Октавіо Пас

Мова

Спочатку людина довіряла мові: предмет та символ, яким його позначали, цілковито ототожнювались. Зображення було двійником оригіналу, ритуальна формула відтворювала світ і була спроможною його відтворити. Мовити означало пере-сотворювати відповідний предмет. За таких обставин точне проговорювання магічних слів – одна з основних гарантій ефективности. Необхідність захистити мову втаємничених – першопричина виникнення граматики у ведичній Індії. З часом люди усвідомили, що між речами та іменами розверзається прірва. Відтоді, як похитнулась віра в те, що знак та предмет це одне і те ж, науки про мову усамостійнились. Першочерговим завданням мислителя стало встановлення точного значення слів. Тому граматика стала предтечею логіки. Проте слова завше конфліктували з визначеністю. Битва між мовою та наукою триває й тепер.

Історію людства можна звести до історії стосунків слів та мислення. Усяка переломна епоха супроводжується кризою мови: зненацька втрачається віра в дієвість слів. «Я посадив Красу на коліна…» – каже поет. Красу чи слово? І те, і инше, бо хіба можна відчути красу без слів? Слова та речі кривавлять з однієї рани. Кожне суспільство переживало кризу переосмислення значень певних слів. Часто не усвідомлюють, що, як і кожне творіння людських рук, імперії та держави створено зі слів: це словесні факти. У XIII книзі «Анналів» Цу Лу питає Конфуція: «Якщо Повелитель покличе тебе керувати країною, з чого почнеш?» Учитель відповів: «Із реформування мови». Важко визначити, де зароджується зло – у словах чи у предметах – проте коли слова роз’їдає іржа та їх смисл стає приблизним, наші вчинки також втрачають сенс. Предмети підтримуються власними найменуваннями та навпаки. Ніцше починає бунт, атакуючи слова: доброчесність, істина, справедливість – що це? Розвінчавши певні священні та вічні слова, на які спиралась західна метафізика, Ніцше заклав міну у фундамент самої метафізики. Будь-яка філософська критика починається з ревізії мови.

Недоліки кожної філософії якраз і породжені фатальною фетишизацією слів. Майже всі філософи погоджуються, що слова – занадто грубі інструменти, нездатні адекватно описати дійсність. Проте чи можлива філософія без слів? Навіть найбільш абстрактні символи логіки чи математики – це теж мова. До того ж, у знаків має бути смисл, а як пояснити цей смисл без мови? Змоделюємо неймовірну ситуацію: уявімо певну філософію, що послуговується символьним чи математичним лексиконом, не пов’язаним із жодними словами. Людина із її проблемами – основна тема всієї філософії – у таку науку не вписуються. Адже людина невіддільна від слів. Людина – істота вербальна. З иншого боку, кожна філософія, що користується словами, приречена бути слугою історії, адже слова народжуються та помирають, як люди. І тоді на одному полюсі у нас світ, який неможливо описати словами, а на иншому – світ людини, який можна виразити лише словами. Отже мусимо проаналізувати тези науки про мову. Насамперед її головний постулат – уявлення про мову як про об’єкт.

Проте що можна сказати про мову, якщо будь-який об’єкт так чи инакше існує для суб’єкта, і у цьому фатальна обмеженість усякого знання і в той же час єдина можливість пізнання? Межі між суб’єктом та об’єктом тут цілковито розмиті. Слово – це сама людина. Нас зіткано із слів. Вони – єдина наша реальність, принаймні, єдине свідчення того, що ми існуємо. Без мови немає ні думки, ні того, про що мислити, і перше, що робить людина, стикаючись з чимсь незнайомим – присвоює йому ім’я, називає його. Невідомі речі не мають імен. Будь-яке вчення починається із ознайомлення з правильною назвою, а завершується повідомленням про таїну ключового слова, що відкриває двері до Знання. Або зізнанням у невіданні, після чого западає тиша. Проте й мовчання промовляє, воно насичене знаками. Від мови не відкараскатись. Звичайно, фахівці мають право розглядати мову окремо, перетворивши її на об’єкт досліджень. Проте це штучний об’єкт, вирваний із свого світу, адже, на відміну від инших об’єктів науки, слова живуть всередині нас. Вони творять нас, а ми  їх. Аби упіймати мову, нею слід  розмовляти. Тенета для слів сплетені зі слів. Це не означає, що я проти лінгвістики. Слід, проте, пам’ятати, що, незважаючи на досягнуті успіхи, її можливості обмежені. Мова вислизає з її тенет. Мова невіддільна від людини. Це – ноша людини, а не об’єкт, організм чи якась умовна система знаків, яку можна заакцептувати чи відкинути. У цьому сенсі наука про мову є частиною більш загальної науки про людину [1] .

