Александер Ловен

Зрада тіла

Шизоїдне відхилення

Термін шизоїд має два значення. По-перше, він означає тенденцію віддалятися від реальности, і по-друге, розщеплення єдности особистости. Один аспект пов’язаний з иншим, і ці змінні дозволяють судити про емоційне здоров’я чи захворювання людини.

Емоційне здоров’я особистости неможливе без її єдности й повноцінного контакту з реальністю. При шизофренії особистість відокремлена від реальности чи втікає від неї. Шизоїдний стан лежить між крайніми точками здоров’я і недуги; це означає, що єдність особистости зберігається завдяки силі раціонального мислення, а відхід від реальности проявляється як емоційний відрив. Ілюстрацію цього бачимо на рисунку.

У цю схему вписано й ті відхилення, які ми називаємо неврозами. Як пише А. П. Мойз (A. P. Moyes), неврози – це «група відносно м’яких особистісних відхилень». Це не означає, що невротична людина має добре інтегровану особистість. Кожна невротична проблема випливає з конфлікту, що тією чи тією мірою розщеплює особистість і зменшує її контакт з реальністю. Людина відхиляється від реальности при неврозах і при психозах; за Фройдом, відмінність тут полягає в тому, що невротик ігнорує реальність, а психотик її заперечує. Проте будь-який відхід від реальности – це вияв шизоїдного відхилення.

Невротичні симптоми, вирізняючись на фоні, здавалось би, пристосованої особистости, мають драматичну властивість, яка домінує в клінічній картині. Невротична фобія, обсесія чи компульсивна поведінка часто бувають такими сильними, що фокусують на собі увагу, виключаючи з поля зору розщепленість, що лежить глибше. У такому випадку лікування спрямоване на симптом, а не на проблему особистости. Без сумніву, такий підхід менш ефективний, аніж той, що розглядає симптоми як вияв базисного конфлікту Я і тіла та який спрямовує зусилля на лікування саме цього глибинного розламу. На наведеному рисункові я помістив неврози в дужки, щоб зазначити, що шизоїдний феномен включає їх також.

Переміщення інтересу психіятра з симптому на особистість пацієнта поглиблює розуміння проблеми шизоїда. Якщо психотерапевт розуміє відсутність почуттів, емоційне відокремлення і деперсоналізацію пацієнтів, він глибше проникає в їх скрутне становище. Як правило, буває зрозуміло, що формування симптому визначено шизоїдним станом з його глибоко прихованою тривожністю. Важливо те, як симптом відхиляє індивіда, а сам він у процесі терапії відіграє вторинну функцію. Якщо симптоми знімаються, а глибинне шизоїдне відхилення так до кінця і не зрозуміли, то пацієнт сприймає лікування як підтримку і його результат є тимчасовим. Від того, наскільки подолано шизоїдне розщеплення, залежить просування пацієнта на всіх рівнях особистости.

Хоча психотерапевтам відомо, що шизоїдні відхилення трапляються часто, суспільство, як правило, ігнорує це відхилення. Середню людину і далі розглядають з точки зору невротичних симптомів, вважаючи, що коли тривоги немає, то все гаразд. Наслідки такої позиції можуть бути катастрофічними, як у випадку з молодою особою, яка раптом накладає на себе руки, не страждаючи так званим невротичним надломом. Але якщо навіть трагедії не стається, вплив шизоїдного відхилення такий серйозний, що ми не можемо його знехтувати у поведінці невротика чи чекати, коли настане криза.

Пізнє отроцтво – критичний період для шизоїдного індивідуума. Сильні сексуальні відчуття, які в цей час сповнюють його тіло, часто підривають врегульованість, яку раніше вдавалося зберегти. Багато молодих людей не здатні тоді закінчити навчання в старших класах чи роблять це з великими зусиллями, але все йде шкереберть, коли починається навчання в коледжі, а це ж може бути поверховим виявом проблеми, про яку ми говоримо.

Підліток, який чудово навчався у школі, стикається з труднощами. Отримує погані оцінки, втрачає інтерес, стає неспокійним, його зараховують до «важких». Батьки завважують, що він недисциплінований, що в нього слабка сила волі, що він бунтує або стає людиною настрою. Вони можуть заплющити очі на його труднощі, сподіваючись, що він їх переросте, але зазвичай ці сподівання не виправдовуються. Вони можуть лаяти підлітка, намагаючись змусити його до більш відповідальної позиції, але й це, як правило, закінчується невдачею. Врешті-решт батьки неохоче звикають до думки, що діти, ще донедавна благополучні, потрапили до числа «відрахованих зі школи» або просто тих, що «попливли за течією», що багатьох молодих людей з доброго середовища поглинула жага руйнування, що вони стали правопорушниками; батьки здаються і вже не намагаються зрозуміти, що відбувається з їхніми майже дорослими дітьми.

Шизоїдний індивід не може описати свою проблему. За його сприйняттям, він завжди мав труднощі. Він знає, «що щось не так», але це туманне знання, яке не вдається окреслити словами. Не знайшовши розуміння з боку вчителів і батьків, він впадає у внутрішній відчай. Така особа може зустріти инших осіб, які поділятимуть його проблеми, і встановити з цими людьми стосунки, базовані на моделі «иншого» існування. Він навіть може раціоналізувати свою поведінку й віднайти деяке відчуття переваги, проголосивши, що він не «натовп».

Щоби окреслити різні форми шизоїдного відхилення, об’єднані загальними рисами, хочу навести чотири приклади з практики. Кожне з цих відхилень було достатньо важким і потребувало терапевтичного втручання, яке було проігноровано, і справа дійшла до кризи.

Різні шизоїдні особистості і їхня поведінка

З Джеком я вперше зустрівся, коли він мав 23 роки. Його вигнали зі школи у вісімнадцять, після цього він провів рік, виконуючи фольклорні пісні в кафе. Потім було два роки й війську, після якого хлопець кочував з однієї роботи на иншу.

Криза сталася після повернення з армії. У компанії друзів він прийняв дозу мескаліно – галюциногенного наркотичного препарату. Емоційне пережиття, яке хлопцеві довелося пережити під дією наркотика, його приголомшило. Він мовив: «Те, що я побачив, неможливо описати. Я бачив жінок у всіляких викличних позах. Коли я з цього виходив, то ненавидів себе. Мене мордувало почуття провини, пов’язаної з сексом. Це дивно, позаяк я виступав проти сексуальних обмежень тощо. Я можу це продумати, але не можу позбутися почуття провини. Воно мене лякає і пригнічує».

Це переживання, індуковане наркотиком, цілковито зруйнувало врегульованість Джека. Шизоїдна тенденція його особи, яка до цього часу перебувала під контролем, прорвала його й перетворилася в явні симптоми хвороби. Ось як він їх описує:

Переляк – Часом переляк є таким сильним, що я не можу перебувати сам. Я думаю, що просто боюся зійти з розуму.

Іпохондрія – Найменший прищ чи подряпина або біль лякають мене до смерти. Я відразу ж думаю про рак, сифіліс...

Відрив – якось я відчув, що мене начеб то відірвали від реальности, від способу переміщуватися: а останніх кілька тижнів я постійно відчуваю, що рухаюся так, ніби за мною хтось спостерігає.

Коли чітко виражені симптоми описані таким чином, діягноз поставити не так вже й важко. Проте помилково було б вважати, що в цієї людини раніше не було шизоїдних проявів. Маленьким хлопчиком Джек пережив сильний переляк у формі нічних кошмарів. Ще дитиною він боровся з відчуттям нереальности. Ось його слова: «Скільки себе пам’ятаю (з 6 чи 7 років), завжди почувався якось не так, але постійно погоджувався з батьками, що це нормально. В середній школі я зазвичай почувався дивно: сидячи в класі, я спостерігав за иншими дітьми й дивувався, якщо вони відчувати такий самий неспокій, як і я».

Біда в тому, що ніхто з найближчого оточення Джека не звернув увагу на його труднощі. «Мої батьки й друзі переконували мене, що це відчуття (не такий, дивний) – нормальне», – розповідав Джек. Такого типу переживання стали для Джека закономірними. Навіть нічні жахи він часто сприймав як «нормальні» явища, які трапляються у всіх підлітків.

