Маріоля Шидловска

Кабаретовий Львів

Часи до кабаре

Перше стало діюче кабаре у Львові, тобто літературно-мистецький театр «Вулик» (Ul), з’явилося пізніше, ніж у Кракові та Варшаві і проіснувало недовго. Однак, це зовсім не означає, що Львів пас задніх серед инших міст, коли йдеться про мистецтво кабаре. І в період, що передував експансивному розвиткові кабаре, тобто на зламі ХІХ та ХХ ст., і під час його апогею перед Першою світовою війною, а потім еволюції до норм ревю та радіозабави у міжвоєнне двадцятиліття – у Львові було достатньо різноманітних естрадних видовищ, чудових артистів, що брали в них участь, і публіки, що охоче ходила на вистави. А тому Львів небезпідставно вважався найрадіснішим й найбільш співочим містом, а його мешканці славилися надзвичайним почуттям гумору.

На зламі століть крім будівлі театру, у якому йшли драматичні вистави, опери та оперети, у Львові було багато будівель і місць, де владарювала «легша» муза – вона забезпечувала розвагу для всіх класів та середовищ. У забігайлівках та пивничках на периферії непогано давали собі раду «шантани» і «тінгель-танглі», що їх так гостро критикували і навіть ганили. Ось наприклад, у краківській газеті «Нова реформа» (Nowa Reforma, 1987 р., № 116) було передруковано статтю з львівської преси про «тінгель-танглі», «які є дивною комбінацією театру й борделю, і в яких під пильним оком представника поліції процвітає найогидніша, найгрубіша порнографія». Тоді навіть почали вимагати, аби куплети, що звучали з тінгльових сцен, цензурувалися.

У каварнях передмістя, влаштованих на зразок віденських та паризьких, діяли вар’єте, які по-домашньому називалися театрами розмаїтості (teatry rozmaitosci). До найстарших належав «Орфей Клінсберга» (Orfeum Klingsberga) на вул. Зіморовича, 17 (згодом там був будинок Педагогічного товариства), у якому виступали німецькі й угорські артисти. Популярним серед глядачів-багатіїв та золотої молоді було «Вар’єте Брістоль» Зиґмунда Зенгута (Variete Bristol) на вул. Кароля Людвіка, а також «Казино де Паріс» Францішка Мошковіча (Casino de Paris), що по вул. Рейтана, 9 (Мошковіч вже незабаром став королем львівських, а потім й варшавських реставраторів). Більш демократична бідніша публіка навідувалася до «Колізею» Германнів (Colosseum) по вул. Сонячній. «Колізей» мав велику театральну залу, де можна було поставити більші видовища.

Вар’єте, як вказує вже сама назва, пропонувало репертуар з розмаїтостей; родзинкою були сольні виступи зірочок й зірок з Европи: танцюристок й співачок, гумористів, акробатів і жонглерів (у «Колізеї» можна було побачити навіть дресированих песиків або диких звірів), доповнених інсценізацією якоїсь посередньої комедії або оперети. Екзотичні прізвища або артистичні псевдоніми не були жодною запорукою розваги високого рівня; радше навпаки; елегантні приміщення були найчастіше місцем, де могли себе показати невизнані артисти. Однак, з иншого боку, там здобували досвід актори, що пізніше ставали славними й відомими.

У літні місяці заповнювалися садки під Високим Замком, у Фляшмана по вул. Жовківській, 66, по вул. Личаківській й «за колом», тобто за рогатками міста. Під звук скрипки або гармоніки тут співали й танцювали до самого світанку. У таких садках діяли маленькі театрики, що мали своїх артистів з божої ласки. Серед них владарював Людвік Людвіковскі (Гальскі). Майстер імпровізованих куплетів й політичних жартів, він майже щороку розбивав свої намети на львівському Пратері або під Високим Замком. Багато творців пісеньок і скетчів, що виконувалися у таких садках по львівських передмістях, залишалися невідомими, а частина репертуару, що черпав мотиви з багатої спадщини народного фольклору, згубилася. Тексти, що чудом вціліли і передавалися з уст в уста, було опубліковано в кількох довоєнних збірниках.

Розважальні вечірки організовувались і в науково-культурних закладах, у Міському клубі – Kasyno Miejskie (вул. Академічна, 13), Літературно-мистецькому гуртку – Kolo Literacko-Artystyczne (Пасаж Міколяша), товаристві «Сокіл-Матір» – Sokol-Macierz (Зіморовича, 8) й «Зірці» – Gwiazda (Францисканська, 7) організовували так звані гумористичні вечори за участю мандрівних акторів-аматорів, куплетистів, декламаторів, а також артистів, що працювали у театрі і час від часу влаштовували індивідуальні виступи. На малих естрадах цих залів глядачі дивились на тодішніх зірок або – використовуючи визначення Людвіка Семполінского – «великих артистів малих сцен».

