Остап Середа

Руські бали

Карнавальні бали були однією з найяскравіших громадських розваг у Львові вже від кінця XVIII століття. Деякі дослідники схильні пояснювати їх популярність впливом австрійської, особливо віденської, «манії до танців», хоча ще й перед приєднанням Галичини до імперії Габсбурґів, Львів був знаний з гучних танцювальних забав¹. Львівські бали кінця XVIII століття відбувалися головним чином в зимову карнавальну пору «контрактів», тобто з’їздів навколишньої шляхти, під час яких укладалися торговельні умови, робилися необхідні закупи, а також вирували різноманітні карнавальні розваги. В 1795 р. поруч з будівлею колишнього францисканського костелу, де на той час знаходився міський театр, у стилі неокласицизму добудовано великі «редутові зали» (зображені на відомій картині Ф. Ґерстенберґера «Редута у Львові» 1806 р.; її чорно-білими репродукціями проілюстровано «львівське» число часопису «Ї» за 2003 р.), що проіснували до обстрілу Львова в листопаді 1848 р. В них влаштовувалися костюмовані бали – «редути». Бали також відбувалися в казино Гехта і готелі Жорж, в приватних помешканнях і в губернаторському палаці. Щорічні «контракти» формували соціальний і публічний простір галицької шляхти. Тому, хоч після запровадження принципу станової рівности бали були відкриті для всіх станів, міщани і урядники влаштовували окремо свої міські бали, наприклад в залі Карла Тюрі (що знаходився в долішній частині сьогоднішньої вул. Лисенка)². Згодом, у першій половині ХІХ ст., поруч з зимовими карнавальними не меншої популярності набули літні контракти і бали. У середині ХІХ ст. львівські бали також часто відбувалися в залах театру графа Станіслава Скарбка, та у великому балевому залі, побудованому 1825 р. на т.зв. міській Стрільниці. Зведений у 1842 р. будинок львівського театру Скарбка навмисне було сконструйовано таким чином, що він міг служити в час карнавалу для балів, редутів і маскарадів.

Бали залишалися важливим елементом міського товариського та культурного життя Львова впродовж ХІХ ст. і на початку ХХ ст. Казімєж Шлеєн жваво згадував у своїх споминах бали, що відбувалися в останні роки австрійського правління в міському та офіцерському казино, на Стрільниці, в театрі Скарбка, в «Академічній читальні», та в сотнях приватних помешкань: «бо ж карнавал був головним періодом, а балі і забави – місцем шлюбного ярмарку»³. Виконуючи ці важливі соціальні та товариські функції, львівські бали стали в добу національного романтизму також яскравим чинником політичного життя, а карнавальні пристрасті тісно переплелися з національними почуваннями.

Якщо наприкінці XVIII ст. львівські бали ще не мали виразного національно-репрезентативного характеру, в бальних костюмах домінували класицистичні впливи, а національні строї розглядалися лише як елемент маскараду⁴, то в середині ХІХ ст. бали стають засобом демонстрації і утвердження своєї національної ідентичності. Якщо в добу класицизму контракти і бали не припинялися навіть під час трагічних політичних випробувань для польської незалежності⁵, то в епоху романтизму ситуація радикально змінюється: національні повстання і боротьба за незалежність сприймаються як несумісні з бальними розвагами. Наприклад, на карнавальному балі у Львові 1831 р., проведеному з ініціативи галицького губернатора, молодь демонстративно бойкотувала танці⁶.

Це було явище властиве всім народам імперії Габсбурґів. Так, історик Роберт Немеш дослідив процес появи угорських національних балів в середині 1840-х років, на яких аристократична публіка вперше прилюдно з’являлася в угорських національних костюмах, танцювала насамперед чардаш і лише зрідка вальс, розмовляла угорською мовою тощо. Символічна мова пештських балів була важливим елементом угорської патріотичної культури⁷. Національні бали, таким чином, ставали істотним національно-репрезентативним елементом, який поруч з власним поетом-пророком, театром, гімном, народним одягом, иншими національними символами мала набути кожна зріла національна група Габсбурзької монархії, що претендувала на культурне та політичне визнання. Починаючи з 1849 р., також і галицькі українці організовували свої національні репрезентативні «руські бали» у Львові та инших містах провінції.

