Мішель Фуко

Ненормальні

Моральний монстр. – Злочин у класичному праві. – Великі сцени страти. – Трансформація механізмів влади. – Зникнення принципу ритуальних витрат каральної влади. – Про патологічну природу кримінальности.

Сьогодні я розповім вам про виникнення на зламі ХІХ сторіччя персонажа, який до кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя пройде дуже важливий шлях: це моральний монстр.

Отже, ми можемо сказати, що до ХVІІ-ХVІІІ сторіччя монструозність як природна маніфестація протиприродного несла на собі тавро кримінальности. На рівні природних видів норм і природних видових відмінностей монструозний індивід завжди був – якщо не систематично, то, як мінімум, потенційно – пов’язаний з можливою кримінальністю. Згодом, починаючи з ХІХ сторіччя, бачимо, як цей зв’язок перевертається і з’являється те, що можна було б назвати систематичною підозрою в тім, що будь-яка кримінальність таїть в собі монструозність. Віднині будь-який злочинець може бути монстром, так само як спочатку монстр мав всі шанси виявитися злочинцем.

Отож постає проблема: як відбулася ця трансформація? Що було її рушійною силою? Гадаю, щоб дати відповідь на це питання, треба спочатку поставити инше і замислитися над тим, як сталося, що ще у ХVІІ сторіччі і пізніше у ХVІІІ сторіччі розуміння монструозности залишалося однобоким? Як сталося, що потенційно злочинний характер монструозности визнавали, але не брали до уваги, не передбачали зворотнього варіянту – потенційно монструозного характеру кримінальности? Прорахунок природи досконало поєднувався з порушенням закону, однак про зворотній зв’язок не йшлося: злочин навіть у його найтяжчій формі не межував з прорахунком природи. Допускалося покарання ненавмисної монструозности, але не допускалось існування за злочином непідконтрольного механізму заплутаної, викривленої, суперечливої природи. Чому?

На це перше питання я б і хотів спочатку відповісти. Мені здається, що причину слід шукати у сфері того, що можна було б назвати економікою каральної влади. У класичному праві – я повертався до цього вже не раз і тому зараз про це коротко – злочин був не лише умисне нанесеною комусь шкодою. Не вичерпувався він і шкодою чи збитком щодо інтересів всього суспільства. Злочин був злочином саме тому, що, попри все инше і якраз тому, що він злочин, він зачіпав владику, зачіпав права і волю владики, які вказувалися у законі, а отже, він був спрямований на силу, тіло, зокрема на фізичне тіло, цього владики. Отже, у всякому злочині було посягання, бунт, повстання проти суверена. Навіть найменший злочин містив крихту царевбивства. У зв’язку з цим, згідно з цим законом фундаментальної економіки карального права, покарання як відповідь на злочин, зрозуміло, було не просто відшкодуванням втрат чи захистом фундаментальних прав та інтересів суспільства.

