як і належиться, у напружености звернення, згоди та розмови – у якости оповіді, дискурсу, співу (які, своєю чергою, творять диспозицію самої мови: її буття-поза-самою-собою і щодо самої себе, поділянням, не тільки мов, але й голосів, жанрів і тонів, певна множинна поділяє її, без цього поділяння взагалі не було б жодного «у якості»). «Література» означає: буття-разом того, що не має спільного джерела, але первинно є разом, чи «з-».

Ось чому, якщо, відповідно до Гайдеґера, відношення до власної смерти полягає у «перейманні від самого себе свого найбільш власного буття» (5), це припущення, однак, не передбачає, на цей раз вже всупереч тому, що стверджував Гайдеґер, що «спів-буття з иншими відмовляє» (6). Якщо спів-буття є просто спів-сутнісним буттю, чи, радше, у самому бутті, то тоді найбільш питомою можливістю є спів-сутнісна можливість «з-» і як «з-». Моя смерть є «найбільш питомою» спів-можливістю власної можливости инших сущих. Вона є, вона «буде» моєю смертю у їхньому слові, яке каже «він помер»: отже, її немає і не буде ніде окрім (цього слова). Вона є «моєю» можливістю тією мірою, якою вона утримує можливість «мого»: тобто тією мірою, якою ця «моїсть» перебуває в одиничній множинності завжди-иншої-моїсті. У фразі «він є мертвим» питання стоїть саме про буття, причому як про спів-буття.

Таким чином «смерть» не є неґативністю, а мова не знає і не практикує неґативність (окрім логічної). Неґативність – це дія, яка прагне відректися буття, щоб змусити його бути: жертвоприношення, відсутній об’єкт бажання, затуманеність свідомости, відчуження – а, отже, ніколи і не смерть, і не народження, а тільки допущення безкінечного передбачення: буття є безкінечною передумовою щодо самого себе, воно є процесом передумовлення – це постійне опановування цієї передумови, завжди і по цей бік і по той бік від самої себе, а тому – є неґативністю у дії. Але все відбувається инакше, якщо буття – це дис-позиція, яка є одинично множинною. Розсування дис-позиції є ніщо: це «ніщо» не є запереченням чого-небудь. Воно є тим нетілесним, з допомогою якого, відповідно з яким тіла співіснують одне з одним, одні поруч з иншими, пліч-о-пліч, у контакті, а значить, відірвано одне від одного. Це ніщо є res ipsa, сама річ: річ як саме-буття, тобто як так-буття всякого сущого, взаємна експозиція сущих. Які існують тільки завдяки й у цій експозиції. Такий є вказівним займенником: так-буття є вказівною (demonstrative) сутністю буття – сущим, яке показує себе всьому сущому і посеред сущого.

І нарешті, хочуть вони того чи ні, всі осмислення неґативности сходяться в одній точці (принаймні вони через неї проходять, навіть якщо у ній не затримуються): тій точці, де саме по собі неґативне (щоб бути nihil negativum, а не тільки nihil privativum) повинно ухилитися від власної дії і підтвердитися для себе самого, без решти – чи навіть, навпаки, утвердитися як абсолютний залишок, якого ніщо не може втягнути у логічний взаємозв’язок певного процесу чи дії (це критичний, зависаючий у повітрі, неопераціональний момент у самому серці діялектики). Самообґрунтування переривається, відбувається збій у процесі й у його осмисленні: збій і миттєве перетворення суппозиції у дис-позицію. Дис-позиція є тим самим, що і суппозиція: у певному сенсі вона є абсолютним передуванням, і «з-» завжди вже дане. Вона не «є під», вона не передує щодо позицій, вона їм одночасна.

Небуття буття – його сенс – це дис-позиція. Nihil negativum – це quid positivum як одиничне множинне, тобто остільки, оскільки жоден quid, жодне суще не розпростирається без з. Воно є без (відірване) тією мірою, якою воно є з: показане і доказане у спів-бутті, є доказом існування.

Те саме стосується і зла, чи не полягає воно у тій самій дії, яке переповнює якесь «з-». Переповнити певне «з-» можна, заповнюючи чи спустошуючи його: його можна приписувати чи до основи повні та неперервности, чи до безодні неперехідности. У першому випадку одиничне стає частиною певного цілого – і з того моменту воно вже і не одиничне, і не множинне. У другому випадку одиничне існує тільки окремо від «сам», а отже, як ціле – і воно, знову ж, не є ні одиничним, ні множинним. У обох випадках на горизонті маячить вбивство: смерть як операціональна неґативність Тотожного, смерть як твір Єдиного-Все (Un-Tout) чи Єдиного-Я (Un-Moi). Ось чому смерть є протилежністю вбивства: вона є не діючим, однак існуючим «з-» (вбивство неминуче губить смерть).

«З-» не є ні основою, ні її відсутністю. Воно є не чим иншим, як спів-буттям, нетілесним «з-» буття-тіла як такого. Перш ніж стати словом, мовою, вербальністю і сиґніфікацією, «мова» є ось чим: розширенням і одночасністю «з-», оскільки вона становить собою найпитомішу потугу тіла, його здатність торкатисядо иншого тіла (чи торкатися самого себе), що є не чим иншим, як об-значуванням тіла. Воно закінчується – перестає бути і завершується у єдиному жесті – там, де воно є-з.

У цьому сенсі слід радше «говорити з», ніж говорити-комусь чи говорити-собі, ніж «говорити» («заявляти», називати) або ж проголошувати (випинати чи висвітлювати сенс), «говорити з» означає «розмову» і conatus певного виставленого-на-показ, яке не виставляє жодної таємниці, крім самого виставлення. «Говорити-з» так само, як кажуть «спати з», «виходити з» (co-ire) чи «жити з»: це певний (ев)фемізм, який застосовують для того, щоб (не) сказати нічого, окрім того, що це «хотіти-сказати» (le vouloir-dire) хоче у різний спосіб сказати, тобто це є сказати (c`est-a-dire) саме буття як комунікацію, і мислення як воно говориться: co-agitatio буття. «Мова» – це не інструмент комунікації, і комунікація це не інструмент буття, якщо бути абсолютно точним, то – комунікація є буттям, а буття, отже, є тільки те нетілесне, у якому тіла заявляють про себе одне одному як такі.

1. Jean-Luc Nancy. Corpus, Paris, Anne-Marie Metailie, 1992, с. 32.

2. «Мова, яка виговорила чи замовчала, - це первинне і найширше о-люднення сущого. Так видається. Але вона якраз і є якнайпервиннішим роз-людненням (Entmenschung) людини як наявної живої істоти і «суб’єкта», а також всього, що було до цього часу. (M. Heidegger, Beitraege zur Philisophie, Frankfurt a/Main, Vittorio Klostermann, 1989, 510).

3. La communaute qui vient, trad. francaise Marilene Raiola, Paris, Le seuil, 1990, с. 109-110.

4. Maurice Blanchot, La litterature et le droit a la mort, La part du feu, Paris,Gallimard, 1949. Однак у всіх своїх роботах Бланшо постійно писав про це слово смерти, тобто про «унікальне народження» мови твору, у якому твір роз-створюється (se des-oeuvre) (L`oeuvre et la communication, L`espace litteraire, Paris, Gallimard, 1955, с. 277).

5. Sein und Zeit, Max Niemeyer, Tubingen, 1972, #53, с. 263.

6. Там само, с. 263.

З книги: Буття одиничне множинне/Jean-Luc Nancy, Etre singulier pluriel, 1996.

Переклав Тарас Матіїв