Ця стаття є спробою короткого нарису найбільш важливого етапу їх історії. Головним джерелом інформацій про «руські бали» були для нас дописи у галицько-руській, а також у польській політичній пресі (львівських часописах «Зоря Галицька», «Слово», «Gazeta Narodowa», віденському «Вістнику»), а отже бали ми побачимо насамперед очима патріотично налаштованих галицьких чоловіків, носіїв національного дискурсу, що фокусували свою увагу саме на національно-репрезентативних функціях балу, відводячи суто розважальним аспектам другорядне значення.

Міські «руські бали», що стали частиною львівських карнавальних розваг наприкінці 40-х рр. ХІХ ст., були продовженням традиції родинних забав сільського греко-католицького духовенства. Останні, хоч і згромаджували чимало гостей, однак зберігали приватний характер. Такі забави, що відбувалися на храмові свята по селах, не обходилися без участі жінок і різноманітних розваг, зокрема й танців. Безпосередніми попередниками «руських балів» у Львові були бали, котрі ще перед 1848 р. відбувалися в карнавальну пору в Львівській греко-католицькій семінарії. Про них згадує о. Клим Вахнянин, батько Анатоля Вахнянина: «в м’ясниці аранжовано в семинариї «балі», на котрих гуляно «гуцульські танці» і чардаша (іменно венгерські студенти)»⁸. Можливо саме цих семінарійних балів стосувалося відоме оповідання Леопольда фон Захер-Мазоха «Бал руських богословів». На думку письменника, ці бали були єдиною нагодою для майбутніх священиків знайти собі дружину. В зв’язку з цим молодь поводилася на них скромніше і моральніше, ніж на німецьких чи французьких. На такому балі намагалися привабити не сотню молодих очей, а одне вірне серце. Протягом бальної ночі молодь мусила пройти всі стадії любовного роману – від першого знайомства аж до сватання⁹.

Захер-Мазох вбачав саме в матримоніальних потребах головну причину семінарійних балів. Натомість організатори власне «руських балів» від самого початку їх проведення у 1849 р. ставили перед собою насамперед політичні цілі. Оскільки галицько-руська (тут і надалі етнонім «галицько-руський» вживається для означення конгломерату національно-політичних орієнтацій освічених українців Галичини середини ХІХ ст., що включав як русофільські, так і українофільські елементи) ідентичність у 40-60-х рр. ХІХ ст. будувалася навколо формули «ми – не поляки», «руські бали» насамперед мали продемонструвати духовну і національну незалежність від польської публіки, що й спричиняло її невдоволення.

Традиція «руських балів» повстала заходами Головної Руської Ради 18 лютого 1849 р. з «русько-народної забави», що відбулася в Митрополичій палаті на Святоюрській горі у Львові. Бал 1849 р. вшановував повернення делегації Головної Руської Ради з Оломоуца і Праги, де вона представляла українців Галичини перед новим цісарем Францом-Йосифом. З допису в «Зорі Галицькій» довідуємося про участь у ньому найвищих австрійських цивільного і військового посадовців у провінції, намісника Аґенора Ґолуховського та військового коменданта Галичини генерала Едуарда Вільгельма Гаммерштайна, а також представників Львівського магістрату. На забаву «з села прибули священики с своїми женами і родинами». У той час, як молодь танцювала «руські» та инші танці, «статечнійші особи» розмовляли між собою. Коло опівночі танцювальна забава перетворилася в літературний бенкет: усі сіли за стіл, де піднімали тости за цісаря, присутніх його урядників, митрополита, врешті за депутацію від руського народу, і читали на їх честь вірші. Далі забава успішно протривала до ранку¹⁰. Традиція «руських балів» закріпилася 1850 і 1851 рр. Бал 19 лютого 1850 р. відбувся на Стрільниці після того, як в римо-католиків минув карнавальний період, і мав на меті продемонструвати рівнорядність руського церковного календаря¹¹. У 1851 р. день Великодня, а отже і період Великого Посту за юліанським («руским») і григоріанськими календарями співпадали, а отже дата проведення «руського балу» не відігравала більшого політичного значення. Як і на попередніх балах, на балі 1851 року були присутні галицький намісник і греко-католицький єпископ, правдоподібно Григорій Яхимович¹². Після 1851 р., з настанням доби неоабсолютизму, недавно народжена традиція «руських балів» перервалася до періоду політичної лібералізації, що розпочався у 1861 р.

