Пшемислав Вітковскі

Зі слоном на гербі

На Близькому Сході існує приказка, що у бізнесі здурити грека зможе лише жид, а жида – лише вірменин. Про цей народ купців та мандрівників з Кавказу говориться, що вони найліпше уміють робити бізнесові справи у світі. Присутність вірмен на наших теренах становить багатовікову, якщо не тисячолітню традицію, а перші згадки про вірмен на землях Київської Русі та Галичини з’явились вже у ХІ столітті.

Перші міґрації на цю територію відбулись після перемоги сельджуків та візантійців над вірменами. Початком ширшої міґрації можна вважати час інтенсивних воєн, які закінчились здобуттям греками кавказької столиці Ані у 1045 р. (яку трохи згодом, у 1064 році здобули турки), під час битви під Мазанкертом (1071) та остаточним поділом між Константинополем і Сельджуком земель династії Баґратидів. Після цих подій численні біженці рушили на нові території, будуючи підвалини для вірменської діаспори.

Перші біженці ділились на дві частини – на шляхту і лицарство, що шукали сховку і наймались на військову службу до Руських князів. Друга частина – купці, які розпочали будівництво своїх крамниць у державах на північ від Чорного моря. З роками почала домінувати ця друга група біженців-купців. Те підтверджують також історичні документи, що свідчать про торгові підвалини розбудови найстаріших вірменських колоній на Чорному морі. З часом наступні біженці почали селитись і у инших районах (тодішня територія Вірменії була упродовж століть неспокійною територією Близького Сходу, зрештою і до сьогодні повною конфліктів та суперечок), як наприклад після здобуття у 1475 році турками кримської Кафи.

Вірменська традиція згадує про освячення у 1098 році Церкви Пресвятої Богородиці і св. Григорія Святителя у місцевості Ілов-Львів. Це і є першим матеріальним слідом присутности цієї південної нації на колишніх землях Речі Посполитої. Однак першим офіційним документом, що це підтверджує, є оздоблена книга, подарована ігуменом вірменського монастиря зі Скевже вірменській церкві у Львові, збудованій з каменю у 1363 р. на місці старої, дерев’яної. У 1349 польський король Казимир III Великий приєднав Галичину до Польщі. Він чудово розумів, що упереджене ставлення до инших народів не служить для добра держави, тому допомагав жидівській та вірменській меншинам, а у разі потреби захищав їх. Король дав вірменам дозвіл на спорудження катедри, архієпископом у якій став Ованес.

Вірменська підтримка

Вірменська меншина зорганізувалась у громаду зі своїм правом самостійно вирішувати більшість суперечок. Наступні королі Польщі не були вже так приязно наставлені (можливо тому, що вірмени до 30-х років XVII ст. були схизматиками та монофізитами), однак ніколи не заперечували привілеїв вірменської спільноти – особливо львівської, де був її найбільший осередок. Серед таких привілеїв був, скажімо, окремий статут львівських вірмен, що суворо дотримувався у всіх громадах. Права инших меншин, особливо у приватних містах, не могли порівнятись до вірменського права і рівня автономії громади. Окрім львівських, ще кам’янецькі вірмени мали широкі права і втішалися передовсім юридичною незалежністю.

Вірмени платили Польщі вірністю, будучи тлумачами для послів та військових (поміж иншим, п’ять тисяч вірмен допомагало Яну ІІІ Собєскому під Віднем). Усі привілеї для громад підтвердив у 1766 р. Станіслав Август Понятовскі, який згодом зрівняв вірмен у правах з польським міщанством.

Вірмени займались переважно торгівлею східним крамом, ремеслом, імпортом та виробництвом дорогих килимів, шпалер, були перекладачами та послами, частина провадила сільське господарство і тваринництво, а згодом вірмени все частіше ставали економами, радниками. Більшість вірмен мешкали у Львові та Кам’янці на Поділлі (у XVI ст. було 1200 сімей). Менші групи проживали на території від Балти до Замостя – у Тисмениці, Бродах, Бережанах, Лисицях, Станіславові чи Кутах. Матеріальним свідченням перебування вірменської громади у тих містах є до тепер збережені церкви та каплиці у Балті (Йосифград) над рікою Кодимою, Бережанах, Чернівцях, Городенку, Язлівці, Кам’янці на Поділлі (чотири церкви та дві каплиці), Кутах над Черемошем, Львові (катедра, три церкви та дві каплиці), Луцьку, Могилеві на Поділлі, Рашкові, Станіславові, Снятині, Тисмениці, Замості та Жванцю, Ярославі, Любліні та в Казимєжу над Віслою.

Зі слоном на гербі

З часом завдяки відсутності етнічних і релігійних переслідувань та можливості розвитку вірмени перетворилися з купців на заможних міщан. Цьому сприяла і церковна унія, підписана з Римом у 1630 р. Єпископ Микола Торосович, приймаючи юрисдикцію від Апостольської Столиці, отримав також спеціальне завдання: не проводити жодних змін у літургічному та обрядовому житті вірменської церкви, що відверто вказувало на пошанування прав цієї нації. Під час занепаду І Речі Посполитої вірменські парафії існували у 18 місцевостях та нараховували близько 3500 тис. віруючих. Вірмени спричинились також до орієнталізації культури та формування у шляхти відповідного естетичного почуття. Відбулось це завдяки імпорту зі Сходу прекрасних килимів, клейнодів, виробів зі шкіри, наметів, зброї, упряжі для коней, що служили також і взірцями для місцевих ремісників і умільців. З часом за різні заслуги перед державною (учать у війнах, позики для короля) багато вірмен було нобілітовано. Їхні герби були екзотично-орієнтальними, часто у геральдичному полі розміщені були арка, якір та слон.

У літургії вірмени вживали старо-вірменську мову (так зв. грабар), на яку було перекладено Старий та Новий Заповіти ще на початку V століття за часів панування короля Тірідатеса, однак на щодень розмовляли мовою кіпчацькою. Була це мова з родини турецьких, неіндоевропейська, названа пізніше поляками татаркою. Друковані матеріали вірмени видавали у друкарні Карматаненца, яка була започаткована у 1616 році у Львові.

Процес практично тотальної асиміляції вірмен розпочався насправді у XVII ст., коли їхні права зрівняли з правами польського міщанства та коли їхня мова перестала звучати на щодень. Єдиними групами, які надалі розмовляли вірменською, були ті, що з’явились під час пізніших міграцій з Румунії. До 30-х років ХХ століття вірменські мешканці прикордонних містечок Кути над Черемошем, Снятин чи Чернівці зберегли свою мову, обряд і традиції у відносно незмінній формі.

У Львові організовувалися харитативні вірменські бали. Був у місті монастир вірменських бенедиктинок, діяла загальноосвітня школа та жіноча гімназія, середні школи для міської молоді. У львівському університеті можна було відвідувати факультатив з вірменської мови, діяв вірменський банк «Mons Pius», а в 1927 році започатковано часопис «Посланець св. Григорія», який у 1930 р. переформувався у видавничий орган Вірменського Архиєпархіяльного Товариства, започаткованого з метою відновлення вірменського обряду та повернення до джерел. Його керівником був до початку ІІ Світової війни Ян Антонович. Столицею галицьких вірмен називали часом і Кути, розташовані на польсько-румунському кордоні, де мешкало понад 1000 осіб і де з огляду на віддаленість вірменська культура збереглася у найменш асимільованому виді. Однак більшість галицьких вірмен, близько 7-10 тис. цілковито асимілювалися.

Скорочено. Переклав Ігор Шабан