Ерік Гофер

Роль відступників у справах людських

Побутує така тенденція: судити про расу, народ чи відому групу людей за їх далеко не найліпшими представниками. Хоча воно явно неслушно, є у цьому і дещиця правди, бо справді: характер і доля будь-якої групи часто визначається її найгіршими елементами.

Середні люди нації, приміром, становлять її інертну масу. Життя достойних середніх людей, що виконують основну роботу в містах і селах країни, перебуває під постійним впливом меншости з обидвох боків – меншости найліпшої і меншости найгіршої.

Видатні особи у політиці, літературі, науці, фінансово-торговій сфері чи промисловості відіграють значну роль в оформленні всього народу, як також особи иншої крайности – невдахи, ті, що не знайшли собі місця в житті, парії, кримінальники й усі, що втратили становище в суспільстві чи ніколи його не мали. У грі історії зазвичай беруть участь найліпші і найгірші, а гра відбувається понад головами більшости, яка сидить посередині.

Найнижчі елементи народу можуть помітно впливати на хід подій, бо ці особи абсолютно не цінують теперішнього. Своє власне життя і все, що їх оточує, вони вважають непоправно зіпсованим, а тому те й те готові розтринькати і зруйнувати дощенту: звідси їх бездумність і прагнення до хаосу й анархії. Вони ще пристрасно прагнуть розчинити свої понівечені й безсенсовні «я» в якомусь душеспасенному суспільному спектаклі – звідси їх схильність до об’єднаних дій. Саме тому вони одні з перших серед підбурювачів до революції, масових переселень, релігійних, расових чи шовіністичних рухів: вони накладають свою печать на ці потрясіння й рухи, які творять характер й історію нації.

Відкинені, відсунені на другий план люди стають сировиною для майбутнього нації. Камінь, що його відкинули будівничі, стає наріжним каменем нового світу. Народ, що не має суспільних викидів і незадоволених, зазвичай буває дисциплінованим, благопристойним, мирним і приємним, але, на жаль, без будь-яких зерен великого майбутнього. Зовсім не іронія історії в тім, що саме відкинені з різних країн Европи перетнули океан і побудували на новому континенті новий світ. Лише вони могли це зробити.

...

Невдоволені трапляються на всіх щаблях життя, одначе найбільше їх у таких категоріях:

а) бідняки;

б) невдахи (ті, що не знайшли свого місця в житті);

в) вигнанці;

г) меншини;

ґ) підлітки;

д) марнославці (ті, що стоять перед нездоланними перепонами, або перед необмеженими можливостями);

е) одержимі пороками і нав’язливими ідеями;

є) імпотенти (фізичні і розумові);

ж) егоїсти;

з) знуджені;

и) грішники.

Нові бідняки

Не всі бідні люди належать до невдоволених. Деякі з них нидіють в міських нетрях, але задоволені своїм життям. Вони здригаються від думки про життя поза звичним для них брудом. Навіть бідняки із пристойним способом життя, коли їхня бідність триває довго, залишаються інертними: вони вважають такий порядок речей незмінним. Необхідний катаклізм, навала, чума чи якесь суспільне лихо, щоб вони розплющили очі і зрозуміли, що «вічний порядок» далеко не вічний.

Невдоволеністю заражені зазвичай нові бідняки, чия бідність відносно недавня. Пам’ять про ліпші часи спалює їхні серця. Позбавлені власности і статків люди відгукуються на будь-які масові рухи. Це вони забезпечили успіх Пуританської революції в Англії у XVII ст. У часи «відгороджування» тисячі землевласників проганяли зі своїх земель орендаторів і перетворювали ці землі в пасовиська. Сильні і працьовиті селяни, закохані у землю-годувальницю, стали найманими робітниками, міські вулиці були переповнені жебраками, що просили милостиню. Ця маса позбавлених власности людей постачала новобранців для армії нового типу – армії Кромвеля.

У Німеччині та Італії нові бідняки із розорених людей середнього класу були головною опорою нацистської і фашистської революцій. Потенційні революціонери нинішньої Англії – це зовсім не робітники, а державні службовці й ділові люди, що втратили своє становище. Цей клас зберіг живу пам’ять про своє колишнє багатство й міць, і навряд чи добровільно примириться з погіршенням життєвих умов і своїм політичним безсиллям.

У нас в країні, як і в инших країнах, ще недавно періодично росла кількість бідняків нового типу – їх поява, без сумніву, сприяла виникненню і поширенню сучасних масових рухів. Донедавна нові бідняки з’являлися здебільшого з числа розорених як міських, так і сільських власників, але згодом, можливо, вперше в історії, у ролі нового бідняка виступив простий робітник.

