Люїс Вінсент Томас

Творення танатології

Осягання сутности смерти називається танатологією. Цей термін виник у науці наприкінці XVIII століття: у 1795 р. славетний ґетинський лікар Соломон Аншель скористався ним у праці, яка набула певного розголосу, і мала назву «Thanatologia sive mortis naturam, causas, genera ac species et diagnosis disquisitiones». Ця невелика, на двісті сорок сторінок, книжка вирізняється тим, що не лише представляє етіологію смертельних хворіб і семіотику смерти, а й водночас подає результати новаторських досліджень, що стосувалися вмирання тварин і гіпотермії жаб. У Франції тільки в 1832 році у словниках «Dictionnaire general de la Langue francaise» i «Vocabulaire universel des sciences, des arts et metiers» Реймонда з’являються визначення танатології як «теорії смерти». Невдовзі після цього наукові знання про смерть монополізувала медицина, особливо медицина судова, і так триває й до сьогодні. Саме тоді специфічна мова науки запанувала над рефлексіями теологічно-метафізичного характеру.

У наш час танатологія розширила сферу своїх досліджень. Вона є нічим иншим, як аналізом, чи радше розшифруванням висловлювань на тему смерти; тому слушно було б стверджувати, що доки ми живі, смерть існує для нас лише в образах, які вона нам сама навіює, а також у мовах, яких ми вживаємо для її опису. Танатологія ще не є окремою наукою, з чітко окресленим предметом дослідження, який вона могла б деконструювати чи реконструювати, не має вона й власної дослідницької методології. Усю її епістеміологію треба ще створити. Наразі танатологія задовольняється інтер- чи мультидисциплінарним порівнянням усіх знань про смерть. Це найважливіші галузі, які співтворять цю науку.

I. Ненаукові сфери

1. Філософія і теологія

Філософія завжди вагалася між перспективою раціоналізування та феноменологічним досвідом. Загальний підхід, за яким криється уся історична наука, є частиною метафізики буття: лише він спроможний пояснити страх смерти як свідчення трагічного ризику, яким він зумовлений, допомагаючи знайти спосіб подолання смерти. Особливо сучасна філософія інтерпретує проблематику смерти як таку, що є предметом ідеологічного конфлікту. Тут простежується дві тенденції. З одного боку, повторюється трагічне тяжіння до атеїзму – у Геґеля (мала і справжня смерть), Фройда (потяг до смерти), Лакана (смерть батька і кастрація), Батая (смерть і еротизм)... Натомість друга тенденція виявляється у відході від філософського розуміння чи то шляхом етичних рефлексій («те, що було» Владіміра Янкелєвіча), чи то за допомогою войовничої етнології (смерть мови, етнічне винищення за Леві-Стросом). Протилежні поняття – «смерть/несмертельність», «становлення/вічність», «скінченність/нескінченність» – дозволяють філософії скористатися емпірикою, конфіскувати собі дійсність умирання для того, щоб звести її до концепції чи перетворити у якусь вищу ідею. Вигода, що виникає з цього для філософських спекуляцій, очевидна: інтерпретований у такий спосіб факт смерти, протиставлений нашій скінченності і незворотності часу, навіює нам образ онтологічного, інтелектуального та емоційного розколу, образ, що сприяє розриву тяглости, без якого неможливий підйом до рівня філософських рефлексій. Тож смерть тут стає образом, ба навіть імітацією того онтологічного виламування (осягання людства). Проте нині відбувається певне зміщення. Умирання неминуче асоціюється з фактом убивства – смерть засудженого до того, щоб випити цикуту, Сократа була першим етапом цієї зміни значення. Як висловився Мішель Фуко («La volonte de savoir», Париж, 1976), роздуми на тему смерти є передовсім роздумами на тему влади. Вже саме підпорядкування владі мислиться як смерть або вмирання, натомість користування владою породжує небезпечну ілюзію безсмертя. Шантаж смертю, здійснюваний за допомогою влади, яка позбавляє нас і смерти, і життя, є такою ж підступністю, як шантажування життям, на якому базується існування держави.

Теологія так само завжди займалася специфічним чином таємницею смерти, її походженням і сенсом, зв’язками з тим, що окреслювалося як fascinans i tremendum, або ж тим, чисте чи нечисте, символікою і значимістю ритуалу, есхатологією. Отож, якщо обмежитися християнською теологією, розрізняють: смерть – від’єднання душі, що являє духовне буття, від приреченого на зіпсуття тіла; смерть – розрив, результат гріха, якого б людина не пізнала, якби жила в ласці Божій, і врешті смерть – зміна, бо, як пише апостол Павло в Першому листі до Коринтян: «[...] не всі ми помремо, лише всі будемо змінені. Миттєво, в змиг ока, під звуки останньої сурми – бо заграє сурма – і померлі повстануть незнищенні, а ми будемо змінені. Треба, щоб те, що знищенне, приодягнулося в незнищенність, а те, що смертельне, приодяглося в несмертельність». Однією з найістотніших теологічних тем є насамперед тема смерти Бога. Стикаємося з нею в різних поганських цивілізаціях Африки та обох Америк, а передовсім з’являється він у християнській таємниці Відкуплення: «Отче, прийшла година! Прослав свого Сина, щоб Син твій тебе прославив, і щоб силою влади, що Ти дав Йому над усяким тілом, дарував життя вічне тим, яких Ти передав Йому» (Євангеліє від Іоанна, 17, 1-2). Сучасна теологія намагається сформулювати нову концепцію смерти (яка б уже не асоціювалася з гріхом), а також нову концепцію есхатології (що виявляється в реінтерпретації воскресіння); вона щораз охочіше займається практичними питаннями: сенсом страждання, правом вибору смерти (тут ідеться про самогубство й евтаназію), реформою ритуалу, підтримки вмирущих. Тож вона займається питаннями, несподівано важливими для танатолога.