Битва за мистецьке кабаре

Справжнє мистецьке кабаре, тобто таке, що славилось би паризьким родоводом (виводилося від славного «Чорного кота» (Chat Noir)), німецько-австрійськими зв’язками (Simplicissimus, Nachtlicht, Flederhaus) й оригінальним рідним гумором («Зелена кулька» – Zielony Balonik, «Момус» – Momus), приймався у Львові поступово, долаючи різні перешкоди. Спершу кабаре зацікавилося наймолодше покоління – середовище літераторів, що лише шукали своє місце у житті й мистецтві, але вже бували у світі, в основному у Парижі, Відні та Берліні. Це була фактично тодішня львівська богема, богема сповнена ентузіазму і творчих ідей, відкрита на новинки, безкомпромісна – це саме вона повинна була запровадити моду на кабаре. Варто підкреслити, що богему, з одного боку, привабив мистецький клімат Парижа, а з другого – вона достойно оцінила рідний фольклор. Як згадував Василєвскі на сторінках «Вядомості Літерацкіх» (Wiadomosci Literackie, 1934, № 9): «Коли під Вавелем народжувалася «Зелена кулька», ми під Високим Замком планували щось цілком инше». Збираючи й виконуючи пісеньки з передмість, богема надала львівському кабаре свого, оригінального стилю й характеру.

Творці кабаре-забав довго прицінювалися, аж доки у суботу, 11 грудня 1909 р., у залі Літературно-мистецького гуртка у Пасажі не влаштували перший вечір. Це ще не була інавгурація першого театру кабаре. Це була просто спроба ознайомити публіку із новим мистецтвом. Виконавцями були в основному молоді аматори, котрим може й бракувало досвіду, але аж ніяк не завзяття. Дебютанти з’являлися потім неодноразово на різних сценах. Без Людвіка Латайнера (він виступав під прізвищами Латайнер і Ківбул Талайнер) не відбувалася жодна весела вистава у столичному Львові. Після закінчення Першої світової війни він розпрощався з рідним містом і під псевдонімом Лавінскі зробив кар’єру артиста Варшавського кабаре.

Успіх першої кабаре-вечірки заохотив адептів наймолодшої музи до наступних спроб. На початку 1910 р. у пресі з’явилася інформація, або радше спекуляція, про кабаре, що знову утворилися. Писалося про чотири, але відбулися тільки дві вистави у Міському клубі і Літературно-мистецькому гуртку.

Перші вистави кабаре подарували зацікавленій публіці хороші враження про нову форму сценічного мистецтва. Це не була забава, організована псевдоартистами або підприємливими власниками каварень, призначена для роззяв, розрахована на найгірші смаки і найбільші зиски. Це правда, що за столиками у каварнях пилося шампанське, смакувалося різноманітні наїдки, чути було розмови, гості підспівували артистам на сцені, але цей настрій спільної забави, яку провадив конферансьє, не затьмарював самої ідеї. Амбітною метою організаторів було створити елітарну розвагу, актуальну, таку, що коментувала б дійсність, якою б жили, яка б мала високий мистецький рівень. Не даремно до назви «кабаре» додавалося визначення «літературно-мистецьке». Серед авторів були відомі люди, а виконавцями ставали молоді, не розбещені виступами в осередках легкої музи, актори, глядачів же ж впускали за запрошеннями (виключно у святковому вбранні). Однак, не зважаючи на вдалий початок, треба було ще трохи зачекати, перш ніж ідеї прихильників нової музи прийняла широка публічна думка.

Тимчасом виникла досить велика група противників кабаре, до якої входили – і це дуже дивно! – студенти Університету та Політехніки. У березні 1910 р. студентська молодь організувала демонстрації і порозкидала по місту звернення «Геть кабаре» (Precz z Kabaretem), під яким підписалося кілька сотень людей. Величезний трактат в стилі Молодої Польщі прокотився луною навіть поза межі Львова. Чого там тільки не було! Тривожний діагноз, що панує порнографія, «така шалена, як ніколи досі у Польщі, яка просто збиває, як зухвала хвиля»; констатація, що кабаре «є цвітом того багна, у яке стікається розпуста з цілої Европи» і причиною занепаду суспільств; апелювання до найвищих почуттів; застосування патріотичних та релігійних гасел; посилання на національні та суверенні традиції, від Філаретів почавши, – і все для того, аби поставити дамби і «оголосити війну грізному зайді, такому чужому польській душі». «Отрутою є кабаре – геть кабаре!» – драматично закликали демонстранти. Звернення дало свої наслідки. «Велике артистичне кабаре» (Wielki kabaret artystyczny), що мав відбутися за сприяння Товариства взаємодопомоги артистів Міського Театру, почали анонсувати під назвою «Великий мистецький калейдоскоп» (Wielki Kalejdoskop artystyczny), потім дату вистави перенесли на той період, коли завершаться реколекції і Великий піст, і врешті решт зовсім зняли з афіш. Таким чином на деякий час було «вигнано цього диявола в три шкіри зі Львова», – підсумував «Наш Край» (Nasz Kraj, 1911, № 137). Не було вже афіш про жодні там місцеві кабаре-вистави, але ідея не вивітрилася з голів львівської богеми.

Добрі часи

Нарешті він з’явився! Його назвали Літераратурно-мистецьким театром «Вулик» і відкрили наприкінці березня 1911 р. у будинку Страхового товариства «Assicurazioni Generali», що по вул. Коперніка, 3, у якому свій маленький бізнес і кімнату для сніданків мав Альберт Сковрон. У приміщенні, яке називали пивничкою або «будою у Сковрона», була невеличка сценка і близько 40 столиків. Вистави відбувалися чотири рази на тиждень, програми, які складалися із сольних виступів і веселої одноактівки, яка називалася на французький манер «ревю», змінювалися кожні кілька тижнів. На чолі цього всього стояв сатирик і фейлетоніст «Слова Польскєго» (Slowo Polskie), на щодень відомий адвокат Клемент Вейц, він мав літературний псевдонім Клеве. Постачальниками текстів і виконавцями були Збєжховскі та Єжи Бандровскі (син колишнього директора театру і брат письменника), який використовував псевдонім Терсит. Збєжховскому перепала пальма першости, а оскільки перед вибухом Першої світової війни він був ініціатором незліченної кількости кабаре-забав, то його можна було – і без перебільшення – назвати батьком львівського кабаре. Він запровадив до програм «Вулика» жанр паризької бандитської пісеньки. Адаптований ним «Valse Brune», відомий також під назвою «Вальс ночі» (Walc nocy), став першим шлягером, який наспівувала львівська вулиця і запозичували инші довоєнні кабаре-театри.

