|
|
|
Йозеф МаєнРозмови про львівські каварні«У темних закутках каварень мешкають цілі групи людей, які творять при цьому характеристичне та особливе товариство, спрагле відчуття нерву та подиху Европи, що надходить до нього зі шпальт задрукованого до неможливості паперу. Це товариство характерне своєю жадібністю до пліток великого міста, до особливого блиску його життя на хвилях трепетного світла, в арабесках диму, посеред вигуків кельнерів». Саме так розпочинає відомий історик Львова, великий знавець душі міста Францішек Яворскі свою працю Львів старий і вчорашній, присвятивши перший її розділ львівським каварням і назвавши його У диму каварень. З цього абстрактного опису, зробленого у 1910 році, з’являється на світ своєрідний образ якоїсь тогочасної, неіснуючої вже сьогодні каварні у стилі «Cafe Monopol», якій пан Яворскі присвятив окремий розділ. Очевидно, він сам неодноразово навідувався до цієї каварні. Однак, постійним клієнтом ніколи не був! Великий знавець історії львівських каварень не був ані теоретиком, ані переконаним практиком каварняного життя. Про це свідчить хоча б той подив, з яким він описує дивну подію: «Знаю одного журналіста, який з гордістю розповідав, що найліпші свої тексти написав у каварні». Боже мій! Я також знаю одного журналіста, який відкрито декларує, що ніколи в житті ще не написав жодного тексту поза каварнею. Однак, не розповідає про це усім людям, бо вважає це річчю природною і зрозумілою. Цим журналістом є я сам. Пишучи ці слова, сиджу, як зазвичай, за столиком у каварні, розглядаюсь на різні боки, гризу олівець і вже напевно тисячний раз даремно намагаюсь вигадати якийсь афоризм, що в кількох словах зміг би гідно виразити усю сутність каварні. Тішить лише той факт, що набагато знаменитіші від мене письменники, хоча можливо і не такі знамениті каварники, як Петер Альтербенг (Peter Altenberg) та Ілля Еренбург (Илья Эренбург), також не могли вимудрувати аналогічних слів. Тому найбільш вдалою видається мені фраза, виголошена понад двадцять років тому паном Фріцом, «Старим Фріцом», відомим відвідувачем віденської «Cafe Museum»: «Каварня – це зустріч, яку наперед не призначаємо, але на яку приходимо!», або «Зустріч не лише з иншими, але й чи не єдина можливість безпосередньої зустрічі з самим собою – єдина можливість невимушеного «приходу до себе». Яким же поверхневим та неповним здається опис, який пропонує нам Яворскі, стверджуючи, що сьогодні у Львові «каварня стала місцем справді (!) громадським, місцем нейтральним (!) для зібрання людей». Щоб зрозуміти, чим була і чим є для Львова каварня, слід передовсім усвідомити для себе високий рівень культури нашого міста. Без сумніву, це розумів і сам Яворскі, можливо найвідоміший знавець усього львівського традиціоналізму. Та все ж він дуже поверхово описує давнє каварняне життя Львова. Приблизно сто років тому, у 1841 р. про Львів з подивом писав подорожуючий літератор І. Ґ. Коль (I. G. Kohl) у своїй книзі Reisen im Innerem von Russland und Polen, дивуючись незліченній кількості каварень та цукерень у місті, стверджуючи при цьому, що Львів має кращі та елегантніші каварні, ніж його родинне місто Дрезден або инші німецькі містечка подібної величини. «Найкращою каварнею – пише він – є каварня Вольфа (Wolff), що об’єднує кілька залів (!), переповнених відвідувачами у кожній порі дня чи ночі». Незважаючи на те, що власниками тогочасних каварень були переважно німці, вони залишалися глибоко львівським, зокрема і польським явищем. Про це свідчить опис згадуваного вже мандруючого літератора Коля, який зазначає, що хоча самі львів’яни одягаються згідно з французькою чи німецькою модою, саме на вивісках каварень він побачив найбільше зображень народного строю. Шляхтич у капелюсі з горнятком кави у правій руці – це образ для нашої уяви досить нетиповий. Однак не варто забувати, що засновником каварні був не хто инший, як шляхтич: прославлений під час оборони Відня львів’янин Кульчицький, який отримав на своє прохання від короля Собеського мішки з кавою, знайдені в турецьких наметах, і відкрив у Відні першу в Европі «Kaffeastube». Натхненні його вчинком та відвагою послідовники - відомі родини Вольфів, Сіберів, Гекслів, Шнайдерів (Wolff, Sieber, Hexl, Schneider), стали піонерами каварняного львівського життя, серед яких значиться також навіть одне польське прізвище пана Добровольского, власника славної колись каварні «Пекло» на вул. Краківській. Хоча пізніше ця каварня сильно занепала, все ж не останню роль відіграла вона у 1848 та 1863 роках, як місце зустрічей конспірантів - польських патріотів. Подібну роль відіграла у 1914 році каварня «Sans-Souci», у якій постійним клієнтом та душею був ніхто инший, як засновник легіонів Юзеф Пілсудскі. Продовжуючи відсилати усіх зацікавлених тематикою історії львівських каварень до п. Яворского, а також до иншого співрозмовника п. Шнюр-Пепловского (Schnuer-Peplowski), хочу сьогодні якнайбільше уваги присвятити виключно сучасному життю львівських каварень. Не можу однак закінчити свого вступу, не присвятивши декілька слів вже не існуючим каварням, які «померли» за останні кілька десятиліть, та все ж продовжують жити у моїй пам’яті. На мою думку, для підкреслення їхнього значення та важливости для Львова, потрібно бодай згадати їх назви: «Cafe Monopol» на пл. Марійській, каварня Schneidera на Академічній, «Кришталева» в Пасажі Міколяша, «Европейська» по вул. Ягельонській, «Центральна» на пл. Бернардинів, «Американська» по вул. Травневій, «Sans-Souci» та «Splendid» по вул. Сікстинській, «Grand», «City», «Esplanade», «Abbazia», «Corso», «Royal» по вул. Гетьманській, та «Шотландська» на пл. Академічній. П’ятнадцять каварень згасли на початку своєї молодости, більшість з них не проіснувала навіть 30-и років. Беручи загальну кількість каварень, які ще сьогодні існують – а число їх дуже велике, все ж дуже мало засновується каварень нових. Можна сказати, що смертність каварень, більша, аніж в будь якій иншій ділянці господарчого чи культурного життя і переважає над народжуваністю ...! Болячки каварників Описавши в загальному минуле життя львівських каварень, до яких ми ще не раз повернемось при описі окремих місць, переходжу до сумної, ох, як же ж сумної сучасности. І тут перед нами постає запитання: скільки ми маємо у Львові каварень сьогодні? Коли я запитував про це знавців нашого міста, просячи їх відповісти без вагань і відразу, то відповідь про число каварень коливалася між п’ять і тридцять. Отож, сьогодні маємо шістнадцять діючих каварень: «Cariton», «Центральна», «Европейська» (на пл. Бернардинів), «Grand» (колишня «Театральна»), «Жорж», «Imperial», «Louvre», «Palermo», «De la Paix», «Roma», «Rouge» (вул. Миколая), «Sewilla» (пл. Бернардинів), «Union», «Victoria», «Варшава», «Віденська». Шістнадцять каварень на 300 тисяч мешканців Львова: майже одна на 20 тисяч! Нехай вибачать мені господарі відомих цукерень та подібних закладів – панство Залеських, Дудка, Велза та ин., що я їх не перерахував. Бо не лише тістечка і ранні години закриття відрізняють їх у моїх очах від правдивих каварень. Ні-ні! Як про це мені розповідав п. Блоцький, відомий керівник «Віденської» каварні та її співвласник, у дев’яностих роках у «Віденській» також стояв буфет з домашньою випічкою та відомими на весь Львів рогаликами п. Сєберової, колишньої власниці каварні. Двері ж закривали відразу о 20 год., а вже згодом о 22 год. Та все ж нікому не прийшло б до голови назвати це місце «Cafe-Conditorei». У моєму розумінні каварню від цукерні відрізняє її назва. Адже цукерня названа майже завжди прізвищем власника і залишається його власністю не лише матеріальною, але і духовою. Натомість львівська каварня, приймаючи останнім часом патронат якогось абстракту, символу або географічного поняття, позбувається усіх зовнішніх рис чиєїсь приватної власности і стає спільним надбанням своїх відвідувачів: майже товариська інституція, як її описав Францішек Яворскі. У той час, коли власник цукерні, владарюючи за лядою, робить враження спадкового монарха, який урядує у своїй державі за допомогою лагідного деспотизму, власник каварні завжди виходить чи то з офісу чи то з иншого закутку назустріч і вітає відвідувачів, здобуваючи у такий спосіб їхню прихильність. Він схожий до прем’єра уряду, а публіка вважається тут суверенною і незалежною від нікого. Винайдення такої абстрактної, а одночасно і привабливої назви стає першою болячкою власника каварні, який вирішив відкрити нову кнайпу або отримав вже існуючу від свого попередника. Не є це легким завданням, особливо у місті, схильному до патосу, до мрійництва і до манії величі. Кілька сотень паризьких каварень, які у Львові вважалися б одними з найкращих, розташовані на кінцевих станціях автобусів або трамваїв, або біля метро і носять скромні та реальні назви: «Під автобусом», «Під трамваєм» або «Cafe du Metro». Инші з безпретензійною фантазією називають себе «Каварня геніїв» або «Каварня під котом, що ловить рибу», або ж вживають звичайні офіційні фрази, такі як: каварня «Усе буде добре», каварня «Чому ні?», каварня «На хвильку». І навіть, якщо якась з них вигадує