2. Мистецтво і література

Роздуми над мистецтвом і літературою особливим чином сприяють нині поглибленню сутности смерти. Бо саме ці мистецтва – звертанням до цієї тематики та засобами експресії (стилем, використаним матеріялом, посвятам) – становлять вражаючий своїм розмаїттям набір форм, виявів, образів і символів, що стосуються поганиччя життя і посмертної долі. Серед перших тут варто згадати живопис, у якому зустрічаємо портрети померлих осіб, сцени смерти та апокаліпсису, танці смерти, сцени Страшного Суду, образи пекла і раю. Наступною йде скульптура (від гравірування черепів і знімання посмертних масок, через погруддя померлих і аж до статуй) і архітектура, якій завдячуємо гробівці та мавзолеї, надгробні споруди (atanea i funeraria), а також цвинтарі з їх похоронним мистецтво. Нарешті – музика, в якій ми чуємо медитації про смерть у багатьох реквіємах, похоронних маршах чи деяких симфоніях, а також медитації про кінець світу (Ріхард Штраус, Арнольд Шьонберґ). Цілком очевидно, що музика Африки, Азії і латино-індіянської Америки ховає в собі не менш багатий танатичний зміст. Додаймо до музики й ті сфери мистецтва, що послуговуються візуальними образами: комікси з новими і неймовірними візіями смерти (у позаземному просторі, в ситуаціях міжпланетних конфліктів чи смертоносної сексуальности), фотографія, яка надає подиву гідні образи тих, що помирають, чи вже померлих; і, може ще промовистіше кіномистецтво: звичайно, етнографічні фільми, передовсім фабулярні, із приголомшливою грою динамічних образів, великих просторих можливостей і повільного темпу – кохання і смерть займають у ньому перше місце. Особливої уваги заслуговує найінтелектуальніше мистецтво – література (поезія, драма, роман, есей, навіть наукова фантастика), яка своїм неповторним чином тлумачить одвічні людські нав’язливі ідеї та фантазії. Література завжди – незважаючи на те, чи автор шукає в ній виходу, чи тяжіє до надмірности, чи врешті хоче досягнути катарсису – є безпосереднім або прихованим страхом смерти та зброєю проти цього страху. Лексичний, семантичний чи тематичний аналіз літературних творів озброює танатолога дієвим інструментарієм, який лише тепер починає використовуватися (Gilles Ernst).

II. Наукові дисципліни

Всі науки, які займаються питанням смерти, тісно пов’язані з демографією і статистикою (маю на увазі дослідження і тестування, що їх провадять INED, INSEE чи INSERM). Ці дисципліни докладно визначають середню тривалість життя в наступних епохах, а також смертність і її стосунок до кількости народжень, або її зв’язок з географією (походженням з певної країни, реґіону, міста чи села) чи етнічними, статевими, віковими, суспільними і професійними характеристиками померлих; також досліджують причини, місце чи обставини смерти. Вони оприявнюють дані, що стосуються видатків, пов’язаних зі смертю і похоронами, настанов осіб, що перебувають при смерті, та ставлення до них, обрядовости, висловлювання на тему смерти і померлих, місць вічного спочинку, все це ділиться на категорії і систематизується. Кількісні порівняння, таблиці, графіки, діяграми, шкали дозволяють виявити постійні чи розпізнати повторювані тенденції, еволюційні зміни. Вони допомагають, з одного боку, біологам і лікарям, а з иншого – представникам суспільних наук.

Однак такий підрахунок обмежений з обох боків. По-перше, коли змішують докладність і точність, якщо статистичні графіки об’єктивні та точні, то джерела, на підставі яких вони постають, часто бувають неоднорідні, дефініції понять – приблизні (як, наприклад, у випадку із поняттям «самогубство»), а механізми опитувань позбавлені єдиної мірки. По-друге, встановлення загальних правил часто пов’язане з нехтуванням усього того, що становить винятковість та неповторність ситуації або переживань самогубця чи людини, яка помирає. У цьому полягає основна внутрішня суперечливість танатології.

1. Біологічно-медичні науки

Навіть якщо обмежуватися лише питанням клінічної смерти, то й тоді буде досить доказів величезного значення біологічно-медичних наук (упродовж останнього десятиліття видно їх подиву гідний поступ) для осягнення сутности смерти. Ці науки аналізують ситуації співіснування життя і смерти, дошукуються того непомітного переходу між життям і смертю, який і надалі є джерелом несподіванок для дослідників. Цікавляться вони й механізмами, що зумовлюють старіння, ознаками і причинами зникання видів (від найпростіших до істот вищої організації), а також етапами й обставинами вмирання як процесу, проявами танатоморфози чи зв’язком смерти з сексуальністю. Фізіолог цікавиться смертю як остаточною і незворотньою затримкою життєвих функцій: дихання, кровообігу, травлення, моторики, репродуктивних функцій чи функцій мисленні, що відбувається у корі головного мозку, неминучим наслідком яких є розпад тканин і клітин. Для генетика основне значення має припинення біоенергетичних процесів та пов’язаних із ними функцій, а також генетична спадковість, яка перестає посилати сигнали чи накази, зумовлюючи завмирання життя. Знання генетика охоплюють ключову галузь, евристичні можливості якої вселяють в нас великі сподівання. Що ж до лікаря, то хоча й нечасто він про це розповідає, його обізнаність з хворобами, старінням і патологіями (як, наприклад, хвороба Альцгаймера), і, врешті, зі смертю, яка сприймається теж як справжня хвороба, – все це призводить до того, що він здобуває багато об’єктивних фактів та досвіду, особливо якщо має справу із особами, що помирають. Ніхто ліпше за нього не зуміє розпізнати симптомів швидкої смерти, її конкретних ознак та впливу на навколишніх. Тут слід згадати про судового медика, який досліджує трупи зі судовою і медичною метою; йому простіше, ніж будь-кому иншому, вдається заставити промовляти трупи, і зрозуміти причини та обставини смерти. Біологічно-медичні дисципліни потребують допомоги молекулярної біології, електроніки та інформатики. Часто вони послуговуються різними вишуканими дослідницькими технологіями. Так, скажімо, є в діягностиці (де використовуються сканери, ехографія, методика магнітного резонансу і под.) і в вірусологічних дослідженнях (ідеться про технології виявлення антитіл при загрозі інфекційних захворювань та використання нуклеїнових кислот у випадку СНІДу). При прогнозуванні тривалости життя застосовують: тестування ензиматичної активности серцевого м’яза і аналіз показника С-3 компоненту слизової оболонки, які дозволяють встановити достовірність показів біологічного годинника. Иншим надзвичайно цінним та багатим на відкриття видом досліджень є дослідження мумій: визначення справжности та часу муміфікації, а також причин смерти. Так, наприклад, у 1976-1977 роках у Музеї людини досліджували мумію Рамзеса II: було проведено класичну, ксерографічну і хромоденситографічну радіографію, діяграму дифракції рентгенівських променів, дослідження за допомогою нейтронової активізації, та розширену спектрографію. Усі ці знання мають незаперечне значення: лікар не лише засвідчує факт смерти, даючи дозвіл на поховання чи кремацію тіла, а й приймає рішення щодо посилення терапевтичних заходів, допустимости евтаназії чи її заборони. Таким чином він з готовністю переходить на терен етики, і танатологам варто звернути увагу на цю готовність.