До організації «руських балів» 60-х років ХІХ ст. безпосередньо було причетне створене у грудні 1861 р. львівське товариство «Руська Бесіда». «Руські бали» у першій половині 1860-х рр. ще дужче, ніж попереднього десятиліття, мали антипольське спрямування, відігравши роль символічного виклику польській громадськості та сприяючи духовному відчуженню галицьких українців від неї. Справа в тому, що «руські бали» проходили в час національної жалоби патріотично налаштованих поляків за полеглими у варшавських демонстраціях лютого 1861 р. Наступні маніфестації у Варшаві 1861 р. і нові жертви серед мирного населення посилили патріотичні почуття, що резонували з національним піднесенням Січневого повстання 1863 р., а тоді загострилися від розпуки поразки. Польська національна жалоба тривала від березня 1861 р. до 1866 р. Вона проявлялася наочно в чорних траурних вбраннях жінок, скромних зачісках, униканні штучних прикрас і барвистих кольорів. Патріотичні акції солідарності з варшав’янами відбувалися у Львові, починаючи з березня 1861 р., в різних формах: відправи за полеглих, співання національних гімнів, масової публічної молитви, вбирання національного історичного одягу, зокрема шапок-«конфедераток» («рогатівок»), тощо. За таких обставин в проведенні або в ігноруванні балів кодувався значний політичний зміст¹³.

Ідея проведення «руського балу» під час польської жалоби кидала неприхований виклик концепції національної спільності поляків і українців, якої дотримувалася значна частина освічених галичан того часу, в тому числі і українського походження. Польська львівська публіка усіляко бойкотували «руські бали» того часу, вбачаючи в ньому прояв зради і братовбивства. Натомість в очах галицько-руської публіки бал був актом духовного визволення від поляків; наочною демонстрацією того, що вона має право забавлятися незалежно від польської жалоби, так само як це роблять чехи, серби та инші народи¹⁴. Для старшого покоління галицьких русинів, представників т. зв. «святоюрського» угруповання, особливе значення мало те, що на бали приходили австрійські урядовці і офіцери, отже вони мали офіційне визнання і не суперечили австрійській лояльності.

Перші два «руські бали» 1862 р., що відбулися в «редутовій залі» театру Скарбка, були, мабуть, найуспішнішими і наймасовішими серед инших «руських балів» 60-х рр. ХІХ ст. На перший, 4 лютого, з’їхалося близько 600 осіб, наступний, що відбувся 21 лютого, згромадив коло 900 осіб¹⁵. Обидва львівські бали сприймалися як великий політичний успіх, зокрема й тому, що вони продемонстрували солідарність різних генераційних сегментів галицько-руської публіки і підтримку австрійського уряду. У баченні дописувачів галицько-руської преси публіка, що зібралася на бал, репрезентувала весь руський народ в Галичині, включаючи консерваторів і романтиків, народовців і старорусинів. Серед цієї публіки виділялися священики, студенти, дівчата-«красавиці» і австрійські цивільні службовці. Руські «честні отці» могли з задоволенням оглядати, як «руська молодіж» танцювала руських народних танків «козака» та «коломийки»¹⁶. Публіку львівських міських «руських балів» насправді становили здебільшого родини провінційних галицьких священиків, що добиралися до міст з прилеглих і віддалених сіл. Від погоди і від стану доріг, що вели до Львова, залежала кількість гостей на «руському балі» того і наступних років.

