Наталка Космолінська, Юрко Охріменко

Homo leopolensis esse

На жаль, тепер вже дуже нечасто можна почути у Львові на чиюсь адресу: «О, то старий батяр!». По-перше, тому, що і той, хто це скаже, і той, про кого це скажуть, особи або похилого, або ду-у-уже похилого віку. По-друге, тому, що батярство як стиль життя у Львові сьогодні вже остаточно перемістилось з міських вулиць на сторінки історії. Хоча не так вже й багато часу спливло у Полтві з тих часів, коли Львів виспівував зранку до ночі батярувки і переповідав все нові і нові витівки невтомних міських шалапутів – батярів, але факт: цілий шмат унікальної міської культури зі своєю мовою, піснями, кодексом чести, традиціями, навіть модою зник з нашого життя разом зі своїм поколінням.

Сам термін «батяр» походить від угорського «betyar» і означає «волоцюга», «гульвіса», «розбійник», «шельма», пияк», «обірванець», «авантюрист» і под. Коли ця назва була занесена до Львова – невідомо. Одні твердять, що її принесли ще за часів середньовіччя придворні королеви Ядвіги. Инші відносять походження назви до пізніших австрійських часів, коли поліцаї, часто угорці за походженням, з вигуком «Бетяр!» хапали за комір порушників спокою і приписів Австрійської імперії. Але справа не в терміні, а в явищі унікальної львівської міської культури, цим терміном охрещеної. Те, що така неформальна міська культура з’явилась у Львові – логічно, адже це явище притаманне всім багатонаціональним містам, передовсім портам, де перетинаються культури, мови і звичаї десятків народів. Такий Марсель, така Одеса. І хоча Львів – не порт, але, влучно збудований на перехресті торгових шляхів Схід–Захід, він від свого першого каменю був приречений на статус маленького Вавилону. Народам, що тлумились на клаптику землі під захистом міських мурів, не залишалось иншого шляху до мирного співжиття, ніж гумор. Саме він допомагав стирати кордони між законами віри і відмінностями звичаїв, саме він переводив рейки при загостренні побутових, соціальних, національних конфліктів. Отож гумор – повноправний мешканець стародавнього Львова. А що зухвалі витівки міської та передміської молоді, непоштивих до норм пристойности, моралі, а часом й закону хлопців перетворились на романтичну легенду – заслуга в першу чергу львівських пісеньок – прикольних батярувок, чиї простенькі шлягерні мотиви стали логотипом рідного міста для кожного, хто вважає себе львів’янином.

Львівський батяр – це ані одеський нальотник типу Бєні Кріка, ані паризький апаш, романтичний образ якого оспівав французький кінематограф. Львівський батяр – не злочинець, він – відчайдух, чия енергія і вітальна сила під’юджувала його на численні витівки, ризиковані жарти, бійки та бурхливі любовні романи... А що батяри не знали ні в чому міри і часто передавали куті меду, то вони були постійними клієнтами поліційної дільниці, а то й в’язниці, яку на своєму сленгу – «балаку» називали «фудригарнею». Переважно батяри потрапляли туди за бійки з кримінальними злочинцями. Їх батяри не любили, називали «кіндерами» (з німецької – дитина) і постійно з ними тлумились. Але не бракувало і инших, часом дуже дотепних випадків. Наприклад, один батяр запевняв присутніх, що має в дупі найяснішого цісаря Франца Йосифа. Його, ясна річ, заарештували, але суд не насмілився занести такий склад злочину до протоколу. Отож бідного батяра запакували до «фудригарні» за розголошення «неправдивих відомостей про місцеперебування Його Цісарсько-Королівської Величности».

Більшість львівських батярів були мешканцями передмість, синами ремісників, круп’ярів, різників... Вони гуртувались по шинках та навколо так званих «садочків» – невеличких закладів для невибагливих народних забав, які відкривали переважно власники місцевих броварень. Асортимент розваг був плебейським: танці під простенький, переважно військовий оркестр, часто –просто неба, подекуди каруселі, тривіальна закуска і багато пива та горілки. Найбільше таких «садочків» було біля Високого Замку, на Підзамчі та Верхньому Личакові – традиційних районах львівського самогоноваріння. Отож не дивно, що батьківщиною батярів є саме Личаків, саме тут жила та тусувалась батярська еліта. Пили батяри багато, хоча рідко були пияками. Горілка на батярському балаку називалась «баюра», «смага», «бачевський». Остання назва походить від знаменитої львівської фабрики лікерів та горілок Бачевського, яка від другої половини ХVІІІ століття розташовувалась тут таки, на Підзамчі. Фабрика випускала до 300 сортів лікерів та горілок, настільки добрих, що ящиками горілки Бачевського місцеві підприємці возили хабарі до Відня і Парижа. (Історичний факт!). Пити у батярів називалось «цьмакати», звідси термін «п’яний» – «зацьмаканий». Закусували, тобто «фригали» батяри сальцесоном, кишкою (кров’янкою), ковбасками, палили здебільшого пласкі «розтоптані» цигарки на кшталт сучасної «Ватри».