2. Гуманітарні та суспільні науки

Загалом гуманітарні та суспільні науки мають справу з неживою матерією; саме їх дослідницький вклад виявився найсуттєвішим: саме вони найбільше збагатили наші знання про смерть, вмирання і посмертні явища.

Лінгвістика та семіотика дали танатології підхід, концепцію і методи, необхідні для ретельної інтерпретації смерти, потрактованої в культурному аспекті як явище, яке реагує, виражає і вказує на розмаїття висловлюваних уявлень чи поглядів – у синхронному та діяхронному зрізі. Иншими словами, виходячи з факту, що смерть є загальним предметом, який породжує висловлювання, що слугують символічному «освоюванню» смертоносної реальности, мовознавство і семіотика дають змогу унаочнити існування великих процесів і стратегій, які семантизують цей культурний факт у його різних фазах та локалізаціях. Щоб осягнути це, лінгвістика (яка є нічим иншим як семіологією усного чи писаного мовлення) чи, відповідно, семіотика (яку розуміємо як «науку про немовні знаки») починають від додавання, класифікації та інтерпретації різного роду комунікатів, і саме це є початком процесу декодування, яке осягає множину висловлювань, сформульованих певним суспільством. Це перша стадія розшифрування (санкціонованого критеріями структурального аналізу) виявляє максимальну кількість можливих танатичних десигнатів, присутніх у сфері культури. Далі лінгвістика та семіотика здійснюють аналіз найрізноманітніших з виокремлених дискурсів – від наукових висловлювань чи побутових (наприклад, лікаря чи особи, що помирає) до матеріяльних свідчень (до стосуються техніки, архітектури, урбаністики та инших галузей), досліджуючи водночас окремі випадки чи ритуали. Наступним етапом є перехід від аналізу до синтезу, який перетворює семіотику на пізнавальну техніку, наскрізь антропологічну за своїм характером. У той час як функція семіотики зводиться до виявлення (через взаємний зв’язок початково розрізнених комунікатів) семантичної спільности багатьох різних знаків, яка є фундаментом (і підкріпленням) ідеологічної єдности в тій чи иншій культурі – у цьому випадку йдеться про ідеологію смерти. Таким чином лінгвістика і семіотика забезпечують танатологію – як це випливає з відкритої дворівневої структури – герменевтичними рамками, необхідними для цілісного пізнання культурного коду смерти, який є основою автентичної мови певної спільноти людей, мови, яка, незважаючи на те, що є цілісною та єдиною, ускладнена багатством та різнорідністю постійно функціонуючих знаків коду. Найбільшого розвитку сягнув аналіз висловлювань (літературних та літургійних текстів, заповітів, епітафій) та символіки пам’ятників та цвинтарів – тут слід згадати докторську монографію Жана-Дідьє Урбейна «L’archipel des morts» (Париж, 1984), перевидану з певними змінами під назвою «La mort lа» (Париж, 1987).

