|
|
|
Олесь БережнийТроїстя1. Однина Дзиґ! На иншому кінці дроту зв'язок обірвався. Усе – розмові кінець, життю вінець. Квит і капець. Тонка мотузка минулого утялася зненацька й назавжди. Амінь. Приблизно трьома хвилинами раніше, затишний провулок Апієвої дороги між педагогічним факультетом і Редкліфським коледжем вивів мене на жваве перехрестя з Ґарден-стріт, чи пак вулицею Садовою, та відтак уперся у парк. Далі, з протилежного боку вулиці, розкинувся Кембридж-комон. Цьому міському паркові вже понад триста сімдесят років. Майже одноліток Гарварду, численні корпуси якого тепер звідусіль оточують Кембридж-комон. При вході до парку встановлено таксофони. Звичайні вуличні телефони NYNEX. Там їх є чотири. Під навісами, що змонтовано на одному стовпі, їх повернуто начотирибіч. Північ, Південь, Схід, Захід. За одним разом можна побачити тільки три. Тривимірність простору. Тригранна сутність часу. Телефон минулого. Телефон теперішнього. Телефон майбуття. Четвертого не видно. Як не ставай, але один телефон завжди ховається від людського ока. Ніби один з чотирьох скульптурних левів на стовпі у Сарнаті у тридев'ятому царстві гіндустанському. Ніби один з трип'яти каменів за тридесять земель у дзенівському саду монастира Роандзі в стародавній японській столиці. Ніхто не може побачити четвертого телефона, четвертого лева чи трип'ятого каменя. Принаймні, їх не побачити очима. Очі набраякають слізьми. Розпач і безпросвіток. Розшматовано серце. Розчавлено мрії. До нудоти заялоджений трикут зради. Безвихідь і відчай. Банальний трикутник, ніби зужиткований сюжетець тривіальної тригрошової оперетки, а не руївнича катастрофа мого власного життя. Розпука та безнадія. Троїна почуттів. Тризна кохання. Очманіло, ледве не навпомацки, перетнув перехрестя й дійшов до таксофонів. Мій керунок – глухий кут. Руйновище почуттів. Тиць, тиць. Тремтячими пальцями невгаразд намацував блискучі ґудзики на таксофоні. Кількараз мусів знову й знову перенабирати довге число міжміського зв'язку. Нарешті з'єднало. Благаю. Благаю тебе: не роби цього! Бо ж інакше – кінець. Кінець нашому коханню. Кінець нашому всьому, що нам дороге... Дзелень! Обірвала зв'язок. У слухавці загуло дзвонами телефонної тиші. Прямісінько з нетрів пекла. Шабаш! Могила! Межа. Статичне шипіння накопичується мереживом дротів, що біжить між оцим телефоном у парку Кембридж-комон і тим, за тридев'ять земель, де ще хвилю тому в моєму голосі у твоїй слухавці лунали розтрощені скалки нашого кохання. Амба! Зненацька, не зовсім доречно і зовсім несподівано, зі старих шухляд пам'яті, пов'язаних з далеким коханням, виринає улюблена мелодія та голос Майкла Страйпа: “It’s the end of the world as we know it… and I feel fine!” Фінал, фініш, епілоґ. Напевно, це таки дійсно кінець усього цього світу навколо й усередині мене, в якому я жив дотепер. Капут, край. Ноги рухаються самі по собі. Насувається розв'язка. Кілька непевних кроків навмання вглиб парку. Розпач, безпросвіток, безвихідь, відчай підіймаються з грудей розпеченою магмою, підкочуються до горла, клекочуть у жерлі вулкану. Додолу падає мій заплічник з книжками. Раптовий приступ жалю до самого себе чавунною бантиною навалюється на плечі й миттєво розчавлює мій терпець. Це – кінець! Баста, труба. Не втримуюся на ногах і валюся долілиць у м'який зелений моріг тризілля. З грудей виривається глухий трубний стогін і я, не в змозі більше стримуватися, заходжуся навзрид сльозити обличчям у тризільну мураву. Конюшина та братки. Розпластаний плазом у тройзіллі тройзілу. Троїстя троякого зілля. Тричі тринди – тризілля, трійзілля, троєзілля. Тринди-ринди – приворотень, приворотзілля. Моріжчаста земля розчахується піді мною. Жагуче полум'я вихоплюється з пекла й випалює мені серця з грудей. Залиті слізьми очі втуплюються в троїстий трилист конюшини. Бодай намагаюся розгледіти що ж там всередині, що там коїться в надрах? А там – палає враже пекло! Найкаторжне й найжорстокіше пекло – моя власна безодня нищівного самопоглинання. Дошкульно картаю, ганю, корю й навідлиг шмагаю себе катівною трійчаткою докорів сумління – невпинно, невгамовно, немилосердно. Ніби