До тих пір, поки люди, що трудилися довкола основної роботи на землі, жили на рівні заледве достатнього харчування, на них дивилися як на традиційних бідняків – та й самі вони так почувалися. Вони були бідняками і в складні часи, й у сприятливу пору. Депресії, застій у справах, хай які сильні, розглядалися як щось нормальне. Але мірою поліпшення життєвих умов застій у виробництві, безробіття, яку тягне за собою депресія, проявилися в новому аспекті. Нинішній робітник західного світу сприймає безробіття як приниження: він почувається безправним і ображеним несправедливим порядком і готовий слухати тих, хто закликає до нового ладу.

Відкинуті

Бідняк на межі голодної смерти живе цілеспрямованим життям. Відчайдушно боротися за харч і дах – значить бути цілковито вільним від почуття безцільности власного життя. Цілі тут абсолютно конкретні й близькі. Кожна їжа – це вже осягнення мети; лягти спати з наповненим шлунком – вже тріумф; кожна несподівана знахідка – вже чудо. Навіщо таким людям висока натхненна мета, яка б надала їхньому життю сенсу й гідности? Від спокуси масового руху вони захищені немовби імунітетом. Анжеліка Балабанова описує вплив скрайнього убозтва на революційний запал знайомих революціонерів, що з’їхалися до Москви в перші дні большевицької революції: «Я бачила чоловіків і жінок, що ціле життя присвятили служінню ідеям і радо відмовилися від матеріяльних благ, від незалежности, від особистого щастя, сім’ї – все заради того, щоб реалізувати свої ідеали, цілковито захоплених вирішенням питання холоду й голоду».

Там, де люди працюють від зорі до зорі заради хліба насущного, вони ні на що не ображаються й ні про що не мріють. Одна з причин нереволюційности китайських мас корениться в тому, що в Китаї для найелементарнішого існування необхідні неймовірні зусилля. Інтенсивна боротьба за існування робить людей радше статичними, ніж динамічними.

Люди не на місці

Ступінь невдоволення людей, що не знайшли собі місця в житті, звичайно, неоднаковий. Насамперед серед них є особи, які все ще сподіваються знайти в житті своє місце. До них належить: молодь, освічені безробітні, ветерани війни, нові емігранти тощо. Вони неспокійні й незадоволені, їх жене страх, що найліпші роки проминуть швидше, ніж вони досягнуть мети. І хоча вони вразливі до закликів масових рухів, але як послідовники рухів ці особи не завжди надійні, бо не вважають себе остаточно втраченими. Вони усвідомлюють, що їх окреме особисте життя може бути цілеспрямованим, сповненим сподівань. Щонайменший успіх, натяк на прогрес примирюють їх зі світом і з самими собою.

Ветерани також відіграють роль у зростанні масових рухів. Часто слідом за тривалою війною в національних арміях настає період громадських заворушень – як у переможених, так і в переможців. І зовсім не тому, що під час війни пристрасті розпалилися й роз’ятрився смак до насилля, і не тому, що втрачено віру в існуючий соціяльний порядок, який виявився не в стані відвернути таке грандіозне й беззмістовне марнування життів і статків. Це радше можна пояснити тим, що в мільйонів людей за час їх перебування в армії настає перерва у звичному для них житті. У час налагодження мирного домашнього життя – процесу повільного й болісного – країна сповнюється тимчасово розгубленими людьми.

З цього випливає, що перехід від війни до миру більш критичний для чинного ладу, ніж перехід від миру до війни.

...

Люди, що постійно почуваються не на місці, – це ті, що не можуть робити в житті того, до чого прагнуть усією душею або через відсутність необхідного таланту, або через невиліковні розумові чи фізичні вади. Жодні досягнення в инших сферах, хай які блискучі, не можуть вдовольнити таких людей. Хай до чого б вони бралися, ці люди вкладають туди самих себе, але ніколи не задоволені результатом і ніколи не можуть зупинитися. Вони немов нам доводять, що, коли ми маємо те, чого не хочемо, нам завжди бракує чогось иншого; ми ніколи не біжимо так швидко й так далеко, коли втікаємо від себе самих.

Люди, що постійно почуваються не на місці, можуть віднайти порятунок тільки в повному відреченні від себе, і такий порятунок віднаходять, коли розчиняються, губляться в тісній колективності масового руху. Зрікаючись власної віри, власної думки і своїх прагнень, віддаючи всі свої сили служінню вічній справі, вони врешті звільняються від становища білки в колесі, яке прирікало їх до вічного незадоволення.

Серед людей, що постійно відчувають себе не на місці, найбільш безнадійно незадоволені, а тому й найбільш неспокійні, люди з непогамованим прагненням до творчої праці. Як ті з них, хто марно намагається писати, малювати, творити музику тощо, так і ті, хто хоча б раз в житті відчув натхнення, після якого побачив, як міліє творчий потік, – опиняються у полоні нагальної пристрасті. Ні слава, ні влада, ні багатство, жодні шалені успіхи в инших сферах діяльности не можуть втамувати їх спраги. Їм не завжди навіть допомагає повна відданість «священній справі». Їх спрага невгамовна, і з них зазвичай виходять найбільш несамовиті прибічники скрайніх дій у служінні «священній справі».