Твердження про те, що мова є виключно людським надбанням, суперечить легендам. Згадаємо казки, які часто починаються зі слів «Коли ще звірі говорили…» Дивно, але це повір’я було підхоплене наукою минулого століття*. Ще й сьогодні багато хто стверджує, що системи комунікації тварин не надто відрізняються від тих, якими користується людина. Є знавці, для яких «мова птахів» не є банальною метафорою. Справді, дві основні особливості людської мови притаманні також і мові тварин: значення (хоча й у найелементарнішій та зародковій формі) та комунікація. Крик тварини на щось вказує, про щось говорить, він сповнений смислу. Його значення сприймається та, так би мовити, усвідомлюється иншими тваринами. Ці неартикульовані вигуки творять систему сенсовних знаків. Але така ж функція властива і словам. А тому мова людей – не що инше як еволюція мови тварин і, отже, природничі науки, які досліджують явища природи, можуть вивчати також і слова.

Перше заперечення, яке спадає на думку – мова людини набагато складніша, друге – у мові тварин нема й сліду абстрактного мислення. Проте це кількісні, непринципові відмінності. Більш вагомим видається те, що Маршалл Урбан називає тристоронньою функцією слів. Слова на щось вказують та щось позначають, вони є іменами; проте вони також є безпосередньою реакцією на якийсь матеріяльний чи психічний подразник, наприклад, вигуки чи ономатопея; і ще, слова – це образи, тобто знаки та символи. Инакше кажучи, мова йде про вказівну, емоційну та представницьку функції. Ці три функції властиві кожному словесному виразові, при цьому одна з них, як правило, є основною. Проте не буває образів без вказування на щось та поза емоційним контекстом; те ж стосується і инших двох функцій. І хоча усі ці функції нероздільні, головною є символьна. Адже без представлення нема вказування: звуки, які творять слово «хліб», відсилають нас до певного предмету: без них не було б жодного вказування, а вказівка є символьною. Також і вигук – не лише інстинктивна реакція на певну ситуацію, але й її позначення, слово. Врешті-решт, «суть мови полягає у передаванні, Darstellung, одного елементу досвіду иншим, у зіставленні знаку чи символу з позначуваним чи символізованим предметом і в усвідомленні цього» [2] . Потім Маршалл Урбан запитує себе: а чи притаманні ці функції мові тварин? Більшість фахівців стверджує, що «набір звуків, характерних для мавп, цілковито суб’єктивний і стосується виключно їхніх почуттів, проте ніколи нічого не позначає і не описує». І справді, у певних криках тварин можна вловити слабенькі натяки на вказування, проте ані про символьну, ані про представницьку функції не може бути й мови. Отже між мовою тварин та мовою людей – прірва. Мова людей – щось абсолютно відмінне від спілкування тварин. І це відмінність якісна, а не кількісна. Мова – це щось, властиве виключно людині [3] .

Гіпотези, що пояснюють виникнення та розвиток мови поступовою еволюцією від простого до складного – від вигуку, крику чи ономатопей до символічного та вказівного вислову, – необґрунтовані. Мова первісних громад дуже складна. Майже у всіх архаїчних мовах знаходимо слова, що тотожні фразам та цілим реченням. Вивчення цих мов підтверджує висновки культурної антропології: заглиблюючись у минуле, ми стикаємось не з щоразу примітивнішими суспільствами – так вважали у XIX столітті, – а з суспільствами неймовірно складними. На відміну від природничих наук, у науках про культуру принцип від простого до складного не працює. Тому якщо жодної символьної функції у мові тварин немає, то й гіпотеза виникнення мови людей з мови тварин є необґрунтованою. Проте її великою заслугою є те, що вона вводить «мову у світ жестів». Ще не почавши говорити, людина жестикулює. Жести та рухи тіл сенсовні. Їм властиві усі три елементи мови: вказування, емоційне ставлення, уявляння. Люди розмовляють обличчям та руками. Якщо погодитись, що крики тварин належать до царини жестів, то у них можна відшукати зародки уявляння та вказування. Імовірно, найпершою мовою людини була пантоміма – німа мова ритуально-імітаційного видовища. Відповідно до закону всезагальної аналогії, рухи тіл наслідують предмети та відтворюють методи поводження із ними.

