Ірина Слута

Сім днів кайфу

ЗНАЙОМСТВО

Вона жила у сірій брудній буденності, затхлості провінційного містечка. Щодня стикаючись з купою людей, вона не бачила їхні обличчя. Це були наштамповані якимось химерним заводом маски, що зображали собою гримаси болю, безвиході, страху, пустоти, ницості та непотрібності. І в один прекрасний день їй набридло колекціонувати гербарії тих масок, і вона набравшись мужності вирішила викинути всі ті коробки, що були повні масок, і що заполонили її вбогу квартирку так, що їй лишалося місця лише стояти впритул, прижимаючись усім тілом (таким юним і привабливим) до неприємно-шаршавих картонних коробок.

Так ось, цей день таки настав. Вона сказала йому: „Я так більше не можу! Я викидаю їх!”. За що, без жодних вагань з його боку, отримала кілька ударів. Та фізичне тіло настільки огрубіло від постійних доторків (доторків?), чи скоріше наждачних тертів, тертів об наждачку, ставання наждачкою, наждачкою стала... А, про тіло! Байдуже! Його вже не існувало, чи якщо бути точними, то воно вже не жило. Вона виділила йому величезну коробку з-під, так і не купленого, холодильника і піддала з усіма іншими коробками, коробочками і коробищами безжалісній евтаназії. Якщо тільки евтаназія може бути безжалісною. Скоріше навпаки, між цими словами можна поставити знак рівності. Мало того, евтаназія, то, певно, єдиний справжній прояв жалісливості цих жалюгідних homo і sapiens.

Вона таки звільнилась... Вибачте, звільнила квартиру для того, щоб звільнитися. Для того, щоб дати можливість оселитися там іншим монстрам (на цей раз хижим і мало того – живим!). Ці монстри були її думками. Вони розмножувалися з шаленою швидкістю, заліплюючи весь наявний простір папірцями різного формату, забарвлення, наповнення і доповнення. Вони росли для того, щоб вона таки могла реалізувати свою ідею-фікс – написати книгу. Та книга не йшла. Чи то вірніше вона не приходила, тому йшов по трішки здоровий глузд. Вона ходила від дверей до дверей, билася головою об стіни, достукувалася в редакції, та постійно чула лише брутальне „Ні”. А в одному з тих пресловутих редакційних колективів товстий чолов’яга (він ліпше би згодився для участі в п’єсі в ролі кота Бегемота, ніж на ту роль, яку він виконував наразі) сказав, позіхаючи: „Мало гостроти, яскравості. Шукай вогню!”

І вона пішла шукати. Камфорка з синюватими язичками-вогниками виявилася для неї малоефективною – мало не вдушилася чадним газом. Свічки лишили кумедні плямисті помітки від гарячого воску по всьому тілу. Запальнички могли слугувати виключно у підкурюванні, а скурити більше пачки за раз не вдавалося. Перетворившись у далматиноподібне, прокурене, із нудотно зеленим кольором обличчя створіння, воно (вона?) зрозуміла якого вогню їй (їм!) потрібно – сатанинського...

– Сатана? Здраствуйте! Дозвольте представитись – Анжела.

ВИБІР

Коли з безвістей невідомого виринають питання як, що, коли, де, люди звичайні намагаються давати на них таку відповідь, яка б їх якнайменше обтяжувала, яка б створюючи обов'язки, не робила їх надто важкими для виконання. До біологічного виду “людей звичайних” чомусь віднесла себе й Анжела. Вона обирала. Наразі, стояв вибір як розкрити підсвідоме, навчитись бачити невидиме, відчувати невідчутне, чути мовчазне.

Психотренінги, години, дні, та що там, – роки роботи над собою і – о бажане просвітлення. Можливо, якщо мати здібності та фарт на гарних майстрів, учителів, гуру. Анжела у свій фарт не вірила, тому обрала інший шлях. Психоделіки... Так наркотикам! Так іншим вимірам!

Колонки розривалися хрипом і звуками російськомовного, популярного у 90-х шлягера: “Ти знаєш навіщо я прийшов до тебе? Дати тобі силу і владу! І тобі всього лише потрібно віддати себе мені! Я роблю тебе не такою як усі! Я даю тобі силу, я даю тобі владу…”.

– Давай, давай! – з відразою сказала вона і вирубила музику.

Спати! Давно пора спати!