Варто також віддати належне історії, яка в наш час незмірно збагатила – причому суттєвими компонентами – знання про смерть, саме внаслідок зосередження на дослідженні ментальности та завдяки тонкому мистецтву періодизації, що його застосовують історики. Само собою, що кожна історична епоха шукає для своїх проблем відповідні формули. Принаймні, у західній цивілізації є так, що смерть набуває надзвичайної ваги (як це було, наприклад, у пізньому середньовіччі, у бароко XVII ст., у романтизмі XIX ст.), або навпаки – зовсім втрачає свою значимість (що характерне для Ренесансу, Просвітництва й наших часів). У тих довших проміжках несподіваного обмеження поширення чи втрати значимости – маємо на увазі смерть як переживання та смерть як об’єкт обговорення – траплялися моменти перемін чи навіть криз: йдеться, зокрема, про конвульсії. От, наприклад, після втрати драматизму смерти в Ренесансі, а особливо в Просвітництві, знову повертаються патос і макабра, що живляться крайнощами цих епох: згадаймо лишень бароко, що сходить з арени у 70-их роках XVIII ст., хворобливість кінця XIX ст., чи наші часи з їх специфічним різновидом фантастики з висуванням на перший план жахливого. Після періоду видимого компромісу зі смертю, компромісу, який видавався таким довговічним, незмінно надходили такі часи, коли смерть брала людей в облогу. Тож треба постійно остерігатися. Однак тут не йдеться про коливання шальок терезів, повторення одних і тих самих явищ. Це зовсім не так: кожне повторення приносить щось нове, бо смерть мудреця виявляється не схожою на смерть християнина, а ця, своєю чергою, не має нічого спільного зі смертю у часи романтизму. Мішель Вовіль у своїй книжці «La mort et l’Occident de 1300 а nos jours» теж називає найсуттєвіші періоди в історії смерти. Спершу він обговорює перемогу середньовічної християнської візії смерти, десь приблизно в 1300 році. Книжне християнство лише частково спромоглося подужати давні ритуали простолюддя очищувати та ховати тіла померлих, які й надалі вважалися небезпечними. Цей перший період буде позначений одержимістю постійної присутности смерти та потойбічних світів. Хоча не бракувало й відступників від загального правила, якщо згадати про трубадурів та ваґантів. Епідемії XIV і XV ст. породили бунт померлих і перемогу макабри: образи «скреготу зубовного», надмірної жестикуляції, нав’язливого нагнітання жаху тої миті, якою завершується людське життя. Влада Церкви над тілом людини і душами побожних християн у той час сягнула свого апогею. Натомість Відродження стає часом відступу епідемій. У цей період виявляється потрійний спротив: народний – пекло зазнає висміювання; релігійний – протестантські єресі позбавляють потойбіччя чистилища й актуалізують одвічну тему сну; гуманістичний – з’являється атеїзм, турбота про сповнене благ щоденне життя переважає над роздумами про смерть. Виявляється инша чуттєвість, на основі якої виникає візія легкої смерти. Смерть витіснена за межі свідомости, натомість усезагальним стає прагнення осягнути повноту довгого і приємного життя, амбіції здобути славу на полі мистецтва, літератури чи військовою звитягою. Між 1580 і 1730 роками знову віє небезпекою – вже те так через флаґелянтів, погроми і таємничі епідемії, як через чари та страхітливі багаття, призначені для покарання усіх, хто вдається до такої практики. «Привласнення смерти» сприяє нашестю скелетів, мук, снів, які розповідають про смерть, і творить дидактику, яка тероризує людей, бо виявляється страшнішою, ніж найжахливіші візії середньовіччя. Приготування до відходу з цього світу і турбота про порятунок душі стають манією цього часу. Бароко висловлює свої рефлексії у мистецтві урочистого та драматизованого поховання померлих, у змалюванні агонії на смертному одрі, в побожних практиках для полегшення долі душ, які покутують в чистилищі, і в масовому заповненні костелів тілами померлих достойників (цвинтар у цей час існує лише для бідноти). У XVIII ст. спостерігається відступ великих епідемій і зменшення смертности, а крім того – незважаючи на суворість християнства та накинених ним обмежень – образи смерти стають погідніші, позбуваються патосу і драматизму. Смерть стає чимось природнім, навіть буває предметом жартів. Вона спускається із висот метафізики, щоб – уже ставши буденною і без драматизму – ввійти до звичайних розмов як представників вищих кіл, так і простолюду. У XIX ст. смерть стає власністю міщанства. Світло попереднього століття, віку розуму, пригасає, хоча священик і поступається місцем лікареві. Різними способами масову свідомість атакують різні божевілля: Ерос охоче товаришує з Танатосом; повертаються уже секуляризовані постаті із потойбіччя – скелети; манія видимої смерти та страх бути похованим живцем виливаються справжнім морем чорнила. Родинний траур завойовує цвинтарі. По-різному підходять до віри в загробне життя: абсолютна упевненість сусідує із повною невірою. Для розважань про смерть роман, поезія і драма виявляються відповіднішими від філософії та теології. Шостий період стосується безпосередньо нас.

 Додаймо ще тут, що історики (щодо емпіричної смерти, а також комплексу індивідуальних та колективних підходів до смерти та вмирання; смерти доконаної, а отже – реальної, яка усе завершує і може бути об’єктом статистичних підрахунків; чи омовленої смерти, яка існує у висловлюваннях на тему межі життя, а також вписується у символіку пам’ятників та архітектурних споруд) намагаються з’ясувати, в міру своїх можливостей та за допомогою цифр, виокремлюючи довші періоди, у чому полягає глибокий сенс і які причини такої, а не иншої, періодизації. Не забувають, орієнтуючись на антропологів (соціологів, етнологів), від яких запозичують методи дослідження, виділяти все те, що є найхарактернішими рисами сучасної смерти: вона виявляється випадковою, витіснюваною зі свідомости, хоча постійно присутня в засобах масової інформації, буває несподіваною і часто потворною на війні, в аварії, внаслідок життєвого краху, або повільною у випадку тривалої хвороби, нескінченної агонії, затяжної коми; вона інституціялізована та б’юрократизована, щораз більше медична та меркантильна.

Серед історичних дисциплін існує багато инших: історія смертности окремих регіонів чи міст, базована на усній та архівній документації, історія цвинтарів та цвинтарних пам’ятників, історія мистецтва і літератури, історія духівниць та потойбічної «бухгалтерії» (маю на увазі церковні служби за душі, які спокутують свої провини в чистилищі).

 Суспільна і культурна антропологія безпосередньо пов’язує уявлення про смерть, її переживання і ставлення до неї з місцем і середовищем, а конкретніше – з тою чи иншою цивілізацією, суспільним ладом, з панівною ідеологією, суспільним станом, моделлю і способом життя та релігією. Ця наука ставить перед собою два завдання.

По-перше, вона прагне шляхом порівняння дійти до диференціяції. Із цього методу виникає, поміж иншим, розрізнення суспільств на два типи: 1) суспільство, зорієнтоване на поступове збагачення (тут має місце ініціяція), де добра смерть – це смерть вельми старої людини, батька багатьох дітей і водночас людини, яка за життя спромоглася надбати багатства, частина яких використовується на потреби урочистого похорону; та 2) суспільства воїнів, де в пошані смерть молодого героя на полі бою. Подальшим наслідком цього розрізнення є порівняння двох типів населення. До першого типу належать архаїчні суспільства провінційної Африки та Азії, для яких характерне велике скупчення людей: вони багатші на символіку, ніж на технічні здобутки, найціннішим капіталом тут вважають людину, покладаючись на зв’язки та співробітництво, причому панівною є циклічна концепція часу; смерть тут береться до уваги, стає справою усього колективу та об’єктом ритуалізації. Другий тип – це західні суспільства, що характеризуються нагромадженням надбань у царині науки і техніки; вони перетворюють людину на виробника – споживача – товар; в анонімному колективі зростає значимість власного «я»; відкидається непристойна смерть, що викликає шок, часом її не береться до уваги, а посмертний ритуал зазнає спрощення та водночас професіоналізується. Напрошуються й инші зіставлення, наприклад, ліберального капіталістичного суспільства та марксистського, людської та тваринної спільноти – поки що ці компаративістські можливості використовуються лише незначною мірою, хоч у дослідницькій праці вони могли б виявитися доволі продуктивними.