Якою б не було генеза мови, фахівці дійшли згоди у «мітологічній природі слів та мовних форм». Сучасна наука підтверджує ідею Гердера та німецьких романтиків: «Без сумніву, мова та міт на початку були нерозривно пов’язані між собою… Вони виражають спільну основоположну тенденцію творення символів, а будь-яка символізація основана на метафорі». Мова та міт – це ґрандіозні метафори. Сутність мови символьна, адже вона описує один елемент реальности через инший, так само, як і метафора. Наука підтверджує те, про що завше говорили поети: мова – це поезія у природньому стані. Всяке слово чи поєднання слів – метафора. Проте це ще й знаряддя магії, инакше кажучи, щось здатне перетворюватись в дещо инше та змінювати все, до чого торкається. Слово – символ, що породжує символи. Людина є людиною завдяки мові, первісній метафорі, яка змусила її стати иншою, вилучивши із космосу природи. Людина – сутність, що, творячи мову, сотворила себе. Через слово людина стає метафорою самої себе.

Мова сама собою кристалізується у метафори. Слова безперервно стикаються, розсипаючи  іскорки та поєднуючись у виблискуючі словосполучення. На нічному небосхилі слів безперервно спалахують нові зорі. Кожного дня на поверхню мови спливають нові слова та фрази, з  холодної луски яких стікає вологе мовчання. І тоді всі попередні слова кудись щезають. Занедбане поле мови зненацька вкривається словесними суцвіттями. У їхній гущавині оселяються світлячки. Слід зауважити, що це кровожерні створіння. В утробі мови йде безжальна війна. Всі проти одного. Один проти всіх. Урухомлена неокраєна маса, що без кінця творить та пересотворює сама себе. З уст дітей, шаленців, філософів, дурнів, закоханих, пустельників безперевно злітають метафори – химерні створіння, що виникають з нічого. Вони спалахують і гаснуть. Зіткані з легкозаймистої тканини, слова спалахують, як тільки до них торкнеться уява. Та полум’я їм не втримати. Мова творить тіло поетичного твору, живить його, проте не є самим твором. Відмінність між твором та поетичними висловами – байдуже, чи винайдені вони вчора чи їх тисячу років повторює народ, що плекає традиції, – ось у чому: твір прагне перевершити мову, у той час як поетичні вислови живуть всередині мови, кочуючи з уст в уста. Це не витвори. У поетичному творі мова громади сконденсовується, набуває форми. Поетичний текст – це мова, що стала самодостатньою.

Оскільки ніхто не ризикне заявити, що автором гомерівського епосу є весь народ, то ніхто й не думає, що поетичний твір – природній мовний продукт. Лотреамон мав на увазі щось зовсім инше, коли пророкував, що колись поезію творитимуть усі. Воістину божевільна затія. Проте виходить – і так буває з усіма революційними пророцтвами, – що ця грядуща всезагальна поетизація є просто поверненням до джерел. До тієї миті, коли мовити і творити було одне і те ж. Повернення до ототожнення предмета та його імени. Адже відстань між словом та предметом – а саме вона перетворює слова на метафори – це, по-суті, розрив між людиною та природою, оскільки як тільки людина усвідомила себе, вона відокремилась від світу природи та, будучи собою, стала зовні самої себе. Слово не тотожнє предметам, які воно називає, тому що між людиною та речами та – ще глибше – між людиною та її власним буттям вклинюється свідомість. Слово – місток, зводячи який людина прагне подолати відстань між собою та світом. Проте цієї відстані неможливо позбутись, без неї нема людини. Щоб подолати її, людина повинна зректись людяности, чи то злившись із світом природи, чи відкинувши всі природні обмеження. Обидві ці спокуси – у всі часи ними приховано випробовувалось суспільство – нині винятково небезпечні. Тому й метається сучасна поезія між двома крайнощами: хоче бути і магією, і революційним кличем водночас. І те, і инше є спробами боротись із власною долею. Адже «переробити людину» означає зректися людського буття, зануритись у тваринну безтямність та назавше позбутись тягаря історії. Проте звільнитись від тягаря історії – це перевернути поняття в одному старому визначенні-твердженні, заявивши, що не історичне буття визначає свідомість, а свідомість обумовлює історію. Революційний зрив вивільняє відчужену свідомість, і вона завойовує світ історії та природи. Проте, опанувавши закони історії та суспільства, свідомість визначатиме буття. І тоді рід людський здійснить своє друге сальто-мортале. Здійснивши перше, він відокремився від світу природи, перестав бути звіром, став на ноги, побачив природу, усвідомив себе. Здійснивши друге, поверне собі первісну цілісність, не лише не втративши свідомости, а поставивши її в основу природи. І хоча для людини це не єдина можливість віднайти втрачену єдність свідомости та буття – магія, містика, релігія, філософія пропонували та пропонують инші шляхи, – перевагою цього способу є те, що він   відкритий усім та постає перед нами як мета та сенс історичного процесу. Ось тут і слід запитати себе: уявімо, що людина здобула цю первісну єдність, тоді навіщо їй слова? Коли щезне відчудження, пропаде й мова. Цю утопію чекає те ж, що й містику – могильна тиша. Зрештою, щоб ми не думали про це, очевидно, що злиття чи, радше, возз’єднання слова та предмета, імени та того, що воно називає, передбачає згоду людини із собою та світом. А допоки цієї згоди немає, поезія буде однією з небагатьох можливостей переборення самого себе та віднайдення того, чим мисляча істота є у своїй первісній глибині. Тому не слід плутати розсипи красномовства з такою ризикованою та дерзновенною справою, як поезія.

