Юрко Охріменко

Галицькі маневри Швейка

Роман Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка»і донині є одним із найпопулярніших творів, написаних після Першої Світової війни. Особливо бравий вояк Шейк дорогий серцю галичан. Адже з австрійською армією, найяснішим цісарем і Першою Світовою війною в Галичині пов'язано чимало родинних переказів і спогадів.

Десь поруч зі Шейком воював і мій дід. Але, на відміну від Швейка, як і більшість галицьких українців, він до останнього подиху з пієтетом ставився до Франца-Йосифа І і завжди носив портрет цісаря у нагрудній кишені. З цим портретом, згідно з заповітом, його й поховали. А було це вже при Брежнєві. Досі точаться дискусії довкола питання, чи варто вшановувати Франца-Йосифа у Львові пам'ятником. Не хотів би втручатися в ці дебати, але факт доводжу до відома обидвох сторін, що дискутують.

Для львів'ян якщо не предметом гордощів, то принаймні свідчення нашої участі в європейській історії є те, що бравий вояк Швейк по дорозі на фронт побував у Львові, а останні його пригоди відбувалися таки на Львівщині.

До Львова він прибув 20 серпня 1915, після звільнення з австрійського полону, у який Швейк потрапив біля Добромиля. Зі Львова поїздом наш герой дістався до станції Жовтанці (тепер Камянко-Бузький район). Через те, що під час роботи над романом Ярослав Гашек користувався австрійською картою, то в усіх перекладах «Бравого вояка Швейка»на українську і російську мови фігурує німецька назва Золтанець. Це й збиває з пантелику багатьох читачів, бо створюється враження, що дія відбувається у вигаданому населеному пункті.

Під час пошуків своєї маршової роти у Жовтанцях зі Швейком, як завжди, сталася невеличка халепа. В останньому управлінні на вокзалі ледь не зарахували у дезертири. Але конфлікт було вичерпано теж у стилі Швейка. «Швейк пред'явив документи, і поручик, переконавшись у правильності маршруту Швейка від штабу до роти, повернув йому папери і прихильно сказав капралові, який сидів за столом: «Поінформуйте його», і знову зачинився у своїй канцелярії. Коли двері за ним зачинилися, штабний писар-фельдфебель ухопив Швейка за плече, і, підвівши до дверей, поінформував:

– Гляди мені, одуде смердючий, щоб я тебе тут не бачив!

Нарешті якийсь полковник-чех сказав Швейкові, що, його батальйон перебуває у сусідньому селі Велике Колодне (у романі Климонтів).

 «Хоч село було велике, там виявився лише один пристойний будинок – велика сільська школа, яку в цьому суто українському краю вибудувало галицьке крайове управління з метою посилення полонізації села.

Під час війни ця школа пройшла кілька етапів. Тут розміщувалися російські і австрійські штаби, а під час великих боїв, які вирішували долю Львова, гімнастичний зал було перетворено на операційну. Тут відрізали руки і ноги, здійснювали трепанацію черепів. Позаду школи, у шкільному саду, від вибуху крупнокаліберного снаряда залишилася велика вирва. В кутку саду стояла міцна груша, на одній з її гілок теліпався шматок перерізаної вірьовки, на якій ще недавно гойдався місцевий греко-католицький священик. Його було повішено за доносом директора місцевої школи – поляка і звинувачено в тому, що був членом партії старорусів і під час російської окупації відправляв у церкві службу Божу за перемогу зброї російського православного царя. Це була неправда, бо у той час обвинуваченого тут не було взагалі. Він перебував тоді на невеликому курорті, якого взагалі не торкнулася війна, – у Бохні Замурованій, де лікувався від каменів у жовчному міхурі.

У повішенні греко-католицького священика відіграли роль декілька факторів: національність, релігійна ворожнеча і курка. Річ у тім, що нещасний священик перед самою війною вбив у своєму городі одну з директорових курок, які видзьобували посіяне ним насіння дині.

Дім покійного греко-католицького священика стояв пусткою, і , можна сказати, кожен взяв собі що-небудь на пам'ять про отця духовного. Один селянин-поляк забрав додому навіть старий рояль, кришку якого використав для ремонту дверцят свинячого хліва. Частину меблів, як водиться, солдати порубали на дрова, і тільки випадково в кухні залишилася цілою велика піч зі знаменитою плитою, бо греко-католицький священик нічим не відрізнявся від своїх римо-католицьких колег, любив попоїсти і любив, щоби на плиті і в духовці стояло багато горшків і пателень. Стало традицією готувати в цій кухні для офіцерів всіх частин, які приходили. Нагорі, у великій кімнаті, влаштовували щось на кшталт офіцерського зібрання, столи і стільці збирали по всьому селу.