леза душу січуть. Глибше й глибше – до кісток, до серця, до жаркого пекла в моєму серці. Гаспидське полум'я враз вихоплюється на волю та здіймається вгору, лиже хмаринки в блакитному небі – в очах відразу почорніло від пекельного чаду. Нестерпно боляче за себе, за неї, за наше незграбне життя, за разом прожиті роки, за спільно пережиті складнощі й труднощі, назавжди втрачені можливості та нездійсненні мрії. Вже назавжди. Бо обіцянки тільки цяцянки. Каяття не до пуття. Цар Мар і Цариця Марена. Згубили кохання, змарнували життя. Раптом цієї миті починаю гостро відчувати під лопаткою крижане лезо зради. Це – каюк! Усю спину залляло гарячою кров'ю живцем уколошканого кохання. Ятриться душа моя в ясирі. Пече її й розпікає. У кожному куточку мого єства палає полум'я пожежі. Нема сил терпіти цей жахливий біль. Далі вгризаюся в зелений моріг, жмуком хапаю трилистий тройзіл у жмені. Розпечене серце воліє, щоб луснули нарешті ґрати грудної клітини, наче брама огудної в'язниці. Серце жагає вирватися з пекучого вару власного пекла, розірвати пути й кайдани страждання, а тоді вистрибнути з немічної шкаралупи й чкурнути гила геть. Бігти й бігти, тікати чимдуж, подалі від людського злостивого очу, ген за видноколо, за крайнебо, за обрій – і далі за тридев'ять земель. Позаяк: зійде з очей, то либонь злине зі серця. Вибухнуло! Розірвалося серце! Звільнилося. Я біжу, лечу, мчуся навпростець і навмання. Вітер буйний віє в обличчя. Шум шумлячий шумить у вухах. Паморочиться мороком у голові. Гудом гуде від швидкої втечі. І ось нарешті прибіг. Ухекався, жадібно сапаю повітря. Сідаю спочити навпочіпки біля ґанку. Неділя ранок. Здалеку відлунюють триголосі дзвони. Заспане містечко в горах криється під ковдрою чепурних садочків. Навкруги – вмиване без хмаринки небо, сивочолі крутогори, кришталеве поранкове повітря. Мир і спокій. Жовтий ґанок, насвіжо пофарбовані двері, обабіч – сніжні леви. Золоті олені вмостилися над дверима один навпроти одного. Пильно споглядають Вічне Колесо, ніби стережуть його пообіч. Під золотим дахом. Під дахом Усесвіту в тридесятому королівстві. Під цим дахом різнобарвні молитовні прапорці виграють на вранішньому вітерці. Лагідний подих з гір насичується тут силою й лине в долини, розносить на своїх крилах по всіх усюдах добру вістку. Ось куди мене привело! Скидаю на порозі черевики й ставлю їх уздовж ретельно вишикуваної валки взуття. Усередині дуже тихо, тихомирно й умиротворенно. Спокволу ступаю коридором, дерев'яні дошки підлоги прогинаються й дрімотливо риплять. Заходжу до кімнати, стуляю долоні разом і смиренно вклоняюся. Сім келихів чистої води. Сім кухликів золотаво-бурштинового меду. Тиша і спокій. Оберемки свіжих яскраво-шафранових квіточок. Замирення й супокій. Стиглі яблука золотого наливу, пахучі жовтогарячі помаранчі. Мене зустрічає сонячна рахманна посмішка. Довгі шовкові шалики та канаркові рушники з роззолоченим гаптунком, духм'яний ладан, майже нерухомі пелюстки сімох свічок, тиша і спокій. Оммм-мммані… 2. Двоїна Либонь цілу вічність лежу ось так розпластаний долілиць на зеленому моріжчастому килимі у парку Кембридж-комон. Мокрі від сліз очі вклякли на троїстому трилисті. Скільки так лежу та навзрид ридаю, плиском на череві, обличчям донизу в мураву, ніхто не знає. Мабуть, довго. Годинника не маю, часу не міряю. Поступово починає воно якось минатися. І вже, здається, мало-помалу приходжу до тями. Я геть розмагнітився. Високовольтна напруга вся вийшла в ґрунт. Надихався троєзільним духом цілющим від зелен-зелених стеблинок і листочків троїстого зілля. Просяк духом земельки сирої – от і на серці потроху відпускає. Поволі відриваю обличчя з прим'ятого тризілу, підводжу голову, озираюся довкола. Зовсім неподалік стоять чотири таксофони (чи тільки три, на око, залежно як рахувати). До одного з них збоку почіплено канарково-жовтий аркуш оголошення. Наді мною пахучо квітне липа. Далі – галявина, розлогі дуби навколо. Згідно з байками туристичного путівника, який випав з кишені мого заплічника в тризільний моріжок, десь тут мав бути “виборний дуб”. Під цим легендарним деревом чесне товариство щороку