вишукану назву, то все ж вона залишається у межах доступних і зрозумілих понять, називаючись каварнею «Миру», «Великою», «Королівською» чи «Цісарською» або «Катедральною». Перенесені на наш ґрунт, ці прості епітети та прикмети втрачають будь який конкретний сенс, стають абстрактами якогось міжнародного жаргону: de la Paix, Grand, Imperial, Royal. У Парижі існує сто каварень з назвою «Cafe do Paris», подібно як віденські каварні називаються «Kaffee zur Stadt Wien». Жодна наша каварня не хотіла б однак називатись «Каварня Львівська». Це б не звучало по світовому. Якщо у назві каварні має фігурувати місто, то напевно це повинен бути Відень, а ще ліпше Рим, Палермо або Севілья. Крім цього, у всіх державах Европи каварням пропонують назви, часто пов’язані з народними героями – поетами, композиторами, художниками, вождями. Але назвати каварню іменем Фредра чи Косцюшки мабуть означало б наразитися щонайменше на звинувачення у блазенстві. Не знаю, звідки з’явилась думка наректи одну з каварень «Шотландська». Особисто мені ця назва асоціюється з відомим анекдотом про скупих шотландців, що своєю чергою апелює до моєї ощадности (можливо тому вона не проіснувала довго? ). Минаючи поріг чергової львівської каварні, відвідувач бачить перед собою фігуру Міцкевіча, і можливо тому заклад називається «Севілья»...? Відома за своєю назвою давня каварня «Ренесанс» від часу запровадження програми кабарету змінила свою назву на «Louvre». Слідуючи такій логіці, можна очікувати, що музей Оссолінскіх легко перейменується на Musee Tabarin. Гадаю, що коли вже змінюєш назву, то варто перш за все подбати про її актуальність Зрештою, чим керуються власники каварень при їх називанні, залишається таємницею. Можливо це взагалі не є так важливо, як инколи нам і їм видається. Цікаво чи назви допомагають нашим каварням добре функціонувати? Бо окрім трьох – усі инші ледве животіють. Тих трьох я також назвати не можу: бо попри те, що в очах міщан усі хочуть бути успішними, повними клієнтів і життя, в очах влади і податківців навпаки – вмираючими, порожніми закладами. Для цікавости можна навести такий приклад, що дохід однієї з найбільших наших каварень за травень [1934 – ред.] є на три тисячі менший, ніж за травень минулого року. Це мало б свідчити про те, що ця сфера ще далека від глибокої кризи. Причиною є не лише зменшення відвідуваности, але також і зниження цін, які цього року запровадили майже усі каварні, і які сягають двадцяти відсотків. Хоча ціни і так здаються людям дуже високими. Иншою болячкою власників каварень є орендна плата, хоча у більшості випадків і так занижена, та все ж на їхнє переконання – зависока. Нещодавно господар одного з будинків по вул. Легіонів, у якому донедавна була каварня, знизив орендну плату на 50 відсотків, та все ж це не допомогло, бо досі не може знайти нового клієнта на це приміщення. І подібно, як в багатьох инших місцях, де колись були каварні, а тепер розташовані гуртові крамниці, так і тут з часом знищаться столи та крісла, які перекидаються з одного місця на инше; зітруться зі стін залишки декоративних малюнків, не залишаючи по собі жодного сліду нещодавньої краси. *** Беручи до уваги високі та ніколи не знижувані ціни за світло, опалення та пресу, яка найліпшим каварням коштує понад півтора тисячі злотих на місяць, втримати рівновагу бюджету дуже нелегко. Ще иншою болячкою власників каварень є звичайно податки, особливо 50 грошовий «нічний податок». Можливо поважним львів’янам, а їх стає щоразу більше, невідомо, що кожен гість, який перебуває у каварні після 12 години ночі, зобов’язаний заплатити 50 грош на фонд безробітних. Клієнт звичайно зобов’язаний, але коли не має бажання цього робити, то відповідальність за це несе власник каварні. Тому неодноразово, як про це розповідав один з власників, коли він не має жодного впливу на клієнта, і одночасно не хоче клієнта вигнати з каварні, змушений замість нього заплатити цей податок, який з часом набирає в сумі стільки, скільки може мати один рахунок. І хоча вже не раз ця справа була обговорювана з клієнтами, які обіцяли власникам чесно платити накладений податок, то все ж прошу ще раз податкову інспекцію, як від імени власників, так і від імени цілої львівської громади, щоб цей податок трохи зменшити. Навіть сама податкова інспекція була б зацікавлена у цьому. Бо без сумніву, клієнт каварні міг би з легкістю віддати наприклад 20 грош замість 50. У такому випадку і вовк був би ситий і вівці цілі. Тепер же голодний вовк – податкова інспекція, збирає упродовж тижня з усіх львівських каварень не повних сто злотих! Це означає, що пересічно у львівських каварнях після 12 години вночі залишається не більше, ніж 25 клієнтів. З цієї причини, наприклад, у Варшаві усі каварні просто закриваються. Лише «Европейська» дозволяє гостям залишитись, які, як і каварня, для престижу, не хочуть втікати від офіціантів, що роздають «податкові платіжки». З цього виходить, що з Варшави для податкової інспекції не надходить навіть сто злотих на тиждень. І якщо окремо порахувати так зв. «Нічний податок» осібно від ресторанів та нічних клубів, і осібно від каварень, то виявилось би, що на території цілої держави цей податок не набрав би навіть 500 злотих на тиждень. Натомість у випадку зниження податку до 20 грош надходження виросли б у кілька разів, а можливо навіть у кількасот разів. Але досить вже про ці матеріальні та земні справи! Каварні є не лише прибутковою справою, але також «громадською інституцією». Про ці громадські та культурні функції львівських каварень, трохи нижче. Каварні віденського типу Життя клубів та каварень Львова, ще донедавна специфічне, характерне і типове віденське життя, тепер перебуває під впливом життя і звичаїв варшавських. Хоча за часів існування монархії впливи Відня на життя каварень у столиці Галичини, були особливо вираженими. Сліди цієї віденської пракультури знаходимо в перших описах каварняного життя у Львові ще з 40-их років: каварень Вольфа та «Пекла». Приблизно тоді з’явилась у Львові дуже відома каварня, якої до сьогодні збережена назва є найліпшим виразом цих впливів: «Віденська». Цю свою історичну назву «Віденська» берегла мужньо: коли у 1918 р. переможні захисники Львова хотіли знищити усі сліди австрійського панування і вимагали від власника змінити назву, то лише за допомогою відомого директора Чоловського, який намагався зберегти давні традиції Львова, змогли зберегти цю назву для каварні. До збереження віденського «Betriebu» (нім. «Виробництво» – ред.) у львівських «Kaffehausach» (нім. «Дім кави» – ред.) спричинився значною мірою той факт, що з давніх давен найелегантніші каварні Львова, подібно як і велика частина бізнесу у цілій країні, була у німецьких руках. Хоча це не місце для такого аналізу, та все ж можна це пояснити за допомогою однією з рис характеру нашого народу, що на словах звучить: чим хата багата, тим і рада. Варто усвідомлювати, що застосування цього прислів’я до каварняного бізнесу могло б зашкодити його інтересам. Подібно, як львівські власники каварень зберегли у себе віденські «Betrieb», так львівські бувальці каварень залишили в них аж до сьогодні віденський «Stimmung» (нім. «настрій, дух» – ред.) Одне з другим створило найвищий рівень каварняної культури, що промінням поширилося з Відня не лише на колишні країни монархії, але і на цілу Европу, створюючи ній каварні віденського типу. Такий віденський тип каварні ділиться на три ґатунки: на каварні самітників, каварні товариські та каварні «фахівців». Усі ці три ґатунки були і є представлені у Львові. Найбільш характерною, що збереглась до наших часів без змін – це каварня самітників. Цією каварнею є «ДОК», що розташована навпроти колишньої Korpskommando. Це vis-a-vis спричинилось значною мірою до збереження її характеру. Колись, ще перед війною, а навіть ще якийсь час після, називалась вона злегка революційно «Secesja». Сьогодні її назва – «Европейська». Однак із сьогоднішньою Европою, з Европою debacle’u, нічого спільного вона не має. Вона залишається Европейською, в давньому розумінні «европейської» Европи. Її назва виражає не сучасну Европейську велич, але є радше сентиментальним спогадом. Дивна, але цікава доля випала цій каварні, яка колись була дрібноміщанською, потім, під час війни, неофіційним місцем зустрічі офіцерів з Korpskommando. Восени та взимку 1918 року тут не раз засиджувались солдати та офіцери усіх рангів та усіх народностей монархії, що затримались у цій повоєнній завірюсі на шляху до своїх родинних країв. Сиділи, чекаючи годинами, днями і тижнями на полагодження своїх репатріантських справ у комендатурі навпроти. Протягом кількох наступних років ця каварня була одним з найгучніших місць нічного життя. Тепер, особливо відтоді, коли «Центральну» перенесли в инший бік міста, стала вона найтиповішою каварнею самітників та мовчазних читачів газет. Здається, що ніби для цього вона і була започаткована. Твереза внутрішня атмосфера не накидає жодних настроїв, є реалістичною та буденною. Ця каварня також не має жодних амбіцій, щоб стати якимось особливим місцем для святкових днів, а радше навпаки, має шляхетнішу