Нуртування мовної стихії саме по собі ще не є творчістю, і в цьому легко переконатись, адже не існує вірша, не позначеного печаттю творчої волі автора. Так, мова – це поезія, і кожне слово заміноване метафорою, що готова вибухнути від найменшого доторку до прихованої пружини, проте творча сила слова вивільнюється промовцем. Урухомлює мову людина. На перший погляд, образ творця, без якого не з’явиться вірш чи поема, суперечить поширеному переконанню, що поезія непідвладна волі. Все залежить від того, що мати на увазі під волею. Насамперед слід позбутися застарілого уявлення про так звані властивості душі, подібно до того, як ми відмовились від ідеї самодостатности душі. Про властивості душі – пам’ять, волю і т.п. – не можна говорити так, ніби це самостійні та незалежні істоти. Психіка цілісна та неподільна. Неможливо накреслити межу між тілом та душею, неможливо визначити, де закінчується воля та починається навіюваність. Кожен порух душі опредметнює душу взагалі. У кожній властивості душі присутні всі її сестри. Занурення у стан пасивного споглядання не знищує бажань. Слова Сан-Хуана де ля Круса про «пожадання ніщоти» набувають глибокого психологічного сенсу, адже сила бажання перетворює саме ніщо у дієве начало. Нірвана – це кентавр: дієва бездієвість, рухомий спокій. Стани бездіяльности – від відчуття внутрішньої спустошености до протилежного йому переживання повноти буття – вимагають вольового зусилля, спрямованого на подолання відділености «я» від решти світу. Йог, який досяг досконалости, кам’яніє у класичній позі, «незворушно споглядаючи кінчик власного носа», контролюючи себе настільки, що втрачає себе.

Ми знаємо, як важко досягнути берега розпорошености та відсторонености. Такий досвід абсолютно чужий нашій цивілізації, яка культивує «залученість» та відповідні типи – вченого, промисловця, суспільного діяча. Людина, що «самоусувається», відкидає сучасний світ. Вчиняючи так, вона спалює всі мости. Концептуально цей вчинок не дуже відрізняється від наміру покінчити життя самогубством, аби дізнатись, що ж там, по той бік життя. Людина відсторонена запитує себе: а що там, по той бік сконцентрованости та залучености? Відстороненість – це стремління до того, що там, потойбіч життя. Воля не щезає, вона просто змінює напрям,  перестає служити розумові і не дозволяє йому втрачати душевну енергію. Якщо наш психологічний та філософський словник у цій царині є бідненьким, то поетичних висловів та метафор, які описують цей стан, хоч греблю гати. Згадаймо «безгучну музику» Сан-Хуана чи «повноту порожнечі» Лао Цзи. Стан пасивного споглядання – це не лише досвід мовчання та порожнечі, а й переживання повноти буття: у його серцевині б’є джерело поетичних образів. «Опівночі розквітне моє серце» мовиться у одній ацтекській поемі. Воля до бездіяльности опановує лише частину душі. Пасивність однієї сфери компенсується активністю иншої. Аналітичне, дискурсне, свідоме мислення заміщується уявою. Воля до творення нікуди не щезає. Без неї наше самоототожнення із світом було б немислиме.

Написання  поезії починається з наруги над мовою. У першій дії слова виривають з коренем. Поет зчищає з них нашарування повсякденности, налиплі у мутній атмосфері буденного застосування, слова стають голенькими, мов немовлята. У другій дії їх наново висаджують у ґрунт. Дві протилежно спрямовані сили співіснують у вірші: одна вивільняє, вириває слова з кореневої системи мови, инша – сила тяжіння – повертає їх назад. Вірш записаний – унікальний і неповторний, а його ще ж читають та декламують. Поет пише, народ, декламуючи, переписує. Поет змінює читача а читач – поета, і в цьому циклічному чергуванні твориться силове поле, у якому іскрять блискавиці поезії.