Наступного 1863 р. карнавальні «руські бали» набули характеру загальногалицької акції. Вони відбулися в найбільших східногалицьких містах – Перемишлі, Бережанах, Тернополі, Коломиї, Галичі. Їхня організація координувалася комітетом, що збирав кошти для учнівської молоді, та його провінційними філіями. Як і попереднього року, тривала польська національна жалоба, і «руські бали» 1863 р. отримали неприхильні коментарі в польській пресі. Місцева польська публіка всіляко намагалася їм завадити, що викликало невеликі вуличні сутички.

У 1865 р. два «руські бали» вперше відбулися у недавно завершеному Народному Домі у Львові. Галицько-руська публіка відтоді отримала у власне розпорядження свій дім – цілком матеріальний і наочний. Це викликало особливе пожвавлення під час приготувань залу, в якому щойно перед тим завершив виступи недавно створений театр «Руської Бесіди». Львівське «Слово» повідомляло, що головний зал був «по раз первий для забав с танцями всякими декораціями і драперіями, образами і цвітами пристроєний, при блестящом освітленію газовом о 200 поломінях. Для більшої вигоди присоєдинено до салі всі комнати Бесіди руской і музей Дома Народного на будуари, бюфети і їдальні»¹⁷. Вперше для запрошення на «руський бал» була використана газетна реклама. Обидва бали 1865 р. (2 і 16 лютого) відбулися назагал добре, особливо другий, на який прибуло чимало гостей з далеких околиць. Як і в попередні роки, їх відвідали намісник, ряд урядовців, а також університетські професори з родинами¹⁸.

Зал «Народного Дому» став популярними місцем проведення й инших карнавальних балів. Однак рівень «руських балів» вже в наступні роки поступово занепадає. В 1866 р. замість балу влаштовано скромнішу «забаву з танцями»¹⁹, а в 1868 р. бал не відбувся зовсім в зв’язку з скрутним фінансовим станом «Народного Дому». Знову з розмахом проведено «руські бали» у 1870 р.: перший – 3 лютого, незважаючи на 20-градусний мороз, другий – 17 лютого, врешті 1 березня виділ «Руської Бесіди» додатково влаштував ще й «забаву з танцями»²⁰.

Але вже наступного 1871 р. традиція «руських балів» зазнала серйозної кризи, зумовленої розколом галицько-руської спільноти на русофільсько-староруське і українофільсько-народовецьке угруповання та загостренням конфлікту між ними в складних обставинах автономізації Галичини та посилення польських позицій в провінції. Наприкінці 1860-х рр. частина народовців намагалася досягнути компромісу з польськими політиками, тоді як старорусини і русофіли ставали політичними аутсайдерами. Народовці і русофіли почали створювати паралельні і ворогуючі між собою структури суспільно-політичного життя, а отже проведення спільного галицько-руського балу ставало дуже проблематичним. На виборах 1870 р. до виділу «Руської Бесіди», що традиційно займався організацією «руського балу», здобули перевагу народовці. Відтоді «Руська Бесіда» зайняла виразно українофільську позицію. Як наслідок, 1871 р. у Львові відбулися два конкуруючі між собою «руські бали»: 26 січня власний бал провело студентське русофільське товариство «Академічний кружок», а 7 лютого – «Руська бесіда»²¹. Виразний розкол у галицько-руському суспільстві на українофільську та русофільську течії по суті виключав можливість проведення спільного балу. Звичайно, балеві забави продовжували відігравати певну роль в товариському та в особистому житті багатьох молодих галичан. Але вже в 70-х роках ХІХ ст. «руський бал» перестає бути визначною патріотичною маніфестацією і переходить на другорядне місце в суспільному житті.

***

Що вирізняло «руський бал» серед инших львівських балів? За задумом організаторів їх визначальними особливостями мали бути «руські танці», руські строї і руська мова учасників. Окрім цього були ще й инші характерні деталі. Наприклад, другий бал 1862 р. розпочався не танком, а хоровою піснею у виконанні зібраних «молодців» – тодішнім гімном галицьких русинів «Мир Вам, браття». На цьому, як і на инших балах, під час перепочинку серед танців, що наставав коло півночі, хор співав й инших українських народних та патріотичних пісень, а також «Многая літа» присутнім високим австрійським посадовцям²². Дописувач до віденського «Вістника» стверджував, що саме в цьому полягав родимий руський звичай – «піснь і танець разом»²³. Таким чином, на «руських балах» був, як правило, присутній співочий хор.