збиралося на раду та вільно обирало собі кошових і курінних старшин. Инакше кажучи, поселенці-пуритани, чи пак еміґранти й біженці зі Старого Світу, проводили тут свої вибори в органи місцевого самоврядування у Новому Світі. Серед пишних дубів вирізняється витонченою шляхетністю крони старезний в'яз. Може це ще одне легендарне дерево? Авжеж. Десь тут мусить бути „ в'яз Білопілля”, себто „в'яз Вайтфільда”, під яким у середині вісімнадцятого сторіччя нібито виголошував свої проповіді єванґеліст, і чи не найперший методист, Джордж Вайтфільд. Бував під якимсь із цих дерев й инший Джордж, не менш знаний. Славетний кошовий отаман Юрко Пральниченко по-нашому, чи пак генерал Джордж Вашинґтон по-їхньому. Під „в'язом Вашинґтона” він приймав присягу від гайдамаків своєї повстанської січі на вірність Крайовій Раді – Континентальному Конґресові. Звідси збиралися його завзяті синьожупанники йти у кривавий тан за волю народу – проти свавільної влади заокеанського тирана. Здобули тоді вони собі самостійність, незалежність і державність! Сьогодні спокій і недоторканість діброви у Кембридж-комон стережуть чорні жерла батареї з трьох старовинних трофейних гармат. Вашинґтонові гайдамаки відбили цю артилерію в червоножупанних британських москалів у 1775 році. Троїстя таксофонів при вході до парку стовбичать, наче трої хрести моєї власної Ґолґоти. Персональної Ґолґоти. На персональній Ґолґоті – Персональний Ісус! Вулицею Ґарден-стріт неспішно пропливає громіздкий відкритий „понтіак”, з трьома підлітками на широчезному передньому сидінні. На всю вулицю скорботно лунає меланхолійний „Депеш Мод”: Your own, personal, Jesus Feeling unknown Reach out and touch faith Насправді ж їх є там чотири. Однак побачити можна тільки три. Четвертий завжди ховається від людського погляду. Як не повертайся, як не роздивляйся. Як три леви на стовпі ясновельможного Осоки зі стародавньої Індії, яких насправді є чотири. Гетьман Осока, чи пак раджа Асока, чи цар Ашока – кому як більше до вподоби, – звів цей стовп з левами і колесом чакри понад дві тисячі років тому. Тепер цей буддійський символ прикрашає державний герб і прапор Індії, назагал країни індуїстської, де залишилася лише дещиця буддистів. Ашока збудував чимало храмів і монументів – так він намагався увіковічнити звитяг Будителя всіх людей і живих істот. Той уперше почав був будити всесвіт своєю наукою у Парку оленів біля Сарнату. Будда осягнув Чотири Шляхетні Істини та висловив їх приблизно так. Життя є стражданням. Страждання має своє джерело. Страждання має свій кінець. Є шлях, що призводить до припинення страждань. Їй не потрібно було ніяких страждань. Їй потрібен був тільки затишок і добробут. Садок вишневий і велика хата. Вареники з вишнями, в сметані. Аж ніяк не хрущі! Вона зіпхнула мне на поталу. У пекельний казан, де булькотіло вариво страждань. Що ж тепер мені робити з цим стражданням, яке здатне геть зруйнувати мене достоту? Чотири найважливіші для прочан місця, пов'язані з Буддою. Капілавасту, де народився Будда. Ґая, де Будда осягнув Прозріння. Бенарес (чи радше Варанасі), де Будда виголосив Першу проповідь. Кусінагара, де Будда занурився в Нірвану. Оскільки зараз я не в індійському Сарнаті, а в новоанглійському Кембриджі, то й монументи тут достотно инші. Наприклад, ось там далі височить пам'ятник героям Громадянської війни. Ще дотепер ту війну називають по різному, залежно від того, хто і де про неї розповідає. Війна між штатами. Війна за збереження державної соборности. Війна між Північчю та Півднем. Війна за незалежність Півдня, чи просто Друга війна за незалежність. Або, навіть, Оборонна війна проти Північної агресії. Але тут, у Кембриджі, сумнівів щодо цього не існує, адже тут – оплот північних янкі, які вщент розтрощили південних конфедератів. А те, що янкі ще й достобіса похизувалися над переможеними – про це підручники історії янкі-переможців не дуже поспішають розповідати. Авжеж! Янкі – це для решти світу загальна назва американців. Для самих американців – це мешканці Атлантичного узбережжя США. Для них, у свою чергу, – це мешканці кількох північно-атлантичних штатів Нової Англії. А