Вадим Васютинський

Сім страхів сучасної України

Ми живемо в постійних страхах. (Ми – це не тільки українці, а все людство і кожна людина зокрема).

У ці страхи можна занурюватися, заглиблюватися, плекати їх і боятися водночас. А можна про них забути, витіснити геть у психічні глибини, переконати самих себе, що вони – лише не варті уваги надумані химери, що насправді боятися нічого, «а поза тим, добродійко маркізо, усе гаразд».

Проте страхи таки є. І є їх чимало: їх має кожна нормальна особа, кожна сім’я й родина, кожна громада і суспільство. І ми, українці, не гірші за людей і маємо свої страхи – почасти особливі, а здебільшого вельми подібні до страхів инших народів.

Один із найважливіших (можливо, найважливіший) страхів, що турбують нас, людей постсовєтських, – страх перед владою. Він є дуже глибоко закорінений, дуже природний і психологічний.

Первісну основу такого страху становлять ранні емоційні узалежнення дитини від впливу батьків. Дбаючи про дитину, батьки задовольняють її первинні потреби і вже в такий спосіб виявляють специфічну владу над нею, привчають її бути залежною. Як писав славетний З. Фройд, у глибинах дитячої психіки формується так зване «Супереґо» – сформоване під впливом дорослих джерело норм, правил поведінки, моральних оцінок [1]. Ці дуже рано утворені одиниці психічного залишаються з нами назавжди: що раніше вони сформувалися, то міцнішими й тривкішими виявляються, впливають на поведінку і свідомість особи, попри її наївну переконаність, що це вона сама визначає свою поведінку, що думає й поводиться так, як сама хоче.

Насправді наша поведінка – насамперед продукт вражень раннього дитинства. Рано сформовані дитячі залежності від владних впливів дорослих осіб поволі, у міру особистісного розвитку переносяться з матері-батька на инших авторитетних осіб із близького, а згодом і далекого оточення – керівників, вождів тощо. У такий спосіб людина поступово навчається бути залежною особою.

У глибині залежности містяться і цілком несуперечливо поєднуються два надзвичайно сильні почуття – любов і страх. Вони по-різному переживаються та усвідомлюються. Наприклад, ми більше схильні говорити про любов до матері чи батька і менше – про страх перед ними. Насправді ж, із психоаналітичного погляду, немає любови без страху і страху без любови.

Таке парадоксальне поєднання переноситься й на ставлення до влади, особливо тоді, коли влада трактується як психологічно важливий і дражливий чинник особистісного існування.

У так званому громадянському суспільстві, про яке сьогодні багато говориться, ставлення до влади є або має бути психологічно невтральним – як до рівноправного партнера, наділеного специфічними функціями координації та реґуляції громадського й суспільного співжиття.

Сьогодні у світі є з кількадесят країн, у яких домінують норми саме такого суспільства, проте жодного з них я б не ідеалізував, оскільки прагнення підпорядкуватися владі – це загальнолюдська властивість, глибинна психологічна потреба кожної нормальної людини. Абсолютна більшість громадян потребує мати владу сильну, ефективну, урешті-решт, таку, що викликає і любов, і страх. А тому психологічне унезалежнення від влади можливе лише як тимчасовий, минущий умовний стан.

Особливо значущими любов і страх як характеристики ставлення до влади виявляються в тоталітарних суспільствах. Що стосується страху, то ця властивість видається очевиднішою: на те воно й тоталітарне, це суспільство, аби влада придушувала будь-які вияви инакодумства, непокори, прагнення самостійности тощо. І цій владі є чого хвилюватися. Не тільки численні приклади із соціяльної історії, а й тонкі психологічні експерименти (наприклад, С. Аша, див. [2, с. 71–75]) показують, що навіть поодинокі заперечення й протести дуже ефективно спростовують ідеологію, яка претендує на винятковість. Вияв незгоди різко підвищує готовність висловлювати власну думку всупереч панівній.

Тому тоталітарні суспільства різного штибу назагал дуже подібні між собою в намаганні нагнати страху на підданих. У цьому сенсі між комуністичним, фашистським, релігійно-фундаменталістським та иншими режимами немає принципових відмінностей. Є відмінності не психологічні, а ідеологічні, що стосуються конкретного суспільно-історичного оформлення проголошуваних норм та ідеалів. Натомість завжди мають місце намагання спонукати громадян доволі безтямно, несвідомо підпорядковуватись панівним гаслам, пропозиціям влади, аби врешті-решт домогтися такого стану, коли жодному з них навіть на думку не спаде стати инакодумцем, думати инакше, ніж хоче влада.

При цьому важливо, щоб сам суб’єкт не здогадувався про те, що він боїться влади. Нав’язаний йому світогляд має здаватися йому його власним, ним самим набутим, розвинутим і сформульованим. А страх нехай би виникав тоді, коли цей суб’єкт дозволяв би собі сумніви, вагання чи й прямі незгоди, заперечення офіційної думки. Ось у такому разі й мав би актуалізуватися страх, нагадуючи особі про небезпеку та штовхаючи її в бік більш «розважливої» поведінки.