Очевидною особливістю «руських балів» були українські танці, які впроваджувалися в сферу міської культури поруч з традиційними бальними танцями. Вже на першому балі 1849 р. молодь танцювала «коломийку» і «козака»²⁴ – найпоширеніші в Галичині українські народні танки. Отже, «руські бали» відіграли свою особливу роль в розвитку українського танцювального мистецтва та у творенні української «високої» культури. У політичному контексті середини ХІХ ст. танці «коломийка» і «козак» були не лише формою розваги, а мали в очах патріотично налаштованої руської публіки символічне навантаження, відображаючи руський національний характер.

На початку 1850-х років як головний національний танець сприймалася галицька коломийка. Очевидно, що коломийка, яка танцювалася на львівських балах – «с розличними фігурами» (або ж «львівська коломийка с фігурами», як її називали в «Зорі Галицькій») – дещо відрізнялася від звичайної народної коломийки. Ця відмінність була наочно продемонстрована на балу 1850 р., коли його протанцювала спочатку львівська міська молодь, а тоді сільські «красавиці» (доньки сільських священиків, а можливо спеціально запрошена сільська молодь): «танець тот, відтанчений львівською молодежію с различними фігурами, дуже красненько удався, плінивши серця всіх тим більше, коли то потому красавиці наші сельські, которії і надобностью, і строєм вкусним дуже ся відличали, в природній єго красоті представили»²⁵.

Натомість під час піднесення галицького козакофільства на початку 1860-х років особливе зацікавлення викликав «козак». Зазвичай його танцювало менше число пар, ніж більш звичну коломийку, яку на той час вміли навіть присутні австрійські офіцери²⁶. Козак (козачок) вважався танком все ще поширеним в народі, але забутим серед освіченої і міської публіки, хоч і відомим одне-два покоління тому. Газетний опис передає враження, яке викликав цей танець у порівнянні з коломийкою на балах 1862 р.: «розгульниї кроки козака в строгій такт совершаємі молодцями с прехорошим іскуством, ораз цілий лад танця, где ряд дам стає vis-a-vis с рядом мужчин – все то чинить сей танець в високій степені занимательним [...] Коломийка представляє образ цілого міра, где кождоє общество по-своєму стремить до вспільной всім ціли; а козак, то образ одного свободного богатирского братства, где один за всіх і всі за одного»²⁷.

Національно-репрезентативний характер «руських балів» проявлявся також в особливому порядку танців. Починаючи від балу 1850 р., першим танцем завжди була коломийка. І хоча танцювальну частину відкривав полонез, однак публіка демонстративно його не танцювала. Лише коли оркестр починав грати «нашу родинну коломийку», розпочинався бал. Після коломийки йшов «козак», обидва танці повторяли декілька, інколи навіть чотири рази²⁸. Крім коломийки і козака, починаючи з балу 1862 р., зроблено спробу запровадити танець «аркан»²⁹.

Звичайно, на «руських балах» танцювали і «чужі» танці. На другому балі 1862 р. послідовність танків була такою: коломийка, вальс, козак, мазур, кадриль, полька; подібна послідовність була також і на другому балі 1865 р.: коломийка, вальс, кадриль, козак, полька, мазур. Хоча руські танці викликали більший інтерес, їх здебільшого могла танцювати лише невелика група молоді, що спеціально вивчала їх перед балом³⁰. Інколи українські танки танцювали артисти театру «Руської Бесіди», або танцівниці міського німецького театру. Натомість більш звичними для публіки були англійська кадриль і польський мазур, бо саме при їх виконанні не всі пари могли поміститися в залі³¹.

