Франклін Рудольф Анкерсміт

Використання мови при написанні історії

Ми могли б запитати: чому історіографія використовує мову у спосіб, проголошений конструктивним? Якщо не можна стверджувати, що історичний наратив відтворює справжню картину минулого, навіть якщо всі його твердження істинні, що розповідь історика описує бодай частину минулого і що існують гносеологічні правила, котрі пов’язують наратив з минулим, з’являється бажання поцікавитись, чому все-таки розповідь історика допомагає людині збагнути минуле.

Фактично, ми вже відповіли на це запитання, коли говорили про те, що наратив історика є спробою або пропозицією встановити, як мова співвідноситься з реальністю. Коли історик конструює наратив, він вибирає твердження, які, як йому здається, найліпше прислужаться у вивченні минулого: він вважає, що пропонує позицію, з якої найліпше споглядати минуле. Будучи всього лиш реченнями, історичні наративи не спроможні передати когнітивне знання (хоча твердження, які у них містяться, здатні на це): проте мій мозок може, наприклад, формулювати для вас пропозиції, які є спонукою до якихось дій, а не простими описами минулих подій. Речення не є ані істинними, ані помилковими; вони не стверджують, що реальність на щось схожа (хоча її характер може впливати на зміст наших пропозицій чи навіть визначати їх). Ці речення є, по суті, засобами демонстрації історичної дійсности. Демонстрація і пропозиції знаходяться десь на півдорозі від знання до пізнання. Обидві вони є ширшими ніж просто знання: демонстрація (минулого) та формулювання пропозиції (про те, як слід інтерпретувати минуле) прокладають шлях до знання про минуле і вказують, як із ним ліпше спілкуватись. Новаліс припускав, що вони упорядковують наше знання, не будучи ним насправді. Так само можна було б сказати, що не основані на знанні парадигми Куна є пропозиціями про те, як поводитись з фізичною реальністю, або демонстрацією того, як це слід робити, тоді як «нормальна наука» накопичує знання, яке можна отримати, визнавши цю парадигму.

Оскільки історичне знання завжди обумовлене цими некогнітивними пропозиціями або способами демонстрації минулого, було б несправедливим стосовно них стверджувати, що вони є всього лиш інструментами отримання знань про минуле. Із того, що твердження «а» є інструментальним при отриманні «b», робити висновок про те, що «a» є всього лиш засобом отримання «b», означає ставити другорядні проблеми над першорядними: ці некогнітивні пропозиції про те, як має виглядати минуле, лежать в основі наративного історіописання. Ще суттєвішим є те, що історики рідко, якщо й взагалі коли-небудь, замислюються над численними деталями когнітивних імплікацій своїх пропозицій про те, як слід вивчати минуле. І не тому, що історики надто ліниві, щоб робити це. Можна відзначити принаймні дві причини такого стану речей. По-перше, дослідження цих імплікацій буде всього лиш деталізацією запропонованої пропозиції. По-друге, розробка цих імплікацій не виведе на рівень, на якому можна буде отримати інтерсуб’єктивно прийнятне знання. Пам’ять про таку пропозицію нікуди не подінеться. У певному сенсі історик завжди буде замкнутий в рамках власного історичного світу, і саме тому ці історіографічні пропозиції не закорінені у ґрунт когнітивного знання. І, що ще важливіше, ми могли б навіть запитати, чи взагалі маємо право вимагати створення дисципліни, в рамках якої розуміння набувало б форми когнітивного знання, а не пропозиції. Хіба недостатньо продумана пропозиція не використовується частіше, ніж обґрунтоване знання?

Ці міркування можна використовувати для пояснення ще одного факту історіографії. Когнітивне знання потребує універсального суб’єкта пізнання, тоді як пропозиції завше пов’язані з їх авторами. Усіма схвалена пропозиція перестає бути пропозицією: вона стає правилом, а пропозиції не є правилами. Невід’ємною властивістю пропозицій є те, що їх можна раціонально осмислити, хоча вони й не є універсально узгодженими. Тому нікого не повинні дивувати чи хвилювати постійні суперечки між істориками, які є навіть більш драматичними, ніж в инших галузях науки. Існування зв’язку між наративом та окремим істориком (а не з універсальним суб’єктом пізнання) демонструється також здатністю розповіді бути пропозицією.