Ознаки такої небезпеки надсилаються особі ззовні у вигляді можливих санкцій щодо неї та реальних санкцій щодо инших неслухняних громадян, але ще «ліпше», коли сиґнали про небезпеку бути инакодумцем надходять зісередини самого індивіда, виявляються як його власні наставлення, коли особа боїться не когось або чогось, а самої себе, своїх власних ставлень та оцінок, не сприймаючи, утім, такої боязні як власного страху.

Наявність внутрішнього, власного страху індивіда перед самим собою стає доброю підставою для плекання иншої сторони емоційного ставлення до влади – любовної. У знаних в історії примітивних тоталітарних суспільствах домінував «чистий» страх перед владою. У суспільствах психологічно розвиненіших страх перед владою великою мірою маскується любов’ю до влади. Про це, наприклад, пишуть сучасні російські дослідники Л. Гозман і Є. Шестопал [3].

Любов до влади втілюється в найрозмаїтіших формах – поклонінні перед вождем, відданості певній ідеології, трепетному ставленні до символіки. Такій любові підпорядковуються, у неї трансформуються цілком натуральні людські почуття, такі як любов до дітей, повага до старших і жінок, патріотизм тощо.

Звернімо увагу: що тоталітарнішим є суспільство, то більше експлуатується в ньому любов до батьківщини. У суспільствах демократичніших, психологічно вільніших така любов є здебільшого особистою справою людини, об’єктом її власного вибору, має для особи суб’єктивно настільки велике значення, наскільки вона сама цього хоче.

Цілком очевидно й натурально, що є певна частина людей, які не зазнають такого почуття. (До речі, визнаймо за ними це право, адже відомо: силою не будеш милою, і якщо хтось когось або чогось не любить, то хіба можна примусити полюбити?). Проте нам усім добре знайома ситуація, коли любити батьківщину примушують. Раніше це була совєтська батьківщина, сьогодні – ненька Україна. (Зовсім не відмовляюся від своєї любови до України, але наполягаю на тому, що любов до батьківщини – це особистий вибір людини. Виховання такого почуття в дітей – окреме питання, якого ми тут не чіпаємо).

Навіть досить поверховий аналіз плекання любови до батьківщини в тоталітарних суспільствах переконує в тому, що насправді йдеться про плекання любови до влади, панівного режиму, який усілякими засобами ототожнює себе з власне батьківщиною. Можемо лише уявити, яким глибоким когнітивним дисонансом стало б для пересічної совєтської людини сталінського періоду запитання: кого ти більше любиш – Совєтську Батьківщину чи великого Сталіна? Однозначна відповідь була б неможливою не тільки через страх перед жорстоким покаранням, а й суто психологічно, ментально.

Страх перед владою, що має, по суті, загальнолюдську природу і є дуже стабільною обставиною суспільного психічного життя, має різний ступінь виражености в різних суспільствах залежно від їхнього конкретного суспільно-історичного досвіду. У країнах із більш демократичним досвідом цей страх утілюється в порівняно менш виразних формах, а посилюється в ситуаціях серйозної соціяльної напружености, загострення суспільних і громадських конфліктів. У суспільствах із досвідом тоталітарного минулого страх перед владою є набагато інтенсивнішим, постійнішим і супроводжує практично всі обставини соціяльного співжиття індивідів.

В історії сучасного українського суспільства кінця 1980-х – початку 2000-х років страх перед владою змінювався залежно та у зв’язку з конкретними політичними подіями.

Спочатку малів страх перед совєтською владою, коли совєтська система неухильно йшла до занепаду. Особливо слабким цей страх був у 1989–1991 роках, коли значна частина суспільства на повний голос заявила про небажання жити на засадах, що їх пропонувала тодішня влада. Найвиразніше зменшення страху проявилося у виході на вулиці багатотисячних демонстрацій і мітинґів.

Нова влада, що постала в Україні на руїнах Совєтської імперії, майже автоматично здобула суспільне визнання. Це сталося, зрозуміло, із багатьох причин, серед яких важливою, хоч і не найголовнішою, був той самий страх перед владою, потреба мати владу, яка «наведе порядок», «притисне» кожного з нас – когось більше, когось менше, бо, зрештою, «ми всі» на це заслуговуємо.

І справді, перші роки незалежної України минули під сильним психологічним гаслом установлення «твердої руки». Саме така суспільна потреба зумовила зростання, а потім і спад авторитету Л. Кравчука, перемогу Л. Кучми на президентських виборах 1994 року, поступове зниження популярности національно-демократичних і ліберальних сил, посилення натомість комуністично-проросійських впливів, що набуло істотного втілення в результатах парламентських виборів 1998 року, але закінчилося, утім, установленням олігархічно-кримінального режиму.

«Нова» влада з більш чи менш відвертим кримінальним відтінком дедалі відвертіше погрожувала, роблячи ставку на страх та забуваючи, однак, про ефект дії і протидії, як і про те, що страх перед владою має бути непомітним для самих підданих, «загорнутим» для них у фантик «любови». Відтак страх перед владою поступово меншав, що, зокрема, зумовило певний суспільний успіх акцій «Україна без Кучми» та «Повстань, Україно!», хоча й не такий гучний, як на це сподівалися їхні організатори.