– Ти знаєш, як то засипати одній у холодному, байдужому ліжку? Ти знаєш, як то казати собі щовечора, засипаючи, «Надобраніч, Анжела!». Та ніфіга ти не знаєш! Для тебе не існує слова самотність! Кляті просвітленні! Та грець з вами! Я іду… Втомилася від тих само-(садо-)заспокійливих «Надобраніч, Анжела!». Іду… Бо якщо насправді, то просто не знаю, що таке «Добра ніч», якої так завзято бажаю собі. Не знаю, ну і не треба значить мені того знати! Іду…

Інсайт! Ейфорія! Кайф! Нірвана! Божественність! Неповторність! Жаданість! Наповненість! Переповненість! Розливається, лови! Іду… Секс без сексу! Політ без польоту! Динаміка у статиці! Іду… WOW! Я ВЖЕ З ВАМИ! Приймайте, мене і всяку іншу бридоту, що дає ЦЕ! ВЖЕ!?! Надобраніч Анжела…

БАЖАННЯ

Ейфорія з екстазом в одному горнятку… Так назвала ти свій новий дім, який всі інші чомусь називали “притон”. Але часу й бажання розбиратися у тих обмежених назвах не було, у неї вистачало інших бажань...

Ти хотів бути космонавтом, коли був маленьким? А ти взагалі був маленьким (миленьким)? Кляте світло! Та вимкніть хтось ту злополучну лампочку! То ти хотів? Та не мене, дурню! Космонавтом хотів бути? А я хотіла! Чомусь завше приваблювала мене невідома таємничість і гострота відсутності гравітації. Та не напрягаю я! Не філософствую! Ні! Мене просто вже накриває! Гребе… А ти хотів бути космонавтом коли виростеш? Полетіли…

Ще трохи і ми перетворимося у суцільну липко-слизьку масу. Ні, то не буде щось схоже на сіру речовину, що можливо, ще є у твому палаючому черепі. Ні. То буде всього лише безформна купа слизу. А слиз відчуває? Я хочу відчувати тебе! Певно, що відчуває… Кожною клітинкою, кожною крапелькою… Зачекай, я вже роздягаюсь…

ПОТРЕБА

Суміш літрів алкоголю, кілограмів багняної глини, сантиметрів, кубів, пакованів наркотиків єднав тонку оболонку її (твого?) тіла із всесвітом, а так як наразі той всесвіт уособлювало собою це не голене, волохате, грубе, бездушне чмо, то доводилося реалізовувати те єднання з ним. Доторки обпікали пекельним сатанинським жаром-холодом, тіло пручалося у передчутті насолоди-страждання. Кожна клітинка тіла(?) – всесвіту(!) зжималася в конвульсіях. Анжела ставала все меншою і меншою, завдячуючи тим невблаганним метаморфозам. Фізичні, хімічні, психічні й усі інші закономірності втрачали сенс. У неї був, натомість, СЕКС.

– Та кінчай вже! Кінець кінцем, скільки ж можна? О, так! Ще, ще! Ну не кінчай! Я тебе благаю! Так! Глибше! Ах! Та не кусайся! Шляк би тебе трафив! Ну, ще!

...

– І якого чорта ти кінчив у мене? Ти себе уявляєш у ролі татуся? Перестань матюкатися! Не чіпай мене! Та пішов ти!

СТРАХ

Страшки, страшища, страхіттячка виповзали нагору, лишаючи за собою бридко-слизький слід. Сморід власних, неприборканих звіриних інстинктів починав душити груди. Зжималося серце, відмовляючись тукотіти, не погоджуючись із твердженням, що воно “ідеально правельний механізм”. Забитому в куток сердечку було не до тверджень. Йому би самостверджень, та й ті, напевне, зараз уже б не допомогли. Було пізно. Страх поселився у її юному тільці, щораз більше вип'ячуючи очі, наповнюючи її в'язкою рідиною до величезних розмірів, так, що здавалося вони не те що випадуть з орбіт, а от-от взірвуться і від того вибуху заліпить усі навколишні стіни.

– Невже я помру? – руки безпомічно впали на ліжко. Роздався вибух і санітарам ще довго довелося відшкрібати від стін, стелі, підлоги та й самого лікаря нав'язливу маслянисту рідину, що вивергло її тіло, що породив її страх.

– Так!

Так-так-так – в унісон мільярди раз повторював нав'язливий годинник. Так-так-так – билося серце. Так-так-так – не стихали колії за вікном. Це “так” вселилося у її мозку нав'язливою занозою і віднині не давало спокою. Будь яка дія викликає протидію. Після напруження наступає розслаблення. І Анжелу вже за порогом, прощаючись з напруженим страхом, очікував розслаблений ступор.

ВТРАТИ

...Шлях до свободи лежить через Київ...