Компаративістика дозволяє зреалізувати друге завдання антропології, а саме – розпізнавання сталих елементів. Складається враження, що маємо лише один вибір серед насправді великої, але скінченної кількости інструментальних чи експлікаційних моделей. Наприклад, усі міти, що пояснюють існування смерти, вдається звести до двох структур вищого рівня, які породжують значну кількість підгруп – це міти Гіобові, які вказують на людську провину та її віддалення від Бога (Адамові міти), та міти Едипові, ближчі до філософії Софокла, аніж до Фройда, які орієнтуються передовсім на фатум і випадковість. До трьох топічних моделей також можна звести підходи до перетворення людського тіла на труп та – набагато боліснішого для людини – гниття трупів. Умовою сприйняття цього є приховування: послуговування саваном, покладання в землю і поховання, у труні чи без неї, позаяк цвинтар є доказом існування суспільства, яке приховує і створює видимість чогось. Відкидання реалізується або хованням тлінних останків шляхом бальзамування, муміфікації, висушування – у наші часи, щоправда, в рідкісних випадках – замороження у рідкому азоті, або ж знищенням, поїданням чи кремацією. Иноді йдеться лише про затримання розкладання тіла за допомогою консервувальних засобів (танатопраксії). Трапляється також викликання розкладу як покарання (відмова поховання чи викидання тіла) чи спосіб прискорення мінералізації (під впливом атмосферних явищ, розміщення тіла на вершині цвинтарного пагорба). Натомість есхатологія пропонує чотири основні розв’язки: абсолютне знищення, воскресіння з мертвих, реінкарнація (перехід до иншого тіла) і нірвана, результатом якої є злиття з Єдиною Всеобіймаючою Істотою.

Як бачимо, антропологія визначає загальні принципи організації, а передовсім – встановлює певні зразки, які мають формальний характер, однак з урахуванням відступів від правил; а також визначає загальні правила еволюції. Причім, ця наука не нехтує зацікавлення конкретним досвідом, марґінальними явищами та буденною дійсністю. Антропологічна перспектива дозволяє виділити – що вже зробив Мішель Фромаж – три історично сформовані способи переживання смерти. Мистецтво, література і мітологія неодноразово являють нам образ материнської смерти. Християнська іконографія заворожує нас сценою скорботи, на якій «велична королева страждання тримає на колінах тіло мертвої дитини». Наш сучасник Інґмар Берґман у «Шепотінні й криках» представив вражаючу травестію цього образу Скорботної Матері (Mater Dolorosa): Анна, перейнята співчуттям служниця, лагідно колише близьку до смерти Аґнес, тулячи її до своїх великих оголених грудей. Ця тема часто була присутня в мітологіях архаїчних суспільств. Повернення до Матері-Землі, з перспективою відродитися в лоні жінки, що належить до того самого роду, надає смерті амбівалентного звучання: само собою, тут у гру вступає страх, розлука, але й довіра та внутрішній спокій, бо смерть і народження є різними сторонами того самого переходу з одного світу в инший. Тут можна додати, що вже в доісторичні часи тіла часом ховали в нішах печер у позі плоду, що підтверджує конотацію смерти-матері. Кажучи мовою психоаналізу: смерть як мати є породженням інстинктивного Воно (id), поверненняв часі вічного спочинку до матері, відчуття безпеки, але водночас і розлука з матір’ю, самотність і неспокій. Иншим видом перцепції є переживання смерти як агресії – у цьому випадку маємо справу з переживаннями, що супроводжуються сильними емоціями. Часто з’являються жахливі та вражаючі картини: кров, убивства, катастрофи, тілесні каліцтва, тортури, сцени людоїдства. Такий спосіб переживання смерти пов’язаний із появою фобій та відрази; з’являється агресивність, страх під виглядом реальної чи уявної небезпеки, особливо страх перед смертю від чужих рук або примус до вбивства. Це породжує неприємні відчуття, джерелом яких є власне «я» чи негативні уявлення, які ми маємо про чуже «я». Таке бачення смерти Берґман у «Шепотінні й криках» приписує молодшій сестрі – хіба ж не підсвідома ненависть до чоловіка змушує її мріяти про його самогубство за допомогою револьвера? Таке ставлення до смерти присутнє в стародавніх суспільствах – це виявляється у віруваннях, пов’язаних із використанням магії, у маніякальній вірі, що хтось фантастичним чином пожирає душу чи двійника вбивці. У свою чергу смерть як санкція є очевидним наслідком дії superego, бо почуття провини не може виникнути без якоїсь інстанції, яка встановлює норми та заборони. В цьому контексті слід наголосити на ролі едипового комплексу у появі страху смерти, який пов’язаний зі страхом інцесту: йдеться тут про повернення до смерти-матері, жаданої, але забороненої; однак саме вона є однією з іпостасей матері-родительки. Це добре розуміла Рут Менагем. Смертоносна розкіш була причиною дезорієнтації багатьох християн: Адам не був створений смертною істотою, якщо вірити поясненням Іоанна Золотоустого, його убила тілесна хіть. Подібно можна витлумачити страх кастрації. Однак якщо смерть є карою за первородний гріх, за злочин еросу, то вона також може бути відкупленням цього гріха. Саме такою стала смерть Ісуса Христа. «Щастям є гріх, який дав нам такого Збавителя!» – вважали перші християни. Така смерть за провину, смерть як санкція характерна для християн, проте не лише для них: її зазнає кожна людина, що перебуває під впливом superego. Деякі самогубства свідчать про бажання покарати самого себе, про відмірювання собі покарання, яке звільнило б від почуття провини. Подібний сенс можна вбачати не лише в багатьох вчинках самогубців, а й у деяких жаских еротичних фантазіях чи в маніякальній жалобі. Старша сестра із «Шепотіння й криків» карає себе уявним каліцтвом, щоб звільнитися від почуття провини за свою відразу до вмирущої Аґнес. Масова свідомість нерідко інтерпретує смерть внаслідок нещасного випадку як покарання померлого чи його близьких, що залишилися живими.

