Світлана Поваляєва

Різдвяна гроза

Було небо навислою півсферою, ніби перекинута піала. Мов зсередини шкаралупа попелясто-блакитного яйця дикої пташки; а по колу громадилися монументальним візерунком пухкі хмарища - ніби піна збитих вершків на каві. Ніби на ту піну помилково струшували цигарковий попіл пальці, заблукалі у пошуках попільнички.

Липнева гроза оточила колом: незворушну воду, де лише жаби цілодобово захлиналися у пароксизмах пристрасті; сріблистий пісок, розкреслений по гарячому хмизом; сонні розпечені верби і тополеву порошинку Місячної Повні, просвіченої наскрізно пухнастим сонцем на ніжному, наче крила блакитяниці Ікар, небі.

Нижче понад водою вгрузали у розімліле повітря чайки, комахи і тополевий пух.

Непритомна тінь найстаршої верби накрила розпорошеним попелом зомлілого під ранок багаття, клаптями зітлілих театральних декорацій, чотири дитячі тотеми. Три хлопчики і дівчинка, вже (швидко, як усі діти...) засмаглі, – сіамські кошенята, маленькі толтеки з відшліфованого водою горіха і магічної теракоти сьомого, восьмого, ну, можливо, дев'ятого в житті літа. Їхнє мовчазне коло в центрі мовчазного хмарного кола - під сонцем і місяцем водночас, у прозорій, як вода, мінливій тіні – зосереджено гіпнотизує скляну кулю – різдвяний сувенір з будиночком всередині (ось він, центр усіх наявних сфер, на ньому збігається все: і коло хмар, і коло берегів, і коло тіні, і коло дитячих тіл, і куля зі скла, в якій, якщо її струсити, починає падати сніг... а в зовнішньому колі так само плаває пух тополь. Ніби віддзеркалення... чого від чого?).

Дівчинка глухим й хрипким голосом з чистим відьомським “до” першої октави шепоче в зелені хлоп’ячі очі навпроти себе: “Ти підеш в дім, що в скляній кулі. Вночі. Дістанешся горища і забереш кажана. Там зима, і там кажани сплять мертвим зимовим сном. Випало тобі... Ми втрьох поставимо кулю під Повню, щоб тобі було видно, і будемо чекати.” Наймолодший - з конячими очима і рожевими, як мушля на споді, шрамами по всьому тілі - зачаровано дивиться на губи дівчинки, поки вона говорить. Йому моторошно, і він шепоче в полуденну чаклунську задушливу тишу: “Це нецікава гра, ви просто хочете мене обдурити, а я, може, від вас доросліший! Гадаєте, я повірю, що Жур може опинитися всередині цієї кулі, в цьому малесенькому будиночку?!” Дівчинка гнівно дивиться на малого - густо смородинові родимки на її невиразному обличчі з широко розставленими очима кози наливаються стиглою вишневою кров’ю: “Гаразд! Зневірений піде замість обраного! Ти підеш, Листочок! І дізнаєшся сам!.. і принесеш нам Зимового Кажана!”

У дворі Кселиного будинку опівнічні трави - ніби відлиті з тьмяного срібла і ртуті, а від прання (через весь двір - мотузка, підіткнута посередині сухим рогачем) клубочиться чисте місячне сяйво - відбивається, наче від люстра. І чомусь страшно не від ночі і густо розлитих пахощів м’яти, меліси і валеріани, верби, сирої води і якогось гарива ледве відчутного, - а саме від цих білих, глухо сяючих Повнею квадратів білизни страшно! Вітрила побутового затишку вдень, а вночі - жаскі мерехтливі привиди з дитячих казок, незворушні, але раптом розквітне блідою болотяною квіткою замогильне квиління, вогкий стогін, шелестке пергаментне зітхання?..

Платиновий брат Жура (тільки очі не льодяниково-зелені, а сталево-сірі, з бляклим відблиском того неба, що було, оточене хмарами Грози, сьогодні вдень) – Мірей (діти, які читають багато книжок, називають себе іменами літературних героїв, натомість діти, які забагато знають посеред води і дерев, і безконтрольних прогулянок, беруть собі імена дивні, ніби вигадані слідами їхніх босих ніг на піску або в сірому, нашпигованому мертвими равликами глеї), - отож Мірей несе обома руками склянку з водою, в якій лежить різдвяна куля і плюскаються місячні лелітки.