Якраз сьогодні офіцери батальйону влаштували урочисту вечерю. Купили в складчину свиню, і кухар Юрайда з такого приводу влаштував для офіцерів розкішний банкет».

 Можна лише дивуватися, як у метушні і хаосі військового часу Ярослав Гашек зумів так детально вивчити національні і побутові реалії тогочасної Галичини, відкласти їх у пам'яті, і лише через вісім років з фотографічною точністю описати у своєму романі. Без сумніву, тут йому допоміг великий довоєнний досвід і хист журналіста. Не лише у наведеній тут цитаті, але й у всьому творі Ярослава Гашека звучали нотки співчуття до українців Галичини

 Адже каток Першої Світової війни прокотився Галичиною тричі. 1914 року – під час наступу російських військ на Львів і Перемишль. 1915-го – внаслідок контрнаступу австро-німецьких військ під командуванням генерала Маккензена. Власне ці події й описано у «Пригодах бравого вояка Швейка». Втретє фронт пройшов Галичиною 1916 року – під час наступу російських військ у результаті Брусиловського прориву.

 І якими б шляхетними не виглядали австрійська і російська армії у порівняні з радянською і німецькою арміями у Другій Світовій війні, однак без надуживань, розправ і грабунків не обходилося і тоді. В першу чергу їхніми об'єктами ставали українці, особливо селяни. Війна виглядає гарно і героїчно лише на пропагандивних агітках, над якими так глузує Швейк. Насправді ж немає явища, яке суперечить людській природі більше, ніж війна – до цього висновку ми доходимо, читаючи про пригоди Швейка. Та повернімося до Великого Колодного. У цьому селі Швейк встиг поласувати ковбаскою, призначеною для панів офіцерів, розповісти кілька повчальних історій і чудом розминутися зі своїм заклятим ворогом – підпоручиком Дубом. Словами останнього закінчується роман:

– Ми з окружним начальником завжди казали: «Патріотизм, вірність обов'язку, самовдосконалення – ось справжня зброя на війні». Нагадаю вам про це саме сьогодні, коли наші війська невдовзі перейдуть кордон».

 Як шкода, що «Пригоди бравого вояка Швейка»через смерть Гашека обірвалися на тираді цього тупоголового придурка-патріота. Мені ж набагато більше подобається інша сентенція з цієї мудрої і веселої Гашекової книжки: «Немає на світі нічого величнішого, ніж та ідіотська Галичина».

Бравий вояк Швейк одразу полюбився львів'янам. Ще б пак! Таж у Львові добра половина мешканців – Швейки. Саме у Львові з'явився у 1932 році перший український переклад роману. Його переклав Микола Зорко. Хоча пізніший переклад Масляка і досі ніким не перевершений, але переклад Зорка так би мовити, «львівськіший».

«Дуб зверещав на Швейка: – чого витріщуєш на мене сліпаки мов теля на красу спідницю?

- Згідно з приказом, пане ляйтнант, ви самі чейже упоминали мене, щоб я глядів вам на уста, коли ви промовляєте. А кожний вояк повинен точно сповняти прикази свого зверхника і носити його образ у своїй душі!

 – Мовчи! – крикнув ляйтнант Дуб. – Гляди тепер у противну сторону, ти ідіоте тяжкий і не витріщуй на мене сліпаків, бо знаєш, що я цього не люблю. Не маю в тому найменшої приємности глядіти на твій циферблят».

 Не кожен сьогодні, навіть у Львові, до ладу пояснить, що таке «краса», «сліпаки», «циферблат». Глобалізація, нічого не вдієш. Та львів'яни й тепер люблять Швейка не менше, як і тоді. А хіба можна перестати любити себе самого?

Швейкоматематика

.Пам'ятник Швейкові біля «Віденської кави»у Львові відразу почав жити власним, незалежним від .волі своїх творців, життям. Виник звичай кидати монетки у гальбу, яку він тримає і фотографуватися, сидячи у нього на колінах. Хоч на бронзовому Швейку немає напису, але кожен його впізнає і тішиться, мов дитина: «О, дивися! Швейк!». Особливо радіють туристи. Воно й закономірно. Турист – то така істота, яка буде щасливою і при показуванні обгорілого сірника, коли його запевнити, що цим сірником Нерон підпалив Рим, або Кутузов – Москву.