Апогеєм же подолання страху перед владою, як на сучасну Україну, була Помаранчева революція. Особливо вагомим і сприятливим став факт, що влада (керівні державні інституції), явно втрачаючи владу (повноваження, вплив), не наважилася на вжиття радикальних заходів, сповістивши цим суспільство про своє безсилля і додавши рішучости тим, хто боявся і вагався.

Прихід до влади нових політичних сил започаткував новий етап суспільного життя, у якому, слід гадати, поступово відновлюватимуться острахи й страхи перед владою, хоча й не досягнуть попереднього рівня. Крім того, є підстави сподіватися, що нова влада намагатиметься долати притаманні їй, як і кожній владі, тоталітарні тенденції і не вдаватиметься до репресій проти тих, хто її не боїться.

Наступний страх, вартий психологічної уваги, це страх змін. Час від часу на політичній сцені з’являються особи чи об’єднання, які пропонують суспільству привабливі моделі його оновлення. І геть не обов’язково такі пропозиції мають бути черговим обманом громадян. Частіше якраз самі їхні автори щиро вірять у зміст і перспективи того, що пропонують. І справа залишається за дрібницею: аби просвічений електорат більш чи менш одностайно проголосував за нову політичну силу.

Але як же нечасто новоявлені месії здобувають підтримку народу. Ця обставина має також чимало психологічних причин, серед яких не останнє місце посідає страх перед будь-якими змінами. Звичайно, це насамперед страх перед змінами на невідоме, незнане, коли перевага віддається пресловутій синиці в руках, – такий страх є раціональний і цілком зрозумілий. Але є ще й инший складник цього страху – страх перед будь-якими змінами взагалі: й індивідуальна, і колективна свідомість дуже часто чинить спротив будь-яким новим тенденціям тільки з тієї простої причини, що вони нові.

Перебування у звичному, добре знайомому стані нерідко буває психологічно привабливішим і ціннішим, ніж прагнення змін. Зміни – це не тільки ризик, це ще й потреба докладати зусиль, спонукати себе до певних дій, тоді як збереження того, що є, бодай і поганенького, видається комфортнішим і милішим, спонукає зупинитися на досягнутому, переконуючи самого себе та один одного: «аби не гірше!».

Такий страх став одним із головних чинників відмови українського суспільства від надто радикальних змін на президентських виборах 1 грудня 1991 року. Проголосувавши за незалежність, що само по собі було надзвичайним соціяльно-політичним актом у житті українського суспільства, більшість громадян водночас проголосувала за одного з лідерів совєтсько-комуністичної України Л. Кравчука, не спокусившись на альтернативні гасла претендентів від національно-демократичного крила. Змінам, що наставали, український народ сказав політичне «так» і психологічне «ні».

Розгортання подій у напрямі тотальної суспільної економічної, політичної, соціяльної кризи дедалі більше утверджувало переважну частину електорату в бажанні захиститися шляхом збереження статус-кво. Чи не найяскравіше це проявилося в ставленні до колгоспно-радгоспної системи, коли мільйони людей із глибоким занепокоєнням стежили за її розвалом, закликаючи до збереження того, що нас усіх нібито годувало і мало нагодувати.

Цей страх перед принциповими змінами в сільському господарстві тривав довго і триває дотепер, підживлюючи прокомуністичні настрої в суспільстві й парламенті. Проте колгоспи вмирали, а харчів чомусь не меншало. Польські, бельгійські і бозна-які ще ковбаси, йоґурти, яблука, морозиво заполонили українські базари й крамниці. Колгоспів нема, а ковбаса є – неймовірний парадокс для інертного совєтсько-колгоспного мислення!

Влада охоче експлуатувала таку інертність, закликаючи до політичної стабільности в суспільстві, особливо стараючись перед виборами 2002, а ще більше – 2004 року, адже політична стабільність – це брак відчутних змін коли не на ліпше, то, принаймні, і не на гірше, а головне – це підтримка наявної влади, саме тієї, про яку йшлося.

Страх перед змінами залишається істотною характеристикою масової свідомости в сучасній Україні. Щоправда, 2004 рік став важливим, можливо, переломним етапом у подоланні таких настроїв, проте не варто навіть ставити питання про їхнє цілковите подолання. Вони є невід’ємною характеристикою масової свідомости, вони, зрештою, утримують суспільство від надто гарячкових збурень та авантюр, хоча назагал у сучасній українській ментальності їх є явно забагато.

Здається, минули часи, коли перед чималою частиною українського суспільства маячів страх голоду. Цей страх діяв радше в перші роки незалежности, коли на початку кожної зими суспільство зіщулювалося в тривожних передчуттях чимраз ближчого голоду.