Обидві ці процедури – вилучення та повернення слова – передбачають, що поетичний твір живиться звичайною мовою. Не простацьким балаком чи місцевими говірками, як багато хто нині вважає, а мовою певної громади: міста, нації, класу, групи чи секти. Поеми Гомера написані «штучною літературною мовою, яка ніколи не була розмовною» (Альфонс Реєс). Великі тексти на санскриті створені в епоху, коли ця мова вже майже вийшла з ужитку. У театрі Калідаси вельможні персонажі говорять на санскриті, а посполиті – на пракриті. Мова, що живить поезію, має бути живою та зрозумілою. Иншими словами, це мова, котру використовує певна група людей, що прагне передати та увічнити власні переживання, сподівання, вірування. Ще ніхто не зумів написати вірш мертвою мовою, хіба як літературну вправу, та й тоді мова йде не про завершений поетичний твір (бо завершеність передбачає читання, без читача це всього лиш напів твір). Поезія не живиться мовами математики чи фізики, чи будь-якої иншої науки, бо хоча ці мови й зрозумілі, проте – не живі. Ніхто не співає арій математичними формулами. Без сумніву, наукові означення можна вводити у поетичні тексти, наприклад, їх блискуче використовував Лотреамон, проте тоді  вони трансформуються, міняють знак: наукова мова перестає доводити, вона, радше, руйнує доведення. Гумор – превелике поетичне знаряддя.

Творячи мову европейських націй, епічні легенди робили внесок у творення самих націй. Вони творили їх у щонайглибшому сенсі цього слова: генеруючи їхнє самоусвідомлення. Роланд, Сід, Артур, Ланселот, Парсіфаль – це герої, образи. З деякими, хоча  й суттєвими, зауваженнями це  ж стосується романів – епічних творів, які виникли разом із буржуазним суспільством. Звичайно, у наш час поет – персона маргінальна. Поезія – їжа для  буржуазії нестравна. Тому поезію намагаються оговтати. Проте як тільки поет чи будь-який поетичний твір погоджуються «стати в стрій», з’являється инший текст, що, сам того не бажаючи, провокує скандал. Сучасна поезія – хліб дисидентів та бомжів. В розколотому суспільстві поезія завше бунтує. Проте і тоді поетичний твір не пориває кровного зв’язку із мовою. Мова поета – це мова його оточення, яким би воно не було. Вони грають на одному полі, вони – ніби система сполучених посудин. Мова Маларме – це мова втаємничених. Споживачі сучасної поезії нагадують змовників чи членів таємного товариства. Проте найвиразнішою рисою наших днів є втрата рівноваги, яка з великими труднощами утримувалась впродовж XIX століття. Поезія для втаємничених гине, тому що навала газетних штампів та професійного жаргону збіднює мову, а поетичний текст самознищується. Ми дійшли до кінця дороги, на яку ступили на зорі епохи.

Багато хто з сучасних поетів, бажаючи проламати стіну нерозуміння, пробуючи віднайти втраченого слухача, пішов у народ. Так от: народу немає. Є організовані маси. «Піти в народ» – означає долучитись до «організаторів» цих мас. Поет став функціонером. Така метаморфоза завше вражає. У минулі часи поети бували жерцями і пророками, владарями та бунтівниками, блазнями і святими, слугами та жебраками. Проте лише б’юрократична держава спромоглася перетворити поета на службовця «міністерства культури». Поетові підшукали місце у ієрархічній структурі, яка є стрижнем сучасного суспільство. А поезії?

Поезія живе у глибинних шарах буття, тоді як ідеологія та те, що ми називаємо ідеями та думками, населяє поверхню свідомости. Поетичний текст живиться живою мовою громади, її мітами, бажаннями та мріями, тобто черпає із щонайглибших ґрунтових вод. Поезія творить народ, тому що поет припадає до мовних нуртів та п’є з першоджерела. У поемі суспільству відкриваються основи його власного буття, його першослово. Промовляючи це першослово, людина творить себе. Ахілл  та Одіссей не просто героїчні персонажі, вони – надбання грецького народу, що творить самого себе. Поетичний текст – посередник між суспільством і його підвалинами. Без Гомера грецький народ не став би тим, чим він став. Поема відкриває нам те, ким ми є, і пропонує стати тими, ким ми маємо бути.

