Інна Волосевич

Явище мовної поліфонії в літературі та свідомості

Навіщо різні мови взаємодіють в тексті і до чого це призводить?

Ця взаємодія може відображати реальне мовне середовище, може бути витонченою авторською грою, може бути засобом пригнічення якоїсь мови, вираженням неприязні до неї, може свідчити про низьку або про високу освіченість автора тощо. Це може призводити як до мовного каліцтва, так і до мовного збагачення, хоча останнє, здається, значно рідше визнають.

Я виділила такі форми співіснування мов у літературі:

1. Навмисне спотворення та приниження одної мови фонетичними засобами иншої;

2. Иншомовні лексичні запозичення, що звичайно вживаються заради жарту або творення нових смислів, але иноді також можуть мати на меті принизити иншу мову;

3. Вживання иншомовних слів для змалювання колориту иншої країни: екзотичні иншомовні слова, поняття, фрази або транскрибовані мовою твору, або зберігають рідне написання;

4. Насиченість иншомовними словами, виразами, цитатами, що є наслідком мовного середовища автора (або персонажів твору).

5. Спроби «злиття» мов у тексті, щоправда, із домінуванням якоїсь мови, тобто не чіткі иншомовні вставки, як у попередньому пункті, а певна форма інтеграції (асиміляції) мов.

Мета цього дослідження – навести приклади мовної поліфонії в різних текстах і проаналізувати, для чого автор вдається до мовної поліфонії, як сприймають цей текст різні мовні категорії читачів. Дослідження переважно стосуватиметься української і російської мови, а також частково англійської. Наприкінці я пропоную невеличку соціологічно-футуристичну розвідку «Кількамовний стиль життя людей майбутнього», в якій аналізуються глобальні наслідки знання і постійного користування кількома мовами.

Фонетична ненависть і карикатурна транскрипція

Жодна мова/алфавіт не пристосовані для того, щоб передавати транскрипцію иншої мови/алфавіту, у правописі кожної мови затверджено правила написання иншомовних слів. Нещодавно відбувались запеклі дискусії щодо українського правопису иноземних слів («Афіни» чи «Атени», «шов» чи «шоу», «Фрейд» чи «Фройд» тощо), також давно вже говорять про потребу виробити універсальні правила передавання українських слів латинкою. У більшості випадків не можна сказати, що написання слів транскрипцією иншої мови їх спотворює – часом ці иншомовні слова відповідають законам милозвучности чужої мови, часом ні, але загалом вони залишаються невтрально чужими, инакшими й екзотичними, як, наприклад, заклинання з магічної казки. Проте є споріднені мови або мови, позначені національною неприязню, для яких транскрибування одної з них засобами иншої найчастіше призводить до сильного спотворення. Наприклад, для української мови немає різниці, чи ми будемо писати Фрейд чи Фройд, хоч останнє ніби ближче до німецької вимови, а от чи писати Пугачова, чи Пугачьова, Чехов чи Чєхов є різниця для українського і російського ока, хоч останнє також нібито точніше виражає російську вимову, але відбувається спотворення як на зоровому, так і на слуховому рівні. Прикладів уживання українських/російських слів із російською/українською фонетикою з метою приниження мови і мовців безліч. Булгакову в «Белой гвардии» достатньо лише написати: «Стый! Ты куды?»; «Посвидченя!»; «Я на вашей мови не размовляю»; «От строго заборонють, щоб не було бильш московской мовы». Або:

Там орала дивчинонька
Воликом чорненьким
Орала… орала
Не вмила гукаты
Тай найняла козаченька
На скрипочке граты [5].

Можна більше нічого не додавати для вираження авторського ставлення до україномовних «бандерівців», що зображені як загарбники.

В сумновідомому вірші Й. Бродського «На независимость Украины» [4], що починається такими словами:

Дорогой Карл ХІІ, сражение под Полтавой
Слава Богу, проиграно...
Как говорил картавый,
Время покажет кузькину мать, –

українські слова з російською фонетикою використовуються для підсилення вияву ненависти і презирства. Ці слова є впізнавальними символами «хохлов» як групи: «гоpькой вошни карбованец, семечки в полной жмене», «желто-блакытный Ленин над Конотопом».

