Ірена Карпа, Олег Артим

Галицькі бички: живий міт чи застигла реальність

Що ти, курво, мала?
По підвалах спала
Всім пацанам,
Що у кожанках, давала...
ФС «Попелюшка чи просто Попа»

Колись у сиву давнину в журналі «Четвер» (чи не в 13-му номері?) був такий собі «Синопсис Станіславівський Необов’язковий». Там чудово пояснювалися життєво необхідні поняття івано-франківського пацана, а то й дівчьонки. Зокрема, мені звідти нарешті стала зрозумілою різниця між ГОПОМ і ГОПНИКОМ. Перші – цілком безпечні, як інфузорії-туфельки, другі підлягають масовому винищенню, як глисти-гострики. Текст був абсолютно анти-феміністичним і по радісно-бичому мачоменським. Чим мене несказанно й потішив. Там іще автор гнав на «дєвок з ін-язу» – а то найбажаніше м’ясо міста Станіслав. А ще там ішлося про загалом унікальний галицький феномен – галицьких бичок. От де вітальність, от де натхнення рядків штибу «Я своїй малій, шо називаєсі Натаха, подарив труси, які залазять в сраку...». Хоча, мабуть, станіславська бичка доволі сильно різниться від бички, скажімо, новояворівської. І не тільки в сенсі антропологічному. Просто івано-франківську дєвку я на запах впізнаю, а новояворівську запросто можу з будь-якою иншою переплутати, ги-ги-ги. Але чи в цьому справа?

Бички описані, бички оспівані, бички відзняті (о, відразу зринає в уяві картата сумка-баул зі СКРЯБІНського кліпу «Крила». Хоч там Бичка як персонаж і не фіґурувала, я певна, що той рагуль, котрого били ногами бики (брати, кохані Бички?..) був саме братом (коханим?..) тієї Самої... Їхав до неї з райцентру, мріючи про її капрони, міні-юпку, шкіряну лискучу куртку, сумочку на цепочці, шкіряні мештики на абцасиках, те їх «цок-цок» по бруківці і плямки італійського морозива по кутках намазаними коричневою помадою вуст.

Але є «порядні дівчата» (ходять до катедри, їдять на стометрівці морозиво, зустрічатися хочуть з пацаном на машині, сплять з ним на ничку, а заміж хочуть вийти за стоматолога), а є «курви» (ходять до катедри, їдять на стометрівці морозиво, зустрічатися хочуть з пацаном на машині, сплять з ним на ничку, а заміж хочуть вийти за стоматолога. Тільки про їх «ничку» чомусь всі знають, а пацан на машині не збирається ставати стоматологом і ставити бичці омріяний штамп у паспорті). Хоча як знати. Є такі «чіста пацани», в котрих вибір дружини звучить так:

– А шо? Ліпше вже женитися на бляді колишній. На прастітутці даже. Бо вона вже так на...сь за своє життя, що буде тепер доброю жінкою і мені буде всю жизнь далжна, бо я її з болота витягнув...

От жалко пацанів, нє? Наївні. Супер!

Ну, право на штамп у паспорті має кожна особа жіночої статі. Якщо їй більше зайнятися нічим. Мрія – страшна сила. І до її виповнення бичка мусить досягти своєї кульмінації. Один мій друг-скандинав якось пожалівся мені, що не розуміє феномену українських фімейлів.

– От вони у вас є... На вулиці. Ходять такі всі, з мейк-апом складним, на високих підборах, бідні. З канонічним прямим довгим волоссям. Ходять так собі. Років до 19-20. А потім кудись зникають. Ну нема їх ніде – і все! І згодом уже з’являються матрони. З втомленими обличчями, на нижчих підборах, із попаленим білим волоссям і дітьми. І років їм, напевно, 22-23 лишень, але ти про це знаєш лише з того, що хтось сказав... Не з їх зовнішности.