Покарання було ще чимось: воно було помстою владики, його розплатою, його відсіччю. Покарання завжди було переслідуванням, особистим переслідуванням з боку владики. Владика вступав у ще один поєдинок зі злочинцем, але цього разу, на шибениці, це було ритуальне витрачання ним своєї сили, церемоніяльний показ злочину у перевернутому вигляді. Покарання злочинця було ритуальним і здійснювалось у встановленому порядку, відновлюючи повноту влади. Між злочином і покаранням не було, власне кажучи, жодної міри, спільної одиниці виміру того та иншого. Для злочину та кари не передбачалося спільного місця, не було елементу, який би належав їм обом. Проблему злочину та кари не розглядали залежно від міри, чи відповідної рівности чи нерівности. Між одним та другим відбувався радше своєрідний поєдинок, суперництво. Надмірність покарання повинна була відповідати надмірності злочину, а то й перевершувати її. Иншими словами, в серцевині каральної дії із необхідності існував дисбаланс. Покарання мало перетягувати шальки на свій бік. Цією перевагою було залякування, залякувальний характер покарання. Під залякувальним характером кари слід розуміти перелік конститутивних елементів цього залякування. По-перше, властиве покаранню залякування повинне було повторювати вид злочину: злочин повинен був певним чином бути показаний, виявлений, актуалізований чи реактуалізований в самому покаранні. Жах злочину повинен був бути присутнім там, на ешафоті. По-друге, фундаментальним елементом цього залякування була важка помста владики, який мав поставати як невмолимий і непереможний. Нарешті, в цьому залякуванні повинна була міститися погроза, скерована до всіх майбутніх злочинів. Відтак, в цю економіку – у дисбалансну економіку покарань – цілком природно вписувалася страта. Центральним елементом цієї економіки був не закон міри, а принцип перебільшеної демонстрації. Наслідком цього принципу було те, що можна назвати схрещенням у жорстокості. Злочин і його покарання схрещувалися не через їх спільну міру, а через жорстокість. У злочині жорстокість була тією формою, точніше, тією інтенсивністю, якої він набував, доходячи до певної межі рідкісности, важкости чи скандальности. За певною межею інтенсивности злочин вважався жорстоким, і жорстокому злочину повинна була відповідати жорстокість покарання. Жорстокі покарання повинні були відповідати жорстоким злочинам, повторювати їх у собі, але повторювати, придушуючи і перемагаючи. Жорстокість кари повинна була розхитати жорстокість злочину величиною тріумфу влади. Це була репліка, а не міра.

Злочин і кара за нього схрещуються виключно своєрідним дисбалансом, який виникає довкола ритуалів жорстокости. Тому і виходить так, що навіть найжорстокіший злочин не міг породити проблему, оскільки, хай яким би тяжким він був, хай як би жорстоко виглядав, влада володіла завжди більшим: інтенсивність чинної влади містила дещо таке, що дозволяло їй відповісти на злочин, не зважаючи на всю його жорстокість. Непокараного злочину і бути не могло, оскільки з боку влади, яка мала на нього відповісти, завжди була додаткова влада, спроможна його заглушити. Ось чому владі ніколи не доводилось відступати чи вагатися перед жорстоким злочином: її власний запас жорстокости дозволяв їй просто затьмарити його. Згідно з цим принципом розгортаються великі сцени страт ХVІІ і ще ХVІІІ сторіччя. Згадайте, наприклад, жорстокі злочини, здійснені проти Вільгельма Оранського. Відповіддю на його вбивство стала не менш жорстока страта. Це сталося у 1584 р., про що повідомляє Брант. Вбивцю Вільгельма Оранського страчували вісімнадцять днів: «Першого дня його привели на майдан, де стояв казан з окропом, й опустили туди руку, якою убивця завдав смертельного удару. Наступного дня йому відтяли руку, котра впала йому до ніг, і змусили його нескінченно довго підкидати її перед ешафотом. Третього дня взялися розпеченими щипцями за його груди і плечі. Четвертого дня тими ж щипцями перейшли до його плечей та сідниць, і так цю людину катували вісімнадцять днів поспіль, а на останній день колесували і стискали в лещатах. Через шість годин він все ще просив води, але йому відмовили. І насамкінець, королівському судді наказали завершити справу задушенням, щоб душа нещасного не впала у відчай».