Особливості його тіла були точно шизоїдні. Він був високим, худорлявим, ригідним, мускулатура недостатньо розвинена, рухливість і дихання обмежені. Тіло видавалося неживе, позаяк Джек давно відірвав від нього своє Я. Він ніколи серйозно не займався спортом чи иншою фізичною активністю. Його іпохондрична тривожність виражала страх перед власним тілом і відсутність ідентифікації з ним.

Пітер – сімнадцятилітній підліток, якого скерували на психіятричне дослідження після тривожного інциденту. Якось увечері, посварившись із подружкою, він напився. Потім, аби продемонструвати їй, як він до неї тягнеться, Пітер взяв гітару і заспівав перед її будинком серенаду. Позаяк була пізня ніч, він розбудив її батьків. Аби він замовк, вони покликали його в дім. Опинившись усередині, Пітер став вимагати, щоб вони дали йому можливість побачитися з їхньою дочкою, й, аби продемонструвати, як він схвильований, взявся погрожувати, що зламає собі палець або руку. Хлопець так розійшовся, що довелося силоміць відвезти його додому.

Через три місяці Пітер потрапив у ще одну історію. Разом із кількома друзями він викрав машину. Її знайшли і хлопці зізналися в крадіжці, але потім вони втекли, щоб (за словами Пітера) не вплутувати у це батьків. Проникнувши в порожній дім, вони крали провізію, ховалися від поліції і в такий спосіб ускладнили свої стосунки зі законом. Позаяк Пітер був хлопцем з хорошої родини, його засудили умовно. Мама Пітера звинуватила у протизаконній поведінці инших учасників інциденту. Ні цього разу, ані у випадку з подругою сина їй не спало на гадку, що з хлопцем може бути щось негаразд.

Те, що з Пітером відбувалося щось ненормальне, можна було завважити й раніше. Ще до того, як сталися два описаних інциденти, у Пітера були труднощі в школі. Після двох років хорошого навчання в старших класах хлопцеві стало важко зосереджувати увагу. Навчання давалося зі зусиллями. Він почав пізно повертатися додому, пити – став некерованим. Але нікого це не хвилювало, доки не настала криза.

Пітер мав гарну поставу, його тіло було пропорційне. Обличчя виражало невинність, але инших почуттів на ньому не було. Ця невинність обманювала близьких. Очі були чистими й порожніми. Про його тіло, окрім того, що воно мало нормальний зовнішній вигляд, можна було сказати, що воно було високим і важким. Рухи – помітно некоординовані. Коліна й кості були настільки задерев’янілими, що він ледве рухав ними. Пітер не мав відчуття тіла, навіть коли він погрожував відрізати собі руку.

Під час нашої розмови Пітер сказав, що сексуальний контакт з його дівчиною був єдиним теплом, яке він пережив, і що життя без цього позбавлене сенсу. Ймовірно, потреба в тілесному контакті була такою сильною, що переважувала всілякі раціональні висновки. Без цього контакту він відчував таку моральну порожнечу, що моральні приписи губили для нього будь-яку вартість. Я бачу, що подібний стан типовий для всіх малолітніх правопорушників, з якими я мав справу. Вони шукають стусанів, намагаючи хоч таким чином «зарядити» свої «мертві» тіла. Як правило, пошук збудження набуває форми небезпечної ескапади чи бунту проти авторитетів. Відсутність нормального відчуття тіла викликає в цих молодих людей сексуальну одержимість.

Якщо не розуміти шизоїдного відхилення, протизаконна поведінка залишатиметься загадкою для влади й батьків. У цьому звинувачуватимуть відсутність дисципліни в родині, говорити, що молодь не має моральних принципів. Такі визначення, звичайно, мають свою частку правди, але абсолютно не враховують тих сил, які спричиняють цю проблему. Я, котре розвивається без реальности тілесного почуття, призводить до відчаю і саму людину, і її оточення.

Джейн, двадцятиоднорічна молода жінка, звернулася до терапевта після того, як розпався її романтичний зв’язок. Вона почувалася загубленою і зневіреною. Вона вважала, що з її особистістю щось серйозно не так, але не знала, що саме і як дати собі з цим раду. Уявлення про її проблему можна отримати з її розповіді:

«Пам’ятаю, як у підлітковому віці подумки воювала з собою. Особливо вночі, лежачи в ліжку, я відчувала, що воюю з чимось у собі. Мене це дуже засмучувало і викликало відчуття безнадійности. Я відчувала сором й не знала, кого про це запитати.

Одинадцятирічною я відкрила власне тіло. До того я вважала його таким, що само по собі зрозуміле. Я дуже поповніла й почала усвідомлювати саму себе. Тоді ж почалася менструація. Що більше я соромилася, то більше набирала вагу і почувалася щораз менш реально. Через рік я почала мастурбувати. Я думала, що завагітнію чи захворіла на венеричну недугу. Тому я почувалася дуже винною. Але мусила мастурбувати перед будь-якою справою, бо инакше не могла нічого робити. Коли писала шкільну роботу, то розтягувала її, поки не закінчила мастурбувати. Тільки після цього мені вдавалося її дописати.

Тоді я постійно фантазувала. Уявляла, що їду верхи. Коней мали всі, але мій був найкращий.

Чоловіки мене жахали. Я не мала в старших класах друзів, лише одного в коледжі».

Джейн воювала з сексуальними почуттями. Вона не могла їх ні прийняти, ані притлумити. В результаті виник інтенсивний конфлікт, що її мучив, і якого вона намагалася позбутися за допомогою фантазій. У її мріях коня можна інтерпретувати як символ тіла, особливо його нижньої половини. Її спроба заперечувати реальність тіла була успішною лише почасти. Почуття втручалися в свідомість і вимагали погамування, навіть якщо за це доводилося платити сильним відчуттям провини.

Розщеплення її особистости разюче виявлялося і на фізичному рівні. Нижче талії тіло Джейн було важким, шкіра мала темний відтінок, стегна були широкими, зі слабким м’язовим тонусом. Верхня частина тіла була зграбною: груди вузькі, плечі пологі, спина довга й тонка, голова маленька, риси обличчя правильні. Тон шкіри верхньої частини тіла був світлим. Контраст між верхом і низом був дуже чітким. Нижня частина складала враження сексуальної зрілости й зрілої жіночости чи, можливо, враховуючи її обвислість і важкість – перезрілости. Верхня ж половина мала невинний дитячий вигляд.

Ким була Джейн? Чи це було зграбне створіння, що їздило на нижній частині тіла, чи кінь, з яким вона теж ототожнювалася і на якому її Я скакало, як королева? Очевидно і тим, і иншим, але вона не могла примирити ці два аспекти у своїй особі.

Наступний випадок, з менш важкими шизоїдними відхиленнями, демонструє другий аспект шизоїдного відхилення. Сара розлучилася з чоловіком і залишилася удвох з п’ятилітнім сином. Розлучення приголомшило її і привело до стану глибокої депресії. Я встановив, що в цієї пацієнтки шизоїдна структура характеру, хоча поверхнева поведінка мало на це вказувала. Ось як вона описувала своє скрутне становище: «Не те щоб я чулася нереально, я відчувала, що люди, з якими я маю справу – нереальні. Я часто хочу знати, що про мене думають люди, коли я щось роблю. В мене манія величі. Я відчуваю, що вони мають думати, що я велика людина. Але насправді я бачу, що не даю собі раду. Моя вистава не виправдовує моїх очікувань».

У манерах і мові цієї жінки була типова для явно шизоїдних осіб пиха. Сара складала враження людини, яка думає, що наділена незвичайними якостями чи непересічними розумовими здібностями. Коли я запитав її про природу манії величі, Сара сказала: «Моя манія полягає в тому, що в мене хороший характер. Навіть тепер, наприклад, я чекаю від людей, що вони скажуть, яка я хороша мама. Як чудово я піклуюся про свого сина! Я завжди була улюбленицею учителів, ніколи не пустувала, я була класичною «розумницею».