в Новій Англії „янкі” – це жителі штату Вермонт. Серед самих вермонтців їми називають тих, хто їсть яблучні пироги на сніданок. Ось такі пироги... Яблучні пироги у Кембридж-комон роздають безкоштовно бездомним і безпритульним щонеділі. О першій годині біля пам'ятника героям Громадянської війни проходить позаконфесійна загальнохристиянська літургія. Опісля того як насичено спрагу духовну, всі бажаючі мають нагоду скуштувати хліб насущний. Це все – христолюбні діяння Церкви-Просто-Неба, яка відбувається просто неба у цьому паркові цілорічно, під сонечком, дощем чи в сніг. Богослужіння звичайно правлять св. о. Пет Зіфкек (Zifcak – Зивсак, чи Живцак, чи Цівчак), або Джебідая Меніс чи Дженіс Роїль. У оголошенні з запрошенням до цього священодійства, канарково-жовтий аркуш якого причеплено до одного з таксофонів, привертає увагу незвичайна адреса церкви: Кембриджська Христова Церква, вул. Ґарден-стріт, буд. № Нуль, місто Кембридж, Масачусетс. За ймовірно подібною адресою – будинок № Нуль, довкола пам'ятника героям Громадянської війни у цьому парку – безпритульно та бездомно мешкають кілька бомжів. Цілорічно і цілодобово, просто неба під сонечком, дощем чи снігом. Саме зараз двійко з них зійшлися навкулачки у двобої. Зчинили п'яну й трагікомічну подобу кривавої колотнечі. Ледве тримаються на ногах, але наосліп напаковують стусанів один одному в заюшені пики. Разом гепаються навзнаки. Тоді підводяться, по-братньому допомагаючи один одному. Розхитуються на всі боки, гучно сапають повітря беззубими ротами, схрипливо лаються і гарчать, як бровки. І знову й знову чимдуж гамселять один одного межи очі. Луплять щосили, з усього маху, жорстоко, влучно, з бридким ляскотом м'яса. За мить сумлінний перехожий з цуциком на шворці й цератовою торбинкою для цуцикової гулятоньки вже дзвонить з таксофону. Не з того, з якого я нещодавно дзвонив, себто з телефону мого минулого – минулого кохання та минулого життя. Перехожий з цуциком на шворці дзонить тут і тепер, куди треба – з телефону теперішнього часу – саме зараз, цієї хвилини. За якусь хвилю з вулиці вже мигтять сині спалахи. Патрульне авто з блимавками неквапом і стиха, бо сирени вимкнено, підкочується пішоходною доріжкою до пам'ятника героям Громадянської війни. Двоє бомжів продовжують вовтузитися й не звертають жодної уваги. З авта вилазять двоє здоровезних поліцаїв. Їхнє гасло – на залізобетонних виразах облич і на дверцятах авта – промовляє: A commitment to serve. Геть у чорному, невзаміру тлусті від бронежилетів під чорними сорочками, обвішані бляшками й цяцьками – портупеями й кобурами, набоями, кийками-тонфами, ліхтариками, балончиками з перченим газом, жмутками пластикових наручників й усіляким иншим лискучим знаряддям і реманентом охорони правопорядку. На грудях виблискують таблички з прізвищами, нетиповими як для цієї протестантсько некатолицької місцевости, чи либонь навпаки: O’SHAUGHNESSY та WRZESZCZYNSKI. Обидвоє поліцаїв виглядають як двійня близнюків. Навіть якщо не зважати на їхні однострої. Однакові бугаячі шії голено майже до маківок. Однобарвно чорні окуляри однаково прохолодно проштиркують рентґенівськими поглядами, ніби жерлами дублетівок. Однаково прямокутні цеглини щелеп наштовхують своїм обсягом, образом і подобою, на думку про боксерські рукавички. Тріада для філософів усього світу – це Гегелеві теза, антитеза й синтез. Тріада для правоохоронців усього світу – це гонконзька мафія. Один з двох похиляє навскіс кремезну макітру й буботить у радіо, прилаштоване у нього на плечі. Викликає підмогу. Другий у цей час натягує білі лікарняні ґумові рукавички. Двійко поліцаїв поволі наближаються до кволої кулачки, уважно пильнуючи довкілля. Обидвоє, з “Ґлоками” напохваті в кобурах, сторожко стежать за бомжівським двобоєм. Урешті бойові дії припиняються. Починаються мирні переговори. Заюшеним змагунам чітко й поважно виголошуються їхні конституційні права. За мить підкочується друге патрульне авто з блакитними блимавками. З протилежного напрямку, від головного проспекту Массачусеттс-авеню, збурено й стрімко насувається ревучий рев, гаркавий крекіт і завиття