Кселя тримає, притискаючи до живота (до линялої позаторішньої сукні кольору гнилого листя) великий казан, де у воді – недоступній нічному світлу – збовтуються від ходи трави з горища, і свіжі трави, і жаб’яча кров, і сеча усіх чотирьох, і дармовис Кселиної мами - з сапфіром, з лівого вуха, – котра багато років тому, коли Кселі ще не було на землі, взяла та й пішла собі спати, в землю, щоби їй ніхто не заважав (а, може, щоб не бачити, як ніжноволоса Кселина мачуха розвішує через весь двір випрану білизну – піднімає вітрила побутового затишку, підпираючи обважнілу мотузку рогачем під саме небо... майже...)

Листочок тремтить, і його зуби клацають в ночі, як цикада вдень. А Жур несе ціпок, і у нього опускаються руки, і обличчя схоже на вирізьблену з Місяця маску гуманоїда з котячими очима.

З діловитою і жорсткою рішучістю Кселя звертається до Жура: “Дивись, Журе, не вбий раптом... тільки вдар так, щоби зомлів”.

Вони зіставили свій скарб під молодим горіхом, і Кселя тихо сказала хлопцям: “Тут лежить моя мама”. Мірей спробував був з цих безглуздих дитячих чар виплутатися: “Ти брешеш, всіх людей ховають на цвинтарі під соснами - треба їхати за місто автобусом, та й то недовго... Тато і мама завжди нас возять до бабусі й дідуся, які там живуть... у “кам’яних плитах зі світлинами в облямівках” - так сказала мама, коли Жур спитав, чому дід та бабуся тільки визирають у віконечка, а не виходять, - тому, що у них такі маленькі будиночки? А чому вони маленькі ?.. Тому, що старі, чи тому, що всі небіжчики стають маленькими, як гноми ?.. Твою маму не могли закопати просто тут, у дворі, як собаку!” Глухе сичання, і – Кселя вчіплюється нігтями у платинове волосся, а зубами – в плече. Тільки для дорослих існують ігри, та вони рідко ідуть в них до кінця, у дітей є лише саме життя, де немає “несправжнього”, і все – до кінця!

Листочок обливається сльозами і холодним потом. Всі троє намагаються роздерти його закоцюблі пальці, що стискають щось темне, трохи шерхле і невиразне на дотик, як осінній лист. Жоден ані звуку не зронив, доки з неслухняних дитячих рук три пари цілеспрямованих дитячих рук не вивільнили кажана. “Живий,” – полегшено зронила крізь зуби Кселя, довго перед тим прикладаючи згорнуту, мов парасоля, почвару до вуха, до зап’ястя, до щоки. Листочок, схоже, розуміє тільки те, що добровільно підставив Журові макітру, знепритомнів і щось йому снилося, і, доки снилося, було дуже зимно. Так, як ніколи в житті не бувало, навіть тоді, коли він провалився в люту лютневу річку (по всьому хворів на запалення легенів і запам’ятав слово “пневмонія”) “У мене буде пневмонія?” – Питає Листочок. “Дурний, – озивається Кселя, – влітку ніхто не хворіє, хіба що животом... Ви! – звертається вона до сірих, як тіні, братів. – Розпалюйте вогнище і ставте на нього казан”. Мірей, як зомбі, робить що велено, а Жур дивиться на свої пальці, на ціпок, що лежить у траві, облитий місячним світлом, на скляну кулю, в якій байдужо і штучно падає, вгамовуючись поступово, сполоханий штучний різдвяний сніг... на Листочка позирає...

- Ти нікого там не зустрів?

- Де? - Чудується Листочок.

- В будинку, - дивується Жур.

- У мене голова болить, мене нудить... Ти що, справді гадаєш, що я вам повірю? Гадаєш, якщо мені тільки сім, я повірю у всю цю вашу дурню?! Ви навмисне мене вдарили по голові, щоб посміятися собі, як я лежу непритомний, а потім сказати, ніби я вліз в цю маленьку кульку! – Сльози Листочка вже свідомі, скупі, злі: “Смішно, придурки?” - шепоче він, все ж не наважуючись крикнути, і підводиться. - Я більше ніколи не буду гуляти з вами!