Сара була маленькою, схожою на дівчинку жінкою, з дрібним невинним обличчям, гострими плечима й делікатним тілом. Її фізичний образ говорив про перелякану, незрілу особистість, хоча мова й манери були дорослими й зрілими. Ця суперечність в її особі вказувала на шизоїдне відхилення. Очевидними були й инші ознаки нереальности, переважно фізичні: вона не дивилася в очі, вираз обличчя був «заморожений», тіло – ригідне, а рухи – некоординовані.

Сара грала роль хорошої слухняної дитини, яка робить те, що їй наказують, і робить це добре. Вона грала цю роль настільки несвідомо, що чекала від людей схвалення, як справжня дитина. Багато хто відіграє в житті певні ролі, але при цьому не стає шизоїдом. Коли роль домінує над особистістю, коли втрачається єдність, коли, як у випадку Сари, особистість, сховану за маскою і костюмом, неможливо побачити чи дістати, можна бути впевненими, що в такої людини шизоїдна структура характеру.

З точки зору симптоматики, випадки Джека, Пітера, Джей і Сари різні. В термінах двох змінних, що детермінують це захворювання, вони подібні. Кожен з них страждає від конфлікту, що роз’єднує особистість, й у кожному випадку контакт з реальністю якоюсь мірою втрачено. Однак найважливіший аспект тут полягає в тому, що конфлікт і втеча виявляються на рівні тіла. Джек міг описати свої проблеми, але плавне вербальне формулювання гостро суперечило ригідності й іммобільності його тіла. Конфлікт Пітера виражався контрастом між атлетичною будовою тіла й помітною відсутністю координованости. Джейн демонструвала конфлікт, виражений різкою невідповідністю верхньої половини її тіла і нижньої. А в Сари вишукана поза явно суперечила тілесній незрілості.

Відхід від реальности в кожному з описаних випадків проявлявся відсутністю жвавости й емоційного відгуку тіла. У того, хто досліджує шизоїдного індивіда, виникає враження, що такий пацієнт не цілком «в тілі». Описуючи шизоїдну особистість, зазвичай послуговуються фразами типу «поза тілом», «не весь тут». Ми відчуваємо його відокремленість чи відхід. Це враження виклакають порожні очі, схоже на маску обличчя, ригідне тіло і відсутність спонтанности. Розумом вона присутня, як розсіяний професор з прислів’я, який поринув у власні роздуми. Шизоїдний індивід свідомістю розуміє оточення, але не стикається зі ситуацією на емоційному чи тілесному рівнях. На жаль, ми не маємо окремого терміна, який би означав «розумну неприсутність». «Шизик» – це лише слово, що означає людину, яка присутня ментально, а емоційно відсутня.

Атмосфера нереальности – ознака шизоїдної особистости. І сама людина і ми вважаємо це «дивацтвом», яке проступає в її рухах. Вона ходить механічно, як дерев’яний солдатик, чи рухається по життю як зомбі. Опис фізичного вигляду шизоїда, який дав Ернст Кречмер, це підкреслює.

«Це відсутність жвавости, безпосереднього прояву життя, психомоторної експресії, можна помітити в найбільш виражених членів групи з їх гіперсензитивними внутрішніми здатностями до реагування».

Коли зовнішність людини така екстравагантна, що в ній чітко проступає відстороненість від реальности, її зачислюють до психотиків, шизофреніків чи психічнохворих. Шизоїдна особистість відчуває нереальність як внутрішню порожнечу і як відчуття відсторонености від оточення. Вона може відчувати тіло як щось відчужене чи майже неіснуюче, як в цьому описі: «Коли вчора я йшов на роботу, я не відчував свого тіла. Я почував себе худим мішком з кістьми. Ніколи не доводилося так сильно відчувати безтілесність. Це жахливо. На службі я почувався дивно. Все було нереальним і якимось не таким. Щоби працювати, мені доводилося збирати себе докупи».

Цей опис деперсоналізації демонструє і відсутність тілесного відчуття, і відсутність контакту з оточенням, який присутній поряд із цим. В инших випадках загроза нестабільного контакту з реальністю виникає при прийманні наркотиків, які ще більше роз’єднують розум і тіло. Як приклад можна навести розповідь Вірджинії, що якось накурилася маріхуани: «Я мала відчуття, що хтось за мною спостерігає, я відчувала, як моє тіло робить щось, що не стосується до мене. Це було дуже страшно, і я лягла в ліжко. Почалася параноя. Я боялася, що вистрибну через вікно...»

Про шизоїда можна сказати, що він живе у невизначеності, тобто не «відходить», як шизофренік, але й не вповні «присутній». Він часто перебуває поза колективом, там, де відчуває щось подібне на дім. Багато шизоїдів дуже чутливі, часто вони стають поетами, художниками, музикантами. Инші стають шанувальниками езотеричних культів, що процвітають у нашому суспільстві. Ці культи різні – одні з них за допомогою наркотичних речовин прагнуть досягнути високих станів свідомости, инші дотримуються східної філософії, є й такі, що обіцяють повноцінну самість (self) при виконанні різних тілесних вправ. Але було б серйозною помилкою вважати, що шизоїдну особистість можна зустріти тільки в такому середовищі. Шизоїд може жити як машина-інженер. Чи м’який, стриманий, соромливий і гомосексуальний шкільний вчитель. Шизоїдна жінка може бути дуже освіченою і зразковою мамою своїх дітей. Вона, ще маленькою дівчинкою, була яскравою, старанною, збудливою і компульсивною. Для таких людей як для дітей характерне відчуття небезпеки, для підлітків – тривожність і як для дорослих – внутрішнє відчуття фрустрації і упадку. Ці реакції набагато важчі, ніж можна виразити словами. Дитяча небезпека пов’язана з почуттям иншого, відмінного від инших існування і неприкаяности. Підліткова тривожність межує з панікою й може закінчитися жахом. Серцевину дорослого почуття фрустрації й упадку становить відчай.

Підходи до проблеми шизоїда

Шизоїдне відхилення можна досліджувати в декількох напрямках, для цієї роботи важливими є три з них: психологічне, фізіологічне і конституційне. Психологія намагається пояснити поведінку термінами свідомих чи несвідомих ментальних позицій. Фізіологія шукає причин відхилення в порушеннях тілесного функціонування. Конституційний підхід пов’язує особистість зі структурою тіла.

Психологія застосовує термін «шизоїд», аби описати поведінку, якісно подібну на шизофренію, але яка більш чи менш перебуває в межах норми. Специфічні паттерни поведінки при такому діягнозі можна сформулювати так:

1. Уникнення тісних взаємостосунків з людьми: сором’язливість, усамітненість, боязливість, відчуття неповноцінности.

2. Неможливість чітко виразити ненависть і агресивні почуття – чутливість до критики, потреба в підтримці, схильність заперечувати чи спотворювати.

3. Автична позиція – інтровертивність, надмірна мрійливість.

4. Неможливість зосередитися, почуття отупіння й одурманення, відчуття нереальности.

5. Істеричні вибухи, які можуть супроводжуватися провокаціями, наприклад, криком, риданнями, приступами гніву.

6. Неможливість переживати емоції, особливо задоволення. Відсутність емоційного відгуку чи гіперболізована реакція, що проявляється як перезбудження чи манія.

Утім, завважмо, що поведінка шизоїда часто видається нормальною. За словами Отто Фенікеля (Otto Fenicel), шизоїдна особа цілком успішна у «псевдоконтактах, що підміняють реальний контакт з иншими людьми, в яких залучені почуття». Псевдоконтакт набуває форми слів, які замінюють дотик. Инша форма – виконання ролі замість емоційного заангажування в ситуацію. Як завважував Герберт Вайнер (Herber Weiner), скарги шизоїда, як правило, «кружляють довкола того, що він не здатен відчувати емоції: він відсторонений від инших, відсунений і відірваний». Психологія виходить з того, що шизоїдний індивід страждає на відсутність тотожности. Сумніваючись у тому, хто він є, не знаючи, чого хоче, він або відокремлюється від людей і поринає у внутрішній світ фантазій, або адаптує позу й відіграє роль, яка начебто гідна для існування в нормальному житті. Якщо він віддаляється, переважають вияви сором’язливости, усамітнення, підозріливости й нереальности. Коли він грає роль, на перший план виходить заперечення чи викривлення, чутливість до критики, відчуття неповноцінности й скарги на порожнечу чи невдоволення. Тут може виявитися протиставлення відходу й активности, депресії і збудження зі стрімким чи перебільшеним перепадом настрою. Шизоїд містить у собі багато суперечностей. Серед шизоїдів трапляться як високоосвічені і творчі люди, хоча їх прагнення можуть бути вузькими й незвичайними, так і инші – нудні, порожні, покірні, що провадять непомітне життя.

