Гельмут Плеснер

Приводи плачу

1. Опосередкований характер плачу

Сміхом людина «увінчує» певну ситуацію. Відповідає на неї сміхом безпосередньо і безособово. Потрапляє у певний анонімний автоматизм. Власне, не вона сама сміється, щось сміється у ній, людина ж слугує певною мірою лише місцем і знаряддям для цієї події. Инакше діється з плачем. Плач людини – це теж відповідь. У ньому людина віддається анонімному автоматизму, який вступає в дію швидше чи повільніше, але може цілковито заволодіти нею. Тільки у плачі людина сама включається в цю відповідь, внутрішньо у неї заанґажовується – скорена, зворушена, глибоко вражена. Коли стискається горло і сльози напливають на очі, вона немовби внутрішньо упокорюється, плач опановує її, і людина віддається процесові плачу.

Такий специфічний і особливий спосіб людської поведінки стосовно самої себе, для окреслення якого маємо промовисті звороти (як-от: «капітулювати», «відчути себе переможеним», «піддатися», «втратити опанування»), – як внутрішньо, так і в сенсі реакції, – відрізняє плач від сміху. Очевидно, у дітей, жінок, людей похилого віку, хворих чи людей, схильних до нудьгування, згаданий акт «капітуляції» викликати дещо легше, аніж в натур опанованих і замкнутих. Однак у кожному випадку він залишається вирішальною умовою, яка «приводить плач у рух» або ж спричиняється до можливости плачу. Є він також тим моментом, коли плач викликається й установлюється. Сміхові бракує такого акту: сміх охоплює нас у спосіб неопосередкований і в’яжеться безпосередньо зі своєю причиною.

Цей факт слід мати на увазі від самого початку. По-перше, він несе зі собою пересторогу перед спробами дослідження причин плачу у такий самий спосіб, у який досліджуються причини сміху. З усією певністю, такі специфічні причини існують, але оскільки вони діють тільки опосередковано, через керований «з центру» акт людської особи, їх виокремлення і характеристика не можуть обмежуватися лише до площини предметної (до якої належать причини сміху, за винятком радости і розпачу).

По-друге, розпізнання опосередкованого характеру плачу послаблює нашу тезу, згідно з якою плач як реакція-катастрофа – споріднений зі сміхом, і так само, як він, тільки як його противага, вказує на дезорганізацію людини стосовно свого тіла. Якщо у плачі людина включається у відповідь, – оскільки вже не панує над собою і внутрішньо піддається, а затим капітулює сама перед собою, – то дезорганізація, хоча й неминуча, видається, однак, такою, що викликається у певному всеохопному акті особи. У сміху порушеним стає згаданий опанований стосунок до тіла, – у плачі, натомість, людина сама його порушує. Однак у який спосіб це (напів добровільне – напів вимушене) піддання може провадити до дезорганізації, якщо за цим усім стоїть особа у своїй цілісності?

Практично всі, хто серйозно займався феноменом плачу, – а порівняно з числом тих, хто вивчав сміх, їх напрочуд небагато, – звернули увагу на його опосередкований характер. Спостерегли вони, що поміж причиною і вибухом мусить з’явитися певний, скерований на особу рефлексивний акт. Плачем не вибухають просто так, а відчувають спочатку наближення певної слабкости, певної піддатливости, над якою можна або не можна запанувати. Рівно ж сміх можна приборкати, тобто можна запобігти його цілковитий розвиток. Проте він уже тоді присутній у своїх початкових стадіях: він уже нас заторкнув. У випадку плачу мусить спочатку наступити певне внутрішнє розслаблення, відступ і капітуляція перед всепереможною причиною, – инакше ми не відчуємо цього ослаблення. Неможливо звести різницю поміж неопосередкованим характером сміху і опосередкованим характером плачу до різниці інтенсивности або ж різниці поміж залученими до цих явищ фізичними механізмами експресії. Якщо у сміху спостерігаємо певну особливу участь анімальних функцій (зокрема, м’язової системи), а у плачі – функцій вегетативних (передусім системи секреції), то належить мати на увазі внутрішні розбіжності, які не відображають зовнішніх розбіжностей, але узгоджені з ними у властивий їм спосіб. Для того, щоби впасти в плач, поміж приводом і вибухом мусить з’явитися скерований на людину акт визнання себе переможеною. Як слід розуміти це скерування «на себе»? З усією певністю, не є воно лише чимось таким, що викликає плач, але й чимось, що є установчим для нього.

Досі представлено дві відповіді на запитання. Першу, спрощену, і таку, що відповідає загальному переконанню, найліпше висловив Дж. Ед. Ердман: людина сміється лише з инших, – плаче, натомість, над собою. Це означає: сміється з инших, оскільки вважає їх кумедними і смішними, себе ж саму, очевидно, такою не вважає і не сміється з себе. Найчастіше бо людина любить саму себе і лише свій власний біль відчуває як біль. Друга відповідь, дещо складніша, походить від Шопенгавера: плач є наслідком співчуття до самого себе. Власний біль не доводить мене безпосередньо до плачу, лише спочатку мусить мені бути представлений як чужий, тобто стати стражданням, щоб я в нього вслухався, після чого спостеріг його раптом знову, вже як своє власне страждання. Зазвичай тут присутній внутрішній настрій: «мені себе шкода», що й викликає плач. Обидві відповіді сформульовано згідно з очевидною, але вкрай вузькою ідеєю, відповідно до якої плач є виразом болю і становить противагу сміхові як виразу певного задоволення; акт внутрішньої капітуляції, упокорення ототожнюють з плачем над собою самим.

У цьому погляді присутні три помилки. По-перше, плачемо не тільки з болю, страждання, смутку і жалю, але й – хоча напевно рідше – з радости, щастя, захоплення чимось, найвищого задоволення. По-друге, людина сміється з инших не тільки тому, що вони комічні. Людина взагалі не сміється лише з того, що комічне і дотепне. Якщо вона має почуття гумору, то сміється також зі самої себе. Така здатність до прийняття щодо самої себе позиції відстані якраз і є пробним каменем гумору і його справжнім джерелом. По-третє, внутрішнє упокорення як умову плачу (над кимось або над чимось, з того чи иншого приводу) не слід плутати з плачем над собою самим. Звернення до самого себе, яке провадить до втрати контролю, – і жаль до себе, уявлення про самого себе як про когось, гідного співчуття, або навіть уболівання над собою – цілком різні речі.