сирен. Потужна тривісна машина Pierce, прямокутна й монументальна як товарний вагон, влітає до парку вогневидим драконом. CAMBRIDGE FIRE. RESCUE. Пожежна станція, звідки прибув цей дужий Pierce, знаходиться недалеко від парку, на трикутному острівці, що омивається стрімким рухом трьох вулиць. Кембридж-стріт, Квинсі-стріт і Бродвей. У величаво помпезній будівлі, увінчаній каланчею, крім пожежної залоги розташовується ще й штаб-квартира пожежної служби міста. З трьох боків до трикутного косинця підступають університетські корпуси. З одного боку – Гарвард-ярд, моріжчасте смарагдове надвір'я, розліноване павутинням пішоходних стежок між гуртожитками з червоної цегли. Це – найстаріша частина університету, звідси власне почався Гарвард. З другого боку – ґотичний кшталт Меморіал-голу, прикраса Гарварду й архітектурна цукерка Кембриджа, зі строкато-візерунчастої цегли, з кунштовою мозаїкою у вікнах і маєстатичною вежою. У триєдиному трикорпусному комплексі дотично до Меморіал-голу – просторий і розкішний усередині Ананберґ-гол, в якому розташувалася студентська їдальня, водночас бенкетний зал, і поруч – Театр імені Чарльза Сандерса. З третього боку – Музей античного й східного мистецтва імені Артура Саклера, де на четвертому поверсі тихомирно споглядають плин вічности кілька скульптурних інкарнацій рахманно-всміхненого Будди. Сирени на пожежно-рятувальному авті ревуть ревучо, неначе леви на стовпі Ашоки. Чотири леви ревуть громовим ревищем на чотири боки світу, бо сповіщають важливу вістку про Чотири Шляхетні Істини. Північ, Південь, Схід і Захід. Страждання, джерело страждань, припинення страждань і шлях до припинення страждань. Істина, Veritas латиною, – це логотип Гарвардського університету. Це слово є частиною з вислову із затвердженого у 1692 році гасла "Veritas Christo et Ecclesiae". Істина Христові й Церкві. Гарвард започатковувався як сільська школа для служителів культу. На трикутному черленому щиті, емблемі університету, геральдичну “Істину” розбито на три склади. Перші два, що складаються з двох літер – приголосна-голосна, приголосна-голосна – накладено на сторінки розкритої книги у горішній частині гербу. Це та істина, яку можна пізнати шляхом наполегливого навчання, почерпнути зі сторінок мудрих фоліантів. Третій склад, що містить у собі три заключні літери, накладено на долішню книгу, яку повернуто палітуркою назовні. Аркушів третьої книги побачити на гербові Гарварду не можна. Принаймні, їх не побачити очима. Як і четвертого лева зі стовпу Ашоки на гербові Індії, трип'ятого каменя у дзенівському саду каменів у Киото, або четвертого телефону в парку Кембридж-комон. Повертаючи третю книгу палітуркою догори гарвардські геральдисти у сімнадцятому сторіччі натякали на обмеженість лінійно-логічного дискурсу в осягненні кореня Істини. Відтак підкреслено було цим символом істотну важливість Божого Провидіння. Про буддійське прозріння чи дзенівське саторі вони тоді ще, вірогідно, нічого чули. З габаритної червонобарвної машини Pierce виходять парубки у темно-синіх комбінезонах і тягнуть за собою лискучі ноші на колесиках. Обидвох заюшених бомжів уже розтягнуто по кутах, навколо кожного з них пораються фахівці в білих ґумових рукавичках. Трохи на відстані збирається зграйка глядачів, переважно пенсіонери й пенсіонерки, з песиками на шворках та зі псячим гівном в охайних пластикових торбинках. Поважно обмінюються думками, за і проти. За мить під'їжджає другий масивний пожежно-рятувальний автомобіль. Emergency One/Freightliner. Збоку на ньому викрашається блакитна кирилична літера “Ж” по-нашому, чи пак шестикутна „зірка Життя”. Загальноприйнятна емблема медично-рятувальних служб. Левко Шварць започаткував цю емблему в Америці у 1973 році. Позаяк організація Червоного Хреста скаржилася на неправомірне використання її символіки на каретах „швидкої допомоги”. Використання символіки з червоним хрестом регламентується Женевською конвенцією та зарезервовано за медичними службами на війні. Та ще при стихійних лихах. Спереду на капоті Emergency One/Freightliner має флуоресцентний напис-рефлектор. Це таємниче слово “ecnalubmA”. Тобто “швидка допомога” у зворотний бік і в зворотньому напрямку. Щоб водії автомобілів попереду змогли відразу прочитати це слово у своїх дзеркальцях, коли “швидка допомога” наздоганятиме ззаду. З другої рятувально-пожежної машини з'являється друга бригада фахівців, які також тягнуть за собою високотехнологічні ноші на колесиках. За дві хвилини з'являється мікроавтобус місцевого телеканалу. З його даху виґвинчується довжелезний прутень антени. Оператор хутко налаштовує телекамеру, а решта телевізійної бригади тим часом заливає усе довкола яскраво-білим світлом софітів на розчепірених триногах. Чепурненька й жвава телеведуча афро-американка вже нашвидкоруч бере інтерв'ю в дебелого поліцейського сержанта на прізвище чи то WRZESZCZYNSKI, чи то O’SHAUGHNESSY, а тоді молодого азіата-медтехника, пенсіонерів-свідків, перехожого з точкою зору – і цей вечірній сюжет з парку Кембридж-комон хутко летить у прямий етер місцевої програми вечірніх теленовин. Ще за якийсь час новина вичерпується. Тоді світло вимикається, ноші навантажуються до Pierce та Freightliner, блимавки згасають, автомобілі роз'їжджаються, натовп споквола розходиться і в парку знову запановує спокій. Замирення й супокій. Неподалік від парку, всередині Гарвард-ярду, надалі незрушно, замирено та супокійно, сидить бронзова фігура, ніби у глибокій медитації. Напис на постаменті оголошує: "Джон Гарвард/Засновник/1638." Цей монумент називають пам'ятником Трьом Брехням Гарварду. Як гарвардська геральдична Істина складається з трьох частин, так і напис на постаменті цього скульптурного портрету містить у собі три складові, що є протилежні Істині. По-перше, Гарвард було засновано 1636 року, а не 1638. По-друге, Джон Гарвард не був його засновником – він лише подарував свої книжки щойно заснованій школі. По-третє, ця скульптура аж ніяк не є портретом Джона Гарварда. Бо наприкінці дев'ятнадцятого сторіччя, коли скульптор Деніель Честер Френч створював цей портрет, не зберіглося жодного зображення реального Джона Гарварда. 3. Троїна Почулося. Здалося, ніби задзвонив телефон. Третій телефон. Аж ні, то здається не телефон дзвенить. Але чую, таки чую – це тремкий дзвін, що лине усе гучніше, ясніше! Дзень-дзелень! – бринить тризвучний дзвіночок. Ніби дзвінка тронка, голосиста клокичка. Дзеленьчить у руці Того, Хто вже віддавна намагається мене збудити наполегливо і невтомно. Той, Хто почав будити мене ще тридесять сторіч тому за тридев'ять земель звідси у далекому тридесятому царстві побіля Сарнату, в оточенні лагідних сарн. Пообіцяв собі вже ніколи до неї не дзвонити. Бо, навіщо! Невже заради того, щоби знову пірнути у вариво почуттів? Але ж телефони ось тут під боком, і цілих три. Чи, насправді, цілих чотири. Спокуса подзвонити… Чую, чую – дзень-дзелень – ніби голосисто дзинчить звучне калатайло, сріблисте клепало, кришталеве цоркало. Ні. Треба усвідомити природу свого страждання. Зрозуміти, що саме таке моє вже минуле життя і було затишним вмістилищем мого страждання. Треба чітко з'ясувати що ж є джерелом страждання. Треба знайти те першоджерело, взяти його міцно за барки та й висмикнути з корінням геть. А надалі – йти своїм шляхом й уникати стражданнь на майбутнє. Неподалік – стародавній цвинтар між двома церквами. На похилих сірих кам'яних могилах майже чотиривікової давнини викарбовано некрологи, взірці староанглійської красномовности. З одного боку цвинтара дуже проста будівля Єпископальної церкви Христа. Своїм пуританським білим фасадом виходить на вулицю Садову, а ззаду, тобто з вівтарного боку – підперта провулком з дуже доречною назвою – провулок Прощавання. З иншого боку цвинтара – ошатна Унітарна церква у стилі англійської готики на розі вулиці Церковної та проспекту Масачусетс-авеню. Перед нею завжди повно мальовничих жебраків і японських туристів. На самому розі вулиць зупиняються жовті тролейбуси. У них сідають і з них виходять чимало студентів. На заході небо над парком позолочується у жовтогарячі барви. Ось-ось вечірнє сонце закочуватиметься за обрій. Над ним пломенітимуть стрімкі пірчасті хмаринки, що їх буде немовби рвучко писано по небу фехтувальною рукою, в