Сучасні політичні партії перетворюють поета у пропагандиста і нищать його. Пропагандист сіє у «масах» ідеї владоможців. Його змушують доносити до низів директиви верхів. Межі допустимої інтерпретації дуже вузькі, будь-яке, навіть незначне, відхилення є вкрай небезпечним. Між тим поетові слід крокувати у зворотньому напрямі: знизу догори, від мови громади до мови поетичного твору. Потім текст повинен повернутися до першоджерела, до мови. Зв’язок поета та народу повинен бути невимушеним та органічним. Сьогодні все противиться цьому перманентному співтворенню. Народ розпадається на класи та шари, що каменіють у блоках. Мова стає системою формул. Комунікаційні канали засмічуються, поета позбавляють мови, до якої він звик, а народ – образів, у яких він би міг себе впізнати. Глянемо правді у вічі: якщо поет відмовляється від вигнання – а лише воно є справжнім бунтом, – він відмовляється і від поезії, і від сподівань трансформувати вигнання у співпереживання. Тому що пропагандист та його аудиторія розмовляють, як німий з глухим: пропагандист гадає, що промовляє голосом народу, а народові здається, ніби він чує мову поезії. Самотність на трибуні – жалюгідне видовище! Це вона, а не самотність вигнанця, що змагається з самим собою за зрозуміле усім слово, є синонімом безнадії.

Є поети, які вважають, що вистарчить певних елементарних маніпуляцій із словом, і між текстом та мовою суспільства виникне гармонійне взаєморозуміння. Дехто працює з фольклором, инші – з місцевими говірками. Проте фольклор, який ще можна віднайти в музеях та в глибинці, вже давно перестав бути мовою – це або дивовижа, або туга за минулим. Щодо розхристаного міського жаргону, то це не мова, а клапті чогось, що колись було цілісним та гармонійним. Міська мова кам’яніє у стійких висловах, поділяючи долю народного мистецтва, поставленого на потік, так само, як і долю людини, яка з особистости перетворена на людину з юрби. Експлуатація фольклору, використання місцевих говірок, впровадження у цілісний текст зумисно апоетичних, прозових уривків – усе це літературні засоби із того ж арсеналу, що й штучні діялекти, якими послуговувались поети минулого. Тут всюди мовиться про такі типові прийоми так званої елітарної поезії, як пейзажі англійських поетів-метафізиків, посилання на мітологію у поетів епохи Відродження чи вибухи сміху в Лотремана і Жаррі. Ці инородні вкраплення підкреслюють достовірність загальної картини, їх застосовують для того ж, що й нетрадиційні матеріяли в живописі. Не випадково «The Waste Land» порівнювали їх з колажем. Те ж стосується певних творінь Аполінера. Часом це ефектно, проте більш зрозумілим текст від цього не стає. Тому що розуміння пов’язане не з цим: розуміння спирається на спільні цінності та мову. У наш час поет не говорить на мові свого оточення і не поділяє цінностей сучасної цивілізації. Тому поезія не втече ні від самотности, ні від бунту, хіба би змінилось і суспільство, і сама людина. Сучасний поет творить лише для індивідів та для невеликих груп. Може трапитись, що це є причина його нинішнього процвітання та запорука добробуту у майбутньому.

Історики стверджують, що застійні та кризові епохи невідворотно породжують занепадницьку поезію. Вони осуджують герметичні, ускладнені, розраховану на нечисленних поціновувачів тексти. Історики кажуть, що у періоди історичного підйому твориться повноцінне мистецтво, доступне широкому загалові. Досконалою є поема, написана зрозумілою усім мовою. Зрозуміле мистецтво – велике. Незрозуміле – занепадницьке. Це протиставляння описується парами прикметників: гуманістичне мистецтво – дегуманізоване, народне – елітарне, класичне – романтичне чи барокове. Майже завжди епохи розквіту співпадають з успіхами нації у політиці чи на полі бою. Як тільки народи обзаводяться величезними арміями та непереможними полководцями, з’являються великі поети. Инші історики запевняють, що вся ця поетична велич зароджується загодя, коли у військових ще тільки ріжуться зуби, або перегодом, коли внуки завойовників ділять награбоване. Зачаровані цією ідеєю, вони жонглюють світанковими та присмерковими парами: з одного боку – Расін та Людовік IV, Гарсіласо та Карл V, Єлизавета та Шекспір, з иншого – Луїс де Гонгора та Філіп IV, Лікофрон і Птолемей Філадельф.