- Але ж ти приніс кажана... - ще більше дивується завороженим дзвінким шепотінням Жур в спину Листочкові.

- Сунули мені до рук собаче лайно! - обертається вже біля потаємного лазу в паркані Листочок і зникає у темряві. І тепер тільки схлипування ображеної дитини долинає віддаляючись зі стежки за парканом - білої від Місяця, наче крейда.

Жур – ніби й сам щойно опритомнівши - помічає теплі відблиски багаття, перед яким - неначе кішка перед сильнішим за неї Невідомим - відступає у трави місячне світло, і лише так помітно, яке воно холодне. Вариво в казані закипає, обличчя Кселі та Мірея танцюють з тінями і відблисками вогню. Незворушному Журові видно з його місця Кселю, котра саме вкидає до казана темний предмет, і чути, як вона шепоче: “Дожив. Інакше треба було б за ще одним посилати”.

Жур тихо гукає: “Мірею!” і, зустрівшись на відстані з підсвіченим поглядом брата, в якому відчуженість змішує і вогонь, і місяць, так само тихо, але виразно, скеровує до нього слова: “Листочок більше ніколи не буде з нами”. В тих словах бринить молитва про рідну кров, запитання, надія на розуміння, надія на опритомнення від такого реального дитячого сновидіння. Кселя рвучко обертається, зблискуючи в очах якимось власним, чорним нічним вогнем (тіні понад травами, озеро, шиби нежилого будинку): “Ну і нехай!” - цідить вона крізь зуби. Жур підводиться, якось механічно запускає ціпком в глухе клубування кущів і підходить до багаття. Легкий вітерець - невідомо, коли він встиг з’явитися - відносить сморід варива вбік. Всі троє зачаровано дивляться, як булькає на вогні цей дурний дитячий “супчик”, і не помічають, як легкі пера хмар падають на Повню, а довкола кужелиться, всмоктуючи зоряне небо, грозова піна. Безгучні поодинокі блискавиці розбризкують піну, м’яко облизують тіні... Раптом різкий шквал викрешує з багаття віяло іскор і диким конем несеться крізь кущі, крізь прання, здиблене гортанним звуком, а іскри переливаються і плутаються в його розвіяній гриві...

- Гроза. - каже Кселя з якоюсь дивною посмішкою. - Зараз буде злива.

- І що ми далі з усім цим робитимемо? Навіщо все це взагалі? - досить голосно крізь грозу запитує Жур.

- Іди до дому - спалахує Кселя в бік Мірея й спокійно, буденно звертається до Жура: “Пішли зі мною їбатися. На горище..."

У темному від цілонічної зливи піску - білі ямки сухих слідів. Чайки незворушними човниками - в окрайці тихого водяного дзеркала, де відбиваються розмиті сліди хмар у підсихаючій млосній каламуті ранкового неба. Сонце в імлі - пухнасте.

Присадкуваті й дебелі, як дві морські корови, сидять на злинялих коцах дві тітки в розхлябаних капелюхах, з наліпленими на носи листочками, і їхнє старече сало вилізає огрядними, немов грозові хмарища, нашаруваннями з неосяжних білих бюстгальтерів й доісторичних трико (у однієї - абрикосового кольору, у іншої блякло-салатного). Мляві голоси їхні долинають до незворушних човників чайок, що стежать за своїми відображеннями у лункій, пухкій, мов опара, теплій ранковій тиші.

- Вы знаете, Полина Осиповна, у Маши-то сегодня выкидыш сделался! Муж - весь белый как мел - её в город повёз на Колиной машине.

- Господи! Бедняжка! Она ведь думала к Рождеству родить… Уже следующим летом «мама» бы говорил…

- И не говорите, такое горе… Да она молодая ведь, ещё забеременеет.

- А падчерицу-то на кого оставили?

- Да ей-то что сделается! Эта девчонка - такая оторва, что хоть в пустыню её забрось - не растеряется!

- Да-а… Всё-таки каждой женщине своё дитя, кровное, родное нужно…

 Непритомна тінь найстаршої верби вранці - глуха, тьмяна, порожня - ніби покинута кімната. Густа і вогка. Наче льох.