Маєр Балабан

Що діялося на Жидівській вулиці

Приблизно посередині вулицю Руську перетинає вулиця Бляхарська (тепер Староєврейська, – прим. ред.), що на північ прямує до костелу ОО. Домініканів і вірменського кварталу, а на південь – до монастиря ОО. Бернардинів. Південна її частина, праворуч від Ринку – то стародавня Жидівська вулиця Так називалася вона за часів Австро-Угорщини (Judengasse), аж поки у 1871 році з огляду на дивну і незрозумілу вразливість мешканців назву замінили на невиразну і історично помилкову – Бляхарська.

На початку вулиці, праворуч, на західному її боці, бачимо велику кам’яницю, підперту контрфорсами. Ліворуч до недавнього часу стояла подібна, можливо, навіть старша будівля. Зрозуміло, що кам’яниця була вписана в лінію старих будинків, а тому вулиця наприкінці була вужча, аніж посередині. На контрфорсах обох будинків висів напис «Жидівська брама» (Porta Judaeorum), яку зазвичай називали просто «Брамка», а по жидівські der Tojr. Так здрібніло її називали, аби відрізнити від инших великих міським брам (Краківської і Галицької), бо ж розміром була з фірту, але більша, ніж инші фірти, що вели до міста: Босацька і Єзуїтська.

Тією Брамкою закінчувалося міське ґетто і тільки через неї можна було дістатися Жидівської вулиці. Як і у всіх инших містах, на ніч її зачиняли на подвійні засуви – з міського і жидівського боків. У ті часи на Жидівській вулиці було чимало люду, який по завершенні торговиці жив у тісному і задушливому ґетто, однак у безпеці від усякого нападу, розбою, погрому.

А погроми були часті і криваві. У міських актах читаємо, що під вечір 27 липня 1601 року, коли вже зачинялася Брамка, на Жидівську вулицю вдерлися: шляхтич Оріньскі зі спільником Ружнєцкім і кількома друзями й шаблями плазом молотили жидів, що спокійно прогулювалися у той липневий вечір. Жиди поховалися у будинках. Банда вдерлася спершу до житла Ісака Нахмановича, де мешкав і його син, а згодом до синаґоґи, де молилися жиди. Відчуваючи небезпеку, ті закрилися у приміщенні, пробуючи не впустити туди нападників. Після невдалих спроб пробитися крізь залізні двері, розбійники повернулися на вулицю і розгаратали залізні двері жида Москви, вчинили погром, важко поранили в голову і обидві руки Тев’є-золотаря, похилого дідуся, який вже і не міг оборонятися. (Львівські міські акти, том 355, с. 817-20).

Такі напади траплялися доволі часто, так що Брамку инколи замикали і вдень, аби натовп не вдерся до середини ґетто. 17 травня 1614 року учитель жидівської школи скаржиться на шляхтичів, що під проводом Камінского і Яблонского «вчорашнього дня, по годині десятій вечора, раптово напали з голими шаблями і гаками на жидівську школу, де жиди молилися, з подвійною злістю сікли шаблями плазом, жидів зі школи повиганяли, учинивши страшну розруху і погром у школі; тим не утішилися, впали до дому жида Рахміля, три глеки меду випили, не заплатили, що недопили, то вилили, господареві бороду підпалили, у иншого жида вляли кілька жбанів горілки до розпаленого п’єца, ледве дім йому не спалили» (Львівські міські акти, том 368. с. 1313-14).

Брамку також мусили замикати в обороні від нетверезих, що поверталися з Волоської церкви і мали охоту «погуляти на жидах», перед свавільним вояком, а особливо – перед студентами Катедральної школи і Єзуїтського колегіуму. Студенти і шкільна біднота були одвічними ворогами жидів, і, не дивлячись на постійні виправдання перед паном ректором, ніколи не давали жидам спокою.

Міський кагал до 1611 року платив на утримання Катедральної школи: тричі до року фунт перцю і лут (12,8 гр. – прим. ред.) шафрану, студентам 15 гр. на забави, а також випозичав їм костюми для комедійних вистав. Коли доходи Катедральної школи зменшилися після відкриття у Львові Єзуїтського колегіуму, жиди змушені були сплачувати вже від 1611 року 20 зл. ректорові щорічно. За те він був зобов’язаний утримувати шкільних розбишак від нападів на Жидівську вулицю. Однак, і те не допомагало. Студенти обох шкіл, що назагал ворогували між собою, ставалися цілковитими однодумцями, коли йшлося про напад на жидів.