Щодо темноти та незрозумілости, то будь-який новий поетичний твір видається важким, адже творення – це боротьба з інертністю та загальниками. Есхілові закидали  темноту, Евріпіда сучасники не любили та вважали малозрозумілим, Гарсіласо називали чужаком та космополітом. Романтиків звинувачували у герметичності та занепадництві. З тих же причин паплюжили «модерністів». Проте труднощі всякого нового тексту закорінені у тому, що він – новий. Слова, вжиті поза рамками звичного контексту, розставлені за правилами, нехарактерними для розмовної мови, викликають спротив та дратують. Кожен новий твір породжує нерозуміння. Насолоду від поезії можна отримати, лише подолавши певні труднощі, труднощі, які виникають у процесі творення. Читання вимагає співтворення, читач відтворює душевні порухи поета. Майже всі кризові епохи та періоди суспільного занепаду були врожайними на великих поетів. Можна згадати Гогору та Кеведо, Рембо та Лотреамона, Донна та Блейка, Мелвілла та Дікінсон. Якщо погодимось із наведеним вище історичним критерієм, творчість По стане симптомом занепаду Півдня, а поезія Рубена Даріо – свідченням глибокої депресії іспано-американського суспільства. Що ж тоді робити з Леопарді, який жив у період роздроблености Італії, та німецькими романтиками у поверженій та пригнобленій наполеонівською армією Німеччині? Гебрейські пророки творили у часи рабства, розпаду та занепаду. Війон та Манріке писали в період «осені середньовіччя». А як щодо «перехідної епохи», часу, коли творив Данте? Іспанія Карла IV дала світові Гойю. Ні, поезія – не калька з історії. Їхні стосунки набагато тонші та складніші. Поезія змінюється, проте не стає ані ліпшою, ані гіршою. Це суспільство може деградувати.

Під час кризи слабнуть і рвуться зв’язки, що цементували громаду в єдине ціле. В періоди суспільної втоми ці зв’язки стають негнучкими. Кризове суспільство руйнується, втомлене – застигає, натягши імперську машкару. І тоді виникає офіціозне мистецтво. Проте саме мова сект та невеликих товариств сприятливо впливає на поезію. Відособленість надає словам більшої сил. Мова втаємничених завше незрозуміла, а кожна потайна мова, в тому числі і мова змовників, майже сакральна. Складна поема воздає хвалу поезії та викриває нікчемність історії. Постать Гонгори свідчить про силу іспанської мови, а постать графа-герцога Олівареса – про занепад імперії. Суспільна втома не конче призводить до занепаду мистецтва, та й не завжди в тяжкі часи вмовкає голос поета. Частіше навпаки: поети та тексти народжуються на відлюдді. Щоразу, коли з’являється якийсь великий та непростий для розуміння поет чи виникає мистецька течія, що заперечує суспільні цінності, варто застановитись над тим, що це, можливо, громада, а не поезія вражена невиліковною хворобою. Розпізнати хворобу можна за двома ознаками: суспільство не має спільної мови та не чує, що каже самотній співець. Самотність поета – ознака деградації суспільства. Поезія розмовляє з історією завжди з одного і того ж узвишшя. Тому складні поети деколи видаються занадто піднесеними. Проте це оптичний обман. Не вони стали вищими – змізернів світ.

Поема закорінена у мові громади; тоді що ж стається із словами, коли вони полишають сферу суспільного життя та стають словами поетичного твору? Філософ, оратор та літератор вибирають слова. Перший – відповідно до їх значень, инші – залежно від психологічного, морального чи художнього впливу. Поет слів не вибирає. Коли кажуть, що поет шукає мову, це не означає, що він нишпорить по бібліотеках чи тиняється вулицями, вишуковуючи архаїчні звороти чи переймаючи модерний сленг. Це означає, що він болісно роздумує, які йому вибрати слова – ті, що справді належать йому, що жили з ним віддавна, чи инші, вишпортані в книгах або підслухані на вулиці. Коли поет знаходить слово, він його впізнає, тому що воно вже було у ньому і він вже був із ним. Поетичне слово спаяне з його життям. Він і є словом. У мить натхнення найсокровенніші глибини свідомости пронизує екстатична радість упізнання. Суттю творення є витягання на світ Божий слів, невіддільних від нашого буття. Ці, а не инші. Поема складається з необхідних незамінних слів. Тому так важко виправляти вже завершену роботу. Виправлення означає пересотворення, повернення до пройденого пункту,  до себе самого. Неможливість поетичного перекладу обумовлена тим же. Кожне слово поетичного тексту – унікальне. Синонімів не існує. Слово не зрушити з місця: зачепивши одне, зрушуєш увесь текст, помінявши кому – перебудовуєш усю будівлю. Поема – жива істота, для якої не існує запасних частин. Справжній переклад може бути лише співтворчістю.