Національні костюми були ще однією поширеною на той час формою демонстрації своєї національної ідентичності. В козацьких і народних костюмах на «руські бали» приходила насамперед молодь, яка заздалегідь готувалася до українських танців. Хоч старше покоління з’являлося здебільшого в звичайних балевих («французьких») вбраннях, значна частина публіки мала синьо-жовті «руські» відзнаки. На початку 1860-х рр. в національному костюмі домінували козакофільські мотиви. Так, дописувач до «Слова» ділився спостереженнями щодо другого «руського балу» 1862 р.: «строї виділи ми народнії і французскії. Кілька красавиць показалося в строях народних, т.є. синих корсетиках золотовишиваних, іменно дві красавиці в таком строю с коралями на шиї, з которих золотії висіли крести, с синіми запасочками, – затім со всім по-народному, дуже красно отличалися. Юношей замітили ми многих в козацких строях с широкими шараварами и красними поясами. Госпожи, явившіїся на баль в французских одежах, показали сочувствіе к народному в доборі синих и жолтихь убраній, стяжок і кокардок, а мужчини били більшою частію в чамарах»³².

«Руський бал» був також нагодою для публічного використання української мови, яка звичайно не вживалася у публічному і приватному просторі, будучи обмеженою до книжної сфери. Мова вживалася на балу демонстративно, подібно як вбирався карнавальний костюм. Іван Верхратський згадував, що хоч вдома все ще не говорилося по-руськи (за дуже рідкими винятками), на балах спеціально вживалось руської мови, щоб показати, що руська інтелігенція існує³³.

За вживанням української мови пильно стежили вуха дописувачів до галицько-руської преси. Автор «Зорі Галицької» зауважив в описі балу 1849 р, що «сам пан Ґолуховскій с Русинами не інакше, як по-руски бесідовав, так чисто, як уроджений Русин». А кореспондент з першого балу 1862 р. найбільше радів з того, що «руське слово» зайняло центральне місце в товариських розмовах як чоловіків, так і жінок: «від вступної карти даже до стишка на цукерках можно єго било всюди читати і кождой группі осіб розговорюющих услишати»³⁴. Звичайно, що і на другому львівському балі 1862 р. «бесіда велася по-руски, при танцях дириговали по-руски, – даже і поляків замітили ми по-руски красно говорящих»³⁵. Щоправда, «руська мова», якою розмовляли присутні на балах, мала різні відміни і стилі, до того ж часто густо переплітаючись з польською і німецькою.

Природно, велику увагу авторів газетних дописів привертала врода, поведінка, вбрання галицько-руських «красавиць», як тоді називано в українській пресі молодих дівчат. Справжнє захоплення і шанобливе схвалення викликало поєднання фізичної краси зі знанням української мови і демонстрацією національного костюму. Так, на балах 1862 р. «пліняли зрітеля наші красавиці в народних строях, їх премилий розговор родинним руским словом»³⁶. Також і дописувача до віденського «Вістника» зачаровували «народнії строї наших красавиць», особливо «горсети тісно упнятії», «которії не стосуючися до моди, відличалися своєю питомою ніжностією». Автор допису не міг приховати захоплення дівчатами, «которії пребираючи своїми дрібними ніжками, то приклоняючи свої головки с улибкою возбуждают чувства теплійшії в самих серйознійших мужчинах – ніт, бо і чимже танець без білявок і чорнобривок? Сам пустий лопот і гамор!» Однак відразу ж після такого дещо фривольного коментаря він підкреслював суспільну значимість національних танців і дякував дівчатам за те, що «причинилася своїм участієм в народних танцях до вираженія рускої мисли»³⁷.

Ще однією особливістю «руських балів» було те, що зібрані за вступні білети кошти призначались на підтримку українських освітніх та культурних ініціатив, як правило на бідну учнівську молодь та на український театр. Однак великі видатки на влаштування балу не дозволяли отримати істотний дохід. Так, на кожен з балів 1865 р. на облаштування залу, оплату музик та инші потреби витрачено коло 270 золотих ринських. В результаті з зібраних на добродійні цілі на першому балі коштів залишилося лише 136 золотих ринських, а на другому балі – 243 золоті ринські³⁸. Назагал це була досить істотна сума, співмірна з річною платнею австрійського урядовця нижчого рангу.