На цьому завершимо наші роздуми на тему антропологічної інтерпретації, тому що та перспектива, що стосується як суспільних, так і культурних явищ, все одно буде присутня в більшості наших наступних розмов про смерть.

У сфері зацікавлень психології перебуває особа (психологія у вузькому значенні) і міжособистісні стосунки (суспільна психологія). Водночас у своєму клінічному різновиді, як і в експериментальній версії, ця наука намагається дати відповіді на несподівано суттєві питання. Ось найважливіші із них.

Як смерть впливає на нашу психіку і її основні інстанції: інстинктивне id, свідоме ego та superego – втілення права, зокрема закону Батька? Які образи народжуються в ситуації трьох неспроможностей: спілкування, планування майбутнього та розуміння себе й оточення (саме про ці неспроможності йдеться у визначенні смерти)? Які відчуття, усвідомлені (наприклад, страх) чи такі, яких зазнають на найглибших рівнях підсвідомости (страх, неспокій), викликає кончина (власна і чужа смерть) і в людей якого типу виникають ті, а не инші відчуття (мова йде про структуру особистости)? Що відчуває особа, яка помирає, та що відчувають ті, кого вона покидає, а також які основні функції жалоби та яку поведінку вона викликає? Як впливають на психічну рівновагу людини вірування про долю людини після смерти, які мають заспокійливе призначення, і який відсоток ймовірности їм приписують. В останньому випадку маємо справу з тематикою, особливо важливою для сучасної танатології.

Увага до генетичної перспективи дозволила психології описати спосіб перцепції і сприйняття смерти в окремі періоди життя. Ось так виглядають її висновки стосовно дитячого віку. До п’яти років життя дитина сприймає смерть як факт, який не має незворотніх наслідків, як подію, яка асоціюється зі сном чи мандрівкою, під час яких померлий далі мислить і чує. У період від п’яти до дев’яти років смерть мислиться як агресія істот, часто персоніфікованих дітьми (скелета з косою, володаря країни духів); життя небіжчика тут стає лише недолугою імітацією земного життя людини. Після дев’яти-десяти років причина смерти починає сприйматися як іманентна риса вмирущої людини; невідворотна смерть, яку не можна оминути, яка все поглинає, тягне за собою припинення всієї фізичної і фізіологічної діяльности – померлий стає нічим. Смерть локалізується у специфічному місці – тіло померлої людини потрапляє в караван, у труну, у потойбіччя, в нікуди... Розмови про смерть часто в уявленнях пов’язуються з почуттями найближчих родичів померлого: їх страждання та потреби їх розрадити.

Порівняльна психологія не обмежується розрізненням підходів, характерних для певних вікових категорій (дітей, дорослих, людей похилого віку) та обох статей (жінка, яка дає життя, зазвичай легше мириться зі смертю, ніж чоловік, який її охоче завдає), а також унаочнює відмінності у структурі особистости і накладає свій відбиток на розуміння нормальної та патологічної поведінки у стані жалоби. Наприклад, розгляньмо випадки самогубств. Розрізняють звичайні, однозначні, добровільні самогубства; самогубства, що мають характер жертви та чиняться як вияв покори, як непротивлення велінню своєї долі або з почуття обов’язку (згода на мученицьку смерть, жертвування життя задля когось иншого і под.); самогубства протесту чи провокації, за якими ховається осуд негідного суспільного устрою і кроки до того, щоб змінити його на ліпше; онтологічні самогубства, зумовлені бажанням повністю пізнати власне «я», свій внутрішній світ і абсолют – часто трапляються у країнах Сходу. Однак трапляються і самогубства, що мають явно патологічний характер – на тлі неврозу чи під впливом психозу. Насамперед назвемо самогубства з меланхолії, що їх чинять особи, пригнічені скрайнім почуттям провини, глибокими переконаннями у власній нижчості, нездоланним відчуттям суму та иншими відчуттями, які супроводжуються жахливим відчуттям самотности, покинутости з боку найближчих людей, оточення та Бога. Також мають місце шизофренічні самогубства, які здійснюють особи, еґо яких зазнало розколу, дисоціяції. Такий хворий часто стає жертвою галюцинацій, він є в’язнем автистського погляду на світ і самого себе та механічно підпорядковується наказам до самознищення. Тут ідеться про самогубство цілком відокремленої особи, яка живе у своєму замкнутому світі, яка не здатна до спілкування з иншими. Отже, кожне самогубство можна охарактеризувати відповідно до ступеня ясности чи втомлености розуму, міри участи вільної волі, її незалежности чи фаталізму, пасивного підпорядкування долі, зрештою – відваги чи, навпаки, боягузливости (кажемо це без будь-яких моральних оцінок).