Популярне переконання випливає із засади, що своя сорочка ближча до тіла, і людина капітулює, втрачає опанування над собою лише під впливом болю. Приємність і її відтінки підносять людину понад її власні рамки, роблять її життя легким, дозволяють їй забути про себе.

Натомість, біль і його відтінки вкидають людину назад у саму себе, втискають її у рамки тілесної і психічного існування, роблять її життя важким, пригадують їй безнастанно про неї саму. Плач не є тут нічим иншим, як метаморфозою скигління пригніченого створіння, що живе в нас, тому в остаточному підсумку є, все-таки, плачем над собою, тобто над фізичним чи психічним болем, який ми відчуваємо (хоча сама причина може походити зі світу зовнішнього, пов’язуючись з виглядом чужого страждання, нещастям ближніх тощо). Ердман залишається на позиції анімального, а тому обмеженого розуміння пізнання болю.

Шопенгавер натомість пробує схопити людський характер плачу в той спосіб, що розпізнає в ньому перемогу над анімальним аспектом. Завдяки уяві, любові і здатності до співчуття одиниця переламує цю близькість до самої себе і погоджується певною мірою на свою слабкість, – так, що плаче над собою «як над кимось иншим». Рівно ж Шопенгавер приймає як певний той факт, що одиниця може бути доведена до плачу тільки в ситуації, що стосується її самої. Чужий біль зворушує її лише тією мірою, якою стає її власним болем. Наша спроможність до співчуття є недостатньою, щоб ми, оглядаючи безпосередньо щось, цілком чуже нам, могли зворушитись до сліз. Щоб нам було прикро, щось мусить завдати нам болю нам. Однак ми відрізняємось від тварин тим, що можемо не тільки вити з болю, що наділені не тільки криком, але що ми рівно ж здатні до плачу: не з болю, але «над» стражданням. Внутрішній акт «упокорення», «піддавання» сам по собі є трояким. Власний біль тут розташовується в характерній позиції абстрагування, і тим самим становить собою немов чуже страждання. Цей акт занурює мене у співчуття до чужого страждання – так, що через здатність співвідчувати асимілює щось, що первісно належало мені, і нарешті підводить мене до того, що це і є моє власне страждання, яке я відчуваю, як чуже.

Щоб я міг над чимось проливати сльози, мені мусить бути прикро. Щоб мені було прикро, – мені мусить бути себе жаль. Якраз тут проявляється суб’єктивність Шопенгавера. Людина плаче (і тим відрізняється від тварини), оскільки співчуває. У плачі не думає лише про себе, відчуває не тільки себе, але виходить у своєму відчутті поза себе. Щоб бути зворушеною, мусить жити в спільноті і вийти комусь назустріч, а в поверненні до себе, у новому поєднанні зі собою відкриває власний біль, як власне страждання. Плаче, оскільки оплакує себе як когось, хто страждає. Насправді ж, вона виходить поза життєві рамки свого індивідуального існування, проте страждає лише тією мірою, якою страждає в собі і з приводу самої себе.

Теорія плачу, яка апріорі не відмовляється від перспективи болю і страждання, наражається на небезпеку однобічности – незалежно від того, як розглядає особливе питання про відносини між враженням від болю і страждання (свого та инших) – і співчуттям. Що спільного мають сльози любови, побожности, зворушення, радости зі сльозами, що виникають від кривди, смутку, меланхолії чи з фізичного болю? З усією певністю, не йдеться тут про мотивацію у вигляді страждання. Причини плачу слід шукати деінде. Обов’язковим тут є передусім безсторонній перегляд типів причин і родів плачу, з точки зору спроби їх класифікації.

2. Спроби класифікації

Як природний мотив спроб класифікації напрошується такий-ось порядок прошарків: тіло-душа-дух. Поміж причиною суто тілесною (такою як біль, шок, втома а також загальне ослаблення після зусиль, з голоду чи емоційне тощо) і причиною суто духовною (якою є, наприклад, пережите зворушення під впливом твору мистецтва, спілкування з кимось, події чи богослужби) пролягає простір психічних причин, які випливають із внутрішнього життя особи, її емоцій, почуттів і захоплень. Пам’ятаючи, що в існуванні свідомої себе людини всі ці прошаки співпрацюють між собою і що кожна з них може рівно ж запрацювати сама по собі, не можна із засади відкинути висловлену Шарлоттою Шпітц ідею, згідно з якою порядок еволюції причин плачу закорінений в згаданому порядку прошарків. Порядок прошарків набуває в цей час вигляду еволюційно-історичного порядку щаблів.

На щаблі причин, найчастіше подибуваних у генетичному плані, розташовується т. зв. елементарний плач, зумовлений фізіологічними чинниками. Що сильніше він вибухає, то раптовіше припиняється. Оскільки він розігрується на певній віддалі від власного «Я», то відповідає структурі примітивного, дитячого самоусвідомлення.

Особовий плач становить наступний щабель генетичного розвитку. Він характерний для поглиблення внутрішнього переживання, яке зароджується під час дозрівання. Захоплення і почуття, настрої і стани надають самоусвідомленню більшої самостійности у ставленні до зовнішнього світу, водночас щораз глибше сплітають особу з цим світом і чинять її вразливішою, більш чутливою на враження, що пливуть з нього, а також на опір, що чиниться ним.

Останнім щаблем видається окреслений як духовний плач від зворушення, богослуження, жертовности, який закладає зріле усвідомлення себе і світу. Тут так само мусить бути дана свідомість вартости, величі, як і здатність абстрагуватися від себе. Лише тут людина почувається заторкнутою в тому, що є найбільше її власним, однак не почувається вже заанґажованою як персональне «я». Щось входить у неї, і то безпосередньо, і зворушує до сліз (майже як фізичне збудження на примітивному щаблі), але тільки внутрішньо і без посередництва реактивного почуття, безвідносно до стану, в якому вона перебуває і власного самопочуття. Очевидно, згадана вказівка на домінування тілесних причин у перших роках життя, психічних і емоційних – протягом періоду дозрівання, духовних – у дорослої людини не повинно тлумачитися таким чином, з якого випливало б, що дитина неспроможна плакати зі страху, а доросла людина – через зубний біль. На кожному щаблі розвитку людина є цілісною. Тільки у перший період життя домінує тілесність, далі гору бере внутрішнє життя – приховане під сотнями масок – розбуджене конфліктом між власним становленням і вимогливим, репресивним світом дорослости, а також розвитком сексуальности, нарешті – навіть якщо у жінок це відбувається инакше, ніж у чоловіків – приходить домінування буття, яке можна окреслити як духовне, тобто почуття реальности, добра, «об’єктивних вартостей», готовність до зречення. У десятирічному віці вже не плачемо тому, що впали й забили коліно, – а внаслідок враженої уяви. У тридцять років, – якщо людина ще здатна плакати, – плаче від враження чарівністю поетичного твору, людською добротою, зі співчуття, жалю чи з радости. Що зрілішою стає людина, то більше соромиться – в кожному разі чоловік – сліз фізичного чи психічного страждання.