Скажем им, звонкой матерью паузы метя строго:
Скатертью вам, хохлы, и рушником дорога.
Ступайте от нас в жупане, не говоря – в мундире,
По адресу на три буквы, на стороны все четыре...
Как в петлю лезть, так сообща, суп выбирая в чаще,
А курицу из борща грызть в одиночку слаще.
Прощевайте, хохлы, пожили вместе – хватит!
Плюнуть, что ли, в Днепро, может, он вспять покатит.
С Богом, оpлы и казаки, гетьманы, вертухаи.
Только когда придет и вам помирать, бугаи,
Будете вы хрипеть, царапая край матраса,
Строчки из Александра, а не брехню Тараса.

Українським авторам теж досить написати «рибйонок», «мущіна», щоб спотворити чиєсь мовлення. Транскрибування, знову-таки, використовується для підсилення негативної характеристики мовців: «Падаждьом маю маму?» – запитували дівки. «Падаждьом. Тваю мать», – відповідали хлопаки. Банзаю страшно захотілося кинутись на сцену і покусати зубами якомога більше співаків» [7].

Який з усього цього можна зробити висновок? Якщо один мовець говорить російською, а инший українською, це текстуально розводить їх на різні боки барикад: автоматично припускається, що обидва нав’язують один одному свою мову (чи, принаймні, вони мусять з’ясувати взаємне ставлення до мовного питання). Оте відчуття нав’язування, чужомовної експансії найліпше виражають слова тьоті Моті з «Мини Мазайла»: «лучче бить ізнасілованой, чєм украінізірованой» [9]. За допомогою транскрибування російська чи українська мова персонажа в сучасних текстах найчастіше вже сама по собі сприймається як щось агресивне (рідше як комічне). Иншомовне транскрибування виявляє, хто з мовців «наш», а хто «ворог», воно чітко й остаточно означує ворога в тексті, якого характеризують такі риси, як агресивність, вульгарність, варварство.

Чи є противага російсько-українській фонетичній ворожості?

Чи справді в українську і російську мову органічно закладена фонетична ворожість? Наскільки мені відомо, перший український автор, який зіткнув російську мову в контрасті з українською, був засновник нової української літератури Іван Котляревський. Ось як говорить Возний в «Наталці Полтавці»: «Не о сем, галочко, – теє-то як його – хлопочу я, но желаю із медових уст твоїх слишати умилительноє названіє, сообразноє моєму чувствію. …Ізложенниї в отвітних річах твоїх резони суть… для любові ничтожні. Уязвленное частореченною любовію серце… Бачив я многих – і ліпообразних, і багатих, но серце моє не імієть… к ним поползновенія… Моїх діл околичності, возникающії із неудобних обстоятельств…» [8]. Але це висміювання радше не російської мови, а диких гібридів української і російської.

За мовну поліфонію дуже часто дорікали Г. Сковороді [11]: «П. Житецький писав: «Не легко іноді розібратися в цьому хаосі слів, то відмінних за значенням і походженням, то подібних за значенням, але відмінних за походженням… Підкоряючись різноманітним впливам мови, то книжної, то розмовної, то міської, то сільської, він ніби втратив саме відчуття її». …Шевченко, наприклад, вважав, що саме така суміш мови не дозволила Сковороді стати справді великим і народним поетом. Франко підкреслював, що Сковорода писав вірші і пісні «досить незграбною книжною мовою», «надзвичайно кучерявим і баламутним стилем». Сковорода природно писав ті слова, які спадали йому на думку, і не відчував жодної дисгармонії між ними, як, я гадаю, не відчували її і його читачі, не стурбовані мовним питанням:

Соловеечку, сватку, сватку!
Че бывал же ты в садку, в садку?
Че видал же ты, как сеют мак?
Вот так, так! Сеют мак.
А ты, шпачку, дурак
Весна люба, ах, пришла! Зима люта, ах, пройшла!
Уже сады расцвели и соловьев навели.
Только солнце выникает,
Пастух овцы выгоняет
И на свою свирель выдает дрожливый трель.
Ой ты, птичко жолтобоко,
Не клади гнезда высоко!
Клади на зеленой травке,
На молоденькой муравке.

У прозі, написаній старокнижною мовою, Сковорода також любив вставляти латинські і грецькі слова.