В архівах збереглися відомості про масові напади у 1572, 1592, 1613, 1618 роках, а починаючи від 1638 року такі погроми траплялися щорічно. Не допомагали ні послання короля до Ради міста, ані погрози від імени ректора чи настоятеля монастиря Єзуїтів. Спудеї не втихомирювалися, їх, властиво, навіть відповідно не карали. Врешті у 1664 році стався погром, що кривавим рядком вписався в історію львівських жидів і болісним відголоском пролунав по цілому краю.

Почалося все 3 травня на передмісті, а вже 12 червня того ж року, на свято Божого Тіла погроми набули страшного розмаху. Незважаючи на втручання проконсула Бартоломея Зіморовича, незважаючи на допомогу, вислану гетьманом Станіславом Потоцьким, різанина, розгорівшись на передмісті під проводом студентів-єзуїтів, докотилася і до міста (Зубрицький: Хроніка міста Львова, с. 410). У передмісті загинуло понад 100 жидів, знищені всі будинки). Біля Жидівської брами розбійникам перекрив дорогу настоятель Єзуїтського монастиря, «який там став, як вартовий безпеки жидів, аж поки не вдалося замкнути Брамку» («Historia Collegii leopol. Soc, Jesu», с. 278). Однак, розпалена молодь через дахи сусідніх будинків таки вдерлася до ґетто і разом з розбійниками з передмістя розпочали різанину, у порівнянні з якою погром у Познані 1636 року видається забавкою. Того дня загинуло 129 львів’ян-жидів, жертвами натовпу стали усі три синагоги, крамниці, приватні помешкання... Жидівська вулиця виглядала як по війні, а вістка про ті страшні події миттєво рознеслася цілим краєм.

Уже 22 червня 1664 року, по 10-ти днях після погрому, король Ян II Казимир видає у Вільно (тепер Вільнюс, – прим. ред.) декрет до міських і шляхетських влад, у якому значиться, що свавільні групки, що складаються з військових, прочан, учнів і студентів, у містах і містечках «ходять громадою, жидів мордують, убивають, маєтності їхні грабують, ґвалти і нечувані над ними насильства чинять, діється те не тільки супротив громадського спокою, але до дальших ґвалтів і погромів свавільних людей оказію подає...» Король вволить, аби «якщо якась навала статися мала б, відсіч безпечну давати треба, а тому усі піддані... і коштами, і допомогою до зменшення тої розгнузданої сваволі долучатися мусять» (Schorr: Zydzi w Przemyslu. Документ №. 100).

Заледве жиди прийшли до тями, як одразу подали позов до Ради міста про нехтування безпекою міщан і про відшкодування втрат. Одночасно почали хоронити загиблих і відбудовувати синаґоґи і будинки. Для жертв погрому на цвинтарі відвели окреме місце і на усіх надгробках була одна і та ж дата. Пам’ятна книга синаґоґи поповнилася 48-ми іменами, яких до тепер згадують при молитві за померлих. Окремий довгий перелік був у синаґозі Нахмановичів.

Цей погром спричинився також і до змін на Жидівській вулиці. Студенти знищили кілька кам’яниць дощенту, відбудовувати треба було від фундаменту. Декретом від 20 грудня 1670 року король Міхал на час відбудови знищених у погромі синаґоґ і будинків звільняє жидів від данин і податків. Жидівське ґетто відбудувалося швидко, тільки от пам’ять про погром залишилася надовго як «dus grojsse Schuelergelauf» («Великий студентський набіг»).

Львівський «Schuelergelauf» став жахливим прикладом для инших польських міст. Релігійна нетолерантність, майже незнана до того часу, посилюється водночас з иншими нещастями краю і сягає зеніту за Августа ІІІ. Львівські погроми 1718, 1732, 1751, 1762 рр. стали кривавими епізодами поширення нетерпимости.