Скрайні егоїсти

Для скрайніх егоїстів особливо характерне відчуття незадоволення. Що егоїстичніша людина, то гостріше вона переживає розчарування. Саме тому крайні егоїсти зазвичай бувають найбільш переконливими поборниками самовідданости.

Найбільш пристрасними фанатами часто бувають егоїсти, що втратили віру в себе через вроджені недоліки чи зовнішні обставини. Їх егоїзм сам по собі – прекрасний інструмент: вони перестають ним керуватися для свого невдатного «я» й віддаються служінню якійсь «священній справі». Й хоча набута віра може бути вірою любови й смирення, самі вони не можуть бути ні люблячими, ані смиренними.

Честолюбці перед необмеженими можливостями

Необмежені можливості можуть бути такою самою причиною невдоволення, як і брак чи відсутність можливостей. Коли можливості видаються необмеженими, люди починають недбало ставитися до того, що вони мають. Вони вважають: все, що я роблю чи здатен зараз робити, ніщо порівняно з тим, що ще залишилося зробити. Невдоволеність такого роду трапляється в золотошукачів у час золотої лихоманки чи турбує уми честолюбних в часи «буму». Цим пояснюється факт: у людей, одержимих користю, яка, ймовірно, є головною рушійною силою тих, що шукають золото, захоплюють правдою і неправдою землі, як також инших прихильників швидкого збагачення, існує ще й безмірна готовність до самопожертви й спільної дії. Патріотизм, расова солідарність і навіть революційні гасла зустрічають більш живий відгук серед людей, що бачать перед собою перспективу необмежених можливостей, аніж серед тих, хто живе у певних рамках встановлених звичних порядків.

Меншини

Становище меншин, хай як захищене законом і владою, завжди нестабільне. У меншин, які намагаються зберегти своє групове лице, незадоволення, що його породжує неминуче відчуття нестабільности становища, не таке велике, як у меншости, яка прагне розчинитися чи злитися з більшістю. Меншість, яка зберігає своє лице, неминуче залишається одним цілим, а це захищає кожного окремого члена меншини, дає йому відчуття приналежности до чогось, оберігає його від незадоволення. У випадку з меншістю, яка прагне до асиміляції, особа одна протистоїть довколишнім забобонам і дискримінації. Окрім цього, таку людину пригнічує відчуття провини відступника – відчуття иноді виразне, иноді смутне. Ортодоксальний єврей почувається менш невдоволеним, ніж емансипований єврей. Негр на півдні в атмосфері сегрегації почувається менш задоволеним, ніж негр на півночі, де сегрегації немає.

І, знову ж таки, всередині меншости, що прагне асимілюватися, найбільш успішні й найбільші невдалі її члени (в економіці чи культурній діяльності) зазвичай більш невдоволені, ніж решта членів цієї меншости. Невдаха все одно почувається самотнім, але коли член меншини хоче злитися з більшістю, то невдача посилює в нього відчуття, що він усім і всьому чужий. Те ж стосується і до членів меншости на протилежному кінці економічної і культурної шкали. Ці члени меншости мають і славу, і багатство, але часто їм важко потрапити в малодоступні кола, які представляють більшість. Це отруюює їхню свідомість тим, що вони чужі. До того ж, маючи доказ власної непересічности, вони вже не бажають асимілюватися, бо асиміляція для них стає ніби зізнанням у власній неповносправності. Таким чином, треба вважати, що найбільш успішні й неуспішні члени меншости, що прагне асимілюватися, бувають найбільш сприйнятливими до спокус масового руху. Серед американців італійського походження найбільші і найменш успішні були ревними прибічниками революції Мусоліні. Ті ж кола серед американців ірландського походження гаряче відгукнулись на заклик Де Валера; те саме і серед євреїв – стосовно до сіонізму; так само найуспішніші й найменш успішні негри в Америці – найбільш «расово свідомі».

Знуджені

Немає ліпшого показника того, що суспільство дозріло до масового руху, ніж поширення безвихідної нудьги. Майже у всіх описах періодів, що передували підйому масових рухів, згадується про сильну нудьгу; і масовий рух у своїх перших фазах радше знаходить підтримку не так серед експлуатованих і пригнічених, як серед тих, що нудьгують. Для того, хто підбурює маси до повстання, дані про знуджених  мають бути однаково приємні і втішні, як і дані про тих, що страждають від нестерпних економічних і політичних зловживань.