Під кінець травня до трупи приєднався майстер музичної пародії та імпровізації Владислав Баронч, вже старий актор, яким сорок років захоплювалися короновані особи Европи, коли він грав трагічні ролі. Баронч у рідному йому Львові втратив свій маєток і заробляв на життя організацією гумористичних вечорів.

Про «Вулик» з симпатією відгукувалася преса, а публіка розкуповувала усі квитки. Цитати з дотепних діалогів та пісень кружляли містом, невеличку частину репертуару видала оперативна книгарня Кароля Юффі. Вистави у Сковрона відбувалися до кінця червня, потім трупа вирушила в турне до Кракова і місць літнього відпочинку, а 20 листопада, після значної реорганізації, театр розпочав новий сезон у Львові в елегантному приміщенні «Казино де Паріс». Літературною стороною вистав та режисурою зайнявся Адам Загурскі, він був одночасно й автором ревю «Сон журналіста» (Sen dziennikarza), яким завершували нові програми «Вулика». Функції конферансьє виконували позмінно Бенедикт Герц, байкар і декламатор, та Цирил Данєлєвскі, актор і драматург старшого покоління.

«Вулик» був для Львова тим, чим були для Кракова «Зелена кулька» чи «Момус». «Вулик» став легендою, пізніше його ставили за приклад новим театрам, а наступні покоління артистів кабаре неодноразово поверталися до цієї назви. Театр мав такі великі заслуги, що у деяких, вже сучасних, джерелах, його називали навіть «Золотим вуликом» (Zloty Ul).

За спадок після цього театру змагалося кілька театрів кабаре, які діяли або утворювалися з літа 1911 р. Серед них і новий вид кабаре-видовищ, що анонсувався вже навесні 1911 р., а був показаний врешті решт у середині грудня того ж таки року у театрі «Львівські маріонетки» (Lwowskie Marionetki), заснованому за ініціативи Пєтшицкого, і ним же ж керованому.

«Львівські маріонетки» визнавали, що вони близько споріднені з вертепами «Зеленої кульки» і є кузенами «Simplicissimus-a» у Мюнхені. Це був маленький театр, у якому виступали ляльки, що представляли найбільш відомих у місті людей. Тексти на таких виступах були сатиричними і коментували актуальні події. Перші вистави відбувалися у залі Літературно-мистецького гуртка. Усіх ляльок озвучував Латайнер. Над текстом словесно-музичного «маріонеткового ревю» працювали найгостріші та найдошкульніші майстри пера. Натовп поспішав побачити карикатури найпопулярніших у місті постатей і переконатися, чи насправді ляльки схожі на своїх прототипів. Успіх був шалений. Після Нового року «Львівські маріонетки» відвідали Краків. Рецензенти заявляли, що ці карикатури були дотепні, инколи єхидні, але ніколи не виходили поза межі дозволеного.

Занепад мистецького кабаре

Невдала спроба воскресити «Вулик» була яскравим й виразним симптомом кризи мистецтва кабаре. Кабаре втратило свою свіжість та літературно-мистецькі амбіції. Вже перед Першою світовою війною не існувало жодного постійного кабаре, однак відбувалися несистематично – інколи дуже цікаві – виступи артистів, пов’язаних з цією течією. Найцікавішими без сумніву були два візити всесвітньо відомої, легендарної зірки паризького кабаре Івети Жільбер. Концерти у 1912 та 1913 рр. організувало оперативне концертне агентство Максимільяна Тюрка, яке у грудні 1912 р. запросило також і Мелю Марс, провідну артистку віденського кабаре.

Артисти кабаре часто з’являлися у «Казино де Паріс». У 1912 р. там виступало славне віденське кабере «Фледермаус» (Fledermaus). Сезон садків цього літа відкрило під Високим Замком «Польське кабаре» Людвіковского (вул. Театинська, 14). У репертуарі воно мало комедії та сольні номери, для яких характерним був львівський колорит, оскільки до складу трупи входили місцеві гумористи, наприклад, Юзеф Старушкєвич, Броніслав Броніковскі й відома ще з «Вулика» Мілюха (Гурська).

Під час війни культурне життя завмерло на декілька місяців. В середині вересня 1914 р. у Львові почалася десятимісячна російська окупація, а вже у листопаді адвокат Йонаш Вайс відкрив у «Казино де Паріс» театр-водевіль. Репертуар театру був досить об’ємним. У ті часи глядачам надовго запам’яталися дві кабаре-вистави, що нагадували про «Львівські маріонетки»: «Воєнні маріонетки» (Marionetki wojenne) «Мирні маріонетки» (Marionetki pokojowe). Це були сатиричні колективи, які, хоча й говорили про актуальні воєнні часи, зовсім не були сумними. Поруч з ляльками відомих особистостей, таких як президент міста Юзеф Норман, керівник ВК Владислав Л. Яворські, були також ляльки Легіонера, В’язня, Пілота або Маркитанки. Перша прем’єра вертепу відбулася 4 грудня 1916 р. у Міському клубі, друга – 28 вересня 1917 р. у залі Музичного товариства.

