Ґюнтер Андерс

Про атомну бомбу і джерела нашої сліпоти до Апокаліпсису

Перші страхітливі твердження

Тим, що нині нескінченне, є ми,
Фавст мертвий.

Якщо у свідомості сучасної людини існує щось, що здається абсолютним і нескінченним, то це не сила Божа чи сили природи, не кажучи про нібито силу моралі чи культури, але наша сила. Місце всемогутности creatio ex nihilo зайняла її протилежність: potestas annihilationis, reductio ad nihil – і то як сила, що є в наших руках. Всемогутність, якої ми прагнемо з давніх давен, з часів Прометея, справді стала нашою часткою, хоч иншим чином, ніж ми сподівалися. Якщо ми маємо силу покласти кінець нашим дням, то ми – володарі апокаліпсису. Ми є тим, що нескінченне.

Легко так сказати. Однак, велич цього факту робить так, що всі попередні перемінні шляхи історії видаються у порівнянні з ним епізодами, а минулі епохи скорчуються до розмірів «підготовчої фази». Бо ми вже не тільки представники нового покоління в історії людства, але з точки зору повністю зміненого становища у всесвіті – істоти нового ґатунку, звичайно, крім недоліків у анатомічній будові. Ми є істотами, які відрізняються від попереднього типу «людини» не менше, ніж в очах Ніцше надлюдина відрізняється від людини. Висловлюючись у позитивному значенні, і зовсім не метафорично, ми – титани, принаймні у більш чи менш довгий період, коли ми всемогутні, однак достатньо цього ми не використовуємо.

У короткий період нашого панування прірва, яка відділяє нас, титанів, від наших батьків, людей минулої епохи, стала такою величезною, що вони поступово стають для на чужими. Коронним прикладом є образ, у якому останні покоління наших предків розпізнавали свою «суть», тобто Фавст, який розпачливо прагнув стати титаном. Може, це прозвучить як святотатство, стосовно Ґете і його твору (який, до речі, деградував святотатським чином до ролі об’єкта гордости і культурного багатства), моя підозра в найменшій мірі не скерована проти Ґете. Мова йде про те, що образ Фавста став майже незрозумілим. Ми вже майже не можемо відчути, що мала на увазі т. зв. фавстівська людину, коли скаржилася, що мусить бути «тільки скінченною». Нескінченна туга за нескінченністю, яка протягом майже тисячі років викликала найглибше терпіння і розігрівала до найпрекрасніших досягнень, згубилася під впливом «нескінченности», котру тримаємо в долонях, так раптово, що залишилося нам, властиво, тільки «знання» про неї, знання про те, що вона була. Те, що найважливіше для наших батьків, для «останніх людей», не стосується нас, синів – «перших титанів»; чужі нам їхні найближчі почуття, а дихотомії, з допомогою яких вони розумілися і давали вираз своєму існуванню, втратили значення¹.

Певний вид «нескінченної туги» існує також і сьогодні. Вона могла би навіть легко викликати епідемію, але це не туга, що збереглася дотепер, а туга, яка тільки народжується: безмежна ностальгія за «старими добрими» часами, коли ми були чемно скінченні. Це розпачливе машиноборче прагнення знову відкинути титанічність, яку ми в одну мить здобули (або яку нам накинули), щоби – майже як в aetes aurea вчорашнього дня – змогти знову стати людиною. Ця туга, як бачимо, надзвичайно амбівалентна і небезпечна, оскільки, залишаючись почуттям, вона буде ослаблювати того, хто її відчуває, одночасно зміцнюючи позицію тих, в чиїх руках реальна всевладність.

Машиноборство зродилося колись з нестримного протесту голодуючих безземельних селян – наймитів проти обладнання, яке було для них конкуренцією. Хто ж міг тоді передбачити, що розпочата таким чином справа може досягти розмірів, які не можна буде виразити инакше, ніж через звернення до мітології? Важко було би окреслити теперішню тугу инакше, ніж за допомогою формули про «титана, який шалено хоче знову стати людиною».