Можливо, це пов’язано з пануванням у високій культурі чоловічої перспективи. Жінки плачуть значно легше з особистих причин і зберігають цю здатність значно довше за чоловіків. Звідси також в популярній психології утвердилася опінія про жінок як про слабку стать з сильно розвинутою чуттєвою сферою. До цього переконання ставляться з толерантністю, в кожному разі з повагою. У культурах, що визначаються чоловіками, жіноча натура – на перший погляд інфантильна, принципова і життєва (яка дозріває раніше за чоловічу, але назагал не заходить аж так далеко, як він) – до своїх привілеїв завжди зможе зарахувати брак істотности. У кожному разі чоловічий світ визнає жіночу емоційність й афективність тією ж мірою, якою він сам їх зрікається – при цьому відкритим залишається питання про те, що тут є дійсністю, а що ідеологією.

На цьому щаблі почуттів, настроїв, пристрастей, що перебувають у повноті своїх форм, розвивається плач особовий, і невипадково ані плач, окреслений як фізичний, ані духовний (у його вже згадуваній безпосередності) не може зрівнятися з плачем особовим з точки зору багатства форм. Шарлотта Шпітц виходить із запровадженого Рудертом розрізнення почуттів за родом їхньої динаміки і відділяє почуття більшою мірою розслаблені, плавні, вільно вібруючі – від напружених, що вибухають або зникають у поривчастий спосіб, які, проте, здатні перетинатися і взаємно проникати. Шарлотта Шпітц вирізняє як засадничі форми чотири групи плачу: плач напружений, переважно напружений, переважно розслаблений і розслаблений (якщо іти за головною засадою Вундта – засадою скороминучости напруження і розслаблення). Ступінь напруження плачу обумовлюється емоціями, що лежать у його основі, а затим – почуттями.

Першу групу (напружений плач) характеризує дуже неспокійний стан духа, який супроводжується цілковитою ясністю свідомости. Плач цей найчастіше наступає раптово – на противагу напруженню, яке вибухає конвульсивно, або паралізуючій застиглости, – і набирає вигляду потужного вибуху. Якщо наступає врівноваження, людина внутрішньо опановується. Без врівноваження залишається гіркота і відчуття вичерпання. Можна тут назвати дві підгрупи, з яких перша становить собою плач з більшою тенденцією до накопичення, а друга – плач з більшою тенденцією до поривчастого вщухання. Першій підгрупі відповідають причини стенічно-активізувальні, такі як біль, гнів, ненависть. До другої підгрупи належать причини астенічно-знесилюючі, такі як безсилля, знеохочення, безнадія, упокорення. Страх і розпач можуть діяти почергово – збуджувальне і знесилювальне.

У випадку другої групи – плачу переважно напруженого – головну становчу роль виконує можливість повного огляду внутрішнього змісту, як і ясність свідомости. Внутрішня свобода приглядання до самого себе залишається, однак, пригніченою конфронтацією з подією, яка не випливає лишень зсередини. Біль, жаль, сум, гризота, кривда, розчарування, иноді співчуття є тут характерними приводами до плачу, який або вибухає раптово – коли людина спостерігає блискавичну зміну своєї ситуації – або готується емоційно, наростає поволі у пошуку втіхи і бадьорости. Сльози – гіркі, але вони не звільняють від травм у сфері почуттів, не усувають «терня з душі».

До третього типу плачу – переважно розслабленого – провадять смуток, пригнічення і жаль до самого себе. У слізливому напруженні замість свідомої ясности домінує всередині можливість огляду, що підлягає інтерпретації. Людина почувається захопленою і переживає свій настрій у щільному зануренні в події зовнішні. У найвищій точці емоційного зворушення напливають сльози, в яких вона знаходить заспокоєння, вгамування, спокійне опанування. У порівнянні з ситуацією другого типу, почуття не мають тут властивої глибини (як і чіткости). Замість почуттів довготривалих переважають почуття прихильности; людині при цьому теплішає на серці.

Четвертий тип становить розслаблений плач зі журби, жалю, пригнічености і лагідного смутку. Людина охоче занурюється в сльози. Випливають вони або з глибини внутрішнього відчуття, як солодкі сльози, иншим разом – з дещо мілкішого джерела, як сльози полегшення і поєднання. Внутрішня настанова є порівняно монолітною, відкритою і негострою. Коли людина піддається плачу, домінує почуття піднесення і щастя.

У всіх чотирьох групах афективного плачу, який розвивається на щаблі, що має назву середнього або особового, переважають дефективні і депресивні, темні, обтяжливі, гнітючі почуття. Те, що в теорії терпіння помилково заявляє про себе на різних щаблях фізичного, особово-фізичного і духовного плачу, отже, навіть в обмежений спосіб слід зачислити принаймні до середнього щабля плачу, зумовленого на рівні почуттів. Також у цьому випадку обмеження є такими значними (з огляду на такі винятки як радість, любов, відданість, побожність, захоплення, а також такі важкі «духовні почуття», як жаль або сором), що не можна прийняти цього твердження без застереження. Дефективність не може бути єдиною причиною того, що людина стає доведеною до плачу.

Лише більш проникливі аналізи окремих причин (таких як жаль, смуток) можуть розірвати це коло «теорії страждання». Праця Б. Шварца показує, наскільки важливою є така поведінка для з’ясування структури «почуття», а також наскільки необхідним є воно для розуміння сили, яка викликає плач. Так само ця праця, шукаючи відповіді на питання про те, яку роль відіграє фізіологічний компонент у розмаїтих родах плачу, приймає за дороговказ ідею ступенів (щаблів), яка виходить з тілесного і прямує – через сферу психічно-особову, – до сфери духовної.

Про правдивий плач не може бути мови доти, доки не буде переламано механізм периферійного вибуху, тобто сліз, зумовлених відрухово, як частково це має місце у випадку крику-плачу малих дітей. На противагу до цього, перший тип плачу, пов’язаний з фізичним болем, є наслідком неприємної почуттєвої тональности. «Бути приреченим» тілом, як і «бути ув’язненим» у тілі не переживається лише як фізичний стан, але як мотив; не так, як перевтома чи надмірне зусилля («нервовий розлад»), але як щось, над чим плачемо, або, точніше висловлюючись, з остраху перед чим і з приводу чого плачемо – тобто перед болем і з болю.