Шандор Радо (Sandor Rado) розглядає шизоїдну особистість з точки зору фізіології. Згідно з Радо, шизоїдну особистість характеризують два фізіологічні відхилення. Перше – «відсутність цілісного задоволення», що означає неможливість переживати задоволення. Друге – «різновид пропріорецептивного діятезу», який виникає, коли порушено усвідомлення тілесної самости (bodily self). Брак задоволення стає певним фізичним браком при спробах людини ефективно розвивати її «само-діяльність» чи тотожність. Позаяк задоволення є «вузлом, що пов’язує з реальністю» (Радо), то без цієї поєднувальної сили само-діяльність стає делікатною, слабкою, її легко руйнує стрес, вона надто чутлива. Саме брак задоволення, про що говорить Радо, характеризує всіх шизоїдів, з якими мені довелося зустрітися. Але, на відміну від Радо, який вважає, що це – схильність, я вважаю, що це необхідно у боротьбі за виживання. Невпевнений у праві на існування шизоїд, мобілізуючи всю свою енергію на боротьбу за виживання, обов’язково оминає сферу активного задоволення. Для людини, що бореться за право існувати, задоволення видається чимось таким, що не стосується до справи.

Видиме відхилення у сприйнятті себе часто буває рискою, яка найбільше вражає шизоїдну особистість. Як пояснити слова Джека: «Почуваюся відокремленим від тіла. Немов дивлюся на себе збоку»? Чи є це недоліком самосприйняття Джека, чи це його відхід винен у тому, що немає чогось відчутного? Коли тіло позбавлене відчуття, самосприйняття блякне. Проте правдою є те, що коли Еґо дисоційоване з тілом, останнє стає чужорідним об’єктом, який сприймає розум. Тут ми суперечимо тому, про що говорили спочатку. Відхід від реальности викликає розщеплення особистости, так само як у результаті кожного розламу втрачається контакт з реальністю. Наскільки важливе тілесне сприйняття, можна уявити, якщо розглянути заввагу Радо, що «пропріорецептивне усвідомлення (тіла) – це найглибше коріння мови й мислення».

Слабкість самоакцептації шизоїда безпосередньо пов’язана з тим, що він не може переживати задоволення. Без тілесного задоволення функціонування механістичне. Задоволення підтримує живість тіла й дозволяє ідентифікуватися з ним. Якщо тілесні відчуття неприємні, Еґо дисоціюється з тілом. Один мій пацієнт сказав: «Я роблю своє тіло мертвим, щоб уникнути неприємних відчуттів».

Конституційний підхід до проблеми шизоїда найліпше висвітлений у працях Е. Кречмера, який детально проаналізував шизоїдний темперамент і фізичну будову. Він спирався на те, що одне тісно пов’язане з иншим і що індивіди з шизоїдним темпераментом, як правило, бувають астенічного складу, рідше – атлетичного. Астенічний тип означає, що в людини довге худе тіло з недорозвиненою мускулатурою, тоді коли при атлетичному воно більш пропорційне й мускулясте. До того ж Кречмер і Шелдон пропонували звернути увагу на те, що тіло шизоїда характеризують дисплазовані елементи. Дисплазія віддзеркалює той факт, що пропорції різних частин тіла негармонійні.

Четверо пацієнтів, про яких ми говорили, демонстрували типові шизоїдні відхилення. У Джека було видовжене й худе тіло, мускулатура недорозвинена, він належав до астенічного типу. Пітера, що був мускулястим і пропорційним, можна зачислити до атлетичного типу. Джейн демонструвала дисплазію: верхня частина тіла астенічна, а нижня аморфна й невизначена. Тіло Сари теж було дисплазивним: верхня частина астенічна, що суперечило нижній, явно атлетичній будові. Литки були розвинені, як у професійних танцюристів, хоча Сара ніколи не займалася танцями.

Будова тіла відіграє важливу роль у психіятрії, позаяк вона виражає особистість. Ми реагуємо на великого, достатньої ваги чоловіка инакше, ніж на маленького, мускулястого. Але судити про особистість на основі типу тіла означає дотримуватися погляду, що взаємостосунки між тілом і особою статичні, а не динамічні. Це значить ігнорувати рухливість і експресивність тіла, які є ключовим моментом особистости. Астенічне тіло виступає як важлива ознака тільки тому, що вказує на ступінь індивідуальної м’язової ригідности. Атлетичне тіло говорить про шизоїдну тенденцію, тільки якщо його рухи явно некоординовані. Такі фактори, як вітальність, рухливість, грація, спонтанність жестів і фізичне тепло дуже важливі, бо вони впливають на самоакцептацію і на відчуття тотожности. Радо дивиться на шизоїді відхилення, виходячи з припущення, що воно виникає в результаті фізіологічної дисфункції. Це суперечить психоаналітичній позиції, яку висловив С. Арієті (S. Arieti), що вважав цю проблему цілком психологічною. Кречмер стверджував, що шизоїдний стан конституційно детермінований, тимчасом як Радо і Кречмер дотримувались думки, що це спадкове захворювання. Арієті стверджував, що «шизофренія (і тим більше шизоїдний стан) – це специфічна реакція на екстремально важкий стан тривожности, що виник у дитинстві й реактивований у подальшому житті».

І Радо, і Кречмер, й Арієті зосередилися на тому аспекті проблеми, який инші вважали другорядним. Арієті, наприклад говорив: «Добре відомий факт, що люди з найбільш явними випадками шизофренії належать до атлетичного типу», – але наголошував, що це результат, а не причина захворювання. Щоби уникнути суперечки про те, що первинне, давайте домовимося, що ці феномени взаємопов’язані. Відхилення в будові тіла і в фізіології – це фізичне вираження процесу, який психічно проявлється у вигляді порушення мислення і поведінки.

Психологічно проблема шизоїда полягає у відсутності тотожности й неминучої втрати нормальних, емоційних стосунків з людьми. Фізіологічно шизоїдний стан визначається як порушення самосприйняття, як брак задоволення при функціонуванні та порушення дихання й метаболізму. Конституційно тіло шизоїда некоординоване й неінтегроване. Воно або ригідне, або людина заледве утримує його цілісність. І в тому, і в тому випадку відсутня живість, від якої залежить адекватне сприйняття себе. Без сприйняття себе ототожнення ускладнене або неможливе, а це типовий психологічний симптом.

Узагальнений погляд на проблему шизоїда можна сформувати, об’єднавши психічні й фізичні симптоми цього відхилення:

1. Психологічна відсутність тотожности.

2. Порушене самосприйняття.

3. Відносна іммобільність і зниження тонусу поверхні тіла.

Стосунки між цими рівнями особистости можна виразити так: Я залежить від відчуття тотожности на основі сприйняття тіла. Якщо тіло заряджене і здатне відгукнутися, воно здатне функціонувати на рівні задоволення, що робить його сильним і усвідомленим, і Я ототожнюється з тілом. У цьому випадку Я-уявлення чи образ виникає на основі образу тіла. Там, де тіло «безживне», задоволення стає наможливим, і Я дисоціюється з тілом. Образ Я стає надміру розвинутим, щоб компенсувати неадекватний образ тіла. Конституція динаміки відчуттів відбиває ступінь вітальности й живости тіла.