Утім, не можна сказати, що ці страхи були цілковито безпідставні. У першій половині 1990-х років, коли суспільство ще не адаптувалося до нових умов існування, й окремі громадяни, і цілі прошарки населення справді опинилися в скрутній ситуації більш чи менш постійного недоїдання, влада не давала ради з економікою, що на очах розвалювалася, із розкраданням майна (якщо й сама не докладала до цього руку). І тут можна закинути тодішній владі чималу соціяльно-психологічну провину. Істотно знизити соціяльну напруженість, послабити суспільні страхи міг би такий простий і відносно недорогий, але добре перевірений досвідом багатьох країн захід, як створення безкоштовних їдалень для бідних, принаймні у великих містах.

Найімовірніше, порівняно небагато людей відвідувало б ці їдальні. Перша їхня функція – рятувати від голодної смерти тих, хто опинився на грані фізичного існування, а друга, можливо, навіть головніша із соціяльного погляду, це психологічна функція заспокоєння тих, хто ще тільки панічно боявся потрапити в таку ситуацію, хто протягом років жив у безперестанному страху перед голодною смертю.

Проте тодішній нашій державі, такій нібито народній, такій заклопотаній збереженням вже не діючих колгоспів, не було діла до переживань і страхів пересічної людини. (Звичайно, окремі їдальні створювалися, але з ініціятиви приватних осіб або релігійних об’єднань.) Иноді здавалося, що соціялістично мислячій державі якось ніби «незручно» вживати таких заходів, адже їдальні для бідних – надто очевидний факт суспільної кризи, тоді як окремі особи, що помирали з голоду, робили це тихо й непомітно у своїх помешканнях або під парканами.

Поступово страх голоду поменшав: і харчів стало більше, і грошей, та й суспільство все-таки дедалі більше поверталося лицем до цивілізованої соціяльної підтримки тих, хто її потребує.

Складний і підступний страх, що неодноразово паралізував як політичну волю українського суспільства, так і власні намагання кожного з нас будувати своє життя, – це страх самостійности. Хоч би що там говорили про одвічне прагнення українського народу до незалежности, маємо визнати, що на 1991 рік цілком щиро її прагнула менша частина суспільства: адже ще в березні 70% наших співгромадян проголосували за збереження «оновленого» Союзу ССР. Стрімкі події 1991 року спонукали переважну більшість українців із різних причин проголосувати за незалежність у грудні. І власне український самостійницький патріотизм серед цих причин, на жаль, не домінував.

В умовах незалежного існування нової держави самостійницькі настрої поступово посилювалися, хоч і з великими коливаннями, вочевидь сягнувши апогею під час Помаранчевої революції 2004 року. Водночас настрої антисамостійницькі відступали дуже повільно. Инші страхи підсилювалися страхом перед самостійним існуванням, а надії на подолання їх пов’язувалися з відродженням «союзу братніх совєтських народів», уходженням України в СНД, ЄЕП, приєднанням до Союзу Білорусі та Росії, що все є тою чи тою формою відновлення залежности України від Росії.

Доволі очевидно низька ефективність української державної влади сприяла посиленню таких настроїв. Ознаки ж ефективности влади власне української, як це було під час урядування В. Ющенка в 2000–2001 роках, зумовлювали їхнє більш чи менш істотне послаблення.

З психологічного погляду страх самостійности не має достатньо вираженого самостійного змісту, а вписується в контекст політико-ідеологічних постав, що найвиразніше конкурують у сучасному українському суспільстві. Переконаним прихильникам державної самостійности України цей страх не є притаманний, навпаки, вони готові відчайдушно кидатися у вир існування цілком самостійного. Натомість особи, які прагнуть якнайтіснішого єднання з Росією, не вірять у можливість самостійного процвітання України, і схоже, що саме страх перед самостійним життям є причиною проросійської орієнтації багатьох із них. А підставою самозаспокоєння є непохитна віра в Москву, яка «допоможе й захистить».

Українське суспільство виявляється не досить самостійним не тільки в зовнішньому, етнополітичному плані, йому виразно бракує і внутрішньої самостійности, здатности до самореґуляції й самоорганізації. Наголосімо тут на слові «само»: якраз цієї самостійности, самодіяльности, самости українське суспільство, як і кожне тоталітарне чи посттоталітарне, виявилося позбавленим (О. Донченко пише про позбавлення соціюму здатности до самоспричинення [4].) Позбавленим через те, що така суспільна самоорганізація не була потрібна, «не передбачалася», навіть видавалася шкідливою, адже досягнення загального щастя полягало в неухильному виконанні мудрих указівок «рідної Комуністичної партії», «ленінського Центрального комітету й Політбюро», якого-небудь там Сталіна-Хрущова-Брежнєва.

Якщо суспільство має інстанцію, яка приймає для нього і за нього всі важливі рішення, то таке суспільство може «розслабитися», дозволити собі зайнятися дрібними поточними справами, не претендуючи на те, щоб стати самостійним суб’єктом власного існування. Позбавлене керівних вказівок, суспільство мусить само «метушитися», «кумекати», на всілякі способи організовуватися.