Кабаре у повоєнному Львові

У перші повоєнні роки мешканці Львова прагнули розваг. Однак тоді вони так зубожіли, що рідше відвідували Міський театр, останній зрештою переживав у тоді серйозну мистецьку кризу. Роки війни відучили публіку від амбітного репертуару. Люди прагнули безтурботної забави, а це завдання було під силу кабаре. Крім того, кабаре швидше реагувало на події і безпосередньо їх коментувало. Актори, що залишилися без роботи, охоче створювали маленькі трупи, винаймали невеликі, дешеві приміщення й вели сезонну діяльність. Всі ці обставини й спричинилися до того, що Львів переживав ренесанс кабаре. Із забави, яку організовувала богема для запрошених гостей, й яку бойкотували деякі кола львівського суспільства, кабаре перетворилося на демократичну розвагу для всіх.

Перерване війною польсько-українське театральне життя міста почало відроджуватися. 30 листопада 1918 р. відкрився Театр водевілів по вул. Оссолінських, 10. Відсутність електрики та обігріву й невпинні обстріли не відлякували публіку, що охоче відвідувала театр, на підмостках якого виступали майстри оперети з Міського театру і довоєнних кабаре, а також молоді актори-початківці. У складених виставах були, як правило, дві комедії й одна оперетка або водевіль, траплялися також й сольні виступи.

У літньому сезоні 1920 р. діяли два театри під відкритим небом: «Хохлік» (Chochlik) в Єзуїтському Саду та «Ельдорадо» (Eldorado) по вул. Театинській, якими вже традиційно керував Людвіковскі, а грали там провінційні актори. Натомість зал «Казино де Паріс» винайняли співаки й артисти кабаре Владислав Охримовіч та Теодозія Вандичова. На їх запрошення там працювали як конферансьє Міхаловскі (симпатики називали його Михасем або ж Северинком) і Нойсер, який здобував досвід як автор «дзядовських» (жебрацьких) куплетів із коментарем актуальних політичних подій. А коментувати було що, адже саме тоді Польщею просувалася большевицька навала, яку лише чудо зупинило над Віслою. Війна не перервала діяльності цього маленького театру, але керівники обмежили безтурботний репертуар на користь більш поважного та політично заангажованого. Кабаре добре відчувало дух того часу. Охримовіч виконував патріотичні пісні, Вандичова співала сентиментальні думи, Міхаловскі та Нойсер пропонували політичну сатиру. Трупа приєдналася до акції «Все для фронту», в рамках якої вона організовувала вистави на військові потреби. У той самий час Театр водевілів (по вул. Оссолінських, 10), перейменований на Фронтовий театр Малопольського відділення армії добровольців, лаштувався до виїзду на фронт. У репертуарі театру було спеціально написане у зв’язку з більшовицькою війною ревю Збєжховского «Не дамось!» (Nie damy siе).

До маріонеткових традицій зверталися «Футуристичні маріонетки» (Marionetki futurystyczne) з листопада 1920 р. (в Офіцерському клубі, по вул. Фредра, 1). Тексти знову оберталися довкола переможної війни з большевіками, суспільно-політичною ситуації в країні та місцевих справ. Говорилося, отже, про посварений парламент, клопоти з постачанням провізій та пов’язане з ними «паскарство» (так тоді називали спекуляцію), про слабкий курс польських грошей, львівський театр та Магістрат. З’явилися ляльки Троцького, Вітоса, Грабського та инших.

У сезонах: 1921/1922, 1922/1923 рр. тон життю кабаре у місті задавало суперництво двох театрів із схожим профілем: «Вулика» та львівської «Багателі». Маленький літературно-мистецький театр «Вулик», розташований на вул. Оссолінських, відкрився 6 вересня 1921 р. До «Вулика» збіглися відомі вже львівській публіці актори та митці. Зірками першої величини були: Кічман, Віндхайм, Міхаловскі, конферансьє Орвіч, Ордонувна.

Другий невеличкий театр – розміщений у відновленій залі «Казино де Паріс» – «Багателя» – спершу його сприймали досить холодно, причиною цього було не львівське походження театру. Ним керував Станіслав Слівінскі з варшавського кабаре «Міраж» (Miraz), а трупу складали колишні артисти столичних сцен.

Поступово інтерес до кабаре зменшувався. Газети все рідше обговорювали прем’єри, глядачі не так масово ходили на вистави і не наспівували шлягерів – вони все більше захоплювалися фільмами, частіше відвідували кінотеатри. Змінювалося й саме кабаре. Воно втратило свою свіжість і небезпечно прямувало у бік комерції.

Поступово кабаре втрачало свій мистецький рівень, бо, бажаючи задовольнити кожного, потурало низьким смакам глядачів, замість того, аби ті смаки формувати. На естрадах кабаре, що мали у своїх назвах визначення «літературно-мистецьке» виступали ті, що раніше грали у вар’єте. Однак, це не було виключно специфікою Львова, а загальною тенденцією. Стало цілком зрозуміло, що потрібні зміни. І справді, найближчі роки, особливо 1924 та 1925, принесли цікаві спроби подолання кризи – це намагання реорганізувати вже існуючі та створити нові форми видовищ, які можуть подарувати кабаре-театри.