Коли люди нудяться, це означає, що вони набридли самі собі. Усвідомлення свого безплідного, беззмістовного існування – головне джерело нудьги. Люди, що не почуваються незалежними, як, наприклад, члени тісно пов’язаного колективу: церкви, партії тощо, недоступні для нудьги. Незалежна людина вільна від нудьги тільки в тому разі, коли вона зайнята творчою роботою, якою-небудь поглинаючою працею чи цілком поринула в боротьбу за існування. Розтринькування життя у гонитві за насолодою і задоволеннями – неадекватний засіб проти нудьги. Важко придумати, до яких фантастичних і відчайдушних спроб можуть вдатися люди, щоб надати сенсу й мети своєму життю там, де вони живуть незалежно і при тому непогано, але без можливостей чи схильностей до творчої роботи чи до иншої корисної діяльности.

Саме нудьга є причиною того, що при зародженні масових рухів у них беруть участь старі панни і жінки «перехідного віку». Навіть у русі ісламу чи в нацистському русі, які не схвалювали жіночу діяльність поза домом, бачимо жінок цього типу, що відігравали значну роль на ранній стадії цих рухів.

Заміжжя дає жінкам багато такого, що замінює їм масовий рух. Воно дає їм нову мету в житті, нове майбутнє і нову індивідуальність (нове ім’я). Нудьга незаміжніх жінок і жінок, які вже не знаходять радости й задоволення в подружжі, з’являється від усвідомлення свого безплідного життя. Присвятившись «священній справі» й спрямувавши всю свою енергію і засоби на її розвиток, вони знаходять для себе в цьому нове життя, наповнене сенсом і задоволенням. Гітлер вповні використав «дам вищого світу, які шукали пригод від порожнього життя і вже не відчували задоволення від любовних історій». Гітлера фінансували жінки деяких значних промисловців задовго до того, як їх чоловіки почули про нього. Міріям Бірд розповідає про подібну роль, яку відіграли знуджені дружини ділків напередодні Французької революції: «Вони вмирали від нудьги й меланхолії та знічев’я вітали новаторів».

Грішники

Негативна заввага про те, що патріотизм – це останнє пристановище для негідника має й менш негативне значення. Гарячий патріотизм, як і релігійний та революційний ентузіязм, часто є втечею від докорів сумління. Хоча це й дивно, але в масовий рух від неповноцінного життя біжать і покривджений, і кривдник, і потерпілий, і той, що спричинив страждання иншому. І докори сумління, і почуття образи, хоча й різні за суттю, женуть людей в одному й тому ж напрямку.

Инколи видається, що класові рухи створені немовби на замовлення для злочинця й не лише для очищення його душі, але й для розвитку його схильностей і застосування талантів. Методика масового руху спрямована на те, щоб викликати у своїх прихильників настрій і стан розкаяного злочинця. Повне самозречення, яке є джерелом єдности й енергії масового руху, є не що инше, як жертва, акт відкуплення, яке не може існувати без гострого почуття гріха. У цьому, як і в усьому иншому, методика масового руху полягає в інфікуванні людей, так би мовити, хворобою, після чого саме рух пропонується як єдиний лік від цієї недуги. «Яке ж завдання, – скаржиться один американський священик, – стоїть перед американським духовенством, коли йому доводиться проповідувати добру новину Спасителя людям, які дуже часто позбавленні почуття гріха?» Будь-який дієвий масовий рух культивує ідею гріха. Він зображає незалежне людське «я» не лише як безплідне й безкорисне, але як нице й підле. Сповідатися й каятися – значить скидати з себе всю особливість, свою відмінність від инших і знаходити спасіння, розчиняючи власне «я» у священній єдності конгрегації.

Всі масові рухи стараються привернути до себе злочинців. Св. Бернар – духовний провідник другого хрестового походу – звертався до рекрутів: «Чи ж це не унікальна й безцінна можливість спасіння (з рук самого Бога), коли Всемогутній милостиво закликає до служіння Йому як невинних, так і вбивць, ґвалтівників, перелюбців, кривоприсяжних і всіх инших, що вчинили будь-який злочин?» Революційна Росія теж якось поблажливо ставилася до злочинців, хоча безжалісно розправлялася з ідеологічними єретиками – «тими, що відхилялися». Дуже ймовірно, що злочинець, віддаючись «священній справі», радше готовий ризикувати своїм життям і вдаватися до крайнощів, захищаючи цю справу, аніж люди, що їх стримує недоторканість життя і власности.

Злочин певною мірою замінює масовий рух. Там, де суспільна думка й закон не надто суворі, а бідність не абсолютна, там приховані сили незадоволених і тих, що не віднайшли свого місця в житті, часто виливаються у злочини. Також завважено, що з моменту збурення, яке викликали масові рухи – чи то патріотичні, чи релігійні, чи революційні, – кількість злочинів зменшується.

Переклала Мирослава Лемик