Наступний тип має суто психічні причини, однак плач не переходить тут паралельно до активних психічних процесів, а наступає після них як самостійний акт. До цього типу належить плач, який є наслідком переляку, загального вичерпання («маю розшарпані нерви»). У напливі сліз доходить до розслаблення, яке діє як відповідь, хоча й не дається як відповідь, але – як і в плачі першого типу – акт фізичний не перетинається тут з актом психічним.

Лише третій тип становить плач у цілком розвинутому вигляді. В цьому випадку він постає у безпосередньому зв’язку з актом психічним. Експресія і розрядка тут стикаються і взаємно переходять одна в одну. У цей спосіб встановлюється плач афективний, який у схемі Шарлотти Шпітц належить уже до середнього ступеня особового плачу. З-поміж усіх причин афективного плачу смуток займає найнижче місце на цій шкалі, оскільки у плачі зі смутку переважає ще елемент фізіологічний. Його експресія коріниться радше у моментах випадкових (таких, як внутрішнє збудження, психічна капітуляція перед всепереможною силою нещастя), а не в характерних, істотних для власне психічної підстави смутку, до яких належать инші споріднені форми психічного болю і журби.

В афектах, таких, як злість, гнів, впертість, розпач, можемо доходити до безсилого плачу, який у випадку злости і гніву заступає нормальну реакцію, що призводить до розрядки (хоча й не експресивної, але, однак, такої, що провадить у напрямі розслаблення). Плач становить тут реакцію, що контрастує з нормальним, стенічним забарвленням цих афектів. У випадку впертости і розпачу, із скуленою і перекрученою поставою тіла, що супроводжує їх, вирішальне значення має безвладне трясіння, яке вивільнюється в конвульсивному плачу. Подібне експресивне насичення фізичного акту становить також плач через кривду. Людина почувається травмованою в якійсь важливій для неї точці. Відповідно до цього, в сенсі точкової травми плач виявляє свій вузький, придушений характер, немов під якимось невпинним натиском.

Тепер в образі плачу припиняється автоматизм того, що є фізіологічне, а на перший план висувається домінантний елемент експресії. Сльози не пливуть уже тому, що людина вбачає себе ув’язненою і придушеною, замкнутою в межах тіла або якоїсь обтяжливої ситуації, паралізованою через впертість, упокореною через наслідки події, але тому, що наступає звільнення. У цей спосіб, у випадку четвертого типу плач встановлюється з приводу т. зв. перипетії. Людина втрачає – до того ж, у подіях, які стаються «вмить» – ґрунт під ногами. Вона або активно досягає внутрішньої зміни, або ж переходить від напруженого до розслабленого стану, від затверділости до лагідности, від розпачу до надії. Класичним прикладом перипетії є жаль.

Акт зміни розслаблює психічне напруження і приносить людині, яка віддається цій зміні, певний модифікований сенс. Плач не є вже тут чимось, що відбувається рівночасно із внутрішньою революцією, але її адекватним виразом (якого може власне через це бракувати!) Існує також можливість, що дія звільнення викликається якоюсь об’єктивною силою. Прикладом такого типу є плач з радощів (плач закоханих, які наново знаходять один одного, плач звільненого бранця, радісного зворушення тощо).

Хоча четвертому типові плачу бракує афективности і збурення, характерних для третього типу, однак він виразно зберігає згадане особливе прив’язання до особи, що плаче. Це я – та особа, з якою стається переворот, яка досягає зміни.

Над цим розташовується плач зворушення, любови, жертовности, побожности. П’ятому типові, який у схемі Шарлотти Шпітц відповідає більш-менш плачу, окресленому як духовний, бракує усіх рис, які вдалося б пов’язати з афективним вибухом напруження. Зникає раптовість і ґвалтовність вираження. Тим разом йдеться про відповідь на вартості, відповіді, які стосуються лише якости того, що зворушує, є гідним замилування, святим, проте залишається поза особливим стосунком до мене і до тебе. Правда вартостей не має зрештою вирішального значення для автентичности вираження, має її лише правдивість і глибина ставлення до вартостей, що їх людина осягнула. Фактична позірність певних вартостей відбивається також в експресії, як це можна спостерегти, наприклад, у сентиментальному скиглінні, яке не має нічого спільного зі справжнім зворушення.

Разом з п’ятим типом вичерпується шкала Шварца – шкала психічного заанґажування і висвітлення тілесної експресії плачу. Таким чином нам вдалося остаточно переглянути головні причини плачу. Сюди ж можна прив’язати аналіз чинників, які викликають плач, що трактує згаданий перегляд лише як спробу класифікації, яка, в цілком задовільний спосіб, показує поле дослідження, в кожному разі завдяки своєму нейтральному характеру запевняє повноту огляду.

3. Резонанс почуття

У цьому місці слід пригадати, що дослідження причин плачу підлягає організаційній умові, згідно з якою самої причини недостатньо, щоб викликати плач, але для цього своєрідного акту потрібна внутрішня капітуляція. Біль, страждання, смуток, журба, розпач, образа, жаль, радість, зворушення, любов, побожність насправді становлять моменти, які є передумовами появи плачу, однак їх самих недостатньо. Хоча ці моменти закорінені глибоко в суті цих афектів і почуттів – тут не йдеться про певну, винятково зручну позицію для того, щоб викликати плач, але про специфічні причини, які не допускають жодної иншої відповіді, крім саме цієї – та однак жодна з них не мусить обов’язково поєднуватися з плачем, не мусить закінчуватися плачем. Біль і радість, любов і розпач можуть з цілою силою опанувати людину, не допроваджуючи, однак, її до сліз.

Шварц переконливо формулює це ось як: «Елементи, які власне становлять плач, мусять міститися в окреслених моментах, які у випадковий спосіб модифікують конкретний перебіг даного акту, саме так, що ці моменти на підставі суті самих актів можуть викликати такий наслідок лише в цьому окресленому ряду актів». Чинники або умови, вирішальні для плачу, не полягають власне в болю чи в радості тощо, але в чомусь, що додається, чомусь, що біль чи радість змінюють «у зовнішній спосіб». При цьому належить мати на увазі: те, що додається, не може додатися до всього, що є психічне, незалежне від його змісту, тільки до вищеназваних афектів і почуттів, власне на підставі їх специфічної суті.