Природно, що при організації балу велика увага приділялась запрошенню відповідних гостей та поширенню білетів. У розповсюдженні «карт вступу» на «руський бал» початку 1850-х років брала участь редакція «Зорі», а у 1860-х рр. – «Руська Бесіда». Ціна вступу для однієї особи коливалися між 1 і 2 золотими ринськими. Зі знижкою можна було набути сімейний квиток для трьох або чотирьох осіб. Окремо і значно дешевше продавалися квитки на галерею для глядачів (на балі 1865 р. квиток для однієї особи коштував 1 зл. р., сімейний квиток на три особи – 2,50 зл. р., а на чотири – 3 зл. р.; тоді як вступ на галерею для глядачів коштував 60 крейцерів)³⁹ – отже, можливою формою участі у балі було споглядання присутньої публіки, що виразно підкреслювало візуально-репрезентативний характер події.

«Руський бал» ставав публічним національним ритуалом, водночас він створював соціальний простір, в якому родинно-шлюбні стратегії перепліталися з суспільно-політичними. У львівських обставинах польсько-австрійського та польсько-українського протистояння бали відіграли особливу роль в боротьбі за контроль над міським публічним простором. Протягом другої половини ХІХ ст. Львів швидко перетворювався з німецького на польське місто. Українців, що становили меншину в порівнянні з поляками і євреями, майже не було помітно у вуличній міській політиці ХІХ ст.⁴⁰ Однак публічний простір міста формувався не лише під час політичних демонстрацій на вулицях і площах міста, але і через ряд різноманітних суспільних заходів, за допомогою яких українці намагалися заявити свої історичні претензії на місто і зробити його центром зустрічей, комунікації, культурної та політичної активності розпорошених по провінції національних діячів, головним чином парохіальних греко-католицьких священиків. В ситуації, коли галицько-руська спільнота почувалася соціально обмеженою і витісненою з щоденного громадського життя Львова, «руські бали» творили альтернативний національний публічний простір. Проведення балу давало можливість його учасникові відчути, що «він єсть в своєм краю, в своєм городі, в своєм товариществі руськім»⁴¹.

---

¹ Jaworski F. Lwow stary i wczorajszy. Lwow, 1911. S. 225-230. Див. укр. переклад цього уривку: Яворскі Ф. Львів старий і вчорашній // Ї. 2003. Ч. 29. С. 111-114.

² Атмосферу львівських «контрактів» добре передає уривок з твору С. Шнюр-Пепловського, опублікований недавно українською мовою: Ї. 2003. Ч. 29. С. 135-141. Див. також опис карнавальних балів 1806 р. в Opalek M. Obrazki z przeszlosci Lwowa. Lwow, 1931. S. 52-58.

³ Schleyen K. Lwowskie gawedy. Warszawa, 2002. S.76.

⁴ Пор. опис жіночих псевдоантичних костюмів на балах 1795 р.: «залою пересувалися Венери, Діани, Психеї, не бракувало і зальотних Аспазій і маєстатичних Весталок, поруч з якими снували повбирані, а точніше порозбирані a la sauvage істоти” (Schnuer-Peplowski S. Z przeszlosci Galicyi (1772-1862). Lwow, 1895. S. 145).

⁵ Мєчислав Опалек осудливо підкреслював, що в перших роках ХІХ ст. міське життя Львова “було шалене і веселе, як може ніколи перед тим, хоч забавлялися і танцювали … на гробі втраченої свободи”. Opalek M. Obrazki… S. 51-52.

⁶ Schnuer-Peplowski S. Z przeszlosci… S. 302.

⁷ Nemes R. The Politics of the Dance Floor: Culture and Civil Society in Nineteenth-Century Hungary // Slavic Review. 2001. Vol. 60, no. 4. Pp. 802-823.

⁸ Вахнянин А. Спомини з житя / Зладив К. Студинський. Львів, 1908. С. 133.

⁹ [Захер-Мазох Л.] Баль руских богословів // Зоря. 1880. Ч. 22. 27 листопада. С. 287-289.

¹⁰ Зі Львова. Дня 7/19 Лютого // Зоря Галицька. 1849. Ч. 15. 21 лютого. С. 89-90. Тут і надалі частково осучаснено правопис цитованих текстів.