Може, це звучить несподівано, але тільки в наших руках усемогутність стала справді грізною. Раніше завжди був якийсь Ной, якийсь Лот. Кожна попередня сила виявлялася доброю, незалежно від того, чи була вона в наших очах природною чи надприродною (навіть таке порівняння стало сьогодні другорядним); кожна загрожувала нам тільки частково, не знищувала всього: «тільки» людей, «тільки» міста, «тільки» держави, «тільки» культури. Однак, завжди милувала нас, якщо мати на увазі людство. Нічого дивного, що практично не існувало поняття тотальної небезпеки, за винятком небагатьох філософів природи, які роздумували над можливістю космічної катастрофи (наприклад, загибелі від холоду), а також невеликої групи християн, що все ще (але не знову!) очікують на кінець світу.

Можна сумніватися, якою мірою відбулися тут якісь зміни, тобто чи сучасне людство справді свідоме настання апокаліпсису. Без сумніву, він має статися. Бо ми не маємо особливих приводів очікувати, що вискочки всесвіту та узурпатори апокаліпсису, якими ми є, виявлять ласку, як инші сили, які виявляли її чи то через доброту або байдужість, чи, може, через випадок. Очевидно, ми не маємо для цього найменшого приводу, бо уява і почуття тих, хто фактично має владу над нескінченністю, не в стані дати раду з покликанням, яке випливає з такого стану володіння – так само, як і ми, потенційні жертви. Ці люди не здатні, не можуть бути здатні до того, щоби в майні, яким розпоряджаються, побачити щось більше, ніж засіб для реалізації партикулярних інтересів, а може, навіть досить окреслених партійних цілей. Живучи в теперішньому часі, ми є першими людьми, які мають владу над апокаліпсисом, ми так само перші, хто живе під постійною загрозою. Оскільки ми є першими титанами, то ми також і перші карлики або пігмеї, чи як іще схочемо назвати наш загал, що складається з істот з визначеним терміном. Ми смертні не як одиниці, а як група, і наше існування дозволено анулювати.

Місце вислову «Всі люди смертні» посів сьогодні инший: «Можна убити ціле людство»

Вже минули ті часи, коли природна смерть здавалася ненормальною, щонайменше небуденною; той, хто просто помирав, вартий заздрощів, бо зумів уникнути загальної долі, тобто бути вбитим (звичайно, через секретні угоди з чужими силами всесвіту, що не підлягають диктаторському теророві), тому що навіть в період апокаліпсису міг дозволити собі гарантовану для мирних часів розкіш індивідуальної смерти. Навіть якщо тут і там можна було натрапити на таку абсолютно иншу перспективу, при якій природна смерть здавалася свідоцтвом волі і незалежности, сестрою самогубства, проповідуваного стоїками, а помираючий природною смертю – останньою суверенною людиною, також і з цієї точки зору «природною» вважали вже раптову, неприродну смерть: першорядною формою смерти вважалося бути вбитим, а моделлю нашої скінченности був Авель, а не Адам.

Це стосувалося воєнних буднів, а тим більше винаходів, котрі після зникнення лінії фронту у традиційному, військовому значенні стали символом терору крайньої форми, або таборів знищення. Такі вбивчі машинерії працювали абсолютно безвідмовно, не залишаючи жодних неохоплених решток життя. Завдяки їм слова «всі люди смертні», що викликали повагу, зовсім втратили значення, були остаточно висміяні. На дверях, що ведуть до камер смерти, розміщено напис «Душ», щоби забезпечити безперервність роботи. Якби замість нього там були вищенаведені слова, вони викликали би знущальний сміх, при чому у виконанні пекельного хору, який би складався з голосів кандидатів на смерть і солдатів, що їх на цю смерть супроводжують. Монополію на правду ці слова тепер вже передали виразові: «Всіх людей можна вбити».