В тому чомусь, що додається невипадково тут і там, полягає «субстанція» плачу. Ми пізнали її як акт внутрішнього упокорення, що його провадить сама людина, і визнання себе подоланою, акт, що своє підґрунтя має в моментах частково об’єктивних, частково суб’єктивних. Всюди там, де афект і почуття, що належать до виокремленої групи (до якої належать, наприклад, заздрість чи захоплення) провадять до плачу, в основі ж лежить – як називає це Шварц – певний рід пов’язання зі суттю справи, в якому переламаною стає «нормальна» віддаль до предметів. На мене тиснуть – я піддаюся. Такий спосіб пов’язання зі суттю без елементу віддалі не належить плутати з інтенсивністю відчуття, афекту тощо. Сильне, виразне, болісне звучання враження ще зовсім не повинно бути таким враженням, що потрясає, захоплює, зворушує, хвилює.

Шварц вирізняє два способи контакту: спосіб «врізання» (з яким стикаємося, наприклад, у випадку фізичного болю або відчуття образи), а також спосіб «добровільного пристання на контакт», як, наприклад, у випадку зворушення, переймання, потрясіння, пригнічення. В обох цих способах реалізується певне специфічне емоційне або пов’язане з настроєм поєднання з об’єктом, в якому, однак, суб’єкт і об’єкт не стоять один супроти одного, але людина і світ взаємно проникають один в одного. Тут говорить не «інтелект», а «серце». В обох способах контакту людина виявляється відданою на поталу певному насиллю, стосовно якої мусить тримати себе в руках, зберігати розсудливість, якщо не хоче бути подоланою цим насиллям.

Оскільки дана внутрішня капітуляція має свою підставу у вигляді афектів і почуттів, зовні пов’язаних з нею, існує ціла шкала модифікацій, яка описує внутрішню звичку впадання в плач у його різних відтінках. Так, щодо смутку і психічного болю Шварц говорить про «заливання сльозами», стосовно обурення і гніву – про «потрясіння і впокорення, що наступає згодом», стосовно розпачу – про «сум’яття», в будь-якому разі у всіх цих випадках людина не переходить жодної внутрішньої зміни. Лише у плачі з причини перипетії вона справді капітулює перед певною наростаючою силою. В радості, наприклад, людина сповнюється нею і зазнає експансивно-вибухової сили звільнення.

Чи те, що людина піддається емоції, є наслідком всепереможної сили останньої, чи, може, емоція відіграє лише роль посередника з певною дійсністю, об’єктивною якістю і вартістю, що насправді плачемо з болю чи радости тощо, але однак «над чимось»? Досі начебто скидалося на те, що почуття акту капітуляції достатньо для того, щоб викликати сльози. Справді, досить, але при цьому не можна забувати факту, що в основі почуття лежить, як це називає Шварц, прив’язка до причини без елементу відстані.

Почуття, за суттю своєю, пов’язує мене з чимось, і це значно більше обмежує мою автономність з огляду на речі, людей, вартості, події, аніж огляд, спостереження і будь-який инший мотивований вступ у стосунки. Почуття – такі, як смуток радість, обурення, захоплення, пиха, подив, гнів, зворушення, ненависть, любов, власне не є (що суперечить концепції Шварца) «вступом у стосунки» особи щодо речі на підставі особливих, промовистих для неї якостей, але закликами, що налаштовують особу на певний лад, що на них особа, відповідно до темпераменту, більшою чи меншою мірою здатна встояти і перед якими може оборонитися тільки за умови використання усіх своїх внутрішніх сил.

Емоції, що діють як заклики (почуття або афекти в широкому значенні), можуть змінюватися щодо інтенсивности і ступеня збудження. Вони можуть також бути автентичними або неавтентичними. Почуття неавтентичні не мають зі мною нічого спільного. Окрім цього, за певних умов сльози легше приходять під час почуття неавтентичного, аніж автентичного. Сентиментальність, яка налаштована на якнайбільше власне зворушення і не оминає жодної можливости, щоб насолодитися внутрішньою капітуляцією, не залишає шансу на пізнання автентичних почуттів. Так відбувається, оскільки автентичне почуття є певною мірою викликом, пов’язаним зі суттю. Чинником, що вирішує стан (людини), не є лише настрій зі своїм настроєвим характером веселости, похмурости, радощів, роздратування, зворушення тощо, але заклик, що налаштовує особу так чи инакше. У неавтентичному почутті бракує виклику зв’язку з суттю. Людину переповнює лише настрій.

Автентичні емоції пов’язані з суттю (природно, не є так предметним, як ставлення (до чогось) на підставі сумніву і рішення) і приймаються лише центром. Стосуються вони мене самого, я в них розчиняюся і тону. Така «центральність» залишає по-перше простір для коливань інтенсивности. Моя любов може сягати глибоко, вона тоді сильна; може бути швидкоплинна і поверхнева, тоді вона слабка. В обох випадках я заанґажований як цілісна людина. Лише тоді, коли почуття є неавтентичним (а навіть поверхове, слабке відчуття може бути автентичне), бракує цього заанґажування, цієї участи мене самого, цієї центральности.

По-друге, центральність, як формальний закон автентичного відчуття, залишає простір для коливань ступеню збудженості. Існують такі явища, як спокійний гнів, спокійна любов тощо, а також їх раптовіші відповідники. Ці останні становлять афекти у вузькому значенні. Раптовість, а також сильно означений зв’язок з підсвідомими проявами (почервоніння, збліднення, спітніння, серцебиття, прискорення подиху, міміка, жестикуляція і, не в останню чергу, – потік сліз) надають їм своєрідного характеру. Почуття більш афективні не є, однак, з цього приводу більш автентичними або глибшими, ніж почуття менш афективні.

Почуття не тільки не мотивуються ставленням, але загалом не є ставленням, тільки закликами, спрямованими до людини як цілісности. Почуття може бути безпідставне і несправедливе, ніколи однак не є беззмістовним. Такий зміст творить довільну, закличну, тобто промовисту для особи якість, на якій особа ця не замикається безпосередньо і на яку відповідно реагує. Якщо лише тіло є втягнутим в смислове пізнання, чи то в спосіб приємний, а чи болісний, – людина не відчуває захоплення, лише пересичення або упокорення. Щойно тоді може бути чимось захоплена – словом цим послуговуємось загалом на окреслення якости, що викликає приємне враження (як от: «захоплення чимось»), тут, однак, його слід розуміти в ширшому і формальному значенні – коли зустрічається певна предметна якість. Що стосується змісту – тут немає жодних меж. Краєвид, мелодія, обличчя, звістка чи думка можуть скерувати до мене той «виклик» так само добре, як мій власний стан, безпосередньо досвідчена приємність, з якої тішуся, або ж пізнаний біль, від якого потерпаю.