Їх відношення можна представити у вигляді трикутника

Співвідношення цих рівнів особистости ілюструє такий випадок: пацієнтка мала образ Я, який передбачав, що вона чудова особа, вирізняється із загалу, освічена й чутлива. В курсі терапії образ Я розсіявся. Вона розповіла про свій сон, у якому двоє її дітей, хлопчик і дівчинка, сховалися в пивниці й оголосили голодування. Ось її розповідь: «У сні я відчувала, що вони роблять це без злости. Я спустилася в пивницю й побачила там їхні тіла, що лежать одне навпроти другого, наче мертві, але я завважила, що очі вони мають розплющені й обличчя виглядають живими, на відміну від тіл, що були як трупи. Я відчувала, що вони зображають мене. Я часто робила щось зі злости. Я замислилася, що коли очі символізують розум, то я відчуваю, що ця частина мене найживіша».

У цієї пацієнтки було високе худорляве тіло й різке виснажене обличчя, що надавало їй вигляду трупа. Якось, прогулюючись з мамою по вулиці, вона відчула свій стан. «Я відчула, що мені перед нею дуже соромно, бо я відсторонилася, щоб не бути разом із нею. Я йшла поряд із нею, почуття відійшли від неї і від світу й сталі примарними». Тут пацієнтка зрозуміла, що між її сном про тіла, які нагадують трупи, й цим інцидентом є тісний зв’язок. Вона пережила почуття примарности, відсторонености від тіла й від уявлення про тіло. Потім вона запитала мене: «Навіщо я умертвила себе?» Щоб отримати відповідь на це питання, необхідно зрозуміти динаміку, механізм й етіологію проблеми шизоїда.

Страх і жах

Страх паралізує тіло. Нормальна людина, реагуючи на страх, кидається в бій або втікає. Вона намагається відвернути небезпеку або її уникнути. Якщо ці реакції блоковані, самоконтроль порушується. Особистість руйнується, й свідомість потрапляє під загрозу. В такій ситуації божевілля можна уникнути лише за допомогою спеціяльних дій, які заперечують або витісняють страх. Існують способи самоконтролю, але страх не зникає. Якщо людина витісняє страх, він стає неясним жахом. Він трансформується у побоювання втратити контроль чи зійти з розуму.

Глибинний сртах божевілля – це жах, який лякає значно більше, позаяк він безіменний і безликий. Цей жах пов’язаний з образом божевільні. Він криється в нетрях кожного шизоїдного ідивіда, і його цілком можна порівняти з бомбою, яка ще не вибухнула. Коли він проривається у свідомість, людина переживає «світову катастрофу». Розум шизоїда уявляє це як руйнацію світу (Weltuntergang), фантазію чи відчуття повної аннігіляції. Він реагує на жах почуттям, що «розпадається на частини» чи «розвалюється на друзки». Він докладає відчайдушних зусиль, щоб захиститися від жаху і його катастрофічного впливу. Якщо захист недостатньо сильний, єдиний спосіб урятуватися – повністю ввійти в нереальність шизофренії.

Поверхнево жах пов’язаний зі страхом божевілля. Джек, про якого ми згадували, сказав: «Мені здається, я просто боюся збожеволіти». Значна частина пацієнтів переживає жах подібним чином. Можна показати, що жах сам по собі є силою, яка загрожує Я і руйнує розум, і що шизофренія – це скрайня спроба його уникнути. Що ж це за безіменний страх?

Страхи стають безіменними й безликими, коли вони витіснені. Вони живуть у несвідомому й впливають на дитину. Коли пацієнтові вдається вивільнитися від того пригнічення, яким жах його сковує, деякі елементи цього жаху прояснюються, й тоді вдається розгледіти страх бути покинутим, страх бути знищеним, і страх знищити когось. Але ці страхи специфічні, бо людина усвідомлює їх, водночас коли несвідомий жах шизоїда аморфний, його щупальці холодять кістки й паралізують волю. Він немов скелет у шафі, який не такий страшний, коли двері до нього відчинені й на нього можна поглянути прямо. Перед зачиненими дверима, за якими стоїть невідомість, людина тремтить від навального переляку, що підточує її мужність і руйнує рішучість. Терапія має допомогти пацієнтові віднайти відвагу і силу, щоби він зміг поглянути на свої страхи. У процесі терапії людина неодмінно переживатиме жах. За підтримки й розуміння терапевта його переживання може дати позитивний ефект.

Пол, після тижня праці з терапевтом розповів про таке переживання: «У мене був дивний тиждень. Я метався поміж абсолютною безпорадністю, і відчуттям, що я – живий. У п’ятницю я був майже активним, але в суботу не зміг навіть підвестися на ноги. Я відчував, що весь день витік крізь пальці. Я був дуже пригніченим і трохи плакав. Неділя видалася ліпшою. Я прогулявся. В понеділок почувався зовсім мертвим. Мені хотілося залишитися в ліжку й звести рахунки з життям.

Цього вечора я був у напівсні... Я обернувся на спину і склав вуста так, ніби щось смокчу. Вони затремтіли й мені стало дуже тривожно, мене майже паралізувало. Руки стали важкими й безпомічними, немов неживі, я не міг їх підняти. Мені довелося зібрати всю волю, щоб боротися й не поступитися паралічу. Я відчував: коли цьому піддамся, станеться щось катастрофічне. Я змусив себе прокинутись».

Аналіз переживання показує, що жах, який проявився тривожним тремом і паралізованістю, виник, коли Пол зробив спонтанний жест, щоб досягнути задоволення. Смоктальний жест пробудив дитячі спогади, в яких така активність загрожувала катастрофічним результатом. Дитиною Пол зіткнувся з реакцією ненависти матері, коли висловив їй свою вимогу. Її ненависть виразилася вбивчим гнівним поглядом, який дитина зрозуміла так: «Досить від мене вимагати. Якщо ти не замовкнеш, я піду або знищу тебе!» Подібна експресія батьківської ненависти трапляється доволі часто. Багато матерів кричать від злости й досади. Деякі навіть казали мені, що багато разів відчували, що могли б убити своїх дітей. Одне таке переживання не приведе дитину до всеохопного жаху, але якщо воно становить собою несвідому позицію мами, то діє на дитину, викликаючи страх, що її покинуть чи знищать. У відповідь дитина розвиває щодо матері таку лють, що вона майже жахає.

Загальний ефект подібних переживань – втримання агресії. Шизоїд починає боятися висловлювати вимоги, які можуть привести до задоволення. «Дотягування до світу» викликає в нього неясний жах. Він пильнує цей жах, звужуючи своє оточення і блокуючи власну активність. В мене була пацієнтка, яка почувалася дуже некомфортно, коли їй доводилося кудись від’їжджати з постійного місця проживання. Трапляється, що пацієнт впадає в паніку, коли йому треба одному вийти на вулицю чи кудись поїхати. В усіх шизоїдів жах пов’язаний зі страхом втратити контроль, позаяк тоді витіснені імпульси можуть вирватися назовні і, як у випадку Пола, привести до катастрофічних результатів.

Щоби втримати агресію і блокувати активність, необхідний контроль, який досягається ригідністю тіла, що обмежує самостверджувальні жести. Позаяк імпульси блокуються, їх формування врешті-решт слабне. Витісняючи власні бажання, шизоїд підходить до того, що не знає, чого він хоче. Відкидаючи задоволення, він починає відкидати й власне тіло. Щоби вижити перед жахом, він умертвлює своє тіло, знижуючи його рухливість і послаблюючи дихання.

Маючи на увазі цю ситуацію, легко зрозуміти шизоїдну відокремленість і незаангажованість. Це – захист від жаху. У тому ступені, в якому йому вдається зберегти себе поза емоційними взаєминами, він може уникнути жаху, який, своєю чергою, може дозволити прорватися витісненому імпульсові. Фізична ригідність шизоїда слугує тій самій меті. Але відокремленість та ізольованість порушують контакт з реальністю, підривають його Я і послаблюють тотожність. Незаангажованість не дозволяє отримати емоційне задоволення, яке підкріплює нормальні взаємостосунки і приносить внутрішнє відчуття благополуччя. І, врешті, ригідність породжує внутрішню порожнечу, вакуум, який загрожує шизоїдній структурі знищенням.