У цьому зв’язку цікавим є становище у трьох східнослов’янських країнах-«сестрах». Протягом кільканадцяти років Білорусь і Росія мали нібито очевидну перевагу перед Україною, бо отримали національних лідерів, визнаних і прийнятих цілковитою більшістю громадян. Українському суспільству це довго не вдавалося, та й не вдалося дотепер, насамперед через виразну поділеність на правий україномовний Захід і лівий російськомовний Схід. Проте перевага Білорусі й Росії насправді обернулася програшем для їхнього розвитку в напрямі громадянського суспільства. І навпаки, українське суспільство, позбавлене загальновизнаного лідера, змушене було вдаватися до розмаїтих форм самоорганізації, що найяскравіше проявилося під час Помаранчевої революції.

Страх самостійности діє не тільки на загальносуспільному, а й суто індивідуальному рівні. Психологічною основою ринкового ліберального суспільства є приватна ініціятива громадян, які з більшою чи меншою мірою сміливости кидаються у вир жорсткої, навіть жорстокої конкуренції, знаходять або завойовують свою нішу в економічній структурі суспільства, не чекаючи на підтримку чи вказівки з боку влади.

Досвід такого існування показав, наскільки психологічно знезброєним у цьому відношенні стало наше постсовєтське суспільство. Розбещені вбогим, але однаковим мінімально забезпеченим життям за соціялізму, совєтські люди, особливо чоловіки, виявилися безпорадними в нових умовах, коли немає органів та установ, покликаних опікуватися тими, хто не дає собі ради, коли нікого не цікавить, як ти живеш, на що утримуєш сім’ю, коли кожний сам має вирішувати, як йому жити і де заробляти.

І тут маємо перейти від страху самостійности до иншого страху, близького до нього, але, мабуть, ґрунтовнішого, такого, що лежить у його основі. І це – страх відповідальности.

Цікаво й дивно: совєтські люди постійно перебували під тиском різних видів відповідальности – перед громадськістю, компартією, комсомолом, профкомом, трудовим колективом, сусідами, ЖЕКом та ин. Така-от багатолика відповідальність утримувала переважну більшість громадян у межах досить чітко визначених соціяльно-політичних норм, і, по суті, головним завданням кожного з нас було триматися в усталених рамках і не привертати до себе зайвої уваги надто неординарною поведінкою.

Коли тоталітарні обмеження перестали існувати, раптом з’ясувалося, що саме того, що нам так ретельно нав’язували, – почуття відповідальности – усім страшенно бракує. Ідеться про відповідальність не перед зовнішніми чинниками, а перед собою особисто, про відповідальність глибоко внутрішню, навіть, сказати б, інтимну. Це має бути відповідальність суб’єкта, здатного оцінювати ситуацію, себе в ній, широкий контекст і приймати виважені рішення, які б ураховували і гармонійно поєднували його власні інтереси та інтереси навколишніх осіб. Це мала б бути не гармонія, освячена начальством чи колективом, а гармонія внутрішнього стану, гармонія поглядів і переконань зрілої особистости.

Узяття на себе такої відповідальности часто-густо супроводжується глибинним, навіть аж нестямним страхом. Якщо страх самостійности до певної міри піддається розумінню й корекції, то страх відповідальности, що лежить набагато глибше, усвідомлюється погано. Звичайно буває навпаки: людина, не розуміючи, що саме нездатність бути відповідальною є її чи не найбільшою психологічною проблемою, несвідомо поводиться так, аби відмовитися від відповідальности, перекласти її на когось иншого.

Тепличні умови соціялізму позбавляли людей потреби брати на себе відповідальність. Такий стан має безумовну привабливість, оскільки не вимагає від особи значних зусиль, спрямовуючи її на пасивне підлягання керівним впливам. Узяття на себе особистої відповідальности виявлялося зайвим, а часом і небезпечним.

Основи такої пасивно-обережної поведінки дорослих людей закладаються ще в дитинстві, у батьківській сім’ї, яка, звичайно ж, готує дитину до життя в даних соціяльних умовах. Тато й мама, свідомо чи несвідомо, транслюють дитині власний досвід громадського співжиття. І тут убачаються цікаві аналогії між формуванням дитячої особистости і поведінковими поставами дорослої особи.

Дуже помиляються батьки, які оточують дитину суцільною дбайливою опікою, намагаючись забезпечити їй «щасливе» дитинство і сподіваючись на те, що, ставши дорослою, дитина зуміє самостійно утвердитися в житті. Звичайно, батьківські любов та опіка – головні чинники формування гармонійної особистости, але якщо дитина не має можливостей для самостійної активности, у якій вона сама приймає рішення, виконує їх і несе цілковиту відповідальність за них, то з неї й сформується людина нерішуча, невпевнена у своїх здатностях, байдужа до зрілої відповідальної поведінки.

Протилежний варіянт позбавляння дитини почуття відповідальности – це постійний обмежувальний тиск, коли мало не кожний учинок контролюється і, як правило, неґативно оцінюється, а відтак дитина дедалі менше наважується виявляти активність, а відповідальність за власні вчинки стає не внутрішньою, а зовнішньою, такою, що ґрунтується на страху перед покаранням.

Таким чином, у першому випадку відповідальність виявляється непотрібною, зайвою, обтяжливою, а в другому – загрозливою, страшною. Але і в тому і в тому разі страшить сама ситуація, у якій треба брати відповідальність на себе, і мимоволі хочеться сховатися під крило сильної істоти, яка захистить чи то любов’ю, чи то контролем.