Позбавлене дистанції пов’язання з предметом за допомогою відчуття може розвинутися лише у випадку істоти, яка взагалі має свідомість суті. Хоча відчуття є непредметним, тобто непов’язаним з вимірами теоретичного або етико-практичного ставлення, його суб’єктивність вимагає дистанції у стосунку до об’єктивної сфери, щоби, не дбаючи про неї, зв’язатися безпосередньо з досяжними якостями. Лише там, де є інтелект, може бути і серце. Тварини відчувають приємність і біль, вони близько пов’язані зі знайомими їм особами і обставинами, і цією мірою прив’язані до них. Однак, вони не відчувають вірности, приязні чи ворожости, ревности, любови чи ненависти. Відчуття в самій суті своїй є людською властивістю.

Відчуття як заклик розташовується – знову ми змушені прийняти твердження, відмінне від того, яким послуговуються теоретики, наприклад, Б. Шварц – між «реакцією» і «відповіддю». Як на реакцію, що викликається безпосередньо, немов відрух, відчуття надто вільно пов’язане зі своєю причиною. Воно не викликається через подразник і не запускається в рух через нього. Натомість, як на відповідь, почуття є занадто міцно пов’язане з причиною. Передусім причина не змушує особу до зайняття якоїсь позиції і не створює жодної проблематичної ситуації, тільки допроваджує людину до резонансу (навіть із певної дистанції, немов відлуння). Відчуття, як адекватний вид вібрації, в яку глибше чи мілкіше, лагідніше чи сильніше впадає ціла людина, утримується посередині, поміж реакцією і відповіддю – двома типами репліки, що їх знає життя.

Реакція і відповідь співвідносяться між собою так, як поведінка, що не є ставленням – до поведінки, що є вираженням зайнятої позиції. Слід відрізняти негайне реагування на раптову загрозу чи на можливість, що несподівано виникла, – від відрухового процесу, що відбувається в окремих органах і членах. Якщо в останньому випадку природа влаштувала автоматичний механізм, який, завдяки окремим системам нервів, допомагає організмові у підпорядкуванні подразника і реакції, то негайність і спрямованість відповіді вимагає участи в ній усієї живої істоти. Поведінка несвідома і свідома, часткова реакція відруховости і негайна реакція цілісности становлять рівною мірою можливість підсвідомої і змістовної у ставленні до зовнішнього світу поведінки. Обидві ці форми виступають рівно ж у світлі тваринному. Стара схема, що намагалася монополізувати свідомість виключно для людини, тваринам, натомість, приписувала брак свідомости і лише автоматизм відрухів, – виявилася хибною, а своїм джерелом має надто вузьке сприйняття свідомости. Свідому поведінку, в сенсі вмотивованої, такої, що містить момент ставлення до чогось, дії дає, без сумніву, лише людина. На виклик і питання (сформульоване оточенням) вона знаходить істотну відповідь.

Таке особливе засвоєння безпосередности і переймання, пов’язання з предметом без елементу дистанції, а також виклику, що надає відчуттю ознак своєрідности, поєднується з філософською важкістю, якою є допасування відчуття до схеми свідомість-несвідомість. Природно існують відчуття ще неусвідомлені або вже неусвідомлені, які наростають або пригнічені, які – як, наприклад, переконання – представляють психічну дійсність, становлять джерело сили або загрози, з якими мусимо рахуватися, – байдуже, чи ми знаємо про це, чи ні. Однак розвинуте відчуття само по собі не становить змісту свідомости, ані не є з неї виключене. Знаємо про «нього» чи ні, це нічого не дає ані не відбирає у нашої перейнятости відчуттями. Розмірковування над відчуттям і його аналіз може дати помилкові результати і довести остаточно до його деструкції, оскільки зростання рівня свідомости з усією певністю не є корисним для розвитку відчуттєвого життя. Розум і серце живуть у взаємній боротьбі, і лише в рідкісних випадках ми можемо прийняти важливе рішення, не застановляючись над тим, за яким з цих двох голосів ми повинні іти.

Коли зважуємось на щось, займаючи певну позицію, керуючись нормами розуму, тоді тяжіємо до перспективи свідомости, применшуємо себе самих до власного «я», яке спостерігає, мислить, планує і робить висновки, а нашу особу включаємо до цього обрахунку як певний об’єкт. Відчуття борониться перед такою формалізацією. У відчутті ціла людина, перейнята, діткнута чимось і налаштована певним чином, відповідає на певну річ, допоки «я» ще не знайшло час, щоб змусити його до холодного, розважливого дистанціювання. Однак така опірність почуття не знайшла визнання серед філософів. Відтінки ірраціоналізму не могли існувати довго. Для концепції пізнання, для якої ідеалом є загальна важливість і переконливість – так само, як для концепції дії, що тяжіє до загального зобов’язання і нормативности, відчуття залишається чимось, що є «суб’єктивно» обмежене до нутра індивіда, а також чимось, що, як джерело пізнання, має підрядну вартість. Натомість у раціоналістичній традиції відчуття відіграє певну роль лише у сфері мистецтва, а також як посередник приватної певности віри в деяких теоріях релігії.

Не підлягає сумніву, що якби психологія не розвинулася під впливом природознавства, як вид природничої науки, предметом якої є внутрішній сенс, то уникнула б розміщення цілої своєї тематики у рамках концепції свідомости – рамках, у яких засадничо керує теорія пізнання і когнітивна (пізнавальна) психологія. Якби так сталося, психології відчуттів зараз велося б значно ліпше. Якби філософія – під впливом тих самих ідеалів, що й психологія – не вважалася протягом настільки тривалого часу епістемологією природничих наук, якби не формулювала своїх переосмислень на тему світу і людини, беручи при цьому до уваги перспективи математики і фізики, – тоді проблематика людини як психологічної одиниці не залишалася б так довго в тіні дуалістичної схеми.

4. Момент викликання плачу

Не всі почуття здатні викликати плач (як, наприклад, ревнощі, ненависть, погорда, задоволення), лише такі, в яких людина є свідомою з дії певної всепереможної сили, перед якою не може нічого вдіяти. Таке усвідомлення власного безсилля мусить набрати форми почуття, мусить нас зачепити і пройняти, щоб викликати акт внутрішньої капітуляції, який і є умовою плачу. Будучи формами усвідомлення та виклику з боку певної гнітючої сили, почуття не зворушують людину до сліз так, як звичайні настрої та внутрішні порушення. Всепереможність цієї сили не ґрунтується ані на інтенсивності почуття, ані на його центральності, ані на ступені збудження, лише на «предметній якості, з якою почуття людини безпосередньо пов’язане.