та більш креативнішу тенденційну мету: це місце для щоденних зустрічей, місце постійних клієнтів (штамгастів – stamgast). Тому кожен новий гість завжди звертає на себе увагу инших. Можна сказати, що це каварня бувалих галичан-пенсіонерів. Декілька відвідувачів, яких там можна зустріти вечірньою порою або недільного ранку, в сумі мають близько тисячі років. Сидять, кожен при окремому столику. Однак, окрім відокремлення, у цій мовчазній тиші від столика до столика існує все ж взаємна приязнь, наповнена привітністю старости, що вирівнює давні, вже давно неістотні різниці темпераменту та вподобань. Вони вже у такому віці, у якому люди, вперше від часу свого дитинства, починають знову ставати подібними до себе. Та все ж зобов’язують тут ще деякі рештки дистанціювання, відповідно до давніх становищ, до рангу, яким у хвилинах привітань та в коротких розмовах з педантичною прецизійністю себе титулують. Сидить придворний радник і радник цісаря (Hofrat i kajserlicher Rat), сидять радники, очима втягнуті у газети, витягуючи з них екстракт життя, духовні калорії та вітаміни, такі необхідні для старості. Старші, часом навіть дуже старші панове, при горнятку з чаєм або при чорній, в малих або великих філіжанках, по-віденськи приготованій в спеціальних дзбанках каві. Не відважився б тут я замовити, за Варшавським звичаєм, половину чорної у філіжанці. Вважали б це за велике дивацтво, так ніби пиво хотів замовити у філіжанці. І лише одного каварняного обряду мені тут бракує: церемонії розношення безлічі склянок свіжої води, які подає малий «пікколь» у кожній віденській каварні та щохвилини, раз від разу инший. Бракує мені також за лядою традиційної, золотоволосої касирки у шовковій сорочці, крізь яку проглядається несамовитий бюст (ein fesches Maedel, пане радник!), та її усмішки, прикритої товстим шаром губної помади на виснаженому обличчі. На буфетній ляді під старомодним дашком, яку підпирають дерев’яні скульптури, в’яне у вазі з водою троянда – останній спогад про неприсутню, але шановану усіма мрію про минуле. Зовнішній вигляд цих мрійників є дуже різноманітний. Є тут і розкішні панове зі старанно виплеканими бакенбардами, як також енергійні та штивні екс-достойники, одягнуті в урочисто-парадні костюми. Видно гумові стоячі коміри з краватками, що защіпаються на шиї та гумові «rollmankiet», які виглядають з під рукавів. Видно чорне взуття, витягнуте на взірець офіцерського «Salonschuhe» та мешти з довгими шнурівками, обмотаними кілька разів довкола ноги у кремовій шкарпетці з білою смужкою, що безсило звисають з під старанно підтягнутих штанів. На порозі більярдної кімнати, а вечорами також на сходах бокової кімнати, де грають у карти, з’являються час від часу на декілька хвилин молодші панове без маринарок, у самих лише камізельках та модних кольорових сорочках, вносячи легкий, спортивний характер у мовчазну читальню. Час від часу зашумить на повороті старий трамвай. З сусідньої кімнати долітає стукіт по кульках, заглушений сукном більярдного столу. Поза тим лише шелест карт та сухий звук газетних рамок перериває густу, цупку тишу. І все так само, як тоді, коли Львів, відповідно до інформації старого Brockhaus, нараховував 159787 мешканців та був «eine Bezirkshauptmannschaft und Sitz der Statthalterei von Galizien am Bache Peltew». Тих понад двадцять томів Brockhaus – лексикон, що вкупі з ще грубішим довідником Королівства Галичини та Володимирії разом з Великим Князівством Краківським, були головною та фундаментальною частиною віденської каварні, що свідчить більше про її культурне значення, аніж будь які найвищі слова похвали. І двадцять з лишком томів не стоять тут недоторканими! Безлад, який панує на поличці, свідчить про те, що неодноразово ще сягає нетерпляча рука по якийсь з них і нервово, неуважно відкладає їх назад. Беру і я один із томів, після літери «Л» та читаю, що вже під час виходу цього тому, дані Бедекерівського опису Лембергу були застарілі. Хтось з гостей-патріотів дописав своєю рукою на полях – почерк довголітнього урядовця – інформацію, яку вважав за потрібне: не перераховані пам’ятники та деякі історичні дрібниці. Час від до часу можна при деяких столиках почути німецьку мову, а навіть стовідсоткову, правдиву австріяцьку говірку: бо німецьку, швабську мову, порівняно з львівською, пом’якшеною мовою галицьких німців, чути навіть у иншій каварні самітників: в найближчій «Sewilli». Але «Sewilla», окрім симпатичного внутрішнього вигляду, самотня та опущена, не змогла ще створити жодної специфічної, власної атмосфери. Як і усі львівські каварні, «Севілья» також є каварнею віденського типу. Однак, жодна з них разом із «Віденською», не здається мені настільки віденською, як «Европейська». Каварні варшавського типу Жодна із львівських каварень, віденського типу, які одна за одною, разом з цілим львівським життям поступово підлягають впливові варшавського життя, так не зваршавилась, як каварня «Жорж», що є під кожним оглядом антитезою «Европейської». Це власне «Жорж» передовсім є найбільшою европейською каварнею Львова, европейською у значенні «новоевропейська», тобто инша від староевропейського характеру «Европейської». Нічого дивного, що вона заснована на зразок «Европейської каварні» у Варшаві. Що більше, є її цілковитою копією. І тому наскрізь є варшавською. Щоб остаточно зрозуміти, що це означає бути каварнею варшавського типу, потрібно собі усвідомити, що ще донедавна у цілій Варшаві взагалі не було жодної каварні. Місію каварень, чи радше частину їх завдань, виконували цукерні, які закривались набагато раніше, ніж звичайні каварні, не мали також жодних журналів, не могли продавати ніякого алкоголю та не мали спеціальної кухні. Перші каварні за взірцем віденських засновано у Варшаві лише в останніх роках. Таке копіювання, подібно як і берлінські імітації віденських каварень, не було позитивним фактором. Варшав’яни, як і берлінські громадяни, були занадто активні, щоб годинами вчитуватись в газетні тексти або заглиблюватись в задумі. Не могли упродовж довшого часу висидіти всередині каварні, у якій головну роль відігравала атмосфера та специфічний настрій, які нелегко було відтворити, бо каварні для місцевих клієнтів ніколи не були їхніми улюбленими місцями відпочинку, та й звички такої виробити у собі ще не встигли. Тому берлінські та варшавські каварні навперебій змагаються у витонченості свого внутрішнього вигляду та вишуканості музик, які є головною та єдиною їхньою атракцією. Оскільки каварні варшавського типу, з представницькою головною каварнею «Европейська», є лише недосконалою імітацією віденських каварень, то каварня «Жорж» є свого роду імітацією імітації. Від правдивої віденської каварні відрізняється передовсім тим, що є єдиним правдивим місцем у Львові, тільки і виключно товариським. Дуже рідко тут можна зустріти самотнього відвідувача, який прийшов би сюди – як про це писав старий Фрітц з віденського «Cafe Museum» – до себе самого. Усі відвідувачі приходять не до себе та переважно не для себе, але до инших та для инших. Тому самотність здається тут усамітненням і не сприймається так позитивно, як це є в инших каварнях. Зовнішньому спостерігачеві легко зауважити товариський характер «Жоржа». На відміну від варшавського типу «Европейської», усі столики у «Жоржі» є круглої форми. Кругла форма столу для каварняної атмосфери та для обов’язкових у ній соціальних прав є надзвичайно важливою. Людина, що сидить за звичайним чотирикутним столом, привласнює його для себе, стає його господарем. Натомість сказати подібне про когось, хто сидить за круглим столом, неможливо. Його господарські права не кидаються так сильно у вічі. Круглий стіл також – на відміну від чотирикутного столика, який має певну визначену кількість місць – є до нескінченності місткий і тому жодне місце при ньому не є ані гіршим, ані вигіднішим чи менш достойним від иншого. Кожен, хто сидить за цим столиком, має ті самі права, що і його перший господар. Про «варшавізм» «Жоржа» свідчить також сама пора товариського руху: варшавська передобідня година. Це має більший та глибший зв’язок з загальноприйнятними у Львові столичними поділами дня та з поступовим пересуванням обідньої години на пізнішу. У жодній каварні Львова не видно цього так сильно, як у «Жоржі», де більший відсоток відвідувачів становлять нові львів’яни: емігранти з Варшави, менші або більші достойники, наближені до міністерських справ, та «зваршавлена» товариська сметанка Львова. У цій обідній порі виділяються особливо певні риси «Жоржа» та починають нав’язувати инші правила поведінки, ніж у вечірній час та на вечірніх концертах. Однією з характерних рис обідньої пори є поділ «Жоржа» на дві різні частини в двох окремих залах. Зала ліворуч від входу є залою домовлених зустрічей. Зала з правого боку є залою тих, хто не домовлявся про зустріч, але, прийшовши пообідати, зустрічається зі своїми друзями – це зала умовна. Часті гості умовного залу приходять сюди щоденно у тій самій порі, однак не справляють враження постійних клієнтів, як також контингент цих відвідувачів (відповідно до contradictio in adiectof) постійно підлягає