Батярський балак, що виник з перекручування мов багатонаціонального Львова, міста, за словами одного з літописців «ста язици і народів», був настільки колоритним, що його вживали не тільки батяри, але й більшість міщан. Хата на батярському балаку називалась «хавіра», трамвай – «бальон», кицька – «кацараба», двірник – «шимон», «стругайло», адвокат – «гаукаж», різник – «різуля», швець – «швиргуля», малий хлопець – «гиот», «шкут», дурна, негарна і криклива жінка – «римунда», «кандиба», «митка», ніж – «цизорик», ціпок – «параграф», годинник – «сікор», стоячий комірець – «паркан», патли – «пелехи», зуби – «клаваки», голова – «макітра», обличчя – «циферблат», капелюх – «крис», насміхатися – «дерти лаха», «крутити корбу»... Більшість цих слів зникли сьогодні з мови львів’ян, але деякі, наприклад, «мешти» – взуття, залишились, напевне, вже назавжди.

Чимало виразів з батярського балаку запозичено безпосередньо з ідіш. Наприклад, слово «мєнт», яке помилково вважається скороченням слова міліціонер. А насправді «мєнт» на ідіш означає «солдат, воїн, озброєна людина». Так батяри називали поліцаїв і саме звідси ця назва згодом поширилась на весь колишній Совєтський Союз. З ідіш походять і кримінальні жаргонізми «ксіва» – «лист», «манята» – «сорочка» та инші. Особливо цікаво, що слово «лємберзький» (назва Львова за австрійців та німців – «Lemberg») і на батярському, і на злодійському арго означає «злочинний». Очевидно, цим терміном Львів завдячує своїй кримінальній славі на цілу Европу під час Першої світової війни, а особливо – після неї, коли до міста, збудованого на перетині Сходу і Заходу, позбігались незадоволені новим переділом Евразії і зі Сходу, і з Заходу. Бурхливе минуле міста дається взнаки дотепер: кілька років тому, наприклад, коли власники нового бару в центрі міста «Red Bul» вирішили розчистити підвал будинку під ще один зал, то знайшли замурований в стіні скелет. Судово-медична експертиза з’ясувала, що небіжчику вкоротили віку років сімдесят тому, тому справу було закрито.

Підпилих батярів тягнуло на подвиги: часом – жарти, часом – бійки. Ясна річ, якість батярських жартів, або, на батярському балаку, «ґеців» залежала від рівня самих жартівників. Але метою батярської забави не була якась вигода, у її підґрунті не ховався продуманий злочин, тільки бажання похвалитися якщо не розумом, то, принаймні, зухвалістю та силою. Тому по околицях Львова процвітали жарти типу «купи цеглу», коли чужинця, який випадково чи в справі потрапляв до чужого району, примушували купити загорнену у папір цеглину. Той, хто на це не погоджувався, міг запросто дістати цеглиною межі очі. Більш безневинним жартом було розігрування дрібних торговців, коли батяри спочатку кілька днів поспіль влаштовували штовханину в крамничці, вимагаючи якогось рідкісного товару, якого тут не було. А як тільки вражений таким масовим попитом власник крамниці закуповував велику партію цього товару, то потенційних покупців мов корова язиком злизувала, і господар влітав у чималі збитки. З появою кінематографу з’явився ще один дуже популярний жарт подібного невисокого штибу. Батярська компанія, що переважно займала у кінозалі гальорку, швидко скручувала з паперу довжелезну руру (трубку), кінець якої непомітно вставляли у кишеню комусь з пристойних панів у перших рядах. Потім хтось з веселого товариства справляв у руру малу нужду, по чому пристрій швидко розбирали. Реакцію жертви передбачити не важко.