У стані фізичного болю очевидною є всепереможність його вторгнення, а також безсилля, пов’язане з почуттям «віддання» на поталу болю. Біль означає для людини бути знову вкинутою у власне тіло без можливости оборони, і то в такий спосіб, що не можна вже встановити жодного стосунку до тіла. Болюча ділянка тіла видається невимовно великою, насувається на инші ділянки і цілковито їх затьмарює. Людина складається вже тільки з зуба, голови або шлунка. Обпікаючи, свердлячи, шпигаючи, б’ючи, рвучи, ятрячи, ниючи, біль діє немов інвазія, знищення, дезорієнтація, немов сила, що затягує в бездонну прірву. Внутрішня капітуляція може наступити тут або безпосередньо перед відчуттям власної розбитости, як в инших випадках, втрати підсвідомої рівноваги (вичерпання, надмірне роздратування), – або ж опосередковано, шляхом усвідомлення власного страждання. Тоді ж, однак, не «вболіваємо над собою» і немає співчуття до себе, – бо, як на те, біль є занадто близько.

Подібні реляції надходять у випадку психічного болю, передусім того, який відчуваємо з приводу безповоротної втрати чи зазнаної кривди. «Цього не можна обминути», «воно коле і мучить», «шпигає терням» – ось кілька виразів, пов’язаних з тілесною сферою. Почуття має тут простір для того, щоб у супровідному усвідомленні становища, спричиненого втратою чи зазнаною кривдою (самотність, зубожіння, упокорення, зазнана несправедливість тощо) розгорнутися у всій повноті. У ситуації прощання і розлуки почуття болю, відірваности і самотности переходить в болісність (ностальгія, ревна журба). Біль і болісність як відлуння викликають смуток, коли усвідомлення безпосередньої переможности ситуації дещо втрачає ятрючу інтенсивність. Рівно ж тут людина (діткнута чимось, осамітнена тощо) може бути доведена до капітуляції безпосередньо або через уявляння собі страждань.

Власне безсилля щодо чужої сили проявляється ще більш образно в таких емоціях, як злість, гнів, впертість і розпач. Habitus, сповнений виснажливого болю, витісняється тут напруженістю та агресивністю, а піддаючись їм, – у безрезультатності афекту, – починаємо бачити безнадійність і невідворотність становища. Часто лише почуття підсвідомого вичерпання і слабкости призводить до напливу сліз, однак для цього досить уже самого почуття даремности, особливо якщо, проглядачи крізь афект потрясіння, воно нам відкриває безнадійність нашого опору.

Важче, однак, відкрити власне безсилля перед перипетією, де переходимо від напруження до розслаблення (в жалю, несподіваній радості, у наверненні), а також у хвилюванні, викликаному через зворушення, любов, самопосвяту і побожність. Добачаємо тут, що перед нами вже не стоїть ніщо загрозливе і вороже, ніщо, що пробуджувало б наш опір. Світ не чинить вже на нас жодного тиску. Разом з відчуттям зникання тягаря, ослаблення тиску, наростання захоплюючого піднесення, зростання простору власної свободи повинно принципово окреслити людське становище та бути йому підпорою. Попри це капітулюємо, можемо капітулювати. Перед чим?

Найлегше відповісти на це питання відносно до способу зворушення, відданости і самовіддачі. Перед піднесеністю твору мистецтва і краєвиду, перед тихою силою простоти їх існування, перед витонченою красою, перед зворушливою відвертістю і довірою дитини в глибині душі падаємо на коліна, немов перед величчю, яка нас самих у жодний спосіб не стосується. Зустріч з ними не ставить нас у становище, в якому не знаємо, з чого почати (так, як діється у ситуаціях, що спонукають до сміху, які позбавляють нас ґрунту через відтинання можливости ставлення до них), але в яких з’являється вже спроба «щось вчинити».

Те, що є зворушливе, хвилююче, улюблене, святе і високе, постає перед нами як щось абсолютно однозначне і водночас віддалене, як чиста територія для нашої поведінки, орієнтованої на пропорції, відносини і відносність, на тиск і опір тискові. «Безсилля» не є тут напевно найвдалішим словом, оскільки створює видимість, немовби йдеться лише про неможливість протиставлення себе певній силі. Але коли нам на очі напливають сльози, ми м’якнемо і стаємо слабкі. У зламанні нормальних пропорцій нашого життя «у світі» і «зі світом», які зрештою заслонюють від нас найбільший скарб – чистоту буття єства, досягаємо межі будь-якої поведінки. Якщо в цьому переломі не бере участи жодна внутрішньосвітова сила, яка завдає болю і ранить, а тільки есенція безсилля, чарівність, безборонність, доброзичливість, ласкавість, тоді досягаємо в ньому одночасно до останньої межі, до необумовленого кінця.

Для вибуху плачу істотним є також раптовий перехід від напруженого стану до розслабленого. Кого життя змусило рахуватися з ворожістю і недолею, розчаруванням і підлістю, хто, однак, не припинив боротьби за власну справу і власне щастя, той із подвійною силою знесильного зворушення відчуватиме оте раптове зникнення очікуваного тиску, що його чинить світ, яке з’являється під час зустрічі з іконами, творами мистецтва і природи, з дітьми, в церкві, у любові. Такого роду сльози проливають радше чоловіки, аніж жінки, адже їх джерелом є нічим не заслужений спокій у боротьбі зі світом.

Те ж саме стосується перипетії. Напружений, вимушений стан забудькуватости, легковажности, довготривалий тиск нестатку і смутку змінюються раптом на стан розслаблення. З настільки раптовою зміною, яка немов присоромлює людину в її наступальній чи оборонній позиції, що стає тепер безпредметною, однак дуже часто поєднується (через контрастування нового стану зі старим) співчуття до самого себе. Разом із відчуттям звільнення з жалю і радости, у новому народженні до навернення, з’являється свідомість зазнаного смутку, здійсненої несправедливости, занапащених можливостей, непережитого життя. Щастя звільнення і слабкість упокорення змішується тут з болем через те, що безповоротно втрачене, болем, який віддаляє нас від нас самих. У таких ситуаціях з’являється те, що Шопенгавер неслушно окреслив як загальну причину плачу: об’єктивізація власного болю у біль нібито чужий, у який вслухаюсь, якому співчуваю і в якому відкриваю, що «я» і є тим, кому співчуваю.