дрібним змінам. Деякі з цих змін надихнули одного з відомих математиків і одночасно відомого аматора пасьянсу до злосливого зауваження, мовляв, у «Жоржі», як і в пасьянсі, ніколи не відомо «хто з ким виходить». З огляду на часті зміни, дуже рідко це викликає особливу сенсацію. Тому я впевнений, що коли б у львівській «Европейській» постійний відвідувач, який стало замовляє чай з молоком, раптом замовив би капучіно, така зміна смаку дала б більше тем до розмов та пліток, аніж коли б відвідувач «Жоржа» змінив свій смак та свої погляди під впливом товариства. Зрештою, товариство, відвідуючи «Жорж», не є аж надто гомогенне, а деякі зміни є такими ж неможливими, як спроба поєднання двох різних хемічних елементів між собою. Така негомогенність є однією з найістотніших рис каварень варшавського типу, рис, які не зустрінеш ніде, крім «Жоржа», у жодній каварні Львова. Навіть самітники «Европейської» творять більш однорідне товариство, аніж нескоординовані окремі групи у «Жоржі». Це, на мою думку, і створює найбільшу різницю між каварнями традиційного віденського типу і молодшими та різноманітними каварнями варшавського типу. Каварні на валах П’ять каварень розміщено довкола Гетьманських валів: De la Paix, Віденська, Imperial, Cariton i Grand. П’ять каварень, доля яких, крім цілої низки відмінностей, залежить від одного життєдайного джерела: від життя та енергії джерела торговців, що б’є ключем під центральним пам’ятником Собєскому та розливається звідти на два різні боки широким кутом валів. Ніби п’ять резервуарів, що живляться з одного джерела, разом з ним наповнюються та разом з ним і висихають. Звідси спільність їхньої долі та звідси, незалежно від класових відмінностей, їхня конкуренція. Напевне дуже рідко і лише з потреби загляне скромний купець з «Grandu» (колишньої «Театральної») до розташованої на иншому кінці валів, елегантної «De la Paix». Крім того, не буде він тут бажаним гостем. «De la Paix» зовсім не прагне до того, щоб забрати у «Grand» його клієнтів, подібно як і «Grand» не має бажання гостити у себе публіку з «De la Paix». Розділяє їх увесь шлях валів. Та все ж, не один з клієнтів, вийшовши з «Grand» та пройшовши нелегкий шлях вздовж валів до «De la Paix», ставав тут постійним клієнтом. І навпаки – не один з тих, що раз і назавжди прагнули закинути якір свого корабля у безпечних портах «De la Paix», були вирвані силою із спокійної гавані, та змушені знову виплисти на води бурхливого океану валів, не раз раділи можливості час від часу зупинитися в «Grand», знайти хвилину відпочинку та можливість вирішити свої справи. У такий спосіб описали ми ці дві, з огляду на розташування та рівень, найбільш крайні, конкурентні каварні Валів. У них спільна доля і спільна прихильність до клієнтів: «Віденської», «Imperial» i «Cariton», залежала виключно від ситуації біля пам’ятника Собєскому: тобто від ситуації на біржі. Усі ці каварні створюють різні рівні одного і того ж типу: каварні купців. З цієї причини ці каварні відчули на собі кризу у господарстві набагато більше, ніж инші каварні Львова. Свідчить про це факт, що загальна їхня кількість зменшилася за останні кілька років на половину. Перед кризою було їх дванадцять! Крім вже згаданих, було ще сім инших: «City», «Grand» (в «Grand Готелі»), «Esplanade», «Abbazzia», «Corso», «New York», «Royal». Через їх ліквідацію, відвідування п’яти инших каварень, а радше трьох серед них: «De la Paix», «Віденської» i «Grand» ще більш менш тримається, а дві каварні – «Imperiaі» i «Cariton» існують більше за рахунок свого нічного життя. Крім цих п’яти каварень, про які ми згадували, варто згадати ще дві, розташовані щоправда дещо на узбіччі, ніби два порти, у двох протилежних затоках, але між собою стисло пов’язані: «Victoria» по вул. Рейтана та «Palermo» по вул. Рутковського. З усіх львівських каварень, сьогодні лише чотири розміщені на партері: «De la Paix», «Imperial», «Victoria» i «Union». Говорю «лише», бо щойно недавно, кілька років тому, було аж 14 каварень, розташованих на партері. Тобто окрім чотирьох вже згаданих, були: «Мистецтво» (відомий колись львівський «Михайлик» по вул. Рутковського, про який в загальному описі давніх львівських каварень було забуто), «Boulevard» по вул. Городоцькій, «Monopol», «Esplanada», «City», «Corso», давній «Grand» та «Американська», давня «Центральна» на площі Бернардинській і «Splendid». Тип каварні розміщеної на двох поверхах був особливо поширений в містах колишньої монархії: у Львові, Ґраці, Празі, там, де наприклад, з двадцяти каварень, розташованих на головних вулицях міста, лише дві або три були розміщені виключно на партері. Є це дивним ще тому, що в самому Відні існували тоді, а навіть ще сьогодні, лише декілька каварень на кілька поверхів, крім звичайно «Sacher», що мала свою головну залу також на партері. Єдиним поясненням такого феномену є те, що правдоподібно оплата оренди кількаповерхової каварні у тих містах, на відміну від Відня, Берліна чи Парижа, була значно нижчою, ніж орендна плата каварень, розташованих лише на партері. Так це чи ні, єдиною найкращою каварнею у Львові є сьогодні «De la Paix», з вікон якої відкривається широкий вид на презентабельну вулицю нашого міста. Вона є найцікавішою, принаймні для мене. Та все ж столики біля вікон не втішаються більшою увагою, ніж инші столики у каварні. Крім того, мало хто з відвідувачів «De la Paix» має час та терпеливість зачаровуватись прекрасним видом з вікна. Приходять сюди почитати газети, попити каву або, найчастіше, у пошуках інтересу. Для такої мети потрібно передовсім бути побаченим та бачити: не лише чарівний вид, але инших людей, инших інтересантів. Потрібно сидіти лицем до середини (en face), а не загравати з профілем ззовні. Канапи біля вікна в каварні «De la Paix», по дві навпроти себе при кожному столику, повернені відповідно до старого віденського типу, боком до залу, та напів до вулиці. Так сиділи у вікнах відомої «Cafe-Fenstergucker» по вул. Kaemtnerstrasse офіцери та інтелігенти, спостерігаючи крізь шибки вуличний рух. Тілом були всередині - духом на вулиці. Подібно сідають також при столиках в нішах віденських каварень біля вікон закохані у першій фазі свого кохання, подібно до двох обернених до себе канапок, сліпі на все, що діється всередині чи на вулиці, вдивляючись собі взаємно у вічі. Але чи це має якесь значення, для поважних купців? І взагалі, чи це зручно: постійно дивитися у вічі? Зустрічі купців в «De la Paix» відбуваються у зовсім инших та дуже специфічних умовах. Зазвичай сидить один на дивані біля стіни, повернений обличчям до свого співбесідника, а слухач, сидячи vis-a-vis, відвертається боком, та спирається одним ліктем на поруччя крісла, иншим ліктем на стіл, сплітаючи долоні і дивлячись перед собою. Виглядає ніби живий пам’ятник скептицизмові. На загал подібні зустрічі закінчуються для усіх позитивно: тобто не приносять жодного результату. Тому жодна зі сторін не втрачає нічого. Тому нелегко вимагати чогось більшого, окрім депресії, якою повіває з Гетьманських валів. Крім того, пам’ятаючи жидівське прислів’я «Багатий бізнесу не робить, лише людина бідна змушена це робити», а відвідувачі «De la Paix» бідними не є, то можуть дозволити собі на каву (за цінами на 20 % зниженими), на булки (без масла), які розходяться тут ліпше, ніж у будь-якій иншій львівській каварні, на більярд та на гру у карти. Лише на одне дозволити собі не можуть: заплатити 50 грош «нічного податку». Ще задовго до того, як починає згасати світло, велика зала «De la Paix» видовжується щораз більше та потопає у мороці. Біля однієї лише бічної лямпи засидівся останній постійний клієнт, обкладений цілою скиртою газет, до останньої секунди заглиблений у текст. Минула північ. Останній офіціант, з вимушеним усміхом та незарадним рухом рук підходить до читача. Розуміються без слів. Клієнт покидає недочитану газету, бере свій плащ та парасолю, яких, про всяк випадок ніколи не залишає у гардеробі, і прямує до виходу. Лише з сусідньої кімнати, де засідає картярний клуб, чутно ще шарудіння карт. Великі чорні вікна «De la Paix», ніби сліпі, вдивляються у порожню, темну львівську «avenue». Вали сплять. І щойно тепер розпочинається життя в сусідньому «Imperial». Однак з огляду на те, що цікавимось життям каварень лише у їх класичній формі, відвідали ми це місце в обідню пору. Велика танцювальна зала, подібно як і инші нічні «виходки» спить. З вузького передпокою на першому поверсі входимо до двох «денних» залі. Сіра, скрипуча, простора підлога прогинається під ногами. Темні, понурі шпалери: низькі та сірі від диму стелі. Цілість є вершиною розкомплексованости. Враження подекуди жахливі. Простота у меблях майже тюремна. Власник, який більше дбає про рух на танцювальному майданчику, цілу свою увагу присвятив нічному життю свого бізнесу. Тому у звичайний день у головній залі порожньо, подібно як в головній тюремній залі, з якої щойно відправлено в’язнів. Денні клієнти «Імперіалу» на таку ізоляцію не заслуговують. Тому можна їх побачити лише з балкону, коли вони, користаючи з теплої погоди, групами сидять на валах, розмовляють, часом таємничо, та все