На тому тлі можна зрозуміти суть процесу, який розгорнувся у Львові у 1728 році, що дуже нагадував майже незнані у Польщі того часу процеси іспанської інквізиції. Читаючи ті документи, не віриться, що таке могло діятися ще у другій чверті XVIII ст. Навесні 1728 року у Львові з’явився чужинець на ім’я Ян Філіпович. Був то вихрещений жид, який, за свідченням жидівських джерел, хотів повернутися до юдейства. Про те довідалися церковники і звернулися по допомогу до старости Стефана Потоцького. Він енергійно взявся за справу і одразу порадив міському інстигаторові (пол. Instygator— у колишній Польщі посадова особа з обов’язками прокурора. –Прим. пер.) подати скаргу на львівських рабинів і старійшин. На той час у Львові засідав жидівський (руський) сеймик, то ж скаргу інстигатора було подано на: жида Мешка, що мешкав у Львові на вулиці Зарванській, Хаїма, рабина з Кам’янця, Хаїма Лейзоровича, земського рабина у Львові, Йозу, брата кам’янецького рабина, а також проти рабинів і старійшин Дрогобича, Перемишля, Стрия та ин. Оскаржено їх всіх у тому, що схопили Філіповича, який повертався додому, замкнули його у підземеллі перед судом кагалу і там намагалися змити сліди миропомазання, а також поламали розп’яття, що знайшли у Філіповича на грудях. Оскільки сам Філіпович не міг точно вказати кривдників, то указ про арешт стосувався усіх рабинів Львова і околиць.

Серед жидів запанував страх, адже розуміли, що йшлося про їхнє життя, вони почали ховатися і тікати. Возний Здройовскі у Жовкві арештував бургомістра кагалу, згодом маршалка земства Ізера Марковича. Не міг віднайти лишень рабина Хаїма Лейзоровича і його дружину. Тоді ув’язнив його матір і сина і конфіскував коштовності, боргові розписки і 6.000 зл. готівки. У Львові до замкової пивниці кинули братів Хайма і Йозу Райцес, а також мало відомого Давида Хайцеса, що мешкав у передмісті під юрисдикцією княгині Яблоновскої. У нього конфіскували 8.000 зл. Окрім них, ув’язнено рабина щирецького.

Почалися слідства і допити, що за звичаєм того часу супроводжувалися тортурами. Староста Стефан Потоцький утворив «збірний суд» з воєводи Яна Станіслава Яблоновского, Яна Вишневецького, краківського каштеляна, Стефана Гумецкого, подільського воєводи, Станіслава Потоцького, а також з міського і воєводського суддів. Суд визнав винними братів Хаїма і Йозу Райцес, а також щирецького рабина і присудив їм кару: «язики з горла повиривати, руки попекти, біля ганебного слупа четвертувати, і нарешті спалити на вогнищі». Щирецький рабин якось утік до Хотина, Йозу Райцес повісився у в’язниці, так що вирок можна було виконати лише щодо Хаїма. Ксьондз-єзуїт Жолтовскі намагався навернути його до віри християнської, обіцяючи за те скасування страшної кари. Натомість довів його аж до ганебного стовпа біля уже готового вогнища. Sed nihil evicit in obstinato pectore (нічого не знайшов у затверділому серці) і Хаїм з терпінням мученика пройшов через усі катування, аби врешті сконати на вогнищі разом з тілом свого брата.

Жиди викупили попіл обох братів і поховали їх в одній домовині під могильною плитою. На тій плиті викарбувані слова, що свідчать про їх страшну смерть: «І увесь Ізраїль плакав на пожежею, що її розпалив Бог». Вирок було виконано 13 травня 1728 року. Їхні конфісковані маєтки правом «кадука» перейшли до старости, котрий передав їх місту для укріплення міських фортифікацій. Той випадок був настільки незвичним, що про нього двічі писала паризька Gazette.

Відтоді кожного року о такій порі у синаґозі Нахмановича проходили жалобні молитви за душі обох братів. Присутні слухали страшну історію про Хаїма, «який при заході сонця, промовляв «на вогнищі вечірню молитву, підносячи серце до неба, хоч «очі дивилися на землю; і благав ката, аби його швидше убив, і про його молодшого брата, котрого «волікли кіньми» і ніяк не могли роздерти. І дано було 35 зл. червоних катові «за те, аби добив, аби зранив на смерть... А кров обох братів «волає про помсту до неба, а Бог слухає ті голоси... Бог «дарує мученикам вічний спокій, Бог буде віднині їхньою «долею, і спочинуть на своїх ложах... і громада промовить Амінь.

Костянтин Присяжний
за книгою Маєра Балабана
«Жидівський квартал Львова»