Калейдоскоп театрів кабаре 1924-1939 років

Традиціоналісти та молоде покоління сатириків

Найбільш традиційну течію, сьогодні ми сказали б «комерціоналізовану» представляла «Багателя», якою керував Броновскі до кінця сезону 1923/1924. Броновскі звертався до актуальних тем і дбав, аби глядачі були щедрі на оплески. Спробою урізноманітнити вечори було запровадження перших радіопередач.

Вірним своїм вподобанням залишився король заміських садочків – Людвіковскі, який мав постійну і чисельну публіку. З багатого репертуару пісень про мешканців львівських передмість, різноманітних польок та штаєрків черпав натхнення його син, Чеслав Гальскі, композитор і диктор львівської радіостанції. Він неодноразово нагадував про твори свого батька у радіопередачах.

У 1924 р. кілька оригінальних вечірок зорганізувала група молодих літераторів. Гемар, здобувши досвід як автор веселих дрібних творів, налагодив співпрацю з Бруно Ясєнскіv, суперечливим футуристом з прокомуністичними поглядами, який проживав тоді у Львові. На початку січня вони винайняли залу «Багателі» для проведення вечора футуристичного гумору, що мав назву «Усміхнена коняка» (Rumak usmiechnienty) Не зважаючи на означення «футуристичний», цей вечір мав багато спільного з мистецьким кабаре початку століття – молоді, талановиті автори спеціально писали тексти «трошки провокаційні», щоб привернути до себе увагу та змусити ледачого, сонного міщанина думати.

Маріонеткові видовища

Незмінним успіхом супроводжувалися маріонеткові вистави, що мали характер політичного кабаре-вертепу, їх ще називали «латками». У 1922 р. приїхав «Перший варшавський вертеп» (Pierwsza Szopka Warszawska) Тувіма, Лехоня, Слонімского і Пронашкі із декламатором Трояновскім. Текст «Пікадорійців» (Pikadorczycy) стосувався в основному подій у сеймі, оцінку яким давали зі столиці. У тому ж році на гастролі приїжджав Театр маріонеток з Кракова, який показував дотепний «Політичний бігос» (Bigos polityczny). Однак, глядачі та критики скаржилися, що його ідеї без душі та в‘ялі, натяки незрозумілі, а портрети особистостей не викликають сенсацій. Натомість місцеві вертепи завжди мали успіх: вертепи львівського виробництва й з львівськими героями. Публіка, як і колись, чекала, щоб симпатичні ляльки з рисами відомих людей єхидно, але в межах дозволеного, співали та розмовляли про події, якими жило місто.

Такі потреби задовольняли «Львівські латки» (Latki lwowskie), написані П’ятьома, тобто Гемаром та Владиславом Лаудином, Тадеушем Ніттманом, Владиславом Скальским (Слав) та Яном Заградніком, і представлені у пасхальний період 1924 р. у Краківському Готелі, Клубі й Літературно-мистецькому гуртку.

Наступного року у різдвяний період маріонеткове видовище підготував маленький театр «Семафор» (Semafor). Сповненні гумору, політичної сатири і львівського клімату «Семафорові латки» (Latki Semaforowe) коментували події, які були такі свіжі і так збурювали публічну думку, що цензура кілька тижнів затримувала видачу дозволу на виголошення деяких фрагментів.

Наступні «латки» (з квітня 1926 р.) не хотіли, таким чином, говорити надто багато про політику, вони зайнялися справами спорту, який після І світової війни, так само як і кіно, починав розвиватися як масове видовище. За ініціативою Гуртка спортивних журналістів відбулося кілька виступів Театру спортивних маріонеток – Teatr Marionetek Sportowych (у «Соколі», а потім у «Багателі»). Замість конкретних осіб, вони уособлювали львівський тип: кінного поліціянта, радника старих часів, веселого гостя «з рогатки», власника кінематографа, водія-пройдисвіта, панянку, що шукає собі мужа на тенісному корті й кокетку зі Стрийського парку, а тлом для їхніх діалогів був Високий Замок та... Страшний суд.

Роком пізніше «латки» повернулися до коментування справ та подій, що стосувалися магістрату і міських театрів, а також до змалювання портретів постатей, яких так легко вдавалося впізнати глядачеві. Новинкою була їх форма. Цього разу Костиновіч не робив ляльок, а вирізав двометрові карикатури з картону, вони виглядали як кольорові паяци, намальовані на грубому папері. Карикатури відповідно освітлювалися й рухалися за допомогою шнурків та дротиків. З огляду на нові фігури, видовище виставляли у клубі по вул. Академічній.

Сердечний гумор «латок», їх хороша орієнтація у справах, якими жило місто, спричинили те, що їх запросили на радіо. Навесні 1931 р., а отже ще до «Веселої львівської хвилі» (Wesola Lwowska Fala), Віктор Будзинський підготував радіопрограму під назвою «Львівські радіолатки» (Lwowskie latki radiowe). «Львівська хвиля» використала цю форму і в різдвяних радіопрограмах.

Пізніше «латки» з’являлися все рідше й рідше, можливо, тому, що їх знесла лавина столичних видовищ.