Відтепер у цьому реченні укорінилася правда. І попри всі зміни, які проведено за останні десять років, вона живе в них до сьогодні – завдяки бомбі, що безперервно нам загрожує. Якщо щось і змінилося, то тільки на гірше, бо сьогодні можна вбити ціле людство, а не тільки «всіх людей».

Ця зміна започаткувала нову епоху в історії. Окремі історичні періоди варто би було окреслити наступним чином:

1. Всі люди смертні.

2. Усіх людей можна вбити.

3. Все людство можна вбити.

Місце Соломонового вислову «Все вже було» посяде вислів «Не було нічого»

Тільки тепер наша смертність стає справжньою смертністю.

Насправді і раніше також ніхто не ставив себе поза її рамки, але кожен розглядав свою смертність у межах більшого цілого – людського світу, який насправді ніхто не вважав за номінально безсмертний, але все ж за щось більш постійне, що переживе його самого. З огляду на існування власне цього простору, над смертністю чи безсмертям якого ніхто глибше не замислювався, простору, до якого входилося через смерть, докладалися особливі зусилля, щоби самому вистояти, щоби завдяки славі здобути безсмертя. Щоправда, ці зусилля не приносили якихось більших ефектів, бо здобування слави серед безславних, а безсмертя серед смертних не є досить реальною метафізичною інвестицією. Так що навіть славні завжди нагадували пасажирів корабля з «Казок тисяча й однієї ночі», які на борту мали найбільшу репутацію, а в результаті були абсолютно анонімними, бо про сам корабель на суші зовсім не знали.

Але, попри все, та ситуація давала у порівнянні з нинішньою певну втіху. Для смертного майбутня слава, котру він називав «вічною», була компенсацією за вічність, слава на кораблі була для нього славою корабля. І власне цього корабля він нині позбавлений.

Неможливо сьогодні вгадати, кому сучасна людина має довірити депозит у вигляді спогадів про себе – сьогодні, коли страх перед смертю стосується цілого корабля, всього людства. Його катастрофа потягла би за собою у прірву всіх, хто може або міг би в майбутньому зберегти спогади про людину. Ніби її ніколи не було. І не тільки її, але й нічого, що не було би даремне: жодного народу, людини, мови, жодної думки, любови, боротьби, болю, надії, потіхи, жертви, зображення, пісні; одним словом – нічого, що не було би тільки «колишнім».

Навіть на нас, сучасних людей, які ще далі живуть в теперішньому світі, те, що було, що є тільки «колишнім», справляє враження мертвого. Однак, навіть таку смерть описувана тут катастрофа затягла би у свій вир, змусила б до того, щоби померти вдруге, щоби «колишнє» не було вже навіть «колишнім». Чим би відрізнялося те, що було, від того, чого ніколи не було, якщо би про це ніхто не пам’ятав? Катастрофа не змилувалася би навіть над майбутнім, яке стало би мертвим ще до того, коли би пробив час його життя. Місце всеохопного вислову з приповідок Соломона, місце безнадійного «буде тим, що було» посів би ще більш безнадійний вираз «нічого не було», ніким не зауважений і тому повсюдно панівний.

Що запобігає запобігання

Припустімо, що бомбу би використали: говорити в такому разі про «дію» було б недоречно. Процес, який у результаті викликав би такого типу наслідок, був би настільки опосередкований, настільки непрозорий, складався би зі стількох окремих етапів і кроків на стількох щаблях, що жоден із них не був би остаточним кроком і в кінцевій перспективі кожен зробив би щось, але ніхто не зробив би того. В результаті тим кимось був би ніхто.

Щоби запобігти небезпечний крик сумління, сконструйовано витвори, на які можна скинути відповідальність, тобто механізовані пророцтва, автоматизоване та електронне сумління. Кібернетичне обладнання, яке є сьогодні символом науки (а тим самим технічного поступу і того, що безумовно моральне), не є чимось иншим: з тихим шумом переймає на себе відповідальність, тоді як людина, що стоїть поруч, вмиває руки наполовину із вдячністю, наполовину з тріумфом.