Однак є в житті і веселі моменти. Наприклад, за спостереженнями незалежних очевидців, галицькі бички страшенно схожі до італійських курвів. Що це? Міграція заробітчанок? (Село Микуличин Івано-Франківської области з давніх-давен славилося «файними курвами», їх направляли до борделів Відня та иншої рафінованої (типу рафінованої) Европи. Курви там ще й досі лишилися, але поїзд частково «ушол». Тепер у них инші напрямки роботи, менш розважальні: догляд за евро-доходягами, зривання евро-апельсинів, пошуки евро-чоловіка, прибирання евро-помешкань, прислуговування евро-туркам і евро-арабам у Парижі, Мюнхені, Римі etc.)

So. Чи, все-таки, ця зовнішня подібність має під собою глибше і складніше підґрунтя? Спробуємо трохи розібратися.

Почнемо з того, що й ті, й инші красульки намагаються виглядати дорого, яскраво і «пристойно». Це зобов’язує їх до носіння цілком запрограмованих наборів шмуточок і аксесуарчиків. Така благословенна суспільством уніформність одягу наводить на думку, що жодним власним вибором тут і не пахло. Шаблони, шаблони, готові шаблони... Шкіряна куртка, високі підбори (викривлені, квадратні, вузькі, товсті, залежно від останньої базарної тенденції), пряме волосся – щось на зразок відбору гідної породистої собаки, коли краса визначається точною відповідністю до стандарту. Великий авторитет батьків у Галичині¹ повністю нівелює будь-який особистісний аспект дитини, залишаючи до неї ставлення як до щеняти. Окрім тиску батьків, протягом тривалого часу існує ще й галицько-християнське придушення всього «инакшого», формалізація і детальний «припис» всіх дій на кожен день і кожну пору року: що їсти, що сіяти, коли вдягати шапку, коли нову сорочку, а коли знову стару, доки можна ходити в кашкеті, а не в шапці (зима), коли можна черевики з підкладкою носити, а коли переходити на туфлі (весна) – бо є десь така «книжка», де все це написано, і якщо ти після якогось числа ще ходиш у капцях із хутром (бо надворі ще –10 і пальці тупо відмерзають), а не в мештах, «як всі люди», з тебе будуть сміятися і думати зле про всю родину.

Консервативні суспільства загалом прямують до сірого, непривабливого уніфікованого вигляду: в жінки – довге волосся, шкірянка, золота «цепочька», сумочька, лакові мешти. У чоловіка: коротка стрижка («йожик» або «на пробор» з віком) барсєтка, пєчатка, лакові (гонорові!) мешти.

Ще один вельми помітний феномен у цьому всьому борщі – обурення бичок і биків через тих, хто виглядає «не так».

Коли пацани на початку 90-х стали носити довге волосся, гопніки у Франківську збиралися «на охоту»: виловлювали «нєформалів» і насильно їх стригли. Відбирали «не такі, як треба» (незолоті) ланцюжки, браслети, фєнічки та иншу «нєфорську» атрибутику. Дуже аґресивно реагували на подерті джинси, волаючи всім скопом: «Зашей штани!», а якщо хтось щось бовкав у відповідь, результат був апріорі зрозумілий... Чим пояснюється така аґресія? Лише дуже сильним витісненням. Все вельми просто. Приблизно це відбувається так: певну якість у собі можна виховати, якщо протягом кількох років у дитинстві чи в юності вперто, цілеспрямовано й систематично вичавлювати з себе і приховувати від себе ж, насамперед, риси, що не вкладаються у бажаний суспільством образ. Тоді ця напруга буде вибухово звільнятися в неадекватних реакціях (раптове роздратування, «праведний» гнів, аґресивні вигуки та дії) на найменші вияви цих витіснених рис характеру. Тут канає приказка про пилинку в чужому оці (чи то пак, перефразована психоаналітиками її версія про те, що колода в чужому оці вказує на пилинку в твоєму). Те саме, що спостерігається у «нормальних» стосовно до гомосексуалістів, у бідних до багатіїв, у марнотратників до скупердяїв, у закомплексованих і сірих жінок до розкутих і яскравих, у чоловіків – статевих невдашок до мачо-менів.