Самотній втик на брутально голій трасі. Жодного тобі автомобіля. Де в біса подівалися ті кляті машини? По виздихували чи що? Що це смердить? Вітер рве листя придорожніх безбатченків кленів, шарпає одяг цього наївного створіння, що човгається тут поза часом і простором. Київ – Чоп. Кажуть, найлюдніша траса України. Може вона і людна та точно не автомобільна. Хоча людей тут, як і авто, – дзуськи. Що ж це смердить? Хто придумав автостоп? Чому він не придумав одразу, що обов’язково треба час від часу їздити „людними” автострадами і возити автостопчиків, а то такі як я можуть просто розвіятися з асфальтовим пилом. А я така ще нічого... І вона підняла футболку, роздивляючись груди і живіт. Не почула як їхала машина, чи то від завивання вітру, чи просто від задоволеності собою. Машина була набита хлопаками і один з них, висунувшись у вікно закричав: „Повія!”, – і жбурнув в Анжелу пустою банкою з-під пива і машина ожила, розчинила свою пащеку і зайшлася диким реготом.

– Хочете! Повія! Тільки підвезіть!

Та вже зник навіть пил і звук гальм розчинився у придорожніх камінцях. Що ж це смердить? Вітер завивав і гудів мільярдами труб і десь на задньому плані почувся скрип. Невже вітер вміє скрипіти? Невже його крила стальні та на коліщатках і їх теж треба змащувати? Скрип ріс, мужнів і починав жити самостійним життям. Аж тут на дорозі з’явився чоловік із дитячою коляскою. Що ж це смердить? Чоловік в хвилині вже проїжав біля Анжели. Великий капелюх сильно натягнутий на очі, руда довга борода повністю ховали обличчя і навіть, якби хотіла Анжела би не розгледіла, що то за татусь такий. Персонаж без обличчя, як виявилося мав рот (з усіма приналежностями). Він зовсім буденно запитав: „На Київ? Я теж туди! Поїхали!”. І не зупиняючись пішов далі. Що ж це смердить? Що це за чолов’яга такий, що возиться тут із дитям по „найлюднішій” трасі України. Хіба ж то такі прогулянки ідуть на користь дітям? Хіба ж то такі прогулянки ідуть на користь тобі, Анжело? Хвилина, і чолов’яга повертався вже назад.

– О, ти ще стоїш? А я вже з Києва.

І тут Анжелу якогось чорта потягнуло глянути на дитинку. Господи! Це ж моє дитя! Мертве! У тому ж нікельованому відрі! Ось що так смердить...

– Геть звідси, псих!

Дикий регіт заглушив її почервонілі зі злості, страху і болю, вуха, затопив її вселенським потопом...

Ляжу тут. Засну і хай мене переїде машина, що їхатиме до свободи, до столиці, так я сама стану шляхом до свободи, так я стану вільною! Лягла...

... Анжела! Анжела! Анжел! Та прокинься ти! Кінець кінцем, як можна так спати! Анжела! Скільки можна валятися в ліжку? Анжел! Поїхали в Київ...

- Поїдь на вокзал, купи квитки. Я наздожену!

- Може... разом...

- Якого чорта? Ще натусуємось разом. Їдемо ж в столицю. Будемо разом ... приймати... Вали!

- Любиш мене?

- Вали, кажу!

- То любиш, чи ні?

- Ти ще не наслуханий? Чого чепився, ніби то востаннє маєш почути те заїжджене “Любиш”? Вали!

Мене ніхто не любить... Бабах! Маршрутка врізалась в біг-борд із яскравими обіцянками прекрасного, кольорового життя і банальною лейбою якоїсь там популярної нині марки сигарет. Мене ніхто не любить – впевнився він. Друзі давно забули, навіть пити з собою забули покликати, Анжела якась дивна, то кричить, що хоче мене, то втікає, вимикаючи телефон на кілька днів. Вона мене не любить! І що це за кров? І на чиєму це вона лобі, руці, грудях... Мене ніхто не любить! Заметушились безглуздо-стурбовані комахоподібні люди, щораз віддаленішими ставали чужі голоси, та й те, що лишилося було настільки чужорідним, що просто не можна було не благати вищі сили забрати їх геть.

- Ідіть на фіг! Я вас не люблю! Мене ніхто не любить! Я вас... Ви мене...

Взаємність?

БЕЗВИХІДЬ

Китайськими паличками були позатикувані усі кутки, усі щілини, кожен вазон із засохлими патиками мертвих творців кисню безжалісно був обштирканий вже згорілими патичками і ще цнотливо-недоторканими свічками. Дрантя безглуздо валялося у кутку утворюючи собою щось на кшталт ліжка. З ванни, чи вірніше з того, що від неї лишилося несло затхлістю і занудним ляпотінням води. Там лежала купа кісток, шкіри, м’язів та іншої нікому не потрібної гидоти. Купа жахливо смерділа. Оббльована Анжела підняла свою пожовану голівку з купи і поповзла туди, звідки було чути ляпотіння води…

Через дві з половиною години купа оформилася у молоде жіноче тіло. Сморід щез, та запаху юної свіжості не з’явилося. Привиди не пахнуть.

Сім днів кайфу і скількись (скільки?!?) років безглуздя...