У момент, коли обладнання розпочинає розрахунки, для того, хто обслуговує його чи доручає обслуговування иншим, вже не відіграє жодної ролі, чи бере він на себе відповідальність за спричинений певною системою кінцевий результат і чи має цей результат будь-який сенс. Про це давно забули. Недовіра в цьому випадку означала би невіру в основний принцип науки; якими були би наслідки такого прецеденту? Обговорюване перенесення відповідальности на предмет, що вважається «об’єктивним», і заміна «responsibility» механічним «respons» означає заміну обов’язку лише тільки на шахову «правильність», а того, що заборонене, лише тільки на шахову неправильність. Така заміна не сповнює людину страхом, але має вирішальне значення. Адже результати роботи такого типу передбачень не можуть полягати в чомусь иншому, ніж у розрахунку, які засоби оплачується використати в ситуації, визначеній чинниками А, В, С, ... N, або які втрати оплатяться; однак, при розрахунку прибутків і видатків можна підставляти тільки скінченні величини, а значить, eo ipso підставляється також наше життя як скінченна величина, тобто така, яку можна врівноважити. Цим ми піддаємося «знищенню» вже через сам метод ще перед тим, коли нас знищать насправді.

Однак, якби навіть не було автоматів, сам підготовчий процес, поділений на тисячі окремих етапів, сама складність новітньої організаційної структури полегшували би втілення в життя потворності. Це звучить парадоксально, але це не парадокс, оскільки заплутані стежки, якими рухається організаційний процес, послаблюють силу моральних пересторог, або просто її повністю абсорбують, виконуючи завдання, що нагадує силу електричного опору.

Крім того, організаційна чіткість автоматично веде до заміни ідеї моральної дії елементом безперебійної функціональности. Коли на даному підприємстві організація «в порядку» і діє бездоганно, то й результати роботи «в порядку» і бездоганні. І не тільки з точки зору доброго функціонування єдиного цілого, але й тому, що ціле як таке взагалі невидиме. Кожен працівник з незліченної решти включених у процес спеціялістів має перед очима тільки той елемент, виконувати який належиться йому; оскільки він доти буде вважатися сумлінним, доки сумлінно виконує власне цей елемент; він ніколи, куди сягає око, не зауважує неморальности. Иншими словами: він ніколи ніде, куди сягає око, не зауважує неморальности, тому що для нього нема «куди сягати окові». «Бруд, поділений на тисячі частин, чистий» (вислів з «Бакалійних островів»).

Адже до свідомости працівника-спеціяліста не доходить, що фахова сумлінність може підсумуватися у вигляді потворного браку сумління, бо він не бачить зв’язку між виконуваною ним роботою і роботою инших. Звичайно, можна застосувати до такого «неусвідомлення» відоме поняття «браку сумління». Але воно не може означати, що дана людина робить щось проти свого сумління: можливість неморальности містила би в собі щось розрадне, людське, якби містила в собі якусь суть. Згадане поняття, однак, може означати тільки те, що людина вже не має доступу до сумління. У неї нема не тільки моральности, але й неморальности. Закид браку сумління був би стосовно неї безглуздим, як і закид боягузтва стосовно руки: суб’єкт, якого стосується вислів, взагалі не входить у гру як суб’єкт для такого типу висловів.

Таким чином, виробництву і використанню речі, про яку йде мова, нічого не стоїть на заваді: велика кількість учасників та складність апаратури – це чинники, які запобігають запобігання. […]

Головне джерело нашої сліпоти до апокаліпсису: «прометеївська нерівність» – людина більша і менша від себе самої

Вже на початку говоримо про перше джерело, даючи таким чином зрозуміти, що вважаємо його за найбільш істотне. Мова йде про «прометеївську нерівність». Що ми маємо на увазі, вживаючи цей вираз?