У деяких «садочках» були естради, де популярні гумористи забавляли публіку гумористичними куплетами на теми міських і політичних новин, що називається «вранці в газеті, ввечері в куплеті», та дуже популярними львівськими пісеньками – палкими міськими романсами або жартівливо зарифмованими оповідками про витівки батярів – «батярувками». У цих піснях образ батяра набув героїчно–романтичного ореолу. Батяри – це «львівські леви», що не бояться ні влади, ні дідька, «перед якими пекло тремтить». Все, що робить батяр, він робить «сердечно», навіть напивається й то «сердечно». Він – шляхетний герой, який протиставляється офіційному, банальному міщанському світові і це порівняння, ясна річ, завжди на користь батяра. Гроші не гарантують волі, щастя, кохання, отож справжніми вартостями для батяра є його вільне, широке серце, чоловіча дружба, кохана дівчина. Дещо цинічний у побуті, батяр, тим не менше, завжди готовий прийти на допомогу слабшому, а за рідне місто віддати життя. Свою любов до Львова батяри декларують в цих пісеньках дуже поетично, навіть дещо патетично. Правдивим гімном батярства стала пісенька «Серце батяра», «кращого за яке (серце) немає на світі». В останньому куплеті пісні, дописаному під час Другої світової війни, батяри мужньо пішли на бій «за гонор Львова і свій!».

Найдраматичніші батярські романси можна було б назвати «кривавими», якби через традиційну для таких творів фабулу «кров–любов» не пробивалась хоч і плебейська, але влучна іронія. Так, один з найпопулярніших романсів «Про панну Францішку» оспівує любов чарівної «як квітка» доньки різника і бідного перукаря. Нещасні закохані не мають дозволу батьків на нерівний шлюб, через що кінчають життя самогубством ... отруївшись двома метрами кишки – кров’яної ковбаси (не дарма героїня – донька різника) зі стрихніном. Отаке химерне переплетення, зовсім як у реальному житті, драматичного і смішного, є одним з великих плюсів батярського фольклору. Другим великим плюсом батярувок є те, що вони містять величезну кількість цікавих історичних і побутових подробиць міського життя Львова, оповідок про львівські забави, назви кнайп, імена реальних батярів і панянок, за кохання яких змагались ці лицарі львівських вулиць.

Наприкінці ХІХ, початках ХХ століття батярська тема стає улюбленою темою львівського сатиричного журналу «Поцєнґєль» («Викривач»), що виходив у 1911-1933 роках. На шпальтах цього видання вперше почали друкуватись жарти батярським балаком. Постійними персонажами цього часопису стає тріо: Юзько Чухрай із Замарстинова (чухраями називали гармоністів) у супроводі «панни Янтосі Пражухи, чесної дівчини» і Мартина Залевайка. Популярність цих героїв була такою широкою, що редакція журналу почала продавати портрети Юзька, а 1912 року у Львові з’явився новий сатиричний часопис «Геца», який мав підтитул «Гумористичний тижневик Юзька Чухрая».

У міжвоєнні (між Першою і Другою світовими війнами) часи почала активно батярувати «золота молодь». Немало нащадків забезпечених і навіть високопоставлених родин випробовували свою чоловічу вірність, почуття гумору, сміливість і міцність кулаків у цьому, без перебільшення, демократичному середовищі. Батярське братство, або на батярському жаргоні – батярська віра, львівська віра, що мало цінувала походження і вагу родинного гаманця, проте віддавала перевагу гострим на язик, винахідливим, спритним, відданим, шляхетним, тішила юні романтичні серця. Отож не дивно, що батярські витівки з передміських кнайп перемістились до міських каварень, ресторацій, салонів, гімназій і університетів. У Львівській Політехніці, наприклад, ще й досі полюбляють переповідати про те, як студенти, невдоволені професором хімії Ігнацієм Мосціцкім, придбали порося, написали на ньому «Мосціцкій» і пустили те порося бігати коридорами. Дошкульний жарт змусив професора шукати більш спокійного місця, отож незабаром він зробився Президентом Польщі і перебував на цій посаді від 1926 по 1939 рік.