Тут ми повинні розглянути основну проблему, до якої призводять суперечки істориків. Багато разів згадувалось, що те, що наратив є, по суті, всього-лиш пропозицією, не виключає можливости раціонального обговорення його природи. Чи це можливо? Звичайно, може видатись, що наукова дискусія вартує затраченого часу, адже під час дебатів обидві сторони розповідають, чим є дійсність, і ми можемо порівняти їх твердження із відомими нам відомостями про реальність. Проте якщо пропозиції не можна порівняти з реальністю, то як відрізнити розумні твердження від безглуздих?

Щоб відповісти на це запитання, слід почати із з розгляду иншої особливости історичної оповіді. Вона складається з тверджень. Аналізуючи переваги історичного наративу, ми використовуємо инші твердження, у котрих суб’єкти (поняття) пов’язані з темою обговорення. Отже, хоча в таких дискусіях і розглядається історичний наратив, це не уможливлює його появу у використаних твердженнях. Твердження (наративу) взагалі не є частиною тверджень. У цьому відношенні історичні наративи схожі на речі позалінгвістичні, речі, відомі з повсякденного життя, як от стільці чи будинки. Коли ми говоримо про крісло чи хатину, то слова, якими послуговуємось, означають, що ці речі з’являються у нашій мові, проте вони не позначають їх безпосередньо. Розумно означити речі як сутності, про котрі можна говорити безвідносно до того, існують вони як самостійна частина мови чи ні. Слід підкреслити, що це – лише означення слова «річ», а не пропозиція будь-якої онтології. Означення слова «річ» показує, що саме є справедливим для речей незалежно від вибраної онтологічної концепції. Подібно до означення речі, чинного у даний момент, історичні наративи теж стають речами, як крісла чи будинки. Це цікавий результат, адже він свідчить про те, що, окрім мови та речей, які зазвичай визнають єдиними категоріями, існує третя категорія, що поєднує властивості двох перших. Проілюструємо це наступною діяграмою:

II. Мова

I. Наративні пропозиції

III. Дійсність

Правий бік діяграми (II і III) завжди був головним у філософських дискусіях. Численні філософські проблеми, котрі виникали довкола проблем істини, референції, епістемології, і ступеня цінности загальних тверджень повинні бути розміщені там. Проте існують і такі пропозиції наративу, котрі не обговорюються, не пов’язані з реальністю і які можна лише згадувати у мові, бо вони не є частиною цієї мови. Проте ці пропозиції наративу завжди виражені через мову. Тому їх неможливо віднести до категорії II чи категорії III – у нашій діяграмі вони займають окреме місце. Я не стверджую, що категорії I і II вичерпують все, що можна отримати, вживаючи мову; я всього лиш хочу підкреслити, що, вивчаючи, як наратив використовує мову, мусимо встановити різницю між категоріями I та II.

Важливо також, що права та ліва сторони діяграми взаємопов’язані. Деколи пропозиції, поміщені на лівому боці, є або загальноприйнятими, або не усвідомлюються як пропозиції, або зустрічаються дуже часто. Тоді пропозиція може втратити свої характеристики і стати правилом, котре визначає, як повинна виглядати реальність і у який спосіб із нею повинна бути пов’язана мова. Тепер перейдемо на правий бік діяграми. Наведемо приклад, який допоможе прояснити суть цього переходу. Наративні інтерпретації минулого деколи отримують імена. Так, словосполучення «Холодна війна» стосується певної інтерпретації політичної історії, скажімо, із 1944 до 1960 року (тут я абстрагуюсь від відмінностей у окремих інтерпретаціях цього феномену, запропонованих істориками цього періоду). Проте хоча у твердженнях, котрі містяться в такій наративній інтерпретації, наголошено на минулому, словосполучення «Холодна війна» стосується лише інтерпретації, а не минулого як такого. Окрім того, дозвольте нагадати, що довший час всі історики погоджувались із сенсовністю саме такої пропозиція про те, під яким кутом зору слід дивитись на минуле. Тоді запитання про те, чи дійсно була холодна війна, стає таким же безглуздим, як і про те, чи справді існував чоловік на ім’я Гаррі Трумен і чи дійсно він був Президентом Сполучених Штатів. Загальноприйнята пропозиція перетворилась на історичний феномен, що сам є частиною минулого. Новоприйнята угода стосується зв’язку між мовою та словами, і від моменту її прийняття словосполучення «Холодна війна» стосуватиметься речей не на лівому боці нашої діяграми, а на правому.