якій замість шаблі – широкий пензель з вогняною фарбою. Дивитимуся на сонце й тихо радітиму, що ще його бачу. Аж гульк, – і воно остаточно закотиться за обрій, і я його більше не буду бачити. Але нема чого сумувати, бо я знаю напевно, що неодмінно знову побачу сонце за певний час. Можливо, вранці. А до ранку замість сонця побачу, як на небі з'явиться срібний повень Місяця. Бачитиму, як він буде дивиться на мене й лагідно посміхнеться, примружуючи очі. Біле тіло його оповиється золотим шовком, а навколо нього спалахне золоте сяйво. Також побачу яскраво-білу квітку, на якій сидить Будитель. Сидітиме підібгавши під себе ноги – точнісінько так, як малюють Козака Мамая. І голову йому так само буде голено, кульчики у вухах так само блищатимуть. Тільки очі не будуть сумні, а замислено-всміхнені. Вдивлятимуться прямо тобі в душу, наче пізнаватимуть про тебе усе від початку й до кінця. А замість кобзи він триматиме в одній руці дзвіночок, а в другій – дві схрещені блискавиці, Подвійне Дорджі, наче дві козацькі шаблі. Дзвіночок задзвенить для того, щоб я прокинувся. Ага! Так ось що воно задзвенить. Він – Керманич Мого Звільнення. Будимир, що будить увесь мир, удень і вночі, на сході й на заході, у мир чи війну, цілодобово сім днів на тиждень, дванадцять місяців на рік. Я сидітиму й знову почну відчувати свій камінь на серці. А розумом усвідомлю, що це – тільки мій сон, хвороблива примара у лихоманці життя. Усі мої минулі вчинки, образи й кривди, неприємності, зради й підозри, помилки, нездуги й хвороби, біль і страждання – усі вони зберуться у чорний згусток надзвичайно сконцентрованої негативної енергії всередині оболонки мого тіла. Цей страшний тягар підступить до самого серця, мене аж сіпане ліворуч і зсудомить корчами від гострого пекучого болю в серці. Я стогнатиму крізь зчіплені зуби, а на очі знову накочуватиметься гірка сльоза. Мій Будимир наближатиметься до мене, сидячи на білій квітці лотосу, в золотому сяйві, з лагідною посмішкою. Крізь його золоті шати я побачу його серце, що світитимется незчисленними сонцями. Навколо нього буде швидко обертатися білий диск з написом, який я ніколи б не зміг прочитати, якщо б мої губи навдивовижу самостійно не почали пошепки вимовляти мантру: “ОММММ ВАДЖРА-САТО-САРВА-СІДІ-ГУМММ…” Я знаю, що напис написано у мові санскрит, якої я не знаю, однак вільно прочитую так, наче я його бачив українськими літерами: “Ом. Ваджра сато сарва сідгі гум. Ом…” Диск з написом буде обертатися усе хутчіше й стрімкіше. Ледве встигатиму пошепки повторювати мантру. У центрі диску – всередині серця мого будителя білим неоновим вогнем запалиться таємна літера. Ця літера почне збільшуватися й ставати яскравішою, аж поки не перетвориться на суцільне сонячне сяйво. Тоді вирветься тонкий та яскравий промінь і сягне просто мені в груди. Тієї ж миті чорний згусток під моїм серцем, якого торкнеться промінь, зникне. Миттєво й безслідно, наче й не було ніякої чорної енергії. Відразу це яскраве біле світло засліпить увесь парк, наче безліч телевізійних софітів водночас буде направлено мені в обличчя. Увесь всесвіт стане яскраво білим. Я не зможу бачити нічого крім білого світла. За якийсь час мої очі почнуть звикати до білизни, я почину розрізняти диск, що продовжуватиме обертатися: “ОММММ ВАДЖРА-САТО-САРВА-СІДІ-ГУМММ…” Білий диск з серця мого будителя буде збільшуватися й наближатися до мене. З нього посипляться золоті іскри й ллятиметься густий золотий дощ цілющого небесного нектару – наче гірська річка або ж вулканічна лава білого меду. Білий мед небесного нектару буде ллятися й розтікатися по мені й заливатиметься всередину мого єства. Уся моя голова переповниться білим сяйвом, яке розливатиметься далі всередині мене – ним наповнятимуться шия, плечі, руки, легені. Золотий мед-нектар витисне з мене усі рештки чорного бруду страждань. У цю мить земля вдруге розчахнеться піді мною. Там у безодній глибині буде ґвалт і веремія. Там вихилятиме шаленого гопака Чорний Цар. Навдокола його гуртом скаженітимуть зі свистом і гиканням огидні чортяки – притупцьовуватимуть копитцями й плескатимуть кігтистими долонями, хтось