Зірковий час батярської романтики та гумору у міській культурі Львова розпочався з появою на львівському радіо 1933 року гумористичної передачі «На веселій львівській хвилі». Її герої Щепко й Тонько у виконанні акторів Казімєжа Вайди і Генрика Фоґельфінґера стали артистичним символом львівського батярства. А пісня «Тільки у Львові», яку Щепко з Тоньком вперше заспівали у кінофільмі «Волоцюги» (романтична історія двох вірних друзів – кмітливих львівських батярів, що ніколи не падають духом і знаходять вихід з найскрутніших ситуацій), стала гімном не тільки львівських батярів, але й дотепер є неформальним гімном Львова. Потішні діалоги Щепка з Тоньком авторства Віктора Будзинського дехто зі старих львів’ян пам’ятає донині. Романтично-дотепна транскрипція образу львівських батярів у «Веселій львівській хвилі» набула величезної популярности по цілій Польщі, яка у перші роки приєднання Галичини до коронних земель знущалась з львівської «плебейської» говірки та «плебейської» міської культури. Щепкові з Тоньком вдалось поміняти мінус на плюс і веселі історії та повчальні діалоги «Веселої львівської хвилі» слухала ціла країна.

Сатира та гумор діалогів Щепка з Тоньком була цілком невинними і стосувались переважно соціально-побутових тем. Часом гумористи дозволяли собі й фривольні жарти щодо керівництва країни і навіть особи самого маршалка. Один з таких жартів ледь не закінчився плачевно. Коли диктатор Польщі маршал Пілсудскі святкував свій черговий ювілей і всі поспішали з вітаннями, Щепко з Тоньком у черговій передачі «Веселої хвилі» поспівчували, що «дідок» (так поза очі називала Пілсудского ціла Польща) дуже тяжко працює. Ото, мовляв, сидить у кабінеті і читає газети. Якщо у газеті пишуть про якісь недоліки, то дідок хапає телефонну слухавку і робить нагінку відповідному міністрові. По такій праці слід відпочити, отож Щепко з Тоньком запрошують Пілсудского до Львова, у ресторан пані Телічкової на смажені ковбаски. Після такого «вітання» перелякане керівництво львівського радіо закрило передачу. Але хвиля протесту по цілій Польщі була настільки потужною, що програму поновили в етері. Яким же було здивування керівництва радіо, коли на адресу редакції надійшла урядова телеграма за особистим підписом Пілсудского, де він дякував за запрошення і обіцяв при найближчій нагоді відвідати заклад пані Телічкової у компанії Щепка з Тоньком. Ця телеграма у рамці прикрашала редакцію львівського радіо аж до 17 вересня 1939 року, коли до Львова ввійшла совєтська армія.

Після приєднання Галичини до Совєтського Союзу багато хто з львівських кабаретових акторів почав гастролювати на теренах «совєтской родіни». Саме їх виступи наштовхнули Аркадія Райкіна на ідею театру мініатюр, про що актор згадав у своїх мемуарах. А ідея дуету мудрагеля Щепка і наївного недоумкуватого Тонька трансформувалась у популярну совєтську пару гумористів Тарапуньку і Штепселя.

Батярський балак і львівська говірка поступово щезали з міських вулиць разом з їх колоритними мешканцями. Совєтська уніфікація намагалась підстригти багатонаціональне, звикле до пограничної вольниці місто під стандартний розмір морального кодексу «строітєля комунізма». Але гумор завжди сильніший за владу. Тому батярська тема з її безконечним запасом історій, анекдотів, дотепів, пісеньок і неповторно оригінальною мовою завжди була бажаною гостею у будь–якому львівському товаристві. З’явився новий термін: «старий батяр», тобто людина старшого віку, що зберегла не тільки добрі манери і шляхетне ставлення до жінок, але й почуття гумору. Як правило, чим гірше їм велося, тим більше приводів для іронії і самоіронії вони знаходили.

Якось один з таких батярів, вже на той час важко хворий, впав і добряче побився, зламав, мабуть, кілька ребер. Кривлячись від болю, все ж жартував, розповідаючи про трафунок: «Шкода, що ви не бачили, як я летів! Ну точно як Матіас Руст на Красну площу!»

Музичні традиції «батярського Львова» вийшли з підпілля у 1980-90-х роках. Сьогодні батярські пісні – один з елементів львівськости, хоча вони й поступаються популярністю львівській архітектурі та каві.

То все ж таки, хто вони – львівські батяри? Хулігани чи поети? Лицарі чи альфонси? Циніки чи ідеалісти? Всього потроху і багато любови до рідного Львова. Бо батяри – діти львівських вулиць – в усьому схожі на своє місто: добре і немилосердне, аристократичне і плебейське, щедре і скупе, трагічне і комічне, але єдине на світі. Тому варте пошани і варте любови. Але не голослівно-патетичної, а правдивої, в глибині душі – щирої, на словах – трохи «з примруженим оком», щоб не нудило від занадто солодких слів. Одним словом, як в батярувках: «Той, хто Львова не шанує, най нас в дупу поцілує!»