Дансинги

Коли занепало кабаре у «Багателі», а «Семафор», що орендував деякі приміщення, заповнював тільки частину вечору, власник – Францішек Мошковіч, потураючи смакам своїх гостей й слідкуючи за тим, що модно у світі, відмовився від утримання трупи кабаре і зробив ставку на музичну програму. Головним козирем «Багателі» став елегантний, безкоштовний дансинг, який відкрився 1 вересня 1925 р. Виступали там танцюристи й співаки, які змінювалися кожні кілька тижнів. Виступали і гумористи, але вони вже не були родзинкою вечорів. Власник рекламував заклад як «родинний дансинг» й «рандеву елегантного світу».

Вишукані дансинги почали у ті часи приваблювати клієнтуру, яка шукала розваг біля багатого столу або у танцях. Мистецька програма повинна була сприяти травленню й не вимагати зосередження, а до танцю повинен був заохочувати добрий джазовий оркестр із репертуаром, схожим на американський. Джаз-групи витіснили традиційні сентиментальні вальси, польки та кадрилі, тепер танцювали шуммі, фокстрот, чарльстон, танго, бостон. Танці під джазову музику були символом повоєнної епохи.

У 1927 р. Мошковіч він відремонтував залу, прикрасив її барвистими драпіровками, подбав про відповідне освітлення, яке б створювало інтимну атмосферу. При нагоді він повернув закладові його колишню назву «Казино де Паріс». Сюди з гастролями приїжджали найліпші джаз-групи. Великий успіх, наприклад, здобув відомий «Польський джаз-бенд» (Polski Jazz-Band) Зиґмунда Карасінського, Шимона Каташка й Альфреда Мелодиста – майстра гри на пилі. Родзинкою відновленого «Казино» був чудовий джаз-бенд Зиґмунда Хаймана і Юліана Фронта, що мав славу однієї з найліпших груп Парижа. Мошковіч відкрив дансинг і в каварні «Варшава» (площа Смолька), а його почали наслідувати инші реставратори. Модними були танцювальні майданчики у каварнях та ресторанах: «Де ла Пе», «Лувр», «Бельмонт», «Богема», «Палс де Данс Брістоль» Зенгута. У тридцятих роках трансляції з танцювальних закладів, найчастіше із «Казино де Паріс» та «Брістолю», були постійним елементом радіопрограм.

Ревю

Наприкінці двадцятих років до Львова докотилася ревю-лихоманка. Це можна було передбачити. Ревю захопило вже «Мулен Руж» у Парижі та «Зіґлефд Фоліс» у Нью-Йорку, дійшло до Варшави (маленький театрик «Морське Око») та инших міст Польщі. Його прийняли знавці цієї справи.

На противагу мистецькому кабаре початку століття, ревю швидко проклало собі шлях, навіть на сцени драматичних театрів. У Великому театрі багато разів і при переповненій залі ставилися ревю «Ніжки на стіл» (Nozki na stol, 1929) та «Якось то буде» (Jakos to bedzie, 1931) Раорта, а також «Це можеж розповідати своїй бабці» (To mozesz opowiadac swojej babci, 1929) Збєжховского. Що цікаво, Збєжховському, мабуть, знову перепадає пальма першості у розповсюдженні нового виду видовищ, бо у 1926 р. він підготував театральний бал-маскарад у кінотеатрі «Палас» під назвою «Велике актуальний показ» (Wielka rewia aktualna), що складався із змагань атлетів, пісень, танців та сценок, героями яких були Пат і Паташон. Однак у драматичних театрах ревю з’являлися зрідка, адже цим займалися театри ревю, що виростали, як гриби після дощу. Ті, які тимчасово діяли у Львові, мали не львівське походження.

Після коротких забав з імпорту під час сезону 1929/1930 рр. Львів нарешті дочекався своєї постійної трупи. Колектив почав називатися Театр ревю «Львівський Гонг» (Lwowski Gong). Він залишався й працював у Львові більшу частину сезону – від листопада 1929 по квітень 1930 р. Театр поставив 12 програм, деякі зних мали інтригуючи назви: «Електричне кохання» (Elektryczna milosc), «Обережно на поворотах» (Ostroznie na zakretach), «Кохана, зніми маску» (Kochanie zdejm maske), «Тілі-бом» (Tili-bom), «Коли жінка чогось забажає» (Gdy czego kobieta zapragnie). Кожне з тих ревю складалося із скетчів і музичних шлягерів, аби здобути симпатію глядачів, «Гонг» докладав зусиль і частину текстів переносив на локальний ґрунт. Театр поставив також два ревю із заохочуючими заголовками «Львів забавляється» (Lwow sie baw)» та «Нічний Львів» (Lwow w nocy), а у наступному показав скетч «Великі львів’яни у школі» (Wielcy lwowianie w szkole). Артисти «Гонгу» не завжди дотягували до рівня зірок «Qui Pro Quo», а тому добрим способом, аби здобути успіх, виявилася пародія на них.

У глядачів залишилось непогане враження від «Гонгу», публіка з теплотою й симпатією згадувала цю трупу.

Театри спудеїв

Типово львівськими заходами були театрики студентської молоді. У грудні Академічний театрик «Наше очко» (Akademicki Teatrzyk Nasze Oczko) поставив у Клубі та Літературно-мистецькому гуртку ревю «Побачення під Віденською» (Randka pod Wiedenska). Це мав бути одноразовий показ з метою зібрати трохи грошей, та ревю так тепло, з таким ентузіазмом прийняли, що у наступних роках було поставлено ще чотири ревю. «Наше очко» стало зіницею в оці львівських місцевих патріотів, які узгоджено й одноголосно заявляли, що видовища, підготовлені молоддю, нічим не поступаються імпортованим забавам. Цей театрик рекламували як «Морське око» й «Qui Pro Quo» у мініатюрі. Натхненником театрику був студент юридичного факультету Віктор Будзинський, автор текстів, актор, музикант.