Захист проти жаху потребує иншого маневру. Шизоїд вступає в «псевдо-контакти» і займається «інтелектуалізацією», щоб не втратити зв’язку з реальністю і підтримати паттерн поведінки, який схожий на нормальний; инакше кажучи, він грає роль. Ця несвідома роль забезпечує йому ототожнення, надає сенсу його діям. Поки він його зберігає, небезпека декомпенсації чи жаху й божевілля відвертається. Цей маневр теж має свої труднощі. Виконання ролі обмежує основу існування. Коли людина самотня, пропоноване ототожнення може розсипатися перед самим собою (self). Тому шизоїди часто бояться самотности. Отже, всі аспекти його захисту (і маневри) діють на вразливість, і за кожної небезпеки він вирішує відійти.

Існують важливі моменти, що характеризують поведінку шизоїда. В нього немає мотивації, яка детермінує нормальну поведінку; тобто він мотивований не пошуком задоволення, а потребою вижити й бажанням уникнути самотности, спричиненої «емоційною відсутністю». Це виражається в раціоналізаціях («технічне формулювання» Мей) та у відіграваннях ролі, а не виникає з істинного відчуття. Хоча шизоїд може функціонувати, його поведінка й дії екстравагантні, вони нагадують дії автомата, створіння, яке їх виконує, проходячи життям і не відчуваючи його.

Помилково було б вважати, що шизоїд позбавлений всіляких почуттів. Поза його захистами стоїть інтенсивне прагнення до реального контакту, тепла й любови. Не можна сказати, що воно повністю відсутнє в його мотивації. Навіть якщо час від часу в певні моменти він виглядає як автомат, деколи він стає людиною, яка просто перебуває і тривозі. Його дії не лише подібні на дії нормальної людини, вони, почасти, справді нормальні. Ступінь відхилення від норми може бути різноманітним. Це залежить від того, наскільки поведінка мотивована прагненням до задоволення. Тією мірою, якою він витісняє ці почуття, він діє так, немовби вони визначають його поведінку, він – шизоїд.

Динаміка захисту шизоїда

Шизоїдний захист – це надзвичайний механізм, який служить для того, щоб дати собі раду із загрозою життя і загрозою божевілля. У цій боротьбі всі ментальні здібності заангажовуються для того, щоб вижити, а виживання залежить від абсолютного контролю розуму над тілом і від підкорення тіла розуму. Якщо розум раптом послабить пильність, може статися катастрофа. У нормальної людини, в якої немає прихованого жаху, тіло не іммобілізоване боротьбою за виживання, воно вільно може прямувати за природним прагненням до задоволення.

Один з моїх пацієнтів не раз бачив у тесті Роршаха образ чоловіка, що висів на краю скелі. Такою була проєкція несвідомого розуміння – що він висить над безоднею, що йому треба зберегти життя й свідомість і що для цього потрібно щосили триматися. Окрім того, це інформувало про те, наскільки великим є жах, з яким він бореться. Фізичне зусилля для того, щоб втриматися, буквально з’їдало всю його енергію. Поліпшення стану супроводжувалося відчуттям знемоги й непереборним бажанням заснути. Це означало, що небезпека минула і йому нарешті можна розслабитися. Знемога, що з’явилася в пацієнта у процесі терапії – одна з перших ознак того, що він певним чином увійшов у контакт з тілом.

Іммобілізованість тіла призводить до того, що шизоїд втрачає жвавість і здатність відгукуватися. Нездатність відгукнутися він переживає як «тілесну» порожнечу. Якщо цей стан загострюється, тобто коли відбувається подальша втрата відчування, він відчуває «переміщення». За словами Джека, його розум ніби відходить від тіла. Людина відчуває, що вийшла з себе самої і спостерігає за собою збоку.

Розум і тіло нормального індивіда функціонують як комплементарні системи, що забезпечують добре самопочуття й приємні відчуття. Коли в тілі виникає імпульс, розум визначає його сенс, адаптує його до реальности і регулює його вивільнення. У всіх вищих тварин, що наділені подвійністю розум/тіло (mind-body), розум координує і контролює рух в інтересах реальности, тимчасом як тіло забезпечує поштовх чи імпульс, енергію і механізм руху. Поведінка, що інтегрує ці аспекти, емоційна. Вона починається з імпульсу, який народжує почуття, думку й відповідну дію. Тип стосунків тіло/розум присутній в емоційному відгуку, що вмотивований прагненням до задоволення.

Імпульси шизоїда контролюються дуже жорстко, бо в глибині криється жах. Почуття, на які може опертися розум, відступають. Замість них розум підставляє логічну думку, що мотивує дію. Тіло стає інструментом волі, воно виконує команди розуму. Ось як я пояснюю своїм колегам цю відмінність. У нормі людина їсть, коли вона голодна, а в шизоїдному стані вона їсть, бо настала дванадцята година. Звичайно, багато нормальних людей їдять в певні години, проте цей момент дуже добре характеризує моїх пацієнтів шизоїдного типу. Шизоїдний індивід займається спортом чи виконує гімнастичні вправи, щоб удосконалити контроль над тілом, а не для того, щоб отримати задоволення від рухової активности. Відсутність сили задоволення розщеплює цілісність його особистости, і людина це компенсує, посилюючи той скерований контроль над тілом, який здійснює розум, що діє через волю. Завдяки цьому механізму шизоїди часто стають видатними акторами, танцюристами й атлетами.

Розум нормального індивіда, крім регулювання й контролювання імпульсів, час від часу може дати команду тілу, щоб воно здійснило дію, яка суперечить природним інстинктам. Спочатку дії мотивуються прагненням до задоволення, яке настає, коли мету досягнуто. Якщо активність призводить до досягнення мети, яка становить собою приємне переживання, то організм поводиться спонтанно, координовано, не потребуючи помітних зусиль. Але є ситуації, коли досягнення мети виключає переживання задоволення. Підліток виконує домашнє завдання радше з необхідности, це заняття заледве чи приносить йому задоволення. Багато ситуацій потребують свідомих зусиль, що мобілізують тіло, тобто зусиль волі, коли розум дає команду діяти певним чином, що суперечить його спонтанним прагненням чи почуттям. Спонтанне бажання солдата – уникнути небезпеки. Він змушує себе зустріти цю небезпеку зусиллям волі. Школяр волів би бавитися, а не вчитися, проте він займається, прислухаючись до дисципліни розуму.

Світові давно відомо, наскільки унікальна людська воля. Вислови «сила волі», «воля до життя» чи «шлях там, де воля» повідомляють нам, яка її природа. Воля функціонує як біологічний механізм, що діє, коли всі инші засоби виявилися даремними. Завдяки волі можна досягнути мети, яка раніше видавалася неможливою. Неймовірна міць людської волі породжує здатність здолати природне прагнення до задоволення і вчинити, здавалось би, протиприродно. Воля діє через контроль еґо над довільною мускулатурою. Пол за допомогою волі «зібрався», подолавши тенденцію свого тіла допустити параліч. Оскільки воля здатна взяти гору над тілесним відчуттям, вона надзвичайно важлива в житті шизоїдного індивіда.

В нормі воля посідає вторинну чи підлеглу позицію у психічній економії. Окрім того, багато людей нашої культури докладають вольових зусиль, щоби впоратися зі щоденною рутиною. Як часто можемо почути: «Мені довелося зібрати всю мою волю, щоб піти вранці на роботу». Таке висловлювання (цілком прийнятне для шизоїдного стану) вказує на те, що умови праці в сучасній нам культурі відривають індивіда від творчого процесу, заперечують задоволення, яке викликає продуктивна діяльність. Він працює у таких умовах з необхідности, а не тому, що хоче цього. Щоб дисциплінувати себе згідно з механістичністю і стандартизованістю системи виробництва масової продукції, необхідні вольові зусилля. Коли воля стає механізмом дії першої черги, витісняючи нормальну мотиваційну силу задоволення, індивід починає функціонувати у шизоїдний спосіб.