влупить у бубони й затренькає на балалайці. Чорний Цар зірве з голови кудлату кучму, кине собі під копито та завзято піде колом навприсядки, як цап вигнувши коліна у зворотній бік. З пащеки в нього буде пахкати вогонь і випинатися огидний яскраво-червоний язик, коли він вигавкуватиме чортівську приповідку: “Ах-каа-лінкаа-маа-лінкаа-маа-яаа-всаа-дуяаа-гаадаа-маа-лінкаа …” Аж ось раптом Чорний Цар спиниться й подивиться на мене своїми посоловілими багряними очима, а тоді – хлясне кланцатою пащею, повною гострих як вражі ножі іклів. За ним уся чортяча братія підведе свої писки догори й забачивши мене зачне клацати кривенькими зубками. Робитимуть вони це ритмічно, під бубони й балалайку, а їхні десяцькі з можновладними червоними тризубами у руках пискляво тьохкатимуть: “Ах-каа-лінкаа-маа-лінкаа-маа-яаа-всаа-дуяаа-гаадаа-маа-лінкаа …” Вічно зголодніла чортівня жагатиме харчу. 4. Множина Біле світло вже повністю переповнить мене, витискаючи з моєї облонки останнє тіло – кубло страждань і поневірянь, а в ньому – огидний і смердючий згусток емоцій, гніву й жадоби, образ і заздрощів, самолюбства, зневаги й байдужости до себе, людства й инших живих істот цього світу. Чорні згустки вичавлюватимуться й гронами градопаду летітимуть у безодню. Тагяр усього того лиха, до якого єство моє було будь-яким чином причетне упродовж цього життя й усіх його попередніх перевтілень відшматовуватиметься кім'яхами й зникатиме у підземному царстві, в зголоділих чортячих пащах. Дивуватимуся й дивуватимуся скільки ще китягів бруду й непотрібу виходитиме з мене. Біль і хвороби – у почорнілій крові, жовчі, слині, гної та сечі – ллятимуться бридкими ручаями, наче смердючі помиї в помийну яму. За ними посипляться злі чари – гадюки, жаби, ящірки, павуки, хробаки, глистюки. Неначе відлунням із надр безодні чутиму задоволений чавкіт і прицмокування зажерливої чортівні. Нарешті всередині мене не залишиться жодної темної плямки, ані цяточки – саме тільки біле світло. З безодні чутиметься насолоджене гирчання чортівні – вони вже вдосталь понабивють свої шлунки усім тим непотрібом. Насичені й сп'янілі від такої поживної вечері, радісні й стомлені, вони попадають долі й швидко захроплять. Земля закриється. На душі стане легко й чисто. Погляну на кінчики своїх пальців, з яких струменітимуть тонкі промені світла. Від маківки до п'ять – усе моє єство тепер сяятиме білим сяйвом. Відтепер я сам буду джерелом цього променистого білого світла. Біль зникне вже назавжди, сльозі висохнуть очі вже. Ніщо більше не утримуватиме тут. Це – справжнє й повне пробудження. Сидітиму на білому лотосі, підібгавши під себе ноги. Радісно й легко, на повний голос розсміюся – сміх мій дедалі гучнішатиме та розлітатиметься луною ревучого левового реву, що долинатиме і відлунюватиме по всіх поверхах, рівнях, палубах, горищах, пивницях, кутах і закутках всесвіту – і тут помічу на всі боки від себе незчисленні білі лотоси, на яких сидітимуть мої усміхнені близнюки, білосніжні брати й сестри. Вони всі голосно сміятимуться. Вони радітимуть за мене. Звідусіль почую ласкаві привітання й поздоровлення. Мене закличуть не гаяти часу – впуть! Так, поспішаймо, бо попереду ще так багато праці! Здіймуся разом з ними усіма. Незліченою зграєю білого птаства вирушимо навздогін сонцю, потягнемося ланцюговими валками. Там на Заході – Священа Земля. Сонце там світить вічно та ніколи не заходить за небокрай. Нарешті повернуся додому! Золоті шовкові шати обвіватимуть моє сяюче білим світлом тіло, а в руці буде дзень-дзеленькати триголосий дзвіночок. Ми всі разом і кожен окремо будемо будити тих, хто ще не збудився. А це – ціле людство довкола та безліч живих істот на усіх поверхах всесвіту. Десь далеко внизу піді мною у вечірньому мороці парку залишиться стовп з трьома видимими телефонами, звичайними собі вуличними телефонами NYNEX – під навісами, змонтованими на одному стовпі й повернутими на усі боки, наче леви на стовпі Ашоки. А тепер от вже звідси, згори, чітко побачу не три телефони а чотири, які повернуто на всі чотири боки. І бачитиму їх усі чотири водночас. Кембридж – Вашингтон, 2002 |
 ч
|
 |
|