Значення цього аргументу подвійне. По-перше, він звертає увагу на те, що сучасна англосаксонська філософія мови завше занадто легко допускала існування певних типів речей, у котрі ми віримо: мало хто цікавився, що саме змушує нас віддавати перевагу тій чи иншій речі чи типу речей перед иншим набором подібних сутностей. Фуко мав рацію, коли стверджував, що наш інструментарій пізнання дійсности не може змінитись одномоментно, оскільки питання про те, які речі є реальними, належить до сфери раціонального дискурсу, і прояснення характеру такого дискурсу є важливим завданням філософії. Конкретизація типів сутностей, якими ми наміряємось інвентаризувати реальність – це, по суті, завше результат історичної інтерпретації дійсности, а не щось абстрактне. Наука описує властивості речей; історія уніфікує наше сприйняття, роблячи можливим розпізнавання типів речей. Відділення мови від реальности (правий бік діяграми) і орієнтація на певні типи речей є результатом та заключною стадією історичного сприйняття дійсности. Проте поки ми використовуємо мову історика, чіткої межі між мовою та реальністю виявити неможливо, оскільки мова все ще містить терміни на кшталт «Холодної війни» із амбівалентними характеристиками. Імовірно, саме цим пояснюється цікава тенденція багатьох істориків та філософів історії приписувати мові функції, характерні для реальности, і навпаки.

Тепер обговоримо инший аспект: ми пов’язували визнання історичного характеру реальности з твердженням Геґеля про те, що багато що в історії можна звести до вольової дії людини. Наведені вище твердження показують, що ми не повинні інтерпретувати твердження Геґеля як теорію, яка визначає, що саме належить до історії. Це не так, оскільки окрім наслідків вольових дій минуле також містить незумисні результати вольових зусиль – тип речей, яких не змогла розпізнати Просвіта. Твердження Геґеля має розглядатись як теорія історичности мови. Мову можна використовувати також і для того, щоб говорити про ці ненавмисні результати вольових зусиль суб’єктів історії (тут мова взаємодіє з реальністю без особливих проблем). Проте у цьому випадку мова використовується вже не для опису минулого, а для його інтерпретації. Сутності, що стосуються такого способу використання мови, це не частина минулого, а «наративний всесвіт». Таким чином, відокремлення людини Романтичної (сучасного історика) від соціяльного порядку (Просвіти) не означає, що історики зударились з тією частиною історичної реальности, котрою досі нехтували і котра назавше залишиться для них таємницею за сімома печатями. Йдеться не про відкриття нової частини минулого, а про виявлення нового виміру у використанні історіографічної мови. Виявлено новий вимір: історичний дискурс, змістом якого є пропозиції істориків про те, як слід інтерпретувати минуле. Без сумніву, абсолютний консенсус недосяжний, як лінія горизонту – і це пояснює, у який спосіб виникло провалля між людиною Романтичною та соціяльним устроєм. Не дивлячись на драматичні та небезпечні наслідки переконаности у нездоланності цього провалля, людина Романтична вважає, що ця прірва щезне, як тільки стануть відомі характер та результати нового способу міркувань про соціоісторичну дійсність, що випливають із відкриття нового виміру мови: цей новий вимір і є тим «логічним простором», у якому відбуватиметься дискурс, буде обговорюватись та дебатуватись історія.

Проте процес обговорення та дебатування передбачає існування критеріїв істинности тверджень. Якою б мала бути мета дискусії, у якій леґітимними вважаються абсолютно довільні твердження? Нагадаємо читачеві певний постулат, що породив ідею про те, що наративні пропозиції є речами. Властивістю речей є певна єдність та зв’язність; коли б річ не мала цих властивостей, то вона була б не річчю, а простою сукупністю. Отже, подібно до звичайних речей, історичним наративам має бути властива якнайбільша єдність та зв’язність. Ми розщепили реальність на речі (моделі) із максимумом єдности та зв’язности (і можемо обговорювати, наскільки успішно це зробили); так само наративні речі, створені істориком у наративному всесвіті, повинні володіти тією ж мірою єдности та зв’язности. Це пояснює, чому історики та філософи історії, особливо адепти німецького історизму часів Ранке, завше вимагали, аби історик виявляв єдність та зв’язність розмаїтих аспектів та частин досліджуваного періоду. Єдине заперечення проти цієї пропозиції полягає в тому, що ця єдність та ця зв’язність не є властивостями самого минулого і, отже, не можуть бути «виявлені» істориком так, ніби вони там і були. Історик присвоює минулому цю єдність та зв’язність у власній наративній пропозиції про те, як слід інтерпретувати це минуле. Єдність та зв’язність не є характеристиками минулого; вони властиві історичному наративові, запропонованому для його опису.