Шизоїд – дуже свавільний. Він упертий і непокірний, кожна його дія детермінована й посилена свавіллям. Инколи він буває дуже успішним, проте частіше – ні. Як правило, після кожного зусилля волі він впадає у зневіру й безпомічність. Як сказав один з моїх пацієнтів: «Тільки-но я починаю з чистого аркуша, виявляю, що він уже не чистий, що він був брудний ще до того, як я щось здійснив». У шизоїдній структурі немає надії на спонтанне і природне функціонування тіла. Инша особа шизоїдного складу сказала мені: «Не можу зрозуміти, як моє тіло може працювати само по собі. Я думаю, що воно завмиратиме щохвилини. Я дивуюся, що воно все ще працює. Я завжди боявся, що воно вийде з-під контролю».

Барикада шизоїда

Позаяк шизоїдний індивідуум не ототожнений з нормальним функціонуванням тіла, йому потрібна сильна воля, що дозволяє зберігати цілісність його особи. Щоб з цим справитися, воля постійно має бути активною. Мускулатура такої людини постійно перебуває в контрактивному стані. Спастичність м’язів спричинює характерну для шизоїда ригідність, яка слугує своєрідною барикадою проти жаху. Шизоїд боїться втратити контроль, відсутність якого загрожує єдності його особи. Втратити контроль для нього означає змести захисну барикаду. Нормальна людина, на відміну від шизоїда, підтримує єдність своєї особи й ототожнення завдяки силі імпульсів і почуттів. Відмінність нормального й шизоїдного стану можна зобразити графічно, використовуючи поняття про формування імпульсів і про м’язову активність. Ось рисунки нормального і шизоїдного стану.

У нормальному стані імпульси, що виникають в центрі тіла й рухаються до периферії, діють як спиці в колесі, забезпечуючи наповненість й інтегрованість організму. Постійна дія імпульсів, спрямованих на пошук задоволення шляхом задоволення потреб у зовнішньому світі, заряджає периферію тіла, підтримуючи його у стані емоційної готовности відгукнутися. У живому тілі заряд периферії виявляється у тоні й кольорі шкіри, в ясності очей, у спонтанності жестів і в розслабленій мускулатурі.

У шизоїдному стані формування імпульсу слабке і спорадичне. Імпульс не досягає периферії, й вона залишається недозарядженою. Оскільки імпульси не доходять до поверхні тіла, їхньої сили бракне, щоб зберегти його інтегрованість. Довільна мускулатура контрактується, перетворюючи тіло в своєрідний ригідний контейнер, прагнучи відвернути руйнівний жах внутрішньої порожнечі. Зарядженість периферії тіла шизоїда знижується в результаті того, що поверхнева мембрана стає надто проникною для зовнішніх стимулів, створюючи властиву для більшости шизоїдів гіперсензитивність. Контакт із довкіллям, без сумніву, нетривкий. Дії в зовнішньому світі спрямовані на те, щоб отримати задоволення, як правило, неефективні. Хронічне напруження глибокої мускулатури робить тіло худим, надаючи йому типово астенічного вигляду.

Іммобілізованість мускулатури в шизоїдному стані має подвійне значення. З одного боку – це захист від жаху і спосіб зберегти хоч якусь цілісність особистости. З иншого – це явна експресія жаху, фізична поза людини, яка заклякла чи задеревіла від страху. Пол не міг усвідомити цю властивість власного тіла, позаяк не був здатен емоційно реагувати. Поки зберігається ця замороженість, жах захований як скелет у шафі. Щоб його сприймати, треба розтопитися й дотягтися до нього. Тільки переживши жах і виявивши його компоненти, тобто страхи, можна отримати надію на значний особистісний поступ.

Усунення шизоїдної ригідности може вкинути людину в шизофренічну кризу. Такий колапс супроводжується втратою меж еґо і руйнацією того цілісного й інтегрованого, що утримує в собі особистість. З нормальною людиною це статися не може. Якщо контакт з реальністю, зі зовнішнім світом сильний, то забезпечена живість периферії. Цю відмінність добре ілюструють два типи реакції на ексцесивний стрес. Відомо, що при поверхневому стресі шизоїдна структура може піти шляхом гострого психотичного потрясіння чи приступу. В нормальної людини, навпаки, надлом, спричинений сильним стресом, зазвичай заторкує тканини й органи тіла і виявляється радше у соматичниму захворюванні, ніж у ментальному. Можна сказати, що сили, які розмежовують розум і тіло, в цих випадках різні. Порівняйте ці феномени зі скріплювальною дією клейких речовин. Деякі з них, попри надзвичайну міцність, при дуже сильній дії на них, перетворюються у тверду субстанцію, яка вже не може скріплювати. Инші речовини, приміром, гумовий цемент, дають можливість скріплювати об’єкти у такий спосіб, щоб вони були стиснені один до одного, але при цьому не порушуючи їх структури.

Які ж сили пов’язують воєдино особистість як нормальної людини, так і шизоїда? У нормальної людини тіло й розум з’єднані, завдяки інтегративній функції задоволення. Це означає, що людина здатна відчувати задоволення. Оскільки задоволення – принцип тіла, розум, який випереджує це задоволення, підтверджує свою ідентифікацію з тілом на глибинному рівні чи на досвіді. Здатність переживати задоволення гарантує ще й те, що стійкий потік імпульсів досягає зовнішнього світу, щоб їх задовольнити. Якщо ж задоволення немає, імпульси стають слабкими і нечастими, тому шизоїд залежить від волі, яка цементує його тіло. Але воля хоч і буває сильною, як сталь, може ламатися, тимчасом коли задоволення пластичне й поширюється усюди. Воно подібне до соку в живому дереві, який забезпечує міцність та еластичність.

Думка про те, що єдність особистости забезпечується двома різними механізмами, ґрунтується на понятті, що соматичне захворювання і ментальне суперечать одне одному, що це речі, які себе заперечують, і що індивід схильний до одного або до иншого, але не одночасно до того й того. За умови надмірного потрясіння дія цих сил може спричинити різні результати. Якщо функція задоволення розпалася, людина може переживати соматичне захворювання, тимчасом як розпад волі спричинить ментальне відхилення. Отже, можна передбачити взаємність симптомів, яка залежить від функціонального стану всього організму. Л. Беллак про цей феномен сказав: «Серед психотиків закономірні алергічні прояви й повторні скарги на них, що виникають після прогресу. Цей рецидив – найліпше свідоцтво подібного взаємообміну».

Мій клінічний досвід свідчить, що шизофреніки рідко проявляють симптоми загальної холодности: коли ж вони їх усе-таки демонструють, я впевнений, що це ознака клінічного поступу. Крім того, добре відомо, що стани інтенсивного емоційного збудження і потрясіння можуть полегшити фізичні страждання нормальної людини. Візьмімо, для прикладу, ефект емоційного шоку при ревматоїдному артриті. Дослідження ремісії цього захворювання, пов’язаної з емоційним шоком, привело до використання кортизону при його лікуванні. Кортизон діє так само, як кортикостероїди, які виробляють мозкову речовину наднирників під час шоку чи стресу.

Взаємозамінність симптомів драматично ілюструє такий приклад пацієнта-шизофреніка, якого я лікував кілька років. У процесі терапії більшість шизофренічних тенденцій і виявів було редуковано. У певний момент, коли я відчув, що відбувся значний поступ, у пацієнта виникла епідермічна ракова пухлина на кінці носа. Пацієнт знав, що це новоутворення розвивається в нього вже якийсь час, але ігнорував це. Багато років тому він проходив X-ray обстеження, яке йому призначили через больові відчуття на обличчі. Я оцінив виникнення злоякісної пухлини в певний момент терапії як важливий знак. Можливо, опрацюванням шизофренічних механізмів було відвернено стан психозу, з допомогою якого він намагався втекти від реальности і вирішив піти з життя через ракову пухлину? Пацієнт прийняв таку інтерпретацію і вона пішла на користь терапії. Після того, як його успішно прооперували, він завважив: «Я вважаю, що відрізав ніс, аби нашкодити своєму обличчю». Проте після операції ця людина зробила величезний крок до того, щоб вибудувати стабільну особистість.

Я зовсім не хочу сказати, що в шизофреніка не може виникнути фізичного захворювання чи що на фоні соматичного захворювання не може розвинутися шизофренія. Ми маємо справу з тенденціями, які хоча й виглядають суперечливими теоретичними припущеннями, все-таки трапляються у житті. Можна висловити гіпотезу, що раз закоріне в реальності еґо нелегко «висмикнути з ґрунту».