Приклади такої ритуальної надмірности спостерігаються до самого кінця ХVІІІ сторіччя. Ось випадок із юридичної практики Авіньйона (йдеться про Папські території, тому не можна вважати, що дія відбувалася у Франції, однак це дає уявлення про загальний стиль і економічні принципи страт). Массола полягала в наступному. Засудженого, одягнувши йому на очі пов’язку, притягували до стовпа. З усіх боків ешафоту перед тим встановлювали палі з залізними гачками. Священик висповідував грішника, і «після того, як він отримував благословення, кат, озброєний молотом, схожим до тих, якими користуються у скотобійнях, з усіх сил вдаряв нещасного у скроню, і той падав мертвий». Після його смерти страта лише починалася. Адже, за великим рахунком, метою було не так покарати винного, не спокутувати злочин, а звершити ритуальну маніфестацію незмірної каральної влади; і ця церемонія каральної влади, зосереджена навколо самої влади, яка починалася, коли її об’єкт вже був мертвим, була навіженством над трупом. Після того як бідака вмирав, кат «величезним ножем перерізав йому горло, з якого виривалася кров, і починався страшний спектакль; кат розрубував лещатами сухожилля, а потім розтинав тіло і витягував серце, печінку, селезінку, легені, які підвішував на залізні гаки, знову розрізав, ділив на частини і знову підвішував на гаки, так як це робиться з тушею тварини. І хто міг дивитися на це – той дивився».

Як бачите, механізми влади такі сильні, їх перевага в ритуалі так точно розрахована, що, караючи, ніколи не доводилось повертати злочин, хай яким би страхітливим він був, у підпорядкування природи. Влада є достатньо сильна, щоб увібрати в себе, продемонструвати й анулювати тяжкість злочину в рамках ритуалів владарювання. Тому не є необхідним і навіть, врешті-решт, неможливим існування будь-якої природи страхітливого злочину. У страхітливого злочину немає природи; є, по суті, лише різня, лють, несамовитість, які викликані злочином і вирують довкола нього. Немає механіки злочину, яка була б наслідком певного знання; є лише стратегія влади, яка витрачає свою силу довкола злочину і з його приводу. Ось чому до кінця ХVІІІ сторіччя питання про природу злочинности ніколи по-справжньому не поставало. Такою вже була економіка влади, що це питання не могло виникати, точніше, воно відшуковується уривками, на що я мимохідь вкажу вам. У переліку текстів, зокрема у тексті Брюно 1715 року під назвою «Спостереження і максими на тему злочинности», ви знайдете ось що. Суддя повинен вивчити звинуваченого. Вивчити його мислення, його природу, його фізичні можливості, вік, стать. Він повинен якнайдалі заглибитися «в нутрощі» звинуваченого, щоб при нагоді проникнути у його душу. Схожі заяви однозначно повинні повністю спростувати все, що я щойно, дещо схематично, оглядово, вам подав. Але насправді, вчитуючись в текст Брюно, зауважуєш, що хоча від судді вимагається знання злочинця, хоча насправді треба, щоб він проник всередину злочинця, потрібно це все не для того, щоб зрозуміти злочин, а всього лише для того, щоб з’ясувати, чи саме ця людина здійснила його. Суддя повинен вивчити душу злочинця, щоб зуміти як слід його допитати, щоб вірно розкласти пастки своїх запитань, щоб обплутати його непрохідною сіткою хитрощів і таки виманити правду. Злочинець підлягає вивченню з боку судді саме як хранителя правди і ніколи як людина, котра скоїла злочин. Варто лише йому зізнатися у своїй провині, як все отримане знання стає непотрібним для призначення покарання. Отже, це дослідження вивчає не злочинця, а суб’єкта, який знає. І гадаю, ми все ж таки можемо зробити висновок, що до кінця ХVІІІ сторіччя економіка каральної влади була такою, що природа злочину, особливо природа страхітливого злочину, не підлягала розгляду.