ж не конспіративно. Лише у недільну обідню пору «Imperial» наповнюється клієнтами. Наповнюється вулиця перед будинком, широка в’їзна брама. Не звертаючи увагу на таблицю, яка забороняє затримуватись та прогулюватись у брамі, збирається там чимало підлітків та недільних bon vivant зі своїми подружками. Стоять під стінами та прогулюються туди і назад. Зі спокоєм намагаються не звертати уваги на заборону, з динаміка, розташованого у брамі, долітають слова: Любов тобі усе пробачить. Але ці слова не належать «Імперіалу», а долітають з кінотеатру, який розміщений у середині подвір’я. Товариство, яке прогулюється у брамі, не є, і ніколи не хотіло бути клієнтами «Імперіалу». Недільні його клієнти зовсім не подібні до клієнтів кінотеатру, так само, як не подібні до клієнтів жодної иншої львівської каварні. З усіх валів, з усього Львова, а навіть з усіх Карпат сходиться та з’їжджається до «Імперіалу» у кожну неділю спеціальне товариство: директори деревообробних фірм, власники тартаків, лісні ділки, з великих і провінційних містечок, люди з глибоких лісів, відомі бізнесмени, посередники в халатах, лісничі у стрілецьких костюмах. Це біржа дерева. «Imperial» удень, а особливо в неділю, є місцем зустрічі деревообробних ділків, специфічною фаховою каварнею. «Віденська» каварня Каварнею усіх професій, починаючи від лещетарів і закінчуючи акторами, є каварня «Віденська». Є вона чимось більшим, ніж просто звичайною каварнею. Є вона географічним поняттям, особливо для Львова ця каварня має таке саме значення, як для Відня Stephansplatz, для Берліну перехрестя Friedrichstrasse i Unten den Linden, для Парижа площа de l’Opera. Це центральний пункт міста. Серце Львова. Тут з’єднуються усі артерії міста: трамвайні лінії, що розбігаються звідси в усіх напрямках. Складається враження, що коли б це серце вмерло, у той момент повинен вмерти цілий рух на усіх трамвайних лініях. Так було з давніх часів, коли у Львові існували лише дві лінії: Вокзал – Личаків і Вали – Стрийський парк, які перетиналися в одному найважливішому місці «Віденська каварня» або просто «каварня». Бо ще за часів кінного трамваю, а навіть ще давніше, говорячи «каварня», львів’яни мали на увазі «Віденська каварня». Було це місце, куди сходилась уся еліта міста: політичний та військовий світ, фінансисти, університет і театр. Було це в тих часах, коли Львів, відповідно до інформації «Маєра», який спокійно лежить на поличці за склом, нараховував близько 87109 мешканців. «Маєр» вийшов друком у 1877 році. А «Віденська каварня» є ще старшою за віком. У дещо зміненому вигляді існує вона з 1829 року. Збереженню свого первісного вигляду «Віденська каварня» завдячує ласці громади міста Львова. Зі сторони площі Св. Духа, яка з давніх часів належала до громади, «Віденській каварні» лише за спеціальною умовою дозволили зробити вікна та двері, з застереженням, що на перше прохання громади вони будуть замуровані без жодного відшкодування. Що переконало громаду надати такий дозвіл – зрозуміти сьогодні неможливо. У кожному разі, відколи будинок у 1870 році перейшов до инших власників, піонерів каварняного життя Львова, Антонія і Генофефи Себерів, то до сьогоднішнього дня, навіть для найсуворішого цензора «Віденська каварня» не дала жодної причини, щоб з огляду публічної моральности хтось зажадав замурувати вікна, чи хоча б закрити їх шторою. Контрактна умова при продажі «Віденської каварні» зобов’язувала закривати її вже о 20 год., не дозволялось їй утримувати ані музикантів, ані приймати на роботу молодих жінок. Навіть тоді, коли за останні десять років пересунуто годину закриття каварні на десяту, а пізніше на дванадцяту опівночі, ввечері «Віденська каварня» майже завжди була порожньою. Не допомогли навіть театральні вечері, якими намагались притягнути сюди публіку, що поверталась з театрів. Не допомогло створення центру прем’єр, з організацією у одній із зал спеціальної каси з продажу квитків до театру. Не допомогла також присутність відомих акторів – Руштовського, Квітневих, Залізних – з Ґуставом Фішером на чолі, який одного разу, незадоволений з праці нового офіціанта та бажаючи показати йому, як це потрібно робити, взяв на руку рушничок і майже годину сам обслуговував увесь зал, розносячи по десять горняток кави одночасно. Горняток – ну звичайно! Бо ще в дев’яностих роках подавали тут каву у домашній спосіб, у порцелянових горнятках, прототипах сьогоднішніх віденських філіжанок. А єдиною жінкою, що перебувала у цей час у залі, була власниця, п. Себерова, достойна матрона, неподібна цілковито на якусь «недоступну» жінку з-за буфету. Коли у 1902 році «Віденська каварня» перейшла від рук панства Стадмулера та Чудзака (Stadtmuller, Czudzak), до урядування сьогоднішнього власника п. Блоцького, настала перша, і від того часу остання, кінцева модернізація усієї «Віденської каварні». Головне місце, що перед тим було розміщене посередині будинку від сторони вулиці Гетьманської, пересунуто на ріг вулиці Кілінського. З першої зали перенесено більярд до зали зі сторони площі св. Духа, змінили усі меблі і щонайважливіше – збудовано на площі св. Духа відкриту терасу. Цією терасою «Віденська каварня» вибігала назустріч клієнтам з Валів, що за дощових днів переміщались від пам’ятника Собєскому під дашок тераси, а вже пізніше, дещо сміливіші, увійшли до більярдної зали, забираючи для себе майже усю каварню, крім останньої кімнати, зі сторони вул. Кілінського, яка і до сьогодні залишається резервуаром для старших людей, що з діда прадіда визнають «Віденську каварню» за єдину пристойну каварню в довколишньому содомському світі. На загал вважається, що ця кімната є кімнатою конференційною. При оригінальних восьмикутних столиках з мармуру, підписуються тут купцями та бізнесменами важливі документи, трансакції, які пізніше, поділені на сто малих справ, обговорюються далі в більш вільнішій атмосфері більярдної зали, на терасі або взагалі на Валах. «Cafe Carlton» Хоча і близько Валів, біля музею Промисловости розташована «Cafe Carlton», але з самими Валами не має багато спільного. Упродовж дня рух клієнтів у ній невеликий. Головна її зала, світла і симпатична, з вигідними, типово віденськими вікнами, ввечері майже порожня. При бічному столику сидять троє трохи дивних джентльменів: брюнет з неприємною зовнішністю, елегантний товстун та вилизаний, мокрий молодий чоловік. Мовчать: та все ж створюють враження, що спілкуються між собою, без слів обговорюють якийсь план чи полагоджують якісь рахунки. Крім них у залі немає нікого. Лише крізь останнє вікно проглядається невелика група людей. Підійшовши ближче, бачу, що цю групу творять троє людей. Троє – але яких! Був це поважний на вигляд господар, разом з відповідного вигляду родиною. У повітрі було чути дрімаюче піаніно та джаз. На столиках дрімали розкидані у рамках журнали. Гладкі та свіжі. Виглядали, ніби ще жодного разу до них ніхто не торкався. Беру один із них до рук і бачу, що з першої сторінки вирвано купон на літній конкурс. У другому і третьому – те саме. Напевне сам господар витинає їх швиденько, з самого ранку, ще до того, як потраплять вони до рук читачів, також охочих до літніх дармових канікул. Має рацію. Для чого йому виписувати журнали для каварні? Можливо у такий спосіб повернуться йому його кошти, витрачені на каварню. Дай йому Боже ці безоплатні чотири тижні відпочинку. Це буде для нього корисним! Мовчазна трійка джентльменів … закінчила свою німу нараду. Молодик, підсумувавши якісь цифри у своєму записнику, подав своєму співрозмовнику брюнету кілька сотень золотих та жменю срібла. І в той момент сталась річ незвична, та в жодній иншій каварні на Валах не можлива. Отримавши від молодика гроші, брюнет поліз до кишені і витягнув з неї грубу пачку банкнот: по двадцять золотих, п’ятдесят і сто, завернутих у кілька банкнот по п’ятсот золотих … Було цього – наскільки я зміг сягнути оком, запаморочений від вражень – кількадесят або навіть більше тисяч. Брюнет доклав до цього всього ще папери, отримані від молодика і засунув це все знову до кишені. Пізніше, знову без слів, встав, узяв капелюха і палицю і, навіть не кивнувши головою своїм товаришам, залишив каварню. Після того, також мовчазно, вийшли за ним товстун і молодик. Попри все своє бажання розпитати про них у офіціанта, я все ж таки не зміг цього зробити. Однак під час цих роздумів, ким ці люди можуть бути, несподівано для себе мою увагу привернула розмова за сусіднім столиком. Група відвідувачів, стоячи, обступили колом один зі столів. Дивлячись один на одного через плече у якусь мить усі почали несамовито кричати та дискутувати, що з часом переросло у сварку, погрожуючи через якусь хвилю перейти у бійку. Можливо азарт гри у карти, подумав я собі. Звідкіля такі емоції? Однак, швидко усі почали розходитись, і на столі я зауважив, на мій подив, замість карт – шахівницю. І стало мені соромно, про таку мою підозрілість. Надійшов вечір і каварня спорожніла. І тоді почалось її поступове перевтілення. На початку прибрали з кімнати усі вішаки. Перед тим я спостеріг у стінах дірки від цвяхів: сліди раз і назавжди забраних зі стін вішаків. І відразу