Психоаналіз також вносить свій суттєвий вклад у з’ясування зв’язків між смертю і людською психікою, звертаючи увагу на дію трьох основоположних механізмів. Потяги, як вираження біологічного інстинкту в межах psyche, є проявами динамічних процесів, які визначають межі напруги (фізичного збудження), наслідком активізації того чи иншого потягу є зосередження на певному органі, а особливо на властивих йому функціях та на його пристосованості до отримання насолоди – це стосується вуст, статевих органів, анального отвору, шкірного покриву... Другим механізмом є фантазми, тобто уявні сценарії, в яких суб’єкт стає учасником чи спостерігачем і які – з більшим чи меншим викривленням, зумовленим дією захисних реакцій – представляють здійснення переважно несвідомого прагнення, у цьому варто вбачати певний компроміс між пожаданням і забороною. Такі явища слід вважати (психічним) негативом реальної поведінки, який знаходить свої відповідники у слові (міти, вірування) та у діях (спосіб поведінки, ритуал). Врешті слід згадати про захисні механізми, які протистоять усьому, що є загрозою для інтегральности і психічної стабільности особистости чи групи. До них належать: реґресія, проєкція, інверсія (зворотній порядок), ідентифікація, фіксація, символізація і перенесення. Таким чином психоаналіз кидає новий погляд на наступні проблеми:

1) ставлення до смерти: наша несвідомість, яка не знає категорії часу, охоче вірить у свою безсмертність. За Фройдом, смерть існує лише «як прагнення позбутися того, хто загрожує кастрацією – батька. Ця жага смерти минає, витісняється, натомість почуття провини посилюється і живить страх перед смертю» (Essai de psychoanalyse, 1915);

2) убивство (символічне) батька (комплекс Едипа) та завороження перспективою повернення до матері-смерти: у «Trois coffrets» (1913) жінка фактично представлена як мати-годувальниця, коханка, Земля-Мати, яка знаходить своє дитя;

3) розумова активність під час агонії (труд конання) і після смерти дорогої людини (труди жалоби);

4) відкриття, зроблені завдяки сновидінням, наша несвідомість вірить в існування життя після смерти, мало того – якщо повірити у те, про що пише Marie Luise von Franz («Die Traume und der Tod») – мова сновидінь, бачених незадовго перед смертю, дивовижно споріднена з мовою тих архетипних образів чи фантазмів, які спричиняються до того, що психічна енергія спрямовується передовсім для подолання природної людської долі;

5) однак найважливішим об’єктом зацікавлення психоаналізу є потяг до смерти. Фройд вводить це поняття доволі пізно – допіру в 1920 році в тексті під назвою «Поза законом задоволення». Зміни в його теорії певною мірою були підготовані ревізією концепції нарцисизму, яка супроводжувалася створенням иншої топіки (ego, id, superego) у 1923 році. Ідея потягу до смерти має подвійний статус. Це теоретична концепція, як це підкреслював сам Фройд у книзі «Культура як джерело страждань» (1930). Мало того, вона є гіпотезою, базованою на відкритих для огляду фактах, описуваних автором. Як відомо, тут ідеться про повторювані явища, які не вдається звести до пожадань, спрямованих на заспокоєння libido, яке розривається амбівалентною садомазохістичною агресією. Тут маємо на увазі неминучість ненависти та первинний характер нарцисизму – вторинний нарцисизм, «спрямований на об’єкти», не має безпосереднього конотаційного зв’язку з необ’єктним первинним нарцисизмом, до якого він перебуває в опозиції. Все це слугує виявленню відповідної динаміки, якій вдається справитися з життєвими потягами. Фройд до самої смерти залишається вірний цьому дуалізму; а позаяк потяг до смерти пов’язаний із сексуальністю, то «якщо він не має еротичного забарвлення, то найчастіше просто вислизає з-під нашої уваги». Основна ж ідея полягає в тому, що дія потягу до смерти пов’язується у своїй «дифузії – дисперсії» з потягом до життя. Незважаючи на те, що навіть не всі психоаналітики поділяють цей погляд (опоненти не хочуть пов’язувати агресивних потягів із нібито властивою людині схильністю до агресії, відкидаючи і тезу про природне і постійне стремління до зменшення напруження), він є повністю евристичним, можливо, навіть більше евристичним, ніж таким, що дає пояснення.

У полі зору танатології мусить також опинитися економіка. Само собою, є добровольці: давніше біля смертного одра перебували члени відповідних братств, вони ж займалися похороном, тепер також існує багато форм допомоги. Однак смерть завжди була і залишається цариною професіоналів, які залучені тут постійно чи епізодично – йдеться про лікарів, психіятрів, священиків; про столярів, гробарів чи скульпторів; про цвинтарних сторожів та власників квіткових крамниць; про спеціялістів у галузі танатопраксії, які виконують різні процедури для консервації тіл, а також про працівників похоронних закладів (церемонмейстрів, консультантів та тих, що залагоджують формальності та займаються організацією поховання), про тих, що здійснюють кремацію тіл – це якщо згадати лише тих, які беруть безпосередню участь. Кожна послуга мусить бути оплачена і ціна її тим більша, чим вищими є компетентність і посвяченість персоналу. Натомість безперечного засудження заслуговують надуживання в цій сфері: неконтрольована монополія, недбало складені рахунки, нав’язування непотрібних витрат, користання з психологічного стану членів родини померлого – їх скорботи та потреби заглушити почуття провини за допомогою грошей.

Економіку смерти – на це вказує Ален Баро, – можна поділити на п’ять категорій, кожна з яких відповідає «певному етапові з точно визначеною цезурою, бо центральна особа є по черзі: істотою смертною; людиною, близькою до смерти; особою, життя якої добігло свого кінця; людиною похованою і врешті – особою, яка померла давно».

Для зразків скористаємося французькими реаліями. Першими йдуть економічні операції, пов’язані із загрозою смерти, а отже усілякі способи страхування. Розрізняють страхування життя; страхування на випадок смерти; страхування на певний період чи на усе життя; пенсійне та інвалідне страхування (капітал із відтермінованою виплатою) тощо.

На другому місці слід згадати економічні операції, пов’язані із ситуацією умирання; тут у гру входять: кошти «останнього перебування» у лікарні чи видатки, пов’язані з доглядом удома (у 1983 р. такі витрати у Франції становили 2,374 млрд франків).