Факт, що всі наші вміння (робота, мислення, уява, відчуття, відповідальність) відрізняються між собою у зв’язку з наступним:

1. Кожне з них має тільки йому властиве відношення до величини і розміру. У них різний «вміст», «здатність розуміння», «продуктивність» і «сфера дії». Ось приклад: ми можемо сьогодні без проблем запланувати і зреалізувати знищення великого міста з допомогою вироблених нами засобів знищення. Але тільки невеликою мірою ми здатні уявити собі, охопити результат, який ми викличемо. – Попри все, така наша недосконала уява – невиразний образ диму, крови та руїн – це дуже багато у порівнянні з маленьким квантом того, що ми здатні відчути та за що ми спроможні взяти відповідальність. Але кожне вміння має свою межу, після перетину якої воно перестає діяти або не може зростати. Радіуси дії окремих умінь не забезпечують себе поза собою. У вступі ми написали: «Ми можемо вбити тисячі, уявити собі можемо десять мертвих, але оплакувати чи жаліти будемо найбільше одного». Те, що стосується оплакування чи жалкування, стосується і всіх инших емоцій, в тому числі страху: страх не доростає до инших умінь. Намагаючись дорівнятися до инших, діяти «адекватним» способом, він підводить. Опанована страхом людина не справиться з завданням, яке може виконати продуктивна людина. Через це «людина менша за саму себе».

Можна заперечити, що «ця різниця давно відома»³. Йдеться про різницю між «абстракцією» (котра абстрагує від винятків і стосується загалу), і спостереженням, яке стосується конкретики й обмежується власним полем зору. Неможливо заперечити, що існує певний зв’язок між цією різницею і «феноменом нерівности», який ми маємо на увазі. Очевидно, здатність абстрагуватися можна зрозуміти тільки в рамках сформульованої теорії нерівности. Однак обидві ці відмінності не ідентичні: знищення міста (яке, як бачимо, можна здійснити) – це не вміння абстрактного типу, а недоступне нам уявлення – це не акт спостереження.

Звичайно, сам по собі факт існування «нерівности» не є вадою. Навпаки, з біологічної точки зору, очевидно, було би навіть некорисно і просто без сенсу, якби окремі вміння мали однакові можливості, якби їх продуктивність і радіус дії накладалися. Те, що це не так, знаходить, без сумніву, обґрунтування у специфічних завданнях, які кожне з них повинно виконувати в житті.

Вирішальне значення має факт, що відмінності між окремими можливостями можуть надмірно розростатися, так що одна втрачає з поля зору инші. Наші вміння втрачають здатність стосуватися одних і тих самих предметів; зв’язок між ними розривається остаточно. Саме це відбувається сьогодні. Це засвідчує пілот бомбардувальника, який на поставлене йому питання, про що він думав під час польоту, дав чи то цинічну, чи то наївну відповідь: «Я не міг позбутися думки про 175$, позичених на купівлю холодильника, які я ще не повернув». Така велика прірва відділяє сьогодні дію і сумління, такі різні в них об’єкти.

Кант навчав нас, що розум «обмежений», і то у певному значенні. Але ми переважно не здаємо собі справи з того, що і наша уява, а навіть і почуття, які здаються «безмірними» порівняно з інтелектом, межі якого Кант визначив по-новому, обмежені жорсткими бар’єрами і не в змозі ці бар’єри подолати. В той же час доля почуттів, як бачимо, подібна до долі розуму, очевидно, вони також мають визначену продуктивність (справді гнучку, але гнучку абсолютно). Це знову стосується не тільки страху, а й усіх инших почуттів.

Отже, вживаючи парафрази-формули, яка вже наводилася багато разів і є лейтмотивом наших роздумів, ми не в стані оплакувати чи жаліти десятьох убитих. Жаль не є настільки «безрозмірним», щоби «обійняти» десятьох убитих.

Можливо, ми зможемо собі їх уявити. У крайньому разі.

Але вбити – вбити ми можемо десятки тисяч. Безперешкодно. А зростання продуктивности не становило і не становить жодної проблеми.