¹¹ Львів. 20 Лютого (4 Марта) // Зоря Галицька. 1850. Ч. 19. 6 березня. С. 113-114.

¹² Край родимий // Зоря Галицька. 1851. Ч. 15. 22 лютого. С. 126.

¹³ Schnuer-Peplowski S. Z przeszlosci… S. 618-619.

¹⁴ Дописи // Вістник. 1863. Ч. 13. 28 лютого. С. 50; Дописи // Вістник. 1863. Ч. 7. 7 лютого. С. 26.

¹⁵ Новинки // Слово. 1862. Ч. 8. 8 лютого. С. 32; Новинки // Слово. 1862. Ч.12. 22 лютого. С. 48.

¹⁶ Вахнянин А. Спомини… С. 41.

¹⁷ Новинки // Слово. 1865. Ч. 4. 25 січня. С, 4.

¹⁸ Новинки // Слово. 1865. Ч. 7. 4 лютого. С. 4; Новинки // Слово. 1865. Ч. 11. 18 лютого. С. 4.

¹⁹ Новинки // Слово. 1866. Ч. 4. 24 січня. С. 4; Новинки // Слово. 1866. Ч. 9. 10 лютого. С.4.

²⁰ Новинки // Слово. 1870. Ч. 3. 22 січня. С. 4; Новинки // Слово. 1870. Ч. 7. 5 лютого. С. 4; Новинки // Слово. 1870. Ч. 11. 19 лютого. С. 4; Новинки // Слово. 1870. Ч. 13. 26 лютого. С. 4.

²¹ Новинки // Слово. 1871. 28 січня. Ч. 5. С. 4.

²² Львів. 20 Лютого (4 Марта) // Зоря Галицька. 1850. Ч. 19. 6 березня. С. 113-114; Слово. 1862. Ч. 8, 8 лютого. С. 32. Новинки // Слово. 1865. Ч. 4. 25 січня. С. 4.

²³ Дописи // Вістник. 1863. Ч. 7. 7 лютого. С. 26.

²⁴ Зі Львова дня 7/19 лютого // Зоря Галицька. 1849. Ч. 15. 21 лютого. С. 89-90.

²⁵ Львів. 20 Лютого (4 Марта) // Зоря Галицька. 1850. 6 березня. Ч. 19. С. 114.

²⁶ Новинки // Слово. 1862. Ч. 8. 8 лютого. С. 32.

²⁷ Новинки // Слово. 1862. Ч. 8. 8 лютого. С. 32.

²⁸ Новинки // Слово. 1862. Ч. 8. 8 лютого. С. 32; Новинки // Слово. 1862. Ч. 12. 22 лютого. С. 48; Дописи // Слово. 1862. Ч. 13. 26 лютого. С. 51.

²⁹ Новинки // Слово. 1862. Ч. 12. 22 лютого. С. 48.

³⁰ Вахнянин А. Спомини… С. 41.

³¹ Дописи // Слово. 1862. Ч. 13. 26 лютого. С. 51.

³² Там же.

³³ [Верхратський І.] Замітки про взаємини руского язика і народної літератури // Денниця (Станиславів). 1880. Ч. 8. С. 118-119.

³⁴ Новинки // Слово. 1862. Ч. 8. 8 лютого. С. 32.

³⁵ Дописи. // Слово. 1862. Ч. 13. 26 лютого. С. 51.

³⁶ Новинки // Слово. 1862. Ч. 12. 22 лютого. С. 48.

³⁷ Вістник. 1862. Ч. 18. 20 лютого. С. 70-71.

³⁸ Новинки // Слово. 1865. Ч. 11. 18 лютого. С. 4.

³⁹ Новинки // Слово. 1865. Ч. 4. 25 січня. С. 4.

⁴⁰ Binder H. Making and Defending a Polish Town: “Lwow” (Lemberg), 1848-1914 // Austrian History Yearbook. 2003. Vol. 34. Pp. 57-81.

⁴¹ Новинки // Слово. 1862. Ч. 12. 22 лютого. С. 48.