Такою істотою в дитинстві є мама, тато, инші дорослі опікуни, а згодом – начальники, керівники, лідери, вожді, органи державної влади. Вони й подбають, і покарають (аби лиш не занадто жорстоко), зате й усю відповідальність переберуть на себе.

Наступний страх, про який ітиметься, це страх утрати ідентичности. Він є цілком натуральним для кожної нормальної людини і полягає в переважно не усвідомлюваній боязні перестати бути собою. Цей страх діє завжди і всюди, має надзвичайно різноманітні форми. Саме він стає одним із головних психологічних чинників, що рятують етнос від утрати етнічної ідентичности. Отож саме цьому страхові мають бути вдячні українці за збереження ідентичности попри кількасотлітні асиміляційні тиски.

Сьогодні ситуація, хоч і повільно, проте міняється на ліпше. І нинішні українці дещо несподівано отримали велику психологічну перевагу перед росіянами з Росії. Нам-бо треба не відмовлятися від тих чи тих складників своєї ідентичности, а навпаки, позитивно утверджуватися саме в українській ідентичності, шукати і знаходити себе в процесі утвердження позитивних змістів самосвідомости.

Росіянам набагато гірше. Вони також змушені міняти свою ідентичність, але перед ними шлях набагато болісніший, адже їм треба резиньювати з багатьох складників попередньої ідентичности, які вони цінували, які правили їм за показник власної повноцінности. Таке утвердження, звичайно ж, відбувалося за рахунок більш чи менш свідомого вивищення над представниками инших етносів, зокрема та особливо над українцями.

Таке вивищення, що відбувалося нібито саме собою протягом століть, дуже міцно закоренилося в російській ідентичності, і зміна об’єктивних обставин, що порушила ґрунтовні переконання росіян у їхній ліпшості, старшобратськості, месіянстві, спричинила серйозну психологічну травму російської ідентичности й ментальности. І сьогодні перед росіянами – важкий і довгий шлях пошуку нової ідентичности. Мабуть, це завдання згодом, у майбутньому, більш чи менш успішно розв’яже теперішня російська молодь, бо середнє і старше покоління навряд чи вже зуміють перемінитися. А молодь має для цього належні об’єктивні умови: національну державу, відносну демократію і дедалі менше підстав для плекання імперських настроїв.

Набагато складнішим є становище росіян, які опинилися поза межами Росії. За часів Совєтського Союзу їхнє проживання в тій чи тій національній республіці не становило для них значної проблеми, адже це все була «велика Росія». Навіть навпаки, проживаючи в національних окраїнах, росіяни почувалися представниками великого народу, носіями шляхетної ідеї, самовідданими місіонерами, що несуть світло істини молодшим братам.

Сьогодні умови їхнього проживання поза Росією, у тому числі й в Україні, є принципово инакшими. Непохитна ідентифікація з Росією поступово втрачає сенс, перестає бути продуктивною й виправданою, иноді навіть набирає кумедних форм. Ідентифікація з Україною для багатьох чи й для більшости їх виявляється особистісно неприйнятною. Щоправда, і їхня російська ідентичність здебільшого не є цілковито стовідсотковою. Часто-густо має місце така собі двоїста російсько-українська ідентичність: у просторі їхньої душі є певне місце, більше чи менше, для всього того, що можна назвати «українським».

Ще більше двоїстість властива так званим «російськомовним українцям» – українцям за етнічним походженням, чиї предки або й вони самі перейшли колись з української на російську мову. Загалом ідентичність таких українців ближча до власне української ідентичности (підозрюю, що вона взагалі є майже або цілком українською), але має не зовсім українське ментальне оформлення.

У контексті цієї статті пропоную розрізняти ідентичність і ментальність у такий спосіб, що ідентичність є глибше закорінена, у ній утілюються первісні та пізніші, але досить ранні враження про світ, про себе в ньому, натомість ментальність є поверховіше і свідоміша. Ідентичність означає самість, глибинне Я, переживання своєї присутности у світі, переживання того, що визначається словами «це я», «я є». Ментальність більшою мірою відтворює спосіб світобачення, відображення дійсности, являє собою психічну призму, крізь яку людина пізнає та оцінює навколишній світ і себе в ньому.

Ідентичність важче піддається змінам, водночас вона й важче усвідомлюється, а радше відчувається й переживається. Проте різниця між ідентичністю і більш поверховою ментальністю для самої особи виявляється невловною. Ідентичність погано або й зовсім не підлягає намаганням змінити її, тому всілякі зовнішні обставини впливають радше на ментальність особи, але ці впливи сприймаються як загрози власне ідентичності. Натомість намагання вплинути на ментальність відображаються свідомою частиною індивідуальної психіки саме як такі, а несвідомо вони сприймаються як зазіхання на ідентичність.