Инший приклад: ми можемо боятися власної смерти.

А страх перед смертю десяти людей вже перевищує наші можливості.

Думка про апокаліпсис приводить до того, що душа починає страйкувати. Думка стає словом.

Цим повинна зайнятися якась «критика чистого почуття» – не в сенсі засудження моральних висновків, а в трактуванні Канта, тобто у формі опису обмеженої сфери нашого відчування. На відміну від Фавста, нас не повинна сьогодні непокоїти думка, що ми не всемогутні чи не всезнаючі, а навпаки: у порівнянні з тим, що ми знаємо і можемо зробити, надзвичайно мало можемо собі уявити і відчути; відчуваючи, ми менші за самих себе.

Немає особливого значення, на якому «рівні» з’являються відмінності, які ми візьмемо до уваги. Нерівність залишиться така ж. Не менш важлива, ніж та, що між «знанням» і «розумінням». Важко заперечити, що ми «знаємо», до яких наслідків призвела би атомна війна. Але хіба що тільки знаємо, нічого більше. Це «тільки» означає, що наше «знання» перебуває в безпосередньому сусідстві з незнанням, принаймні з нерозумінням, що воно до нього набагато ближче, ніж до розуміння. А може ми викрикуємо «знаю, знаю!» тільки для того, щоби за будь-яку ціну не знати ще більше, щоби могти відступити на територію незнання, використовуючи алібі, яке дає удаване знання.

Дехто може справді знати про атомну бомбу більше, ніж инші, навіть набагато більше. Але навіть якби вони знали невідомо як багато, ніхто з нас не «знає» в сенсі вміння дійсної адекватної дії: у цьому сенсі однаково мало знає як головнокомандуючий, так піхотинець, як президент, так шахтар. Різниця між знанням і розумінням не залежить від особи і посади, яку вона займає. Ніхто з нас не залишиться поза її радіусом дії, а що за цим прийде, ніхто не компетентний. Отже, Апокаліпсис перебуває у розпорядженні некомпетентних людей.

2. Наступна проблема (що, очевидно, виникає лише з иншого розставлення акцентів стосовно того самого стану речей) – це різний ступінь гнучкости або закостенілости наших умінь. А тому не тільки обсяг того, що ми можемо виготовити, зробити чи подумати, більший, ніж обсяг нашої уяви, не кажучи про відчування. Крім цього, можливості дій та мислення ad libitum розтягуються, тоді як розтяжність уяви значно менша, а відчування майже нерозтяжне. Така зміна акцентів для нас важлива, бо показує різне ставлення кожного з наших умінь до історії. Не випадково ми зараховуємо до історії насамперед справи, продукти і думки, що підлягають змінам: їхні можливості і межі цих можливостей змінювалися зовсім в иншому темпі, ніж у випадку решти умінь, що ніби спотикаються і залишаються позаду, тому що не зсинхронізовані історично. І навпаки: не випадково, що ніколи не існувала «історія почуттів» на засаді аналогії до історії «res gestae» або історії Духа. Через свою повільність емоційне життя людини могло просто здаватися його «натурою», сталою та аісторичною часткою.

¹Наприклад, дихотомія між тим, що «аполонівське», і тим, що «діонісійське». Аполонівське – це щастя, що випливає з перетворення власної скінченности у досконалість, а діонісійське – шал руйнування меж скінченности. Сьогодні, оскільки ми вже скінченні, а «руйнування» маємо позаду, ця дихотомія перестала носити дійсний характер.

² Це стосується не тільки уяви, але й пам’яти, а може, навіть і досвіду: однаково вигляд тисячі замордованих не жахливіший, ніж вигляд ста. Після перетину межі шоку цифри вже не мають значення.

³ Навіть якби так було, нам залежить не на відкритті психологічних новинок, а на пошуку коріння того, що підводимо. І йдеться не тільки про пошук.

Переклала Любов Козак