Але як же відбулася трансформація? Тепер ми переходимо до другої частини цього запитання. Сформулюємо точніше: чому механізм каральної влади в певний момент відчув потребу зв’язку з природою злочину? Чому в цей момент владі довелося подвоїти поділ на законні та протизаконні вчинки поділом індивідів на нормальних і ненормальних? Я хотів би принаймні вказати напрям відповіді на це питання. Відомо, історики говорять про це в унісон, що ХVІІІ сторіччя створило цілий перелік наукових і промислових технологій. Окрім того, відомо, що це століття визначило, принаймні схематично і теоретично окреслило, певне число відомих на той час політичних форм правління. Врешті, відомо, що воно ввело або розвинуло і вдосконалило державні апарати і всі пов’язані з ними інститути. Але також слід наголосити на тій обставині, – яка лежить, як мені видається, в основі тієї трансформації, яку я зараз намагаюся охарактеризувати, – що ХVІІІ сторіччя створило ще щось. Воно розробило те, що можна було б назвати новою економікою владних механізмів: сукупність засобів – одночасно аналітичних формул, – котрі дозволяють здійснити ескалацію ефектів влади, зменшивши затрати на її виконання й інтегрувавши це виконання в механізми виробництва. Так-так, здійснити ескалацію ефектів влади. ХVІІІ століття знайшло цілий набір засобів, точніше, знайшло принцип, за яким влада, замість того, щоб виконуватися ритуально, церемоніяльно, у вигляді окремого дійства, як це було з владою феодального ладу і навіть ще з абсолютною монархією, – зробилася неперервною. Иншим словом, вона стала виконуватися уже не за посередництвом обряду, а за посередництвом незмінних механізмів нагляду і контролю. Здійснити ескалацію ефектів влади – означає зробити так, щоб владні механізми позбулися неповноти, яка їм була властива при феодальному ладі і при абсолютній монархії. Замість того, щоб цілити в окремі точки, в окремі ділянки, в індивідів, у довільно визначені групи, ХVІІІ сторіччя винайшло механізми влади, які могли діяти без прогалин, і поширюватися на всю територію соціяльного поля. Здійснити ескалацію ефектів влади – означає зробити їх цілком неминучими, тобто відірвати від принципу свавілля чи доброї волі владики і перетворити в незаперечний фатальний і необхідний закон, що тяжіє однаково над усіма. Ескалація ефектів влади – але і здешевлення влади: ХVІІІ сторіччя запровадило в обіг цілий перелік механізмів, завдяки яким влада стала вимагати набагато менших витрат – фінансових, економічних витрат, ніж за абсолютної монархії. Знижуються витрати на владу у тому сенсі, що стає менше можливостей для спротиву, невдоволення, бунту, у порівнянні з тим, скільки могла пробудити монархічна влада. І насамкінець, звужується ареал, частка, площа різнобічних проявів непідкорення і беззаконня, які монархічна влада змушена була приборкувати. За ескалацією ефектів влади, за зниженням економічних і політичних витрат влади наступає її інтеграція у процес виробництва: замість влади, котра діяла в основному шляхом привласнення продуктів виробництва, ХVІІІ сторіччя створює владні механізми, здатні включитися безпосередньо у виробничі процеси, супроводжувати їх на всьому шляху розвитку і діяти у виді контролю і поступового нарощування виробництва. Коротко можна сказати так: буржуазна революція була не просто завоюванням з боку нового соціяльного класу тих державних апаратів, які повільно вибудовувала абсолютна монархія. Вона була не просто організацією певної сукупности інститутів. Буржуазна революція ХVІІІ – початку ХІХ сторіччя була винаходом нової технології, ключовим елементом якої є дисципліни.