зрозумів: відтепер усі гості зобов’язані свої речі віддавати до гардеробу. У такий спосіб ідуть приготування до танців. Пізніше забрали столики з середини залу, а на червоний мармур инших столів накинули білі обруси, що означало майже у кожній каварні підвищення цін до рівня концертних. Нарешті відкрито піаніно і вимкнено світло, залишаючи лише декілька слабких, кольорових ламп: кольорових для настрою і слабких для ощадности. Перевтілення сталося. «Carlton» зробився танцювальним майданчиком, ізольованим від Валів та їх публіки закритими шторами, крізь які пробивались лише промінчики кольорових ламп… Каварня «Театральна» Спокійне, різнобарвне світло продирається з наріжного картярного залу «Гранду», який змінюється у вечірній час на затишну барну кімнату. Однак тут, на противагу до «Carlton», принаймні за дня, цілковито панує публіка та атмосфера Валів, змішана бізнесовими розмовами і дискусіями, згадуванням минулої епохи, коли збіднілий, старий «Grand» був ще відомою «Театральною». Вечорами все ж чутно ще звуки давнього вальсу Штрауса, звуки фокстроту і джазу. Сівши на зручну, м’яку канапу, можна у цьому кольоровому мороці віддатись мріям про майбутнє. Вже добігає кінця оперна прем’єра в театрі і публіка, зачарована пишним тенором Шляфнеберга (Schlafneberg), гучно входить до «Театральної», наповнюючи її прекрасні барокові зали, що тонуть в поволі гаснучому світлі … А можливо … можливо ми вже перебуваємо у першому десятилітті нашого століття, коли старий театр замінився на концертну залу, в якій усіма львівськими філармоністами керує п. Челянський. Змінилась також і «Театральна» і з товариської каварні минулого століття зробилась каварнею солідного купецтва. Вечорами однак домінують тут кокетки, шампанські гризетки, «дами від Максима». І лише деколи, під час карнавалів, відважуються сюди заглянути дами з вищого товариства, прикриваючи свої обличчя масками. Вже пізно. Одна пара заховалась у тихому куточку, подалі від очей світу: рожеве Доміно в товаристві свого покровителя. Вона, похиливши маску та відкинувши доміно, у своїй бальній сукні, худенька в талії наче оса, запалилась під його жагучим поглядом та опустила дивовижно причесану голівку на білі груди, що намагались вирватись з затисненого корсету … Він обняв поглядом її постать та затремтів, коли під відхиленим подолом атласної сукні зауважив форму її ноги, відкриту трохи вище кісточки та вдягнуту у білу, мереживну панчішку … Десь на дні старих дзеркал в барокових рамках, колись золочених, а сьогодні полакованих нашвидкуруч, залишились ще можливо ті образи, як залишилась у глибині старих очей з меланхолійним поглядом на сумну реальність. У виразному світлі дня, ще більш чіткіше видно упадок «Театральної». Поверхові ремонти не змогли затерти слідів її давнього стилю, що проглядають тут і там з під запорошених штор, які намагаються у цих достойних, завжди трохи занадто урочистих залах, створити якийсь більш інтимний настрій. Не личило б це зрештою теперішньому призначенню цієї каварні, що розташувалась тут на межі з дільницею дрібного жидівського купецтва. У великому залі стоять невеликі групи торгашів. Гості постійно входять та виходять. Рідко коли сідають. А сівши, рідко коли дозволяють собі на горнятко кави. Постійно входять нові, розглядаються довкола, заглядають по кутах, щось шукають і виходять, щоб знову за хвилину повернутись. Лише у наріжній залі, тій, яка у вечірній час намагається імітувати бар, сидить кілька груп при картах і кілька пар шахістів, оточених колом вболівальників. Дозволено, як у себе вдома, залишити капелюхи у себе на головах. Як у себе вдома з’їдають принесений із собою хліб. Та з родинною довірою, а одночасно трохи несміливо, розмовляють з офіціантами. Говорять до них на «ти», однак замовлення роблять у формі радше невизначеній, тобто запитальній: «Може принесеш мені склянку чаю?... Будь такий добрий». Здається, що самі не вірять у виконання таких прохань. Самі сумніваються у результативності такого прохання. Логічно, дивлячись на них, починаю сумніватись, чи їх скромне прохання про склянку чаю, подібно як і їх скромне прохання про щоденний хліб, завжди буде так таємничо виконуватись. Дивним здається, що ці люди, завжди культурні та далекі від легковажности, не раз останній свій гріш віддають власне на каварню. Окрім цікавости, шукають тут не стільки заспокоєння своїх фізичних прагнень, скільки духовних потреб. Не одні шахові проблеми, які розв’язуються в гроні товаришів, стали для них фундаментом до дискусії, які їхні батьки та дідусі цілими днями провадили по beth-hamidraszach. Мозок і нерви, вимучені проблемами, конкретними купецькими справами, шукають відпочинку у високих абстракціях карт або шахів. Адже шахи, як і карти, є для цих людей не лише джерелом прибутків, але й розумовою грою. І тому не азарт розквітає по картярних залах цих каварень, але шляхетний «derdel». Каварня «Cafe Palermo» Спеціальний «Tarok-klub» міститься у найближчій «Cafe Palermo» при кінці вулиць Рутковського та Камінського. Подібно як колись назва «Cafe Abbazia» по вул. Легіонів, так тепер «Cafe Palermo» навіває спогади про омріяне клієнтами гаряче сонце. Орієнтальні настінні малюнки відображують південні дива. У глибині затіненого залу, між дзеркалами, виділяються чотири картини-близнюки, створені кимось з художників, пейзажні студії якого завжди проходили не далі, аніж львівська рогатка. На кожному з них намальовано Палермо, пасма цеглистого, червоного піску, на якому виростає рудо-зелена пальма над берегом гранатової хвилі моря і на тлі яскравого лазурного неба з кремовим сідаючим сонцем. Можливо завдяки таким емоційним картинам і завдяки емоційному освітленню бічного залу, над яким розміщено табличку «Tarok-klub», ця каварня має хоч якийсь успіх. Але цей емоційний «Tarok-klub» не перетворюється вечорами у бар і немає танців, як у сусідніх «Caritonie», чи «Grand» або «Cafe Victoria». Ні. «Palermo» є задбаною, солідною, стовідсотковою каварнею, що нагадує живі жидівські каваренки віденського Leopoldstadt. Не залишилось у ній ані сліду від того, що було тут чверть століття тому: з відомої «Під жовтим простирадлом». Ця назва, менше відома, мала своє прикре тлумачення: господар, який багато років хворів, та все ж хотів пильнувати свій бізнес, лежав у головній залі своєї каварні, завернутий у не дуже чисті простирадла. У гарячі дні переносили його з ліжка під буфетом на більярд ... Таку розкидану постіль я бачив сьогодні в одній львівській каварні: «Cafe Victoria». Щоправда складалась ця постіль лише з однієї, і то чистої подушки на дивані біля буфету. І правдоподібно, коли нічні танці у «вікторії» затягнуться на довше, змучений господар задрімає на ній на якусь хвилинку. Господар може спокійно дрімати і серед дня. Лише у задній картярній залі панує невеликий рух. Передня зала зі світлими жовтими шпалерами та світло жовтими меблями, з дивними балдахінами в куті біля буфету та в другому куті, над сценою оркестру, удень завжди порожня. Кілька відвідувачів бурмочуть щось, як у дрімоті, або гортають журнали. А будь які консумації тут здається взагалі не практикуються. З тієї причини офіціант спокійно проводить свій час на балконі. Роздивляється людей та метушню на «чорній біржі» посередині вулиці. Можливо хоче почути останній курс долара. Після настирливого постукування нового клієнта, постійні відвідувачі самі закликають його до зали. На загал усе спокійно і тихо. Подібно до дзижчання мух, з вулиці долітають звуки «біржі», пригадуючи усім, що вулиця Рейтана розташована у межах Валів. Господар може спокійно спати навіть удень. І здається мені, що у випадку подальшого тривання сучасної кон’юнктури, і инші господарі сусідніх каварень на Валах, подібно як і господар «Вікторії», зможуть западати у глибокий, кризовий сон на своїх подушечках ... Каварні «Louvre» і «Варшава» Принаймні дві з поміж існуючих у Львові каварень живуть подвійним життям, у якому їх денний рух зовсім не подібний до руху вечірнього: «Louvre» i «Варшава». Обидві розташовані близько одна до одної і започатковані приблизно одночасно. Упродовж тривалого часу обидві мали характер каварень купецько-товариських. Обидві ділили між собою тих самих клієнтів, які, буваючи то в одній, то в другій, повсякчас намагалися їх порівнювати, стимулюючи до шляхетної та затятої конкуренції. Були вони ніби дві сестри, які хоча не були подібними зовні, мали все ж від народження ті самі умови розвитку. Однак, доля склалася різна, і з роками змінився і характер каварень. «Варшава» мала щастя потрапити до рук доброго господаря, отож провадила регулярне та безпечне життя. А каварня «Louvre» – primo voto «Renaissance» – не дивлячись на те, що лише раз змінила свою назву, господарів своїх змінила декілька разів, а тому провадила життя бурхливе, шукаючи щастя то тут, то там – дозволяла собі «дивні речі» і знову поверталась на шлях чесний і праведний. Упродовж неповної чверті віку свого існування обидві втратили блиск своєї молодости та зістарілись трохи передчасно. «Варшава» намагається зробити ще деякий косметичний ремонт для часткової консервації свого обличчя: тут виглядає свіжішою, там