Мовою, в якій поєднуються російські й українські слова з домінуванням російських та з російським транскрибуванням («дидько б утысся его батькови») писав також М. Гоголь [6]. Я провела невеличке опитування серед українськомовних та російськомовних знайомих, як вони сприймають мову Гоголя: всім, без винятку, російськомовним вона подобалась, а українськомовним здавалась неприродною, незугарною і штучною. Те саме стосується і Сковороди: мені не траплялося, щоб на його мовний еклектизм нарікали російськомовні читачі й дослідники – тільки українськомовні – тому-то він є основоположником саме російської культури. Л. Масенко в своїй книзі [10] називає Гоголя «роздвоєною душею»; впадає в очі контраст між гоголівськими описами Росії й України: якщо Гоголя називали «злим генієм Росії», то Україна постає прекрасним казковим раєм. Але якщо дослідники з певністю говорять про мовний конфлікт Гоголя, то в російськомовних повістях Т. Шевченка («Наймичка», «Варнак» та ин.) не відчувається жодного конфлікту, а стиль дещо схожий на гоголівський, хоч українських слів більше: «А коли хочешь яблок или дуль, то сам сходи в лёх. Та заодно наточи и грушевого квасу, а я от дытыны не отойду, поки воно не засне, сердешнее! Ишь как напугал, и до сих пор еще слезки у бедного на щечках. Годуйся, годуйся, мое серденько! …Бесталанная! А может, муж твой, Лукие, пьяныця, ледащо було?» [14]. У Шевченка я взагалі не знайшла, щоб він українськими мовними засобами намагався принизити російську мову, хоча «землячок» у царських палатах у «Сні» говорить калькованою російською мовою.

Українські слова, транскрибовані російською, природні також в деяких одеських піснях з вічними «Сэмэнами» і в говірці донських козаків, зображених, наприклад, у романі М. Шолохова «Тихий Дон». Скажімо, «едет сотня козаков-усачей» – тут поєднані слова, які для мене і багатьох українців непоєднувані, «козаки» і «усачи».

Згадані твори Сковороди, Гоголя й Шевченка я відношу до 5 групи творів, що виділені у вступі.

Також можна зробити висновок, що примирення мов в одному тексті можливе тільки з боку російської мови; українські тексти, у яких без негативного емоційного навантаження вживалося б багато транскрибованих російських слів, мені не траплялися. Українська для росіян все-таки радше екзотика – «певучий украинский говор» і под., – а для українців російська зазвичай є мовою-агресором.

Суржик та креольські мови – спотворення і мовотворення

За Л. Масенко, суржик не є креольською мовою, оскільки креольські мови «формуються здебільшого між істотно відмінними мовами (наприклад, гаїтянсько-французький або ямайсько-англійський креоли) і часто не зрозумілі носіям стандартної панівної мови даної території (мови-суперстрату). …Натомість носій суржику (гіпотетично) розуміє і українську, і російську мову (принаймні у найпростішому спілкуванні)» [10].

Тому креольські мови можуть стати і стають розвиненими й літературними мовами (найвідоміший приклад – англійська), а суржик не може стати мовою – бо він є взаємоспотворенням мов.

Цікаво, що суржикомовні персонажі в українських літературних творах не обов’язково негативні (можуть бути просто неосвічені), на відміну від українсько-транскрибованих російськомовних.

Лексичні запозичення

Під «міжмовними лексичними запозиченнями», зазначеними у вступі під пунктом 2, я маю на увазі: 1) збіг звучання слова одної мови з иншим словом иншої мови, і, отже, творення нового значення; 2) використання иншомовних слів з певною метою, надання їм специфічного емоційного чи смислового забарвлення.

Прикладом першого є назва статті про так званий «касетний скандал»: «Фініта, бля, комедія». Прикладом другого є вірш Й. Бродського, наведений у першому розділі, в якому присутнє як фонетичне викривлення звучання слів, так і вживання українських слів як назви «хохлов» (той самий прийом ужито в «Листі запорізьких козаків до турецького султана», в якому султана називають «шайтан турецький»).

Взагалі збіг звучання иншомовних слів з рідними може мати велике значення у творенні асоціяцій, в тому числі й підсвідомих. У концепції З. Фройда обмовки або забування певних слів пояснюються витісненням у підсвідоме якихось травматичних значень, що їх підсвідоме опосередковано «видає» у вигляді обмовок, описок тощо. Фройд відшукує ці витіснені значення шляхом лексичних асоціяцій і дуже часто виявляє збіг звучання иншомовного слова з якимось словом із рідної мови суб’єкта. У таких його ланцюжках лексичних асоціяцій иноді беруть участь по три-чотири мови [13].

Ось инші приклади прояву російсько-української ворожнечі на лексичному рівні. У росіян існує багато жартів «как по-украински будет?..»: «Кощей бессмертный» – «чахлик невмирущий», «сексуальный маньяк» – «злибень пісюнкастий», «палочка регулировщика» – «смугастий стовпчик» тощо. Натомість українці знаходять багато слів, що негативно характеризують російську мову: «в них больница від «боль», а в нас лікарня від «ліків», «в них супруг від частини упряжі волів, а в нас дружина» тощо.