І все ж таки, особливо серед журналістів (а їм лише дай покепкувати, робота у них така) проглядається скепсис. Сумніваються, чи був Швейк у Львові. Матолковаті цивілісти! Ні вигляду, ні виправки, а до військових справ пхаються. Просто слід уважніше читати роман. Коли Швейка у Перемишлі вже засудили до страти за уявну зраду Цісаря, до коменданта надійшла телеграма, яка цілком виправдовувала нашого героя: «Піхотинець Йозеф Швейк, ординарець 11-ї маршової роти, зник 16 цього місяця по Дорозі Хирів – Фельштин при виконанні обов'язків квартирмейстера...»

Ага! Отже, маємо дату потрапляння Швейка до австрійського полону. Оскільки у романі точно описанні всі пресування і нічліги бравого вояка, то маючи таку точку опори, можна вирахувати і дати його перебування в інших місцях, у тому числі й у Львові.

А чи був Швейк у Львові? Та ясна річ, що був. Медичний факт, як казав Остап Бендер. Коли цілком виправданий Швейк (але таки під конвоєм), прибув до штабу своєї бригади, то начальник штабу видав такий наказ: «Виписати Швейкові військовий квиток через Львів до станції Золтанець, куди завтра повинна прибути його маршова рота. Видати Швейкові зі складу нове казенне обмундирування та 6 крон 82 гелери на дорогу, замість харчового довольства». Отож, Швейк таки побував у Львові, і то не проїздом. Бо мусів тут робити пересадку. Адже прямих поїздів по лініях Перемишль-Львів та Кам'янка-Бузька (тоді Кам'янка-Струмилова), ніколи не існувало, не існує і досі. Принаймні, на львівському вокзалі Швейк побував. І хто знає його, непосидючого? Міг і прогулятися містом. На завершення нам залишається з'ясувати ще одну цифру – оті 6 крон 82 гелера, видані йому на дорогу. Багато це, чи мало? Згадаймо, що після того, як Швейк ще у Чехії відстав від свого поїзду, він весь вечір пригощався і пригощав пивом мадярського піхотинця у ресторані третього класу за 5 крон. То невже маючи 6 крон 82 гелери він відмовив собі в насолоді попити львівського пива? Не може бути. Не вірю. Не такий був чоловік, аби щадити гроші перед перспективою фронту (де гроші не потрібні.

 Ось бачите! Допитливий дослідник зможе віднайти точні факти і у художньому творі. Як казав бравий вояк Швейк: «Така точність надзвичайно добра річ». Правда, пан Палівець на це б зауважив, що така точність – гівна варта, але у даному випадку ми не можемо погодитися з ним.

Пояснення до маршрутів Швейка Галичиною

1. Швейк, відділившись від команди квартир'єрів, самостійно вирушає у напрямку Фельштина (тепер Скелівка). По дорозі, на березі ставка, переодягається у форму російського полоненого, який купався у ставку. Тут його й затримав патруль, відряджений на пошуки того полоненого. Так бравий вояк Швейк потрапив до австрійського полону. Ставок, де це сталося, і досі радо показують місцеві краєзнавці. Правда, щоразу вони показують інший ставок.

2. Того ж дня під конвоєм Швейка доставляють у Хирів, де він і ночує, як сказано у романі в «класній кімнаті». З великою долею ймовірності можна судити, що Швейк ночував в приміщенні єзуїтського конвікту, будівля якого збереглася й досі.

3. Наступного дня Швейка доставляють у Добромиль в етапне управління. Місцезнаходження етапного управління у Добромилі нам встановити не вдалося.

4. У колоні російських полонених Швейка етапують до Перемишля. Польські краєзнавці достатньо впевнено визначають форт Перемиської фортеці, де він перебував, однак невідоме місце його ув'язнення, після того як його почали вважати зрадником Найяснішого Цісаря.

5. Чудом уникнувши страти, Швейк під конвоєм прибуває до с. Воютичі (у романі – Вояличі), де одержує нову форму, гроші та проїзний квиток через Львів до станції Жовтанці (у романі – Золтанець).

6. У Львові Швейк пересідає на поїзд по лінії Львів-Кам'янка-Струмилова (Кам'янка-Бузька). У тексті «Пригод»опису перебування Швейка у Львові немає. Але принаймні на залізничному вокзалі він не міг не бути.

7. Швейк прибуває на станцію Жовтанці, де і має миле спілкування зі станційними чинами.

8. Із Жовтанців наш бравий вояк дістається до села Велике Колодне (у романі – Климонтів). Саме тут, через смерть Ярослава Гашека, ми розлучаємося з нашим улюбленцем.

Надруковано у львівському тижневику Mikroskop pana Jurka №6 (006) 2005 р.