щось сором’язливо прикриває, доробляє щось нового, не дуже зі смаком, однак з кокетством і бажанням сподобатись. Каварня «Louvre» натомість збідніла, засіріла та стратила багато зі своїх молодих аспірацій. Так, так – «Варшава» мала щастя, шлюбуючи у молодому віці досвідченого пана, який зміг вказати їй властивий життєвий шлях. Тим паном був Франц Мошкович, відомий колись король львівських каварень, якого знали також як просто «Франц», а сьогодні король варшавських каварень, популярний у Варшаві під іменем пан Франьо. Розмовляючи про львівські каварні, не можна оминути цього чоловіка, бізнесові таланти та рухливість якого спричинились до розвитку каварняної культури Львова. Почавши від колишньої «Европейської» на розі вул. Яґелонської і Городоцької, та на «Варшавській» закінчивши, він змінював каварні подібно як bon vivant міняв своїх подружок. Як правдивий bon vivant він проводив ці зміни з обопільною вигодою: не лише особистою, але і з користю для своїх каварень-коханок. Умів з кожною з них відповідно обійтись, відповідно подати і на якийсь час забезпечити її майбутнє. «Варшава», не враховуючи його инших, пізніших, хвилевих коханок, була останньою його великою любов’ю у Львові. У житті Франца мала вона одне з головних, можна сказати символічних значень: її назва, що сягає ще часів передвоєнних років, була попередницею його пізніших «варшавських» орієнтацій. З тієї львівської «Варшави» переїхав до правдивої Варшави, ставши одним з найпопулярніших репрезентантів Галичини, єдиним пропагандистом правдивої віденської каварні (його «Adria» стала єдиним місцем у Варшаві, де можна було знайти майже усі часописи та журнали). Покинута Францом, «Варшавська» взяла шлюб з одним з його учнів та співробітників, який намагався іти слідами свого учителя та в міру можливости підтримати життя «Варшави» на колишньому рівні. Якщо це не вдалось вповні, то це не лише його провина: характер і вигляд «Варшави» змінився під впливом змінених смаків клієнтів та змінених понять сучасної «кaffeologii». Передовсім змінився її внутрішній вигляд. Головна зала, колись світла і широка, залишилась поділеною на дві окремі частини: на залу каварні, та на залу бару. Змінило це не лише розлогість зали, але і цілу традицію: колись повна пишности, сьогодні намагається у каварняній частині безуспішно відтворити колишню інтимність. З одного боку, головна зала відділилася від чудової блакитної зали – з мармуру, з багатьма фіраночками, з иншого боку, зі сторони бару відгороджено її стіною, над якою повіває дивно розмальована фіранка. Після кожного відкриття і закриття дверей трясеться ціла стіна, подібно до дешевої театральної декорації. У випадку сильнішого удару дверима, усе це диво розлетілось б на кілька частин. Тому господар повинен за всяку ціну дбати про те, щоб жоден з відвідувачів не мав причини до тріскання дверима. І слід визнати, йому це вдається. Доказом цього служить хоча б те, що «Варшава» сьогодні є єдиною каварнею Львова, де в кожній порі дня і ночі панує пожвавлення. Каварня є місцем жидівської палестри, жидівського купецтва, місцем сіоністів та жидівської академічної молоді, а також центральним місцем жидівських анекдотів, які написані тут при столику відомого сатирика та розходяться звідси на усі сторони світу. На противагу каварні «Louvre», де враз з вечірньою порою змінюється публіка, у «Варшаві» вдень і вночі перебувають ті самі відвідувачі, тратячи в часі вечірнього концерту те, що заробили не раз при цьому самому столику в обідню пору. Таємничо, на бічній стіні буфету висить табличка «У кредит не даємо». І не знаю, чи повісили її там з тієї причини, щоб клієнти, погодившись з умовами оплати, самі вже про кредит не просили, чи теж для того, щоб господар, вимушений не раз надавати кредит, не міг побачити своє власне розпорядження. Хоча і вдень, і вночі бувають тут одні і ті ж відвідувачі, все ж день від ночі у «Варшаві» відрізняється. Як різняться день і ніч. Удень гості заглиблені по самі вуха у газети, а під час дебатів не вилазять поза краї своїх столиків. Творять окремі групи, які живуть власним життям, зайняті виключно собою. Увечері, коли столики накриваються білими обрусами, відкладаються газети, закінчуються дебати, а групи поєднуються у спільне товариське життя. Тоді клієнти, які сиділи в обідню пору при сусідніх столиках та ігнорували взаємно один одного, раптом себе навзаєм зауважують, обмінюються посмішками та перебувають у взаємній приязні. Оркестрова естрада розташована між власне каварнею і баром. Удень вона гарно заслонена однією з небагатьох у цій каварні провізоричних ширм, а увечері відкривається для вечірнього концерту. Однак, цей концерт є власне концертом лише одну годину, а оркестр є тільки годину оркестром салонним. Бо настає ще одна магічна зміна: зміна стилю музики. Диригент, музиканти, фортепіано – усі роблять оборот на 180 градусів до барної стійки. Перед стає кінцем, адругий ряд стає першим, музиканти каварні перетворюються на джаз-бенд, концерт – на танці, бар – на дансінг, каварня – на ресторан, а господар, правдивий Бен-Алі-Бей, стає помалу, щовечора, маленьким міліонером ... Подібне відчуття нестабільности і вічних змін у світі огортає мене в прекрасних салонах «Louvre». За дизайном подібний до ренесансного «Weinkeller» у підземеллях якоїсь німецької ратуші, що служать каварнею, зовні створює враження біржі, у якій випадково опинилося кабаре. Тут справді важко позбутися спогадів про «чорну біржу». У величній, прохолодній напівтемряві, яка панує тут удень, у світлі вечірнього кабаре блукають примари з епохи інфляції, звучить ще голос колишніх трансакцій і ніби луна магічних заклинань, дрижать у повітрі девальвовані цінності: Ходорів, Стараховиці, Яворно... Як крізь імлу почув слова пісеньки, що долинає зі сцени та розповідає про якесь кохання, про поцілунки, про щастя та нещастя – можливо це знецінені слова, фіктивні вартості кабаретової романтики без реального почуття ... Каварня «Шотландська» Після кількатижневого ремонту, свіжа та відновлена, відкрилась каварня «Шотландська». На її відкритті я не зміг бути присутнім з тієї причини, що жодного відкриття не було. Можливо це і добре. Як мало б виглядати таке відкриття? Банальна, нудотна урочистість відновлення діяльності «одного з відомих відділень львівської сфери послуг». Однак у Парижі я ніколи не дозволяв собі знехтувати нагодою бути присутнім у новій каварні у перший же день. Бо відкриття паризького, бодай найменшого шинку, або його перехід до нового господаря є подією приємною та особливою. Ще за кілька тижнів до відкриття можна побачити оголошення про день та годину події. У вітринах каварні виставляються дрібні подарунки, які отримають усі, хто упродовж перших трьох днів відвідають це місце. Найбільшою заохотою, окрім подарунків, є звичай, який панує лише 24 години після відкриття: кожен гість, замовивши якусь страву і заплативши за неї, отримує її ще раз, уже безкоштовно. За кожну заплачену каву, отримуєш иншу без грошей, за кожен коньяк – ще один, за кожну порцію морозива – ще стільки ж. Нічого отже дивного, що не лише мешканці цілого кварталу не оминають такої нагоди, але цілі групи таких фахових «першовідкривачів», що мають спеціальний календар таких подій, сходяться з Montmartre до Montparnasse та з Clich до Іtalie, щоб за рахунок господаря випити свою постійну порцію за пів ціни, або радше, щоб за свою постійну ціну випити удвічі більше, ніж зазвичай. Маючи можливість випити задармо кожен другий Cointreau, ніхто звичайно не задовольняється чорною кавою. О ні! З такої гостинності власника користають як гості, так і робітники, що у поспіху закінчують ще дрібні ремонтні роботи, які у дивний спосіб ніколи не можуть завершитися у визначений час. Користають також офіціанти, і сам господар виставляє собі келишок за келишком, вважаючи, що оказію варто використати до дна. Усі урочисто клянуться, що завдяки гостинності господаря, будуть від сьогодні постійно бувати у його каварні, а на другий день мандрують тією самою бандою вже до иншого шинку, що відкривається на иншому кінці міста. Та все ж господар непогано заробляє на подібних відкриттях: торг першої доби приносить дуже великі прибутки, де чистий прибуток за заплачені трунки покриває кошти безоплатних. Але від наших каварень годі очікувати такої сердечної калькуляції чи такої спритної гостинності. Тому й не поспішав на відкриття «Шотландської» і лише нещодавно зміг відвідати це цікаве місце. Хоча вже минув майже тиждень від її відкриття, радісний та святковий настрій не покидає цього закладу до тепер. На загал небагато змінилось після її реставрації. Хоча підлога, столи, крісла, люстра та нові світлі шпалери і нова шкіра, якою обтягнені старі дивани, променіють радісним блиском. І такий самий радісний блиск відбивається на обличчях власників та офіціантів, попрасованих та почищених. Не розбещуючи своїх гостей за паризькими мірками подвійними порціями, офіціанти ставляться до клієнтів принаймні з подвійною приязню. Сердечною посмішкою вітають постійних клієнтів, які змушені були тижнями тинятись по чужих кутках і які після відкриття знову приходять