Надзвичайно цікавим є лінгвістичний експеримент Ентоні Берджеса в романі «Механічний апельсин» [1]. В англійський текст де-не-де вставлено російські слова на кшталт «devotchka», «mesto», «viddy» (видеть), «veck» (человек), «deng» (деньги) тощо («Or rather Alex and his three droogs tolchock an old veck, razrez his books, pull off his outer platties and take a malenky bit of cutter..») Я припускаю, що фонетично для англомовних людей ці слова не звучать потворно, натомість вони містять суто лексичну загрозу, підсилюючи страхітливу, майже апокаліптичну атмосферу роману. Смислове й емоційне навантаження російських слів може бути виражене єдиним словом «hororshow» – так Берджес транскрибує російське слово «хорошо». Не останню роль в загрозливості російських слів в англійському тексті відіграє російська «червона загроза», що була актуальна для західного світу аж до розпаду СССР (свого часу Берджес побував в СССР; можливо навіть, що він навмисне захотів поєднати мови USA і USSR, двох тоталітарних монстрів «холодної війни», «где зло будет биться со злом»).

Дуже цікаво порівняти переклади Берджеса на українську і на російську. Російська перекладачка Е. Сінельщикова [2] вживає англійські слова: «Я и мои френды как раз заканчиваем по четвертой поршн… звездануть по хеду или подрезать какого-нибудь папика и обчистить его карманы, пока он будет барахтаться в луже собственной блад и юрин». На мою думку, особливо на початку 1991 року англійські слова для російської молоді були надзвичайно привабливими, символізували «протест» і «крутизну», тому вони, з одного боку, пасували для героїв Берджеса, але з иншого боку, робили їх значно привабливішими (навіть зразками для наслідування) в російському тексті, аніж в оригіналі. Український перекладач О. Буценко використовує російські слова [3]: «Кишені в нас були напхані дєньгамі, тож заради бабок зовсім не обов'язково було долбать у завулку старого хрєна й дивитися, як він спливає в калюжі кров'ю, поки ми рахуємо здобич і ділимо її на чотирьох; або видєливать жорстокі штуки з тремтячою сивою ципою в крамниці, а тоді линяти, хапаючись із смєхом за животики». По-перше, якщо для англійців російські слова виглядають екзотичною тарабарщиною і щоб зрозуміти їх значення треба заглядати в глосарій у кінці книжки, то для українців російські слова цілком зрозумілі й завдяки українській транскрипції вони потворно пишуться і потворно звучать. Тобто втрачається ефект екзотичности, чужорідности й новизни російських слів, а також їхня лексична загрозливість невідомого – натомість маємо фонетичну відразу до російських слів та їхню конотацію особливої цинічности і агресивности. Саме російські слова, власне, і створюють отой ультрацинізм та агресію. Тобто вживання російських слів у тексті перекладу пристосовано до агресії, презирства й «механічности» оповіді. Взагалі я знаю таких людей, які, говорячи українською, мають феноменальну здатність добирати і вживати російські слова «неначе в лапках» у найпотворнішому звучанні і значенні. Припускаю, що О. Буценко належить до таких українців («густо намазюкані ротіки», «гидка розваліна», «старий хрєн щось булькотів, зашумєл», «напружуючи ізвіліни», «хоч піхнулі його не дуже», «розтягаючи пальцем пасть» і т. ин.) Взагалі дуже цікаво було б дізнатися, які мови використовуються в иншомовних перекладах Берджеса – чи тільки російська, чи англійська, чи, може, ще якісь инші? Чи пробував хтось із перекладачів вмонтовувати відразу дві-три мови, що було б особливо доречно, якби переклад здійснювався для якоїсь багатомовної країни? Я задля цікавости спробувала таке утнути, це виглядає приблизно так: «Ну ти, прєстарєлий птєнчік з гнєзда порока! – крикнув я вже з неприхованою погрозою, і це було меседжем, що час переходити до веселого хороршоу».

«Кількамовний стиль життя» людей майбутнього

Полілінгвізм – це володіння кількома мовами і паралельне застосування їх у різних сферах життя, що може призводити: 1) до труднощів у чистому мовленні і постійного вживання иншомовних слів, які, за виразом О. Забужко, «неначе беруться в лапки». Якщо иншомовні слова постійно запозичуються із двох-трьох мов, то в результаті ніби створюється індивідуальна мова, зрозуміла далеко небагатьом 2) непропорційного знання мов щодо різних сфер мовлення (наприклад, у людини розвинена офіційно-ділова й наукова українська мова і побутова й літературна російська мова).