Думка, що поет послуговується лише тими словами, які вже в ньому були, не суперечить наведеним вище міркуванням про співвідношення поетичного твору та повсякденної мови. Досить згадати, що за своєю природою мова призначена для спілкування. Слова поета – слова його оточення (инакше це не слова). Кожне слово потребує двох: того, хто говорить, і того, хто слухає. Словесний світ поеми складається не із слів словника, а із слів громади. Поет багатіє не мертвими, а живими словами. Мовою поета є мова громади, прояснена та трансформована митцем. Один із найпіднесеніших та найважчих поетів так і визначає місію поетичного тексту: «Надати чіткого сенсу словам свого племени». І це правильно навіть у буквальному сенсі: слову повертають його етимологічне значення, і це збагачує мову. Значна частина виразів, які нам здаються повсякденними та загальновживаними, насправді придумані – це італійщина, неологізми, латина Хуана де Мени, Гарсіласо чи Гонгори. Поет переробляє, перетворює та очищує мову, а лише потім говорить нею. У який спосіб поезія очищує слова і що мають на увазі, коли кажуть, що не слова служать поету, а поет – словам?

У словах, фразах, вигуках, які вимовляємо у хвилини горя чи радости, при будь-якому тяжкому пережитті, мова виражає лише стан афекту. Такі слова та словосполучення перестають слугувати комунікації. Кроче зазначає, що їх і словами назвати не можна – для цього їм не вистарчає вольового та особистісного начала, в той час як рефлекторної стихійности аж забагато. Це готові фрази, у яких немає нічого особистого. Можна було б обійтись і без посилань на італійського філософа, адже очевидно, що це не справжні вислови: щоб стати достеменними, їм не вистарчає одного – бути засобом зв’язку. Комунікативне слово потребує співбесідника. Проте єдине, що можна сказати про фрази та вислови, призначені для емоційного розпруження, це те, що співбесідника там мало, а то й зовсім немає. Ці слова – каліки: їм ампутували слухача.   

Валері якось сказав, що «поема – це тривалий вигук». Між розповіддю та вигуком виникає силове поле, і я б доповнив, що це силове поле і є поетичним твором. Коли один з полюсів щезає, поема перетворюється або у вигук, або у розповідь, повідомлення, трактат. Розповідь про ту невідтворювану дійсність, яку має на увазі вигук, і є мовою твору. Поема – вслуховування у те, про що не сказав вигук. Крик болю чи крик радости відсилає нас до певного предмету, який боляче ранить чи несказанно радує, цей крик вказує на нього, приховує його, стверджуючи: «Він тут», не уточнюючи, що це чи хто це. Те, на що вказує вигук, залишається неназваним. Воно ніби тут, і в той же час його немає, воно може з’явитись або щезнути без сліду навіки. Це сама неминучість. Неминучість чого? Розповідь про вигук не пояснює і не запитує, вона – закликає. Поема – вслуховування у вигук – відкриває те, на що цей вигук вказує, не називаючи його. Я навмисне кажу «відкриває», а не «пояснює». Якщо розширення вигуку або ж розповідь про нього стане поясненням, реальність буде не відкрита, а пояснена, і мова виявиться спотвореною; зрозумівши, ми перестанемо чути і бачити.

Инша крайність – використання мови для безпосереднього спілкування. Тоді слова стають неточними, втрачаються пластичні, звукові та емоційні нюанси їхніх значень. Співбесідник не щезає, навпаки, – він самостверджується, і навіть надмірно. А слово через це мізерніє та слабне, девальвується у мідний шеляг. Усі його чесноти марніють, вся сила тратиться на комунікацію.

Коли викрик в’язне у порожнечі, він нехтує співбесідника. Коли слово стає знаряддям абстрактного мислення, значення пожирає все: і слухача, і втіху словесного втілення. Коли слово стає інструментом спілкування, воно псується. У всіх трьох випадках воно підупадає та спеціялізується. Псування слова спричинене тим, що мова стає утилітарною, перетворюється на знаряддя, у річ. Щоразу, користуючись словами, ми шкодимо їм. А поет словами не користується. Він їм слугує. Слугуючи, повертає словам їх неспотворений смисл, допомагаючи стати самими собою. Через поезію мова повертається до первісного стану. По-перше, виробляє звукові та пластичні якості, які нехтує мислення, по-друге, відновлює емоційні характеристики, і, нарешті, збагачується відтінками значень. Завдання очищення мови якраз і означає повернення до первісної чистоти. А тут ми наближаємось до головного. Слово приховує безліч значень. Якщо вжите у поетичному тексті слово відновлює первісну природу, тобто здатність означати кілька речей водночас, то поема заперечує саму суть мови: значення та смисл. Виходить, що поезія – беззмістовна і навіть шкідлива річ: вона позбавляє людину найдорожчого – мови, підмінюючи її невиразним бурмотінням! Яким же є сенс слів та строф поетичного тексту і чи він взагалі існує, цей сенс?

ч
и
с
л
о

35

2004