Публіку підкупило те, що на підмостки театру було перенесено добре знані місцини. Глядачі побачили маленьку площу під каварнею «Віденська» разом з трамвайною будкою і годинником, там завжди було людно. Трупа внесла безпретензійний здоровий гумор, молодечий запал і натхнення, почуття чогось свого рідного, а цього власне бракувало виставам гостей Львова. Театр умів безконфліктно й органічно поєднувати елементи львівського пейзажу та традицій із вимогами сучасности. А тому у виставах був львівський «батяр» зі своїми пісеньками, модні танго, блюз і фокстрот, які танцювала трупа або співав чудовий чоловічий вокальний квартет Яна Ернста (тоді власне прийшла мода на чоловічі вокальні ансамблі). Пізніше квартет почав називатися Хором Ерайна.

Після багатообіцяючого побачення під каварнею «Віденська», у якому брав участь весь колектив, подальше знайомство спудеїв з публікою ставало все теплішим, навіть фамільярним. Судячи з назв чергових ревю, і театрові і публіці разом було добре й дуже весело. Під час карнавалу 1930 р. показували «Саму сміхоту» (Same hece), вже у травні з цього утворилися «Гарні квітки, ну, ну!» (Ladne kwiatki, no, no!), а «Жарт а ля карте» (Zart a la carte) з лютого 1931 р. свідчив про те, що театр надавав перевагу безтурботній забаві. Однак, уже в наступному році молодь повинна була розлучитися із своїм навчальним закладом, а отже і з театром, який діяв під вивіскою «академічний». Тому нічого дивного немає у тому, що це розлучення було завершене показом із драматичною назвою «Тут живуть страхи» (Tu straszy), прем’єра якого відбулася у лютому 1932 р. Наступною територією розважальної діяльности для більшости з цього колективу стала місцева радіостанція.

На зламі двадцятих-тридцятих років функціонував також театр студентів Львівської Політехніки. Називався він «Техніцка 13-тка» (Technicka 13-tka). У грудні 1931 р. театр підготував ревю із сенсаційною назвою «Львів цього ще не бачив» (Lwow nie widzial tego jeszcze). Пізніше театр перейменувався на «Рожевий монокль» (Rozowy Monokl) і в січні представив на підмостках «Колізею» ревю-монтаж під назвою «Клуб рожевого монокля» (Klub Rozowego Monokla), який зібрав багато похвал за декорації Станіслава Микули, костюми, інсценізацію та чудовий оркестр Вєслава Махана. Однак були скарги на літературні тексти, хоча те, що тексти були слабкими, з надлишком винагороджували пісні на музику Махана, Есбена, Есміча та Зубика у виконанні чоловічого вокального квартету Есбена (Щенсни Броньчик).

Єврейська молодь згуртувалася у трупах «Золота перчинка (родимка)» (Zloty Pieprzyk) та «П’ять по восьмій» (Osma Piec), що виступали у «Колізеї». Це власне із «Золотої перчинки» виріс Емануель Шлехтер, пізніше він писатиме шлягери «Я домовився з нею на дев’яту» (Umowilem sie z nia na dziewieta) та «Львів є один на світі» (Lwow jest jeden na swiecie). Театр розпочав свою діяльність 30 квітня 1931 р. весняним ревю «Що чути в елегантному світі» (Co slychac w eleganckim swiecie) з текстами Шлехтера, музикою Юліуша Ґабля та Альфреда Шульца (творця «Червоних маків на Монте Казино» (Czerwone maki na Monte Cassino), режисером вистави був сам автор Еміль Й. Іґль (із шанованої родини знавців антикваріату). Шлехтера хвалили за літературну працю, режисуру, потужний акторський та співацький талант. З’явилися думки, що ревю було вдалим наслідуванням найкращих взірців «Qui Pro Quo», а навіть, що воно «побило» «Наше очко» своїм розмахом, сміливістю, сценічною кмітливістю.

Ревю єврейської молоді не відрізнялися від инших. Ліричні пісеньки і шмонцеси функціонували у них на таких самих підставах, як і в инших маленьких театрах: вони були рівноправними елементами програми. Після прем’єри «29-003» Гемара, Шлехтера і Зіми з музикою Ґабля у 1933 р. театр здобув схвальні відгуки бо мав те, чого бракувало «Рожевому моноклеві», тобто добрі тексти. Однак, критикували декорації. Тоді з гастролями приїхала Оля Ліліт, зірка єврейського театру ревю «Азазель» (Azazel) з Варшави. Разом з нею у трупі грали: Даля Шраєр, Антоніна Менкес, Фляйшер, Енде, Гібель і Штайнер. У свою чергу, «П’ять по восьмій» під керівництвом Зенона Фрідвальда і Альфреда Шульга – цитуючи слова анонімного рецензента «Газети Львовскєй» (Gazeta Lwowska, 1934, № 46) вирізнявся «завжди сильним відчуттям сучасності, гумору, гротеску та естетичних цінностей єврейського фольклору». Такий відгук зявився після прем’єри ревю «Як це було за часів цісаря» (Jak to bylo za cesarza) (1934) за спільної участи ансамблю «дівчат» із престижної балетної школи Бели Кац.