Ментальність російськомовних українців, що формувалася протягом одного, двох, кількох чи багатьох поколінь, істотно ґрунтувалася на намаганнях перестати бути українцем, викоренити в собі власне українську ідентичність і приєднатися до ідентичности російської як «культурнішої», престижнішої, перспективнішої тощо. Велика частина українських росіян та російськомовних українців досягала особистісного утвердження шляхом протиставляння «всьому українському», насамперед мові, а також звичаям, ментальності, історії, державності і т. ин.

Отож і виходить, що перебудова їхньої ментальности має йти ніби шляхом навернення до того, що давніше стало для них чужим, нелюбим, непотрібним.

У сучасній Україні склалася ситуація досить глибокого й серйозного протистояння, конкуренції української і російської ідентичностей, коли російська ідентичність може відчувати досить істотну загрозу своїй сутності, змістові, загрозу, по суті, марну, бо вже сформовану ідентичність змінити практично неможливо, але страх її втрати нікуди не дівається, він діє, заявляючи про себе на ментальному рівні. Можна сказати, що цей страх утрати ідентичности росіянами виконує основну енергетично-мотиваційну функцію в протидії українізаційним впливам.

Проте якби цей страх залишався в глибині власне російського єства, то він би робив проблемним становище тільки відносно невеликої частини російськомовних громадян України, на різні способи невротизуючи їхню психіку й поведінку. А позаяк цей страх переходить у ментальні сфери, на рівні яких міжособова взаємодія і відчуття єдности російськомовних громадян стає сильнішим і виразнішим, то цим страхом охоплюються набагато ширші верстви російськомовного населення.

А що справді мова чи, радше, належність до україно- чи російськомовної спільноти виявилася найголовнішим чинником, який диференціює масову політичну свідомість у сучасній Україні, виразно показали президентські вибори 2004 року, на яких переважно україномовні реґіони голосували за В. Ющенка, а переважно російськомовні – за В. Януковича. І якщо серед усіх арґументів, які наводилися за і проти кожного з двох основних кандидатів, прихильність до тої чи тої мови не фіґурувала як основний показник, проте саме ця різниця найбільше вчувалася в тому, як розподілялися симпатії виборців.

Коли погодитися з тим, що переважній більшості російськомовних українців усе-таки притаманна українська ідентичність, то можна наполягати на безглуздості їхніх захисних постав. Адже якщо їхня ідентичність справді українська, то йдеться тільки про зміну російськомовної ментальности на україномовну, що має привести до досягнення відносно більшої внутрішньої гармонії. Цілком очевидно, проте, що таке положення, сформульоване й обстоюване україномовними опонентами російськомовних або й незаанґажованими експертами й спостерігачами, зовсім не обов’язково поділятиметься самими російськомовними. Радше навпаки, спроби переконати їх посилюватимуть реакції заперечення й спротиву.

Тут захищається, по-перше, власне російська ідентичність тих, хто її має, по-друге – російськомовна ментальність, яка істотно формувалася за принципом захисту від своєї власне української ідентичности, на засадах відмови від неї, невизнавання своєї українськости. У цьому разі йдеться про страх утрати не ідентичности як такої, а свого захисного уявлення про неї як про ідентичність неукраїнську. Але і там і там важить не дійсний стан справ, а суб’єктивне переживання того, що діється навколо і всередині індивіда. А те, що діється, сприймається важко і переживається болісно.

Такі болісні стани загострилися останнім часом, адже після 1991 року вибори 2004 року – перша серйозний, справжній програш російськомовних україномовним. І ці переживання треба розуміти, визнавати, навіть поважати, якщо, звичайно, ми справді хочемо досягти реальної, а не проклямованої єдности Заходу і Сходу.

Українізація України, насамперед ментальна, а почасти й мовна повинна відбуватися. Але винятково важливими тут є певні оптимальні пропорції в обсязі й часі, а також граничні межі, поза які українізація йти не повинна (не повинна стати «тотальною»). Зокрема, має йтися про певні ґарантії для російськомовного населення (їх, до речі, повинно б отримати й україномовне, яке їх ніколи не мало).

Брак таких ґарантій і чітких перспектив жодним чином не сприяють заспокоєнню страху втрати ідентичности, а відтак заклопотані зі свого теперішнього та майбутнього соціяльно-психологічного статусу російськомовні громадяни вимагають забезпечення своїх прав «із запасом»: кожний, навіть найдрібніший факт реального чи позірного розширення сфери вживання української мови розцінюють як зазіхання на їхню ідентичність, ба навіть як особисту образу і приниження. З погляду україномовного громадянина, зусібіч скривдженого в мовному сенсі, така позиція є несправедливою, ідеологічно обмеженою. Але ж російськомовні громадяни дивляться на цю ситуацію своїми очима, бачать її по-своєму, відчувають скривдженими і несправедливо обмеженими насамперед себе.

І не підлягає сумніву, що одним і другим треба шукати порозуміння. Знаходження його впирається в проблему поступок: хто наскільки має поступитися. Отут і починається найскладніше!

Сьогодні складаються дедалі сприятливіші умови для виникнення й посилення ще одного варіянту страху втрати ідентичности (назвімо його страх утрати ідентичности-2). Цей страх становить приблизно однакову загрозу українцям і росіянам в Україні. Він ще не досить актуалізувався, а пов’язаний із дедалі сильнішим напливом в Україну вихідців із країн «третього світу».

