Олена Галич

Українська мова – чи дійсно вона українська?

Нині, коли в Україні відбулися вибори, коли наша держава обрала демократичний шлях розвитку, коли не зважаючи на ревальвацію гривні, та девальвацію долара, ми сповнені частково “рожевих” мрій і нарешті, більш-менш, почуваємо себе справжніми українцями, гадаючи, що стара, як шмат, Європа посміхнеться нам, щиросердно розкриваючи свої обійми... Все ж таки в масах української свідомості відбувається те, що часом неможливо навіть пояснити словами, не кажучи вже про дії... Дуже часто зараз доводиться чути такі модні і по-своєму мелодичні слова як: “філіжанка”, “порцеляна”, “на разі”, “штрикалка” тощо. А чи задумувалися ви – українці – про походження цих слів і чиїми власне вони є? Яка держава породила ці слова, і чим саме вони загрожують українській мові? Ці слова взяті з звичайної, дуже простої і рідної, (як це часом здається українцям, що проживають в Західних регіонах України) польської мови.

Згадаймо, приміром, кінець 90-х рр., де українському народові було запропоновано ввести “невеличкі” поправки української мови, а також зміни однієї букви на іншу. Більшість українців відреагували негативно, і тому не погодилися перетворювати рідну мову на загальне всеукраїнське посміховище, в першу чергу для себе, а потім вже і для сусідів. Що ж відбувається зараз? А зараз західноукраїнська еліта самочинно, абсолютно розслаблено штрикає польськими словами де їй тільки заманеться... І як не парадоксально, але провідні україномовні телебачення підтримують цю ідею, навіть не здогадуючись про наслідки. А наслідки, шановне панство, можуть бути дуже і дуже роковими... Не вірите?

Сергій Єфремов – найколоритніша постать в українському літературознавстві, написавши свою видатну “Історію українського письменства” (1911), писав: “Усе розгубив був український народ на довгому й важкому своєму шляху до теперішнього становища: політичну самостійність і економічні достатки, своє право і освіту, свої закони і суд, свою школу та інтелігенцію... ім’я навіть своє втратив у безупинній боротьбі за національну індивідуальність: зробився нацією без прізвища, нацією просто “людей”, ще гірше – нацією “дядьків”... І тільки один лишився йому, чудному цьому народові, скарб од далеких прадідів. Цей скарб єдиний – то рідна мова й рідне письменство, тією мовою писане: обоє – як вираз його духовної істоти, як символ його опрічності, як пам’ятка од минулого й надія на прийдущі, треба сподіватись – недалекі вже часи” Часи то, може, й дійсно недалекі, але народ наш як був чудним, вибачте на слові, схибленим трішки – то таким же він і залишився! Як в тому прислів’ї : «Хіба мати винувата, що дитина дурнувата?” Хіба ж Україна винна в тому, що ми – українці – її діти, її отроки, її нащадки плутаємо грішне з праведним? Хіба сама Україна винна в тому, що ми вже не тямимо, де українська, де польська мови? Ні, вона не винна, але, мабуть, декому нема чим зайнятися – тож і сходить з розуму, як сам того хоче! Українці Західного регіону, які, власне, і є ініціаторами всього цього, а в майбутньому, можна навіть припусти і провокаторами, виправдовують себе тим, мовляв, вони роблять благо для України, викорінюючи таким чином з гармонійно-мелодійної української мови “гнилий русизм” (чомусь саме в них так добре виходить критикувати російську мову, паскудити її, навмисне перекручуючи слова, щоб зайвий раз посміятися з неї). Вони, то, викорінюють отой “гнилий русизм”, мало того вони викорінюють разом з цим гармонійно-мелодійний українізм, насаджуючи таким чином серед більшості елітної спільноти справжній “польшизм” (маючи на увазі польську мову)! І що найцікавіше, так це те, коли нашим західноукраїнським братам намагаєшся відкрити на це очі, вони, перейнявши в поляків неабияку пиху, гордість і почуття власного достоїнства, дозвольте зауважити, навіть ніколи не бувши поляками(що зайвий раз підтверджує приказку: “Від села відірвалося – до міста не дістало”), захищаються тим, що, мовляв, росіяни принижували нас, гноїли нас по тюрмах за нашу мову, за наші погляди, за наш світогляд щодо України і т. д. Але ж, люди добрі, ми з вами не народи кавказького походження, де за образи та приниження карають помстою, як кажуть: “Око за око, зуб за зуб” . Ми ж з вами християни – католики і православні, усіх нас об’єднує велика віра в Христа (а може, вже не об’єднує? Може, всі ми лише прикидаємося християнами?), Сина Божого, що помер за нас усіх на хресті, заповідаючи любити ворогів своїх, гнобителів, катів та узурпаторів! Заповідав прощати і молитися за них! Адже “хто минуле пом’яне – тому око геть!” А хто забуде – тому два! (хтось із вас може відповісти на таке твердження саме так. Але коли на те пішло, коли вже дехто з нас не може забути російський гніт як царизму так і ленінізму(сталінізму, хрущовщини тощо), то давайте, дорогенькі мої не забувати про те, що робили з нами ляхи в XV – XVI столітті! Давайте пригадаємо з вами Велику визвольну війну 1648 року на чолі з Богданом Хмельницьким, Визвольну війну від кого? Від поляків! Вірно! А що ж до цього поляки робили з нашим народом, маючи у володінні наші землі? Що, по голівці гладили, надавали вольності, вибір релігії, мови? Невже забули? Тож, шановне панство, перш ніж штрикати палиці в колеса сусідові – варто перевірити свої, і я певна, що там їх буде чимало! Не будьмо такими злими, проявляючи при цьому запеклий шовінізм до інших мов, цим самим намагаючись щось довести! Будьмо такими, як і всі, але по-своєму індивідуальні та яскраві, і в той же час залишаючись скромними і не набридливими. Це саме та золота середина, якої ми ніколи не знаходили. А може, ми просто не намагалися її відшукати, задовольняючись тим, що є? Давайте спробуємо зробити розмежування, де українська, де російська, а де польська, не плутаючи Божий дар з ячницею! Нехай наша справжня українська мова й надалі залишатиметься для нас скарбом, отим “єдиним скарбом, що залишився нам від наших прадідів, що є виразом нашої духовної істоти, як символ нашої опрічності, як пам’ятка од минулого й надія на прийдущі...” Не губімо власної історії і підтвердження того, що ми є українці – справжні, непідробні, сильні тілом та нескоримі духом, а не суцільне схрещення третього сорту Бог зна з ким і казна для чого! Думайте, українці, і ще раз думайте! Минуть роки, десятиліття і нашої мови, як такої, може вже більше і не бути... І який же страшний гріх перед майбутніми нащадками ви на себе берете, коли ті запитають вас: “Хто ми : українці чи росіяни, поляки чи румуни?” Набирайте слів з польської, румунської, чеської, іспанську з італійською ще захопіть, а там недалеко буде і до японської з китайської... Всього потрошку! Та ким ви тоді залишитеся? Чи не прокляне вас історія та всі ті, хто поліг за українську мову, хто відроджував її , хто не зрадив її, як можете зрадити ви? Думай, народе мій! Адже спасіння утопаючого діло рук самого втопаючого!

ч
и
с
л
о

35

2004