Про важливість стилістики

«Не нове, але по новому»
«Non nova, sed nove»

Однією з природних і найбільш істотних рис кожного людського суспільства є поділ на генерації. Для різних генерацій характерна не тільки різниця у віці чи фізіологічному розвитку, але й різні ролі у людському соціумі. Різні генерації виконують різні функції, мають різний статус, різний доступ до прийняття рішень чи суспільних благ. Якісь із них готуються до повномасштабної участи у суспільному житті ще будучи у статусі «дітей». Якісь проходять процес набування прав – у примітивних суспільствах цей процес набуває форми ініціяцій хлопчиків та дівчаток, які через ритуал стають чоловіками та жінками. Ще якісь утворюють зграї молодих чоловіків/жінок, які, хоч є фізіологічно дорослими, ще не можуть реалізуватися у примітивному соціумі з огляду на те, що не набули статусу одружених, не мають жінок/чоловіків та дітей. Ці «холостяцькі» товариства загрожують примітивному суспільству певною деструкцією, бо претендують на повномасштабну участь у громаді, а цього важко досягнути, не відібравши певні ролі у зрілих «патріярхів» чи «матріярхес». Натомість, із часом старша генерація теж втрачає свої статусні атрибути. Вона неначе повторно перетворюється у групу, яка, як і «дитяча», залежить від домінантної «дорослої» генерації.

Звичайно, ця схема є примітивізацією та спрощенням. Однак, можливо, в іронічному сенсі вона допоможе певним чином самим собі пояснити таку живучість генераційних поділів суспільств, яка насправді перетривала тисячі років і навіть у нашому, ніби й розвинутому та раціоналізованому суспільстві не тільки не нівелювалася, а навпаки – набуває щораз більшого розвитку. Якщо під кінець раціонального ХІХ століття видавалося, що ззовні суспільство близьке до своєї повної раціоналізації, а прояви дивацьких генераційних поділів властиві тільки суспільствам примітивним, то етнографічні та соціяльні психоаналітичні дослідження модерних суспільств дезавуювали ці, як виявилося, безпідставні претензії. І модерне, і постмодерне людське суспільство успадкувало дуже багато засадничих елементів від суспільств примітивних. І тут немає на що ображатися. Такою є природа людського соціуму.

Отже, генераційні поділи у суспільстві людей і далі залишаються актуальними. Всі ми добре пам’ятаємо відчуття певної спільности «нас, дітей» чи «нас, підлітків», яке постає у протиставленні до «них, дорослих». Багато з нас пам’ятають і шокові переходи від одного статусу до иншого – від «дитини», невинної і без-смертної, до «підлітка», який усвідомив, що він і його близькі смертні, що життя – це помирання, це довгий шлях до смерти. Який усвідомив, що життя як помирання якнайтісніше пов’язане з таємничим, страшним та солодким сексом. Для підлітка разом зі смертю приходить і ерос. Однак він ще підліток, він обмежений у своїх правах та можливостях. Соціум утримує його у правах підлітка до певного часу, доки він через ще одну ініціяцію не стане повноцінним членом спільноти дорослих людей.

Але яким творчим є цей підлітковий час – час усвідомлення і символічности. Не маючи змоги реалізовуватися реально, молода людина вибудовує уявні світи. Перші зудари зі смертю забарвлюють її світ у гіпертрофовано чорні кольори. Вона приміряє на себе чорний саван смерти, пробує з нею фліртувати. Гіпертрофована юнача сексуальність разом із театральним (бо насправді ще далеким) заграванням зі смертю удекоровує підліткові спільноти у чорні підв’язки та панчохи. При цьому підліток насправді страхається майбутнього з його неминучим підсумком. Він ще пам’ятає дитинство. Він кокетує – прагне повернутися у дитинство, у якому він був безсмертним, був насправді богом, а не смертною людиною. Дебелі юнки одягаються як маленькі дівчатка. Хочуть обманути смерть. Кокетки. Широкораменні тридцятирічні хлопці знай бавляться в індіянців сіу чи ірокезів. Бавляться не справжньою зброєю, яка несе смерть, а декоративною – з супермаркета. Вони ще не готові відповідати за все – і насамперед за себе. Вони пробують затягнути дитинство. Можливо, підмінивши справжню мужність жити (читай – помирати) декоративною маскулінністю байкера чи рокера.

Ще хтось бавиться у жебрацтво (аски) – ще одна форма обмеженої відповідальности, гри у дитинство – коли дитина вимагає від дорослого всього, перекладаючи на того, у кого вона просить, відповідальність за себе.

Зрештою, гра як символічне заперечення є невід’ємним атрибутом людських спільнот. І не меншою мірою стосується як молодих генерацій, так і зрілих.

Щоправда, не всі молодіжні субкультури мають в основі тільки гру. Инколи витворюються молодіжні генерації соціяльно упосліджених (гопників). Часто можемо зустріти і протестні групи (неонаці, скінгедів).

Деякі з молодіжних субкультур чи субспільнот формуються технологічними системами – як-от інтернет, який витворює замкнуті групи інтернавтів. Головним елементом такої спільноти є простір спілкування – мережа інтернету.

Взагалі для субкультур, зокрема і молодіжних, характерне витворення своєї якщо не мови, то знакової системи – усіх цих стрижок, амулетів, наколок, взагалі антуражу, який сигналізує приналежність до конкретної спільноти. Ця знакова система не тільки розділяє за ознакою «свій – не свій», але й єднає за ознакою «свій – свій». Инколи формується відповідна мова, свого роду арго, яке використовується як засіб утаємниченого спілкування. Використання цього арго теж відтинає невтаємничених та єднає членів однієї субкультурної групи. У примітивних спільнотах були навіть «жіночі» мови, які розуміли діти, у тому числі і хлопчики. Однак з віком, ставши чоловіками, вони їх забували.

Готуючи чергове число журналу, редакція спробувала показати молодіжні субкультури не як суспільну аномалію, а як постійну компоненту всякої людської спільноти, вивести генеалогію молодіжних субкультурних груп з природи людських спільнот. Ці молодіжні субкультурні групи поставали і поставатимуть. Немає жодного сенсу з ними боротися – це закономірність самоорганізації людського суспільства. Нам не потрібно обманюватися щодо їхньої природи – вона в своїй основі насправді незмінна. «Не нове, але по новому», «Non nova, sed nove» – мотто цього числа журналу. То ми вистригаємо, то навпаки – відпускаємо волосся. Суть не в тому. Змінюється тільки стилістика.

Але і стилістика - справа важлива. Принаймні з естетичної точки зору.