Радіокабаре

Меткі творці «Нашого очка» після закінчення навчання зачепилися на радіо. З їх молодечих забав народилася справжня подія – львівське раідокабере, якому не було рівних у цілій країні. Так само як у «Нашому очку», його душею був Віктор Будзінскі. Ще й сьогодні довоєнні радіослухачі в один голос розповідають про вулиці, що порожніли, та про численні громади людей, що гуртувалися навколо радіоприймачів саме в пору трансляції недільної програми «На веселій львівській хвилі» (Na Wesolej Lwowskiej Fali). Спершу від жовтня 1932 р. до травня наступного року транслювалися щомісяця «Веселі неділі» (Wesole Niedziele). «Приємна музика, дотепні скетчі, кілька анекдотів, «Історія однієї пісні» (Historia pewnej piosenki), яка створювала неповторну атмосферу, навіть літературних п’ятнадцять хвилин у веселому стилі та легкі мистецькі розмови при мікрофоні – ось кілька гвинтиків великого світу радіонесподіванок», – писало «Слово Польскє» (Slowo Polskie, 1932, № 292) з нагоди першої передачі. З «Веселих неділь» народилася щотижнева радіопередача «На веселій львівській хвилі», початок якої датований 16 липня 1933 р. У кожній з передач були постійні персонажі: діалоги друзяк з Замарстинова та Личакова: Щепка і Тонька (Казімєж Вайда і Генрик Фоґельфенґер), купців Апрікозенкранца та Унтенбаума (Мондерер, Фляйшер), монологи радника Строньця (Вільгельм Корабьовскі) часів Автро-Угорської імперії.

Перший ювілей святкували 5 листопада 1933 р. – 25 радіопередача мала назву «Ювілейна Хвиля» (Fala Jubileuszowa); 29 квітня 1934 р. була 50-та «Ювілейна золота хвиля» (Jubileuszowa Fala Zlota), а 28 квітня 1935 р. – сота радіопередача, у якій брали участь аж п’ять радіостанцій. Були також: «Морська хвиля», «Колоніальна хвиля», «Хвиля-ревю», «Солдатсько-стрілецька хвиля», «Хвиля стрільців-легіонерів» (з якої походила пісня про маршала Пілсудского «Такий сивий пан з вусами» (Taki siwy pan z wasami)), «Спортивна хвиля», «Хвиля на запусти», «Кашубсько-Гдинська хвиля», «Фільмова хвиля», «Хвиля планеристів» та багато-багато инших. Всіх разом їх було 182.

Завдяки тій радіопередачі відбулося «надання шляхетства» львівській говірці, батярському звичаю, філософії здорового глузду та спокійного духу. Програма зробила своїми героями не бувальців салонів, а звичайних людей – цей прийом застосовувався у голлівудських бурлесках – пари народних постатей, дібраних на підставі яскраво виражених контрастів, які обговорюють актуальні події та своє сіре життя.

Незважаючи на те, що творці передачі найліпше почувалися у своїй радіостудії, куди до них навіть навідувалися невеличкими групками радіослухачі, вони, однак, не могли встояти перед лавиною запрошень. Артисти прикрашали своєю присутністю урочисті академії та журналістські редути, виступали на естрадних та театральних підмостках. У Львові вони представляли кілька програм у «Колізеї» та Великому театрі.; Щепко і Тонько виступали також у Великому театрі у Варшаві, й на знімальному майданчику кіно. На початку 1936 р. Будзінскі оголосив про закриття «Львівської хвилі», остання радіопередача транслювалася 28 лютого. Її творці не зникли з етеру, наприклад, Щепко і Тонько й надалі з’являлися у різноманітних випадкових радіопередачах. З 1938 р. знову можна було слухати передачу циклічного характеру (вона виходила в етер кожні два тижні), яка називалася «Та-йой» (Ta-joj), а разом з передачею повернулися й давні герої. Радіо, як виявилося, було чудовим засобом для розваги і мало одну перевагу над всіма иншими, а саме: його аудиторія постійно зростала.

Пам’ятаючи про специфіку довоєнного Львова – міста, у якому співіснували різні національності та культури, слід було б підкреслити важливість функціонування єврейських та українських театрів. У порівнянні з польськими, вони почали виникати значно пізніше і становили невелику частину розважального репертуару міста. Особливо ж відзначилися українські театри, які почали активно працювати тільки у тридцятих роках, серед них трупа кабаре-ревю Яреми Стадника, «Сфінкс» Давидовича, «Богема» Петра Сороки, «Цвіркун» і «Гонг». Більш жваво діяли єврейські колективи, і сталі групи, і запрошені гості, які у єврейському театрі по вул. Ягеллонській або у «Колізеї» давали вистави жаргоном (багато творців єврейського походження, що співпрацювали із польськомовними театрами, були перелічені вище). У тридцятих роках працював сатирик Зиґмунт Шорр, він багаторазово виступав на вечорах гумору, організував єврейські маріонетки. Єврейські жителі Львова мали нагоду побачити жаргонні варшавські театрики: «Азазель» (Azazel), «Ді Юдіше Банде» (Di Judisze Bande), «Іміте» (Imite), «Метате» (Metate), а також зірок Олю Ліліт та Владислава Ґоліка. Однак, кожна з поданих тут коротеньких розвідок могла б стати предметом окремого глибокого вивчення.

Переклала Наталя Вус

Подається зі скороченнями