Для плачу, що супроводжує раптову внутрішню зміну не є, отже, вирішальним лише зникнення певного напруження, розм’якшення певної внутрішньої затверділости, споглядання життя, якого не можна вже досягти, воскресити, віднайти. Без такого спостереження, яке має характер емоційного пізнання, напруження не відходить. Скидається на те, що жаль не є просто складеним зі змісту пізнання на зразок: «не треба мені було того робити», «якби я того не вчинив» тощо, а також з важкого відчуття даремности бажання, щоб почати все спочатку, але є первісним компромісом через відкидання нас назад до початку, в первісність, і цей компроміс пробуємо собі пояснити лише через схему емоційних і пізнавальних складників. Те саме стосується жалю, а також сорому, поривчастої радости звільнення, нової зустрічі, навернення. Ці почуття діють як розслаблення через контраст з колишнім тягарем, з переможеною ніччю, не лише завдяки позитивним якостям нового стану, в яких перебуває людина. Її ставлять поміж двома остаточними пунктами у невідворотному плині часу: перед неповторністю життя вона досвідчує власну минущість.

Тому-то минущість – як неміч, як безсилля – промовляє до нас тим сильніше, що сильніше видається вона пов’язаною з основними умовами нашого існування. Дитина плаче, бо не дістала чогось, що хоче мати, бо мусить слухатись наказу, бо почувається ображеною або полишеною сама на себе. Здобуває досвід власної минущости лише стосовно всепереможної сили зовнішньої інгеренції. Лише в дорослої людини з’являється розуміння, що її власна конституція, джерело будь-якої сили і справжньої (або ж такої, що вважається за справжню) свободи, її власна винахідливість і можливість перевищення самої себе є водночас її власною межею, об яку вона розбивається. Тому невсихаючим джерелом плачу, до того ж плачу, який вже не є орієнтованим на власну особу, стає трагічний конфлікт, який, однак, не розігрується лише поміж добром і злом, свободою і світом як двома зовнішніми силами, на вплив яких приречено людину. Розігрується він поміж тим, чим людина є і що повинна чинити, і тим, що виникає з тих обумовлень, які набирають вигляду загубленої долі, як конечність, надана свободою. Можливо, Арістотелів аналіз очисної дії, що відбувається через страх і милосердя (співчуття), надто зосереджений на часовому аспекті. Можливо, страх і милосердя є, якраз, виразами певного перейняття, яке лежить глибше і джерелом якого не є ляк перед долею чи жалощі через загибель героя, але навпаки – тільки воно викликає ці почуття. Хай там як, але тим, що найбільше зачіпає нас у трагічному конфлікті, є зустріч з неминучістю, до якої доходить завдяки втручанню самої людини.

В естетиці трагізму неодноразово порушувалося питання, чому феномен необхідности, накладеної свободою, не викликає комічного ефекту. З суто формальної точки зору трагічні і комічні конфлікти між собою близько споріднені. Чи на характер конфлікту впливають його результати (тобто якщо все закінчується добре – має місце сміх розслаблення, а якщо закінчується зле, то доречним є плач)? Більш проникливі дослідники завжди відкидали таку відповідь. (...)

Свобода і необхідність, наміри і вчинки, початок і кінець повинні відповідати один одному і реалізуватися на одному й тому ж рівні буття. Лише в цей спосіб буде збережена повага, можна уникнути будь-якої аберації (відхилення, збочення) в напрямі зовнішности і випадковости, які протиставляються непохитній ході долі. Правдивість того, що, попри все, фізична природа, непередбачуваність зовнішніх обставин, на які людина приречена через своє тіло і душу, у космічному конфлікті може ще викликати ефект трагічного, проглядається в цілому просторі трагікомедії. Незабутнім для кожного, хто бачив фільм про Дон Кіхота, є кінцівка, коли герой, нападаючи на вітряк, сам надягає свою піку на крило вітряка, через що, начебто випадково, нагадує людину, яку ламають на колесі, розіп’яту власною ідеєю лицарства: розіп’яту з власного доручення і без шансу на порятунок.

У конфлікті, трагічному тією мірою, якою доля або її співець відмовляються від чорних характерів, моральних дилем і надто простого порядку світу, минущість проявляється як головна умова нашого існування. Однак вона може проявитися і поза ситуацією конфлікту, у всіх формах емоційного усвідомлення нашої минущости. Для наших сучасників розуміння світового болю (Weltschmerz) є чимось, що належить, поза сумнівом, до минулої епохи. Їм не знайомі жодні почуття вселенського виміру, а будь-яка демонстрація почуття є для них чимось, чого належить соромитись. Нікому, однак, не є чужим відчуття проминальности, неповторности, навіть якщо воно не доростає до якогось романтичного смутку. Меланхолія і смуток за молодістю, що проминула, не оминає навіть найбільш тверезомислячих.

Немає сенсу опиратися тому, що тим фактором, який уможливлює зустріч з минущістю в чистіший і об’єктивніший спосіб, є почуття або ж трагічне зіткнення з силою призначення. Спільним для обох є безпосередній виклик остаточності і невідворотності. В обох випадках людська одиниця почувається винесеною понад своє ізольоване і випадкове існування, а в певності проминання – водночас пригнобленою і піднесеною. Часи, коли смерть чигала на вулиці, потужні зміни, різні нещастя підтверджують безвартісність існування, не зносять ані світового болю, ані трагедії, втікають від сліз, що напливають перед картиною життя, оскільки вони мають досить сліз в труді життя і розчаруваннях.

Плач не завжди відповідає очищенню і розслабленню. Відчуття безсилля може з’явитися наприкінці даремної боротьби, а також як результат болісного компромісу. У перипетіях і зустрічах із тим, що є незіставним і остаточним, це відчуття може бути виразом радісної капітуляції перед тим, що переможне. Терпіння (чи навіть співчуття) не є, отже, необхідними умовами, навіть якщо у більшості випадків люди улягають своїй минущості немов тягареві, і в болю, терпінні, смутку і пригнобленні відчувають її як ув’язнення в певних рамках. Вирішальним тут є лише відчуття упокорення як зворушення, що обіймає цілу людину, якому вона піддається беззастережно, так, що вже не спроможна відповідати з позиції віддалености. Втрата резону означає тут втрату ставлення до світу, а також самоконтролю, і втрату цю можна спостерігати ще в експресії.

Переклала Зоряна Курдина