Цей процес уписується в загальносвітову схему зміни міґраційних потоків. Якщо колись протягом століть представники европейської раси поширювали свої впливи і присутність на країни Азії, Африки, Америки, Океанії (у деяких випадках, як у США, Канаді, Австралії, цілковито витіснивши автохтонну людність), то з другої половини ХХ ст. розпочалися і стають дедалі сильнішими зворотні процеси переселення чимраз більших груп азійського, африканського, лятиноамериканського населення до европейських країн. І в деяких із них частка таких імміґрантів стала вже доволі значною (турки в Німеччині, араби у Франції), що спонукає частину громадян і політиків відчувати й висловлювати чимале занепокоєння із цього приводу, особливо на тлі явного зниження природного приросту корінних «старих» націй.

Українці – також нація стара, «вимираюча», і це зовсім не результат незалежности, як про це люблять говорити деякі ліві політики: народжуваність в Україні різко знизилася ще в 1960-х роках, і лише ось тепер починають спостерігатися певні позитивні тенденції в Києві та західних областях. Але навіть якщо ці тенденції поширяться на всю Україну, то навряд чи можемо сподіватися на радикальне поліпшення ситуації. Отож перспективою на найближчі десятиліття є процеси, аналогічні тим, що відбуваються в Західній Европі: заселення українських теренів вихідцями з Афганістану, Індії, В’єтнаму та, особливо, Китаю, й український етнос поступово розбавлятиметься зовсім не українською людністю.

У зв’язку із цим постають два важливі питання. Перше, очевидніше, стосується допустимої межі зростання частки нових еміґрантів в українському суспільстві. У цьому контексті може стати в пригоді досвід европейських країн – як позитивний (обмеження міґрацій шляхом відповідної візової політики, запровадження квот), так і неґативний (дедалі виразніше збільшення нелеґальної міґрації, боротьба з якою вимагає щораз серйозніших зусиль і коштів).

В умовах перемінних успіхів міґраційної політики страх утрати ідентичности німців, французів та ин. постійно наражається на випробування. І цікаво було б знати, що таке для сучасного француза Франція за якихось сто років, у якій переважатимуть «французи» арабського походження, для німця – Німеччина з переважно турецьким населенням, а для українця – не українська і не російська, а, скажімо, китайська Україна.

І тут постає друге питання: наскільки цінним для того чи того етносу є саме збереження своєї етнічної ідентичности, самобутности, окремішности, наскільки цінним є таке збереження не в локально-етнічному, а в загальносвітовому та загальноісторичному контексті? Якщо немає етносів кращих і гірших, більш і менш вартісних для людства, для світу, для історії, то чи існує межа поступок і пожертв, за яку не слід переступати в процесі поліетнізації (по-совєтському – інтернаціоналізації) України та українців?

Уже чимало етносів щезло з лиця землі протягом людської історії, і ніхто сьогодні із цього приводу не впадає в розпач. Зрозуміло, ті несправедливості, що мали місце кілька століть чи тисячоліть тому, сьогодні не є актуальними. Актуальними, натомість, є несправедливості, що зазнаються безпосередньо, саме тут і тепер, що болісно вражають і спонукають етнос до самозахисту.

Якщо ставити етнічну самобутність у перший ряд найважливіших для нас цінностей, то, звичайно, варто дбати, уживати заходів, тратити зусилля, спрямовані на етнічний самозахист українців. Якщо ж важливішими є цінності загальнолюдські, важливішою й цікавішою є людина як така, а не представник того чи того етносу, то в такому разі етнічна ідентичність, усвідомлення себе представником певного етносу (наприклад, українцем) є неважливими й малоістотними. А відтак – усе розпочинається спочатку?

Поки страх утрати ідентичности-2 ще тільки зарисовується перед нами, ще маємо час на якусь підготовку до дедалі складнішої ситуації, на прийняття принципових рішень. Яких саме – не знаю, але знаю, що ці рішення не можуть бути крайніми, а отже, мають бути особливо складними, психологічно тонкими й виваженими.

Так що й далі житимемо в постійних страхах. У них можна занурюватися, заглиблюватися, плекати і боятися водночас. Можна про них забути, витіснити в психічні глибини, переконати самих себе, що насправді боятися нічого.

А є ще й третій шлях – шлях усвідомлення цих своїх страхів, шлях аналізу – індивідуального і спільного, завдяки якому можна не тільки давати з ними раду, а й обертати їх собі на користь.

1. Фрейд З. «Я» и «Оно»: Труды разных лет. – В 2 кн. – Тбилиси: Мерани, 1991.

2. Зимбардо Ф., Ляйппе М. Социальное влияние. – СПб.: Питер, 2000.

3. Гозман Л. Я., Шестопал Е. Б. Политическая психология. – Ростов-на-Д.: Феникс, 1996.

4. Донченко О. Психологія трансперсональних конструктів // Психологія і суспільство. – 2001. – № 3. – С. 44–104.

ч
и
с
л
о

37

2005