Уся ця тотальна уніфікація вигляду є невіддільною від внутрішнього життя особистости і суттєво формує й узаконює психологічні стандарти. Однаково вдягаючись, ці люди так само однаково потім у 20 років (чи то пак, на четвертому-п’ятому курсі) одружаться, будуть їздити на «опелі» на море під Одєсу (в серпні), через рік (а то й менше, бо ж вся женячка, хоч і спланована ніби, а однаково трапиться «по зальоту») – дитина, між першою і другою дитиною – 3 роки різниці (в 75-му стандарт був 8, у 80-му – 6... відчуваєте тенденцію?), целюліт, 40 років – призначення заввідділом і на день народження – порцеляновий кавовий сервіз на 24 персони (в сервант), подагра, весілля першої дитини, випускний другої, зафарбоване сиве волосся, вступ до інституту другої дитини (бо першеньке не поступило, тоді ше грошей на взятку не було, в коледж віддали (не в ПТУ, попросимо, а в Коледж!!!), в 50 – подарували ковьор (на стіну або під клейонку в нову хату), на порядку денному – назбирати на п’ятий телевізор для викінченої хати або вже навіть у літню кухню), починаються підрахунки майбутньої пенсії, каміння в нирках, ревматизм, варикоз, гіпертонія, безсоння, троксивазин, валідол, папазол, пенсія, цистинал, клізми, синодаксин, пекінес, внуки, мармуровий пам’ятник з золотими буквами і кованим парканчиком.

Така втрата індивідуальности, як і тотальний авторитет батьків і традицій, виглядає, властиві народам, що пережили в минулому розквіт своєї культури. При цьому найпотужніші творчі пласти залишилися оформленими, але мають вигляд непридатний без адаптації для сучасного культурного середовища. Творче й містичне ставлення до власної зовнішности і патерни поведінки, властивні древнім римлянам, скитам і трипільцям, жодним робом не натягнеш на голову сучасного міста. Очевидно потрібен новий культурний герой і лідер, що зміг би заново відкрити ці енергетичні потоки для постіндустріяльного суспільства.

Тобто можна сподіватися на таке: сірий вигляд більшости наших співвітчизників для інформованого иноземця стане засвідченням того, що перед ним представники в минулому великої цивілізації. Для прикладу, в наших селах вдягаються фактично так само, як у сучасній Греції, Італії, Індії, на Шрі Ланці чи в Китаї.

Бо, приміром, Нью-Йорк як країна в країні, де пропорційно зібрано чи не всі народи світу, асимілювавши культурні традиції й утворивши нову молоду культуру, відразу ж спродукував найяскравіші модні тенденції (починаючи з 60-их років і дотепер). Неймовірно яскраві здібності до виловлювання найсвіжіших тенденцій як у вуличній моді, так і в гай-тек новинках спостерігаються й у такої молодої синтетичної нації (17 тисяч островів, як-не-як, і всі локальні діялекти підім’яті під одну штучну державну мову), як індонезійської. Чуваки, що називається, рулять. Середній вік населення – 25 років чи й менше. Всюди радість, безтурботність, рух, комунікабельність... Дивно, чому мене там не поперло. Може, рідні бички ліпше вписуються в мій древньо-цивілізаційний культурний код?

---

¹ Дозвольте тут вставити один із моїх улюблених анекдотів:

Син приходить до тата і каже:

- Йой, тату, та я би сі вженив.

- А шо, маєш дівку?

- Та маю, тату.

- А шо – файна?

- Йой, та така, тату, файна, шо де лиш не піде, хлопи з плотів падают, лиш за нею зазирают, а дівки всі инші коло неї як поганки.

- Гм... А шо – роботяща?

-Йой, тату, та така роботяща, що в п’єтій ранку встає, коло господарки ходит, наварит-напече, нашиє-напряде, лиш вночі спати ляже.

- А як з грошима в тотій родині?

- Йой, тату, та то такі багацуни, та кілко мають тих машинів та й хату одну велику, а одну ше більшу їй будуют.

- Та й шо, сину, мудра?

- Та така мудра – 2 вищі освіти: економічна тай юридична.

- Гм... та й шо, сину, може, тебе любит фест?

- Йоооой, тату, та вже любит так, шо очей не годна відвести, любилася би зрання до ночі, та й жєлує мене так, шо но...

- Знаєш, сину... Я тут подумав собі троха... Не треба нам такої невістки.

- Та добре, тату.

Збережено особливості авторського написання (прим. ред.)