У книзі Л. Масенко [10] за А. Мейе зазначено, що «при двомовності не можна досягнути однакового рівня знань двох мов»; і що «якщо друга мова поступово переймає всі функції рідної, виникає небезпека зникнення рідної мови і перетворення двомовців на одномовців»; і що індивідуальний (а не масовий, як в Україні) білінгвізм притаманний в основному перекладачам.

Я не погоджуюсь з тезою, що при індивідуальному полілінгвізмі неможливе досконале знання двох чи більше мов. Це дуже легко довести на прикладі таких письменників як Марко Вовчок і Володимир Набоков: Вовчок легко писала українською, російською і французькою мовами і, на мою думку, принаймні, українська і російська в неї однаково багаті, Набоков писав англійською і російською, при чому в «Лоліті» він дуже часто вставляв ще й французькі фрази – чомусь вони були йому необхідні, як і Л. Толстому в «Війні і мирі».

Зараз надзвичайно зростає міжнаціональна мобільність людей і деколи неможливо визначити, яку мову такі люди знають найліпше, яка є для них «рідною». Загалом у них простежується дуже сильна тенденція вставляти иншомовні слова, хай якою мовою вони говорили б (чи писали). Соціолог і футуролог Е. Тофлер у книгах «Третя хвиля» і «Шок будущего» [12] передбачає безперервні глобальні, надзвичайно швидкі та інтенсивні зміни в житті людства, і це також стосується мов, тобто поява і зникнення нових слів буде постійно прискорюватись. Новий лад майбутнього він називає «адхократією» (ad hoc), а це означає, що міжнаціональні корпорації майбутнього майже не матимуть постійних працівників, а раз-у-раз набиратимуть команди спеціялістів для вирішення конкретних завдань – «проєктний менеджмент». Тобто спеціялісти майбутнього не будуть жити і працювати в одному місці протягом більш-менш тривалого часу, вони весь час переїжджатимуть. Масштаби географічної мобільности людей увесь час зростатимуть, а отже частка полілінгвів, «кількамовних людей» колись становитиме більшість населення. Можливо, тоді зникне поняття рідної мови – якщо людина навіть виховуватись буде у різних місцях потроху. Ж. Делез розробив поняття «номадичної суб’єктивности», що означає особистість у процесі безперервного становлення і кардинальних змін, без будь-якої сталої ідентичности (в тому числі мовної і культурної) й остаточно визначених пріоритетів, із фрагментарним, суперечливим, довільним, навіть безформним життям. Для такої особистости первинною є риса постмодерної пластичности і відкритости.

Щодо динаміки самих мов, то тут також спостерігається тенденція до різкого збільшення кількости иншомовних слів, причому спільних для багатьох мов – справді, в сучасні тексти все частіше вставляють нібито зрозумілі всім иншомовні запозичення.

Антиглобалісти стверджують, що внаслідок глобалізації у кінцевому підсумку зникнуть національні культури, а, відповідно, й мови. Словом, якщо проєктувати мовні моделі майбутнього, виходить, що нас чекає або глобальна Вавилонська вежа, де люди говорять індивідуальною тарабарщиною, постійно вставляючи слова з різних мов, або щось на кшталт всесвітньої феодальної держави з однією мовою, але незліченими «місцевими» говірками.

1. Burgess A. Clockwork orange. – www.artefact.cns.ru

2. Берджес Е. Механічний апельсин. – www.Freeservers.com

3. Берджесс Е. Заводной апельсин. – Б.: Литфонд писателей Кыргызстана, 1991.

4. Бродский Й. На независимость Украины /Поступ. № 45, 2002.

5. Булгаков М. Белая гвардия. – Чечено-ингушское книжное издательство, 1988.

6. Гоголь Н. Избранные сочинения. – М.: Художественная литература, 1984.

7. Дереш Л.Культ. – К.: Кальварія, 2002.

8. Котляревський І. Твори. – К.: Наукова думка, 1982.

9. Куліш М. Мина Мазайло.

10. Масенко Л. Мова і політика. – К.: Соняшник, 1999.

11. Сковорода Г. Твори. – К.: Наукова думка, 1972.

12. Тофлер Е. Третя хвиля. – К.: Всесвіт, 2000.

13. Фрейд З. Психология бессознательного. – М.: Просвещение, 1989.

14. Шевченко Т. Твори. – К.: Держлітвидав України, 1961.