Тому достоїнства історичних наративів визначаються їх єдністю та внутрішньою узгодженістю. Далі можемо запитати, а що ж таке ця єдність та узгодженість? У зв’язку з цим слід розрізняти дві точки зору на історичну оповідь: 1) наратив як контамінація окремих одиничних тверджень; 2) наратив як якнайповніше взаємопоєднання та взаємозв’язок. На перший погляд видається очевидним, що перша точка зору на наратив є більш узгодженою та несуперечливою. Не підлягає сумніву, що речення історичного наративу повинні послідовно та прозоро пов’язуватись між собою. Якщо історична оповідь перескакує з однієї думки на другу, з одного об’єкту опису на инший, і твердження, які її утворюють, поєднані у непередбачуваний спосіб, ми, звичайно, маємо право означити її незв’язну. Проте подібна внутрішня непослідовність невластива жодному наративові (як історичному, так і неісторичному): будь-хто, хто пише математичний трактат, проповідь, роман, лібретто і т.п., мусить дотримуватись зв’язности. Тому дозвольте розглянути инший підхід. Коли ми захочемо обговорити проблему єдности та узгоджености наративу взагалі, перш за все слід бути здатним ідентифікувати зроблену у ньому пропозицію про те, як саме слід дивитись на минуле. Ми переконались, що історичний наратив є, по суті, пропозицією, так що узгодженість наративу може обговорюватись лише тоді, коли відомо, у який спосіб можна прояснити суть запропонованих пропозицій. Проблема в тому, що невідоме знаходиться лише через протиставлення з иншими такими ж пропозиціями. Якщо існує лише один наратив, що стосується, скажімо, Французької революції, неможливо розпізнати, яка саме із його пропозицій визначає ракурс споглядання Французької революції. У цьому випадку ми можемо взагалі не звернути уваги, що цей наратив реалізує якусь там пропозицію, і побачити в ньому лише відображення реального минулого у річищі парадигми Просвіти. Наративні пропозиції завше є способами опису минулого, і якщо існує лише один такий спосіб, він легко трансформується у переконання, що минуле було саме таким.

Отже, міра зв’язности та узгоджености наративу завше є відносною: про неї можна щось сказати тільки порівнюючи його з иншими розповідями, написаними про те ж чи такими, що стосуються теми. Отже зв’язність та узгодженість завше надаються наративу «іззовні»: вони недостатньо закорінені у ньому самому – чи, у крайньому випадку, виключно у ньому, – оскільки випливають із протиставлення двох наративів, присвячених одній і тій же темі. Це, звичайно, абсолютно узгоджується із попереднім твердженням про те, що знання історії не може розглядатись як когнітивне у власному розумінні цього слова – це, швидше, етап у триваючих дебатах. Отже, не існує жодного критерію, котрий би знаходився поза наративним представленням минулого, який дає змогу встановити певним «наративно-інваріянтним» способом зв’язність та узгодженість оповіді про історію. Минуле саме постачає аргументами ці історіографічні дебати, проте ця обставина не є вирішальною, адже ці аргументи не можна ототожнювати з минулим.

Згадка про історіографічні дебати означає, що наше філософське дослідження наративного написання історії добігає кінця. Явно чи неявно сформулювати загальні правила, відповідно до яких мали б бути знайдені незаперечні аргументи у історіографічних дебатах – завдання для істориків, а не для філософа історії. Єдине, що може собі дозволити заявити філософ історії, це що зв’язність та узгодженість є формальними критеріями оцінювання відносних переваг історичних наративів, проте яке матеріяльне наповнення задовільняє ці критерії, визначатимуть виключно історики.

Переклав Юрій Яремко