Відступ шизоїда

Щоби захистити себе від жаху й божевілля, шизоїд використовує дві стратегії. Як ми вже згадували, більш поширеною є стратегія фізичної і емоційної ригідности, яка слугує для того, щоб пригнітити почуття й утримати тіло під контролем еґо. Протистояння образам, що приходять із зовнішнього світу, набуває форми відкинення чи розчарування. Це внутрішня твердиня, де шизоїд живе у відносній безпеці й ілюзії чи фантазії.

Але не всі шизоїди ригідні. Багато з них замість ригідности демонструють поверхову кволість тіла чи відсутність м’язового тонусу. Формування імпульсів настільки знижене, що тіло виглядає змертвілим, а не живим, периферична зарядженість дуже низька, шкіра має жовтуватий чи сіро-коричневий відтінок. Якщо роздумувати логічно, такий стан ніби має провадити до провалу ригідного захисту й до шизофренії.

Щоби пояснити особі, що розум ще не втрачено, коли тіло колапсоване, треба, щоб поняття шизоїдного захисту проти жаху поширилося на цю ригідність. Якщо жах екстремальний, потрібно більш екстремального маневру. Що може бути жахливішим, ніж картина самого себе, якого приносиш у жертву? Цей образ може породити досить почуттів для того, щоб збожеволіти. Але багато хто живе з цим почуттям і не божеволіє. Це стається завдяки тому, що існує впевненість, що це жертвоприношення необхідне і воно становить цінність. Ці люди відмовляються від власного тіла і приймають символічну смерть, тим самим віднімаючи в жаху його жало. Тіло, в якому немає почуттів, неможливо налякати чи шокувати.

Отож, є два маневри, за допомогою яких шизоїд може захиститися: 1) ригідна барикада і 2) відступ з поля дії. При відступі шизоїд здає більшу частину своїх військ (м’язовий тонус) і губить здатність чинити спротив, але зберігає контроль за спокоєм усієї особистости. Його можна порівняти з генералом без армії, але це набагато ліпше, ніж армія, в якій панує хаос без генерала. Шизофренічний стан – це хаос, в якому всі частини особистости роз’єднані між собою. Шизоїдна втеча – це спосіб уникнути розгрому.

І при шизоїдній ригідності, і при шизоїдному відступі захист проти божевілля становить собою силу раціонального розуму, яка підтримує соціяльне функціонування індивіда за різних умов. При шизоїдній ригідності розум діє через волю. При відступі воля є бездіяльною, але розум застосовує силу в боротьбі з ворогом, аби уникнути фінальної поразки.

Звичні захисні маневри виключають одні одних. Людина, що спрямовує свою енергію на ригідну барикаду, не може відступити, коли його захист прорвано. Його еґо не пластичне, воно не може раціоналізувати поразку і падіння спротиву, бо ж за цим можливий психотичний зрив. Шизоїд, захист якого ґрунтується на відступі і жертві, не має можливости вибудувати стіну. Подальший відступ стає неможливим і, якщо доведеться, може декомпенсуватися шизофренією. Проте два захисних маневри співвідносяться один з одним як логічно, так і історично. Логічно – шизоїдна ригідність – це захист проти колапсу, тимчасом як відступ походить від руйнації попереднього спротиву. Історично можна показати, що шизоїдний маневр відступу й жертви розвивається в ранньому віці, услід за безуспішною спробою створити ригідний захист проти впливу батьківської ненависти.

Надлом і шизофренія

Оскільки шизоїдний захист слугує тому, щоб утримувати під контролем витіснені імпульси, він залежить від того, наскільки індивід може виконувати такий контроль. Щоби виник психотичний зрив, потрібні великі сили, що здатні порушити шизоїдний баланс. Це не той захист, який оберігає від невротичного зриву, а те, що рівносильне до здорового стану, який зберігся в особистості. Я наведу декілька типових ситуацій, які можуть спричинити колапс шизоїдної структури.

1. Нерідко гострий психотичний приступ виникає через прийом наркотичних речовин, які тимчасово утримують розум від контролювання тіла. Мескаліно й ЛСД діють саме у такий спосіб. Під впливом цих галюциногенних препаратів, спрямований контакт з тілом руйнується. Відчуття і фантазії, що пропливають у розумі шизоїда, часто спричинюють такий гнітючий жах, що він це заслонює. Давайте згадаємо, як був шокований Джек своїм переживанням під дією мескаліно. Небезпека ЛСД при лікуванні людей у межовому стані теж зрозуміла.

2. Безсоння, як завважував П. Фідерн – наступний фактор, який може викликати психотичний зрив у схильної до цього людини. Не секрет, що брак сну навіть у нормальних людей викликає феномен галюцинування. Безсоння послаблює контроль розуму над тілом. Зрив може відбутися у шизоїда, який проводить безсонні ночі, готуючись до іспиту.

3. Зрив можуть викликати емоційні ситуації, які шизоїд не здатен подолати. Зрозуміло, що такі пацієнти надламуються напередодні майбутнього весілля, за критичного стану фінансових справ, психотичний стан може виникнути після народження дитини. Одна з моїх пацієнток намагалася накласти на себе руки, коли її покинув молодий чоловік.

4. Критичні періоди життя: отроцтво і менопавза. Підлітковий період з підйомом сексуальних імпульсів особливо важкий для шизоїдної особи. Первісно шизофренія називалася dementio praecox саме тому, що вона найчастіше розвивається в підлітковому віці. Менопавза – ще один період, коли еґо неадекватно пристосовується до колапсу, що виникає в результаті сильних емоцій, які часто штовхають людей у критичні стани.

Невротичний зрив означає, що людина не контролює свої почуття й поведінку. Втім, у різних пацієнтів це виявляється по-різному. Одних охоплює тривога й сум’яття. Инших охоплює бажання руйнації і їх необхідно стримувати. У ще инших виникають параноїдальні манії. Дехто самозаглиблюється й перестає відгукуватись. Кожна реакція відповідає динаміці структури особистости, тобто відносній силі витіснених імпульсів і захистів проти них. У всіх випадках переживання містить загальні елементи, які вказують на те, що відбувається один процес.

1. Сум’яття і почуття тривоги, що межує з жахом.

2. Відчуження – стан нереальности (часткової), коли людині важко сказати, спить вона чи ні.

3. Деперсоналізація – втрата відчуття власного тіла.

4. І нарешті шизофренія – відхід чи регресія на інфантильний чи архаїчний рівень функціонування для того, щоб вижити.

Людина, що пережила зрив, не усвідомлює, що витіснені почуття прорвалися крізь його захист. Усвідомлення вимагає знання себе (self) і сильного еґо, а у шизоїда цього немає. Набуваючи цього в процесі терапії, він стає на шлях вивільнення того, що витіснене, і тоді цей процес не є небезпечним ні для нього, ні для оточення. Причиною зриву може стати зовсім незначний інцидент. У відповідних обставинах він може діяти як динаміт. Катастрофічний результат пояснюється тільки жахом, що криється в середині особистости, инакше не можна зрозуміти ті крайнощі, до яких може вдатися така людина.

Шизофренічний стан – це заперечення реальности. Якщо людина заперечує її повністю, жах зникає. Позаяк одним із аспектів жаху є страх бути знищеним, шизофренічний стан стає пристановищем. Якщо людина «не тут», їй не загрожує знищення, тобто неіснування в реальному часі і просторі. Його неможливо покарати, коли він не є собою, тобто, коли він Наполеон, Ісус Христос чи якесь перелицьоване божество. З иншого боку, якщо жах виникає зі страху, що його знищить хтось инший, то цей страх відсуває механізм параної. У людини немає причини бештати саму себе, позаяк через паранояльну манію він живить переконання, що иншим соромно його знищити. Дивно, як мало хвилюється параноїк, коли розповідає свою історію манії переслідування. Врешті-решт, коли не відчувати й не думати, всі страхи розсіюються.

Переклала Мирослава Лемик

ч
и
с
л
о

37

2005