Сказавши про це (з посиланням на попередні аналізи), я хочу перейти до того, що характерними ознаками цієї нової технологічної системи правління є, з моєї точки зору, кримінальна практика та організація каральної вади. По-перше, наприкінці ХVІІІ сторіччя ми маємо справу з каральною владою, яка спирається на таку щільну мережу нагляду, що в принципі злочин вже не може пройти непомітно. Отже, відбулося зникнення вибіркового правосуддя на користь судово-поліцейського апарату нагляду і покарання, який усуне в межах виконання каральної влади останні прогалини. По-друге, нова технологія каральної влади необхідним й очевидним чином співвідносить злочин і кару, використовуючи перелік засобів, першими серед яких є гласність дебатів і правило внутрішнього переконання. Віднині злочину обов’язково повинно відповідати покарання, причому це покарання повинно виконуватися гласно і за умови загальнодоступного спостереження. І насамкінець, третя особливість нової технології каральної влади: покарання повинно виконуватися у такий спосіб, щоб мірою справедливої кари була необхідність попередження майбутніх злочинів, і не більше. Вся ця надмірність, вся ця ґрандіозна економіка ритуальних приголомшливих витрат каральної влади, вся ця економіка, декілька прикладів якої я вам навів, тепер поступається місцем економіці, яка ґрунтується вже не на дисбалансі і надмірності, але на мірі. Тепер треба буде знайти певну загальну міру злочину і кари, загальну міру, яка дозволить підібрати покарання, не більш, ніж достатнє для того, щоб покарати злочин і запобігти його повторення. Ця загальна міра, яку довелося шукати новій технології влади, є те, що самі судді називають інтересом чи основою злочину: це елемент, який може розглядатися як зміст злочину, принцип його виникнення, повторення, зростання його частотности. Словом, своєрідний кістяк реального злочину у тому вигляді, в якому він здійснений, і можливий кістяк аналогічних злочинів, здійснюваних иншими. Цей природній кістяк злочину, ця основа злочину якраз і повинна служити загальною мірою. Покарання повинно відтворювати всередині своїх механізмів саме цей елемент, щоб невтралізувати основу злочину, протиставити їй як мінімум такий же сильний чи трохи сильніший елемент у такий спосіб, щоб ця основа була невтралізована; саме на цьому елементі покарання буде ґрунтуватися, згідно з помірною економікою в точному значенні цього визначення. Основа злочину, або інтерес злочину як його основа, – ось що кримінальна теорія і нове законодавство ХVІІІ сторіччя визначить як загальний елемент злочину і кари. На місце ґрандіозних і дорогих ритуалів, де жорстокість покарання повторювала жорстокість злочину, приходить вивірена система, у рамках якої покарання не несе в собі і не повторює злочин, а власне спрямоване на інтерес цього злочину, залучаючи до гри схожий, аналогічний інтерес, лише трішечки сильніший, ніж інтерес, який став основою злочину. Саме цей елемент, саме цей інтерес-основа злочину є новим принципом каральної влади і приходить на зміну принципу жорстокости.

Думаю, ви розумієте, що внаслідок цього постає ціла низка нових питань. Найважливішим є тепер не питання обставин злочину – це давнє юридичне поняття – і навіть не питання про злочинний намір, яке ставили казуїсти. Нове першочергове питання – це, певною мірою, питання механіки і гри інтересів, які змогли зробити злочинця злочинцем, тією людиною, яка опинилася в ролі звинувачуваного у скоєнні злочину. Отже, це нове питання належить не до ситуації злочину і навіть не до наміру суб’єкта, а до іманентної, до кримінальної поведінки раціональности, до природної логіки цієї поведінки. Якою є та природна логіка, котра підтримує злочин і дозволяє призначити за нього бездоганне адекватне покарання? Злочин – тепер уже не тільки те, що порушує громадянські і релігійні закони, і не тільки те, що в конкретних випадках разом з цими громадянськими і релігійними законами і через них порушує закони самої природи. Тепер сам злочин має певну природу. Внаслідок гри нової економіки каральної влади злочин виявився наділеним тим, чого ніколи раніше не отримував і не міг отримати в межах старої економіки каральної влади; злочин отримав власну природу. Злочин має природу, і злочинець є природною істотою, яка характеризується – вже на рівні своєї природи – кримінальністю. І водночас внаслідок цієї економіки влади виникає потреба в абсолютно новому пізнанні, скажімо, в натуралістичному знанні кримінальности. Потрібна природна історія злочинця як злочинця.

Переклала Софія Скачко