Третіми йдуть економічні операції, пов’язані зі смертю і похованням. У тому ж 1983 р. французи витратили на поховання 6,24 млрд франків на такі видатки: 46,74% на самі дії похоронних служб, 28,7% на квіти та инші предмети, необхідні під час поховання, 12,08% на організацію поховання та оплату цвинтарних видатків; 8,57% на оплату праці осіб, залучених під час поховання (це стосується приготування тіла та транспорту), 2% на некрологи і приватні повідомлення, і нарешті 1,82% на релігійну церемонію. Особливо високою є ціна труни (28,35% видатків) і квітів (28% видатків), а отже – 56% усіх коштів без сумніву витрачаються напоказ і з бажання позбутися почуття провини. Родини померлих, щоправда, протестують проти діяльности похоронних служб, окреслюючи її як «заробляння грошей на смерті», проте, з иншого боку, вони не вагаються платити за ці послуги для померлих, щоб заслужити собі добре реноме та мати чисте сумління.

Четверта категорія – це економічні операції, пов’язані зі спадщиною. Йдеться тут саме про заповіти й дарчі для більш ніж однієї особи, а також оплату нотаріяльних послуг та податків (зі спадщини та дарчих, однак нам не вистачає кількісних даних для того, щоб можна було їх прокоментувати).

На п’ятій позиції опиняються економічні операції, пов’язані з культом померлих. Їх в основному здійснюють за допомогою квітів у квітковому магазині поблизу цвинтаря, де забезпечується 25% від загальної суми обороту на ринку садово-городніх культур (в 1983 р. він сягав суми в 3,5 млрд франків, з яких 1,8 млрд – це гроші, витрачені з нагоди Дня Всіх Святих, до якого 20 млн. французів прикрашає могили своїх близьких у середньому двома – трьома горшечками квітів, видаючи на це в середньому 100 франків).

З’являються й нові ринки. Угоди з цвинтарним керівництвом можуть змінюватися залежно від інфляції, пропонується кремація тіл, виникають поховальні салони на зразок atanea і funeraria, де за 200-500 франків у день ховають тіла на ніч у холодильники, натомість удень виставляють їх для загального огляду. Окрім того, там за суму у розмірі 400-1000 франків виконують процедури консервації (що належать до сфери танатопраксії). У Сполучених Штатах вже віднедавна надають послуги із заморожування тіл померлих (щоправда, нечисленні, відомо лише десь зо 50-60 випадків, бо дорого (ціни складають від 50 тисяч до 1 млн франків), а також розвіювання попелу кремованих тіл із супутника, реалізуючи таким чином наукову фантастику. І хоча у Франції реклама послуг, та й усього, що стосується смерти, і надалі заборонена, по той бік Атлантики вдалося досягнути певних успіхів.

Ми ще так і не сказали про найголовніше – про ціну життя (якщо визнаватимемо той факт, що її взагалі можна встановити при таких великих відмінностях з огляду на місце і суспільний статус осіб, життя яких треба оцінити). Розмови про «оцінювання» стосовно людини є небезпечними. Економіка смерти не лише надає промовисті кількісні дані, а й передовсім виявляє танатичну ментальність нашого часу. З феноменологічної точки зору смерть не повинна бути предметом теоретизування – смерть переживають, насамперед чужу смерть (особливо людини, яку любиш), а свою власну лише настільки, наскільки можна її зазнати аж до тої миті, коли нитка життя уривається.

Людський розум схиляє людину до того, щоб одягати смерть у символи, на рівні колективу – це вірування і обряди, на рівні окремої особи – це захисні механізми, такі як, наприклад, гроші – не так то просто не враховувати зв’язку між економікою почуттів і економікою благ.

Висновки

Тут ішлося про смерть радше як про предмет висловлювань, ніж про смерть як про те, що переживають і від чого потерпають. Отож, усі наші розважання про смерть залежать – як і будь-яка інтерпретація – від інтелектуальної налаштованости того, хто інтерпретує, тобто нас самих. Однак спільне архетипне тло нашої підсвідомости разом із універсальними механізмами поєднання значення із позначуваним вводять до змінних і неоднорідних розважань про смерть певні незмінні величини. У тракті попередніх роздумів ми стикнулися із деякими з них. До таких топосів належить думка, що символіка і сенс відношення, яким описують свої переживання, не лише наскрізь гуманістичні, а й оберігають від занурення і зникнення у небутті. Висловлювані за таких обставин слова про смерть стають тісно зв’язаними і багатими на значення. З антропологічної перспективи танатологія є не більше ніж критикою, або ж полемікою на користь двох третіх людства, які не живуть так, як решта, тобто не мають права на свободу і вільний вибір, щоб домогтися для всіх гідного життя і гідної смерти. Серйозного чи навіть революційного за своєю суттю розгляду проблем, що стосуються смерти, очевидно, що не достатньо для того, щоб усунути несправедливість і повернути рівність у житті, перед, під час та після смерти! Тим паче, якщо цей дискурс переповнений насамперед жалем з приводу смерти певного специфічного типу суспільних зв’язків. Ностальгія, яка ідеалізує минуле, врешті-решт підпорядковується радше ідеології, ніж стремлінню до наукового пізнання: історія духовности, яка охоплює дослідження колективного несвідомого, історія культури, психологія та психоаналіз надто часто оминають таку необхідну історію економіки та суспільства.

Слід здавати собі справу з, на жаль, аж надто очевидного недоліку критичного підходу: комерціялізоване й смертоносне суспільство нерівноправности не зникне внаслідок вербального осуду. Лише об’єктивна та критична демаскувальна розправа спроможна спричинитися хоча б до викриття облудного суспільства, яке поквапливо нищить і водночас піклується про збереження (за допомогою музеїв, фотографій, магнітофонних стрічок, урн із попелом людських тіл, національних парків та заповідників), суспільства, яке показує смерть всюди для того, щоб успішно усунути її з поля зору. Далекосяжною метою спротиву, спрямованого проти технізованого, комерціялізованого та б’юрократизованого суспільства, є створення нової системи цінностей, які напевно не будуть мати нічого спільного з вартостями вчорашньої приреченої цивілізації.

Метою є цивілізація, у якій символ, якому надається більше значення, ніж технічному потенціялу, буде слугувати найвищій цінності – людині.

Переклала Галина Крук

ч
и
с
л
о

37

2005