до них у каварню, а до кожного нового гостя ставляться ніби до майбутнього постійного клієнта. Передбачити, котрий з гостей стане постійним клієнтом, все ж не легко. На загал кожен з них може таким бути: вже давно «Шотландська» з поміж усіх каварень Львова була місцем зустрічей найрізноманітнішої публіки. Професори університету і закохані пари, старі пліткарки та самітні читачі газет, бібліофіли і більярдисти, жидівська інтелігенція та студенти Академічного дому – усі стани, класи і раси, конфесії та вподобання жили тут у згоді, наповнюючи пересічно половину зали. «Шотландська» була особливо приємною через те, що ніколи не було у ній повної зали і одночасно ніколи не було порожньо. Так якось щасливо виміряне було її наповнення. Велику частину її клієнтури становили різного роду люди з сусідньої «Роми». Ті, що з тієї чи иншої причини, часом з опозиції, часом через брак місця, залишали свої рідні столики у «Ромі» та емігрували до «Шотландської», намагаючись віднайти тут нову, незалежну екзистенцію. Каварня «Центральна» Здебільшого подібна до «Шотландської», теперішня каварня «Центральна», перенеслась з площі Бернардинської до колишньої каварні на вул. Яґелонській. Щоправда, не змінилось після цього нічого, крім того, що центр міста перенісся трохи далі на захід. Спеціальних заслуг та здобутків не мала. У кожному разі, ніша навпроти входу, призначена на фігуру якогось патрона, зяє наразі порожнечею. Не змогла каварня «Центральна» переманити зі собою і колишніх своїх клієнтів, тихих пенсіонерів та різного роду самітників, які, без сумніву, почувались би не дуже комфортно у її нових, червоних залах, серед квітів на столиках та й у цілій її солодкій, тверезій, ще без диму атмосфері. У її яскравому світлі виникає бажання бути святково одягнутим та дозволити обслужити себе Віктору, відомому усім гардеробнику з колишнього ресторану «Краківський готель». Та все ж публіка тут, подібно до «Шотландської», зовсім неоднорідна. Важко описати, хто сюди приходить. Здається що це люди, які мешкають десь поблизу. І через це здається, що «Центральна», проти своєї природи, є однією з багатьох каварень, які у великому та зростаючому Львові відіграють роль звичайної районової каварні. Иншою такою районовою каварнею є «Cafe Rouge» по вул. св. Миколая. Вигляд у неї такий, як і у инших каварень, розсіяних передмістями Відня. За широко відкритими дверима розквітають акації, закриваючи цю каварню від очей перехожих. У малій залі в обідню пору панує бридж. Створює враження віденської, родинної каварні. Це все підкреслює ще факт, що жінки, які є переважаючою публікою у цій каварні, сидять собі вільно, без капелюхів, не обтяжені жодними обов’язками. Але усі тут один одного знають. Знаються так добре, що вже нічого нового собі розказати не можуть. Тому грають у карти. І з цієї причини, правдоподібно у Львові, у більшості каварень грається у карти, перевіряючи злосливе зауваження Шопенгауера (Schopenhauera): «Menschen, die keine Gedanken auszutauschen haben, tauschen Karten aus...». (нім. «Люди, що не обмінюються думками, обмінюються картами». – Пер. ред.) Каварня «Roma» Розпочавши мої роздуми про львівські каварні, намагався ніби «Піснею над піснями» увінчати їх розповідями про каварню «Roma». Але пишучи ці слова при одному з її столиків та роздумуючи над своїм життям, пригадались мені колишні мої життєві очікування та напрацювання, а чистий аркуш паперу, що лежав переді мною, пригадав мені одне китайське прислів’я, яке варто пам’ятати усім письменникам: «Навіть найсильніша людина не зможе далеко кинути листок паперу». А найбільше з посеред письменників воно стосується фейлетоніста, що приречений вже через етимологічний сенс свого фаху (une feuille) бути обмеженим у своїй праці до одного легенького листочка паперу. Однак, чи не спробував я зайнятись справою, що переходить поза усі людські можливості? Хотів би я викликати на допомогу свою музу. Але подібно як прозаїк Лівій не вважав за потрібне апелювати до Муз, гадаючи, що вони допомагають виключно поетам, так і я не можу закликати імені жодної з них. Яку ж них мав би закликати? Якій з дев’яти дочок Аполлона накинути патронат над фейлетоном, тим байстрюком меркантилізму і літератури: Гермеса, бога торгівлі, чи совоокій Атені,богині мудреців? З глибоким жалем зауважив я недосконалість цієї напівлітературної форми, нездатної до оспівування кохання. Хотів би бути ліриком, та співати про неї ніби цар Соломон: «Прекрасна ти, приятелько моя, як Терса, гарна як Єрусалим...!» Чи насправді «Roma» така гарна як Єрусалим, трохи сумніваюсь. Якщо йдеться про наповнення людьми, то можливо є щось спільного. Але хто не переконує своєї коханої, що є вона найдосконалішою в усьому світі? Вже саме ім’я пестило мої вуха солодким звуком та збуджувало мій мозок своїм енігматичним походженням. Чому властиво «Roma»? Чи тому, що усі львівські дороги провадять до Риму? А можливо «Корчма ця зоветься «Римом»? Пригадуєте: «А, Твардовський! Як ся маєш? Ти ж під Лисою горою, Та коли мине два літа, А виходить так негоже, Та ми помсти не тягтимем, (А. Міцкєвіч «Пані Твардовска», Чи не з тієї причини і львівська каварня так називається? Здається, що усі ті, хто тут їсть, п’є, курить – змушені спокутувати свої колишні легковажні вчинки і не втечуть від чорта, який пильнує усі їхні гулянки та сваволю? О, якщо це правда, то подібно як Твардовські, маємо право вимагати від власника виконання трьох бажань. Жадайте від нього цідженої кави з кожушком! Пляшки бочкового пива! Сьогоднішнього номеру «Ратуші»! Потрібно враховувати й те, що усі ці диявольські посіпаки, чародійськими штучками ці бажання виконати можуть. А тоді залишиться вам ще один єдиний спосіб, якого вжив Твардовські, ставлячи дияволу останню умову: щоб три дні і три ночі провів з його жінкою, ніби з власною. І диявол утік! ... Ризиковий це спосіб, але якщо йдеться про постійних клієнтів «Роми» та їх жінок – здається дуже результативний. Крім цього, всі инші ваші бажання чи капризи відразу виконають. Зажадайте, як у Варшаві, половину чорної. Перекладуть це замовлення на свою австріяцьку говірку, крикнуть: «sznit чорної раз!» та подадуть вам у цій каварні чорну, відповідно до єдиного, гідного варшавського способу – у напівповній склянці. По-віденськи? Ні: по своєму – по-львівськи. У найдосконаліший спосіб пристосовано тут віденську традицію до львівських потреб (ця віденська традиція є подібною до традиції львівської, як франкфурти з хроном, яких тут ніколи немає, до ковбасок з капустою, які тут завжди є). Навіть найвибагливіші світлі кавові відтінки що подаються у відомих «Schale Gold», «Schale Nuss», «Nussbraun», «Braun», «Capo», та найтемніші у «Schwarzer gespritzt» – можуть вам тут запропонувати. Ab urbe condita (лат. «Від заснування міста». – Прим. ред.), вже 22 роки урядують у «Ромі» її засновники і володарі: пишнотілі Рем і Ромул. Наперекір своїм прототипам вони не пересварились між собою щодо назви своєї імперії, ані щодо влади у ній. Можливо причина у тому, що вони не є братами та що не вовчиця їх вигодувала своїм молоком. Залишились вірними собі, вірними традиціям, вірним тим, хто був вірним їм та вірні пам’яті тих, хто колись у них не вірив. До сьогодні працює тут офіціантом один з колишніх постійних «інженерських» клієнтів, хоча від часів війни жоден з його постійних клієнтів не утримався. До сьогоднішнього дня прикликають офіціанти клієнтів розраховуватись до одного зі столиків словами: «артилерія платить!», бо колись тут день і ніч сиділи австрійські артилеристи. Ab urbe condita – лише два офіціанти витримали на своїх постах. А з гостей тих часів залишився лише один: постійно з’являється пунктуально о тій самій порі, по обіді, сідає на своєму постійному місці (столик «під щитом»), п’є обов’язково чорну каву, та в певній послідовності переглядає журнали. Таких старих клієнтів-самітників з постійними місцями та звичаями найбільше є в «інтелігентській» залі, з боку вул. Фредра. Від ранку до пізнього вечора переходить стіл «третя канапа» від одного постійного клієнта до другого та з регулярністю військової варти змінюються команди при столику шахістів. У великій «товариській» залі, зі сторони вул. Академічної, панують менш ортодоксальні звичаї. Тут упродовж однієї обідньої години зайняті майже усі столики, усі з усіма про все говорять та живуть життям однієї великої, обговорюваної взаємно родини. Жити один без одного не можуть. Тут усі приходять до себе. Власне, не лише «у гості до когось», але у гості до себе самих, щоб залишитись на самоті з собою. Так ніби ти самотній та все ж близько тебе існує твоє кохання. Тому потрібно не для инших і не до инших приходити, але приходити виключно для «Роми» і до «Роми». І навіть з її вадами, потрібно кохати її врівноваженою, зрозумілою любов’ю, такою, якою ніби faute de mieux (фр. «За відсутністю ліпшого» – Прим. ред.) кохає свою, власну жінку, колись гарячу коханку молодих років, а сьогодні добру, запобігливу, незамінну товаришку життя: потрібно дотримуватись вірності, щоб її втрачати і обов’язково знову до неї повертатись. Написано у каварні «Romа» Переклав Ігор Шабан |
 ч
|
 |
|