Тарас Возняк

Чи є геополітичне поле для маневру України?

До питання вибору майбутнього держави Україна можна підходити з огляду на різні сфери її реалізації. Однак, «держава Україна» є тільки одним з проявів більш ширшого «феномену Україна». Про що йдеться? Атрибуту державности «феномен України» набув тільки 1991 року. Натомість власне як «феномен», що складався з великої кількости елементів та атрибутів, він існував і розвивався упродовж століть. Розвивався у багатовимірному полі поміж таких самих «феноменів», як-от «феномен Росії» чи «феномен Польщі». Такі «феномени» розгортаються у різних полях людської активности. «Феномен України» є всією сукупністю чинників, які впродовж довгого історичного періоду призводять до утвердження та самоідентифікації українства як такого. Він несе у собі і залежить від всіх чинників – і цивілізаційних, і культурних, і історичних, і географічних, і економічних, і політичних, та багатьох инших.

Відомо, що навіть для різних такого роду европейських «феноменів», наприклад, «феномену Франції» та «феномену Німеччини» є різне розуміння як суті «цивілізації», так і суті «культури». Ба більше, якщо французи та британці акцентують на «цивілізації» та своїй цивілізованості (тобто приналежності до ширшого власне цивілізованого кола), то, наприклад, німці – на своїй унікальності, майже відрубності – своїй, у даному випадку – німецькій, «культурі».

Однак можна погодитися, що тепер для европейського кола націй «цивілізація» і «цивілізованість» стосується всіх сфер громадського та приватного життя. Тобто практично всього – «технічного рівня, способу поведінки, розвитку наукових знань, релігійних ідей та звичаїв. Воно може стосуватися способу співжиття чоловіка й жінки, форми судової покари чи приготування їжі… Цим поняттям західне суспільство намагається охарактеризувати, в чому полягає його самобутність і чим воно пишається: своїм технічним рівнем, способом своєї поведінки, розвитком своїх наукових знань чи свого світогляду та багато чим иншим» (1).

З огляду на це можна говорити про розгортання «феномену України» у певному цивілізаційному полі, і тоді постає запитання – до якого з цивілізаційних материків він, у відповідності з своєю суттю, належить, яким цивілізаційним материком асимільовувався чи асимілюється і до якого цивілізаційного ареалу у своєму цивілізаційному розвитку він можливо рухається.

Чи, може, у нього є шанси та потенціал витворити щось своє, цивілізаційно відрубне та цілком оригінальне, як-от Росія? Скажімо, і не европейське, і не евразійське (російське)? Ні. «Феномен України» розгортається як одна з культур у европейському цивілізаційному полі.

Якщо говорити про цивілізаційний чинник, то перше, що впадає в око, це те, що змінити цивілізаційну приналежність чи цивілізаційну орієнтацію у історично осяжній перспективі практично неможливо. Ми просто не можемо переорієнтувати такого роду «феномен», скажімо, «феномен України», на китайське чи ісламське цивілізаційне коло.

Разом з тим, ми розуміємо, що «поняття цивілізації до певної міри відтісняє на задній план національні відмінності між народами; воно акцентує на тому, що для всіх людей є або… має бути спільним» (2). У даному випадку йшлося саме про европейське цивілізаційне коло, яке неначе надбудовується над поліфонією европейських культур. Про китайську цивілізацію цього не скажеш – вона по суті монокультурна і не надбудовується над поліфонією культур, а асимілює їх.

Окремим випадком є так звана евразійська/російська цивілізація, яку намагаються розбудовувати новітні російські неоімперіалісти як щось окремішнє і унікальне. Однак, як на мене, це мало сенс, коли Росія/СССР ще утримували Середню Азію з її властиво азійським населенням. З втратою більшої частини неросійського населення (про такі території, як Сибір, мова не йде), підстав для творення відрубної евразійської цивілізації все менше. І взагалі цей конструкт евразійсько/російської цивілізації дуже підозрілий і може пошкодити майбутньому самої Росії. Теперішні провідники Росії знову хочуть розрубати Европейський континент, а не остаточно приєднатися до нього – тобто, зробити свій цивілізаційний вибір. Гадаю, є більше підстав вважати евразійську/російську, як і американську цивілізації перерослими і тому дистанційованими сателітами европейської цивілізації. У майбутньому всі вони можуть стати основою великої евроатлантичної цивілізації.

Отож можна говорити і про вужче, ніж цивілізаційне поле – поле культурне. І тоді постає запитання, якою є «питома українська культура»? Безсумнівно, европейською. Тобто, без претензії на цивілізаційну відрубність. Очевидно, тут ми не оминемо і питання «культури в Україні» чи «культур в Україні». За якою з культурних парадигм та стратегій вони розвиваються? Адже в Україні присутні і російська культура, і культура ісламська, однак не як домінанти, а як компоненти. І це стратегічно важливо.

Як на мене, національні европейські культури входять як елементи европейської цивілізаційної мозаїки у ширше поле европейської цивілізаційної єдности. Культура – це особливе національне у єдиному цивілізаційному. «Поняття культури особливо наголошує на національних відмінностях, на самобутності груп» (3). Якщо ми погодилися, що цивілізаційні зміни дуже повільні, то мусимо погодитися і з тим, що культурний чинник набагато гнучкіший і його можна модифіковувати і переорієнтовувати у набагато коротшому часовому проміжку. Навіть у новітній історії маємо чимало прикладів культурних асиміляцій та впливів, що відбувалися на наших очах. Однак є й «класичні» приклади. Скажімо, цивілізаційно европейський «феномен Албанії» культурно орієнтований і на ісламський світ. Структурно і цивілізаційно европейський «феномен Білорусі» культурно орієнтований на російську культуру, хоча не може реально переорієнтуватися на принаймні декларативно відрубну евразійську/російську цивілізацію. Спроби Аляксандра Лукашенкі очолити унітарну Російсько-Білоруську державу при агонізуючому режимі Боріса Єльцина не були позбавлені певного куражу переорієнтувати Білорусь на евразійську цивілізаційну парадигму. Подібним парадоксом є і «феномен Росії», яка періодично намагається формувати відрубну евразійську цивілізацію, однак має цілком европоцентричну культуру (при цій переорієнтації не обійшлося без інспірації українців у ХVII ст.).

Не менш важливим фактором, що впливає на можливість геополітичного маневру, є структурування кожного конкретного суспільства. Виходячи з існуючих в Україні суспільних реалій, ми можемо віднести її суспільство до того чи иншого типу наявних сьогодні суспільств і прослідкувати, у якому напрямку воно розвивається. Бо ж для всіх очевидно, що на цей момент українське суспільство є перехідним. Це одне з посткомуністичних суспільств, і тому актуалізується запитання, який тип суспільства можемо і який тип суспільства ми хочемо в Україні розбудовувати. Чи шукати симбіоз посткомунізму і псевдодемократії, як у проєкті Путіна. Чи консервації комунізму, як у білоруському проєкті Лукашенкі. Не менш цікавим міг би бути аналіз сучасного типу української економіки і тенденцій її розвитку.

Таким чином ми провели б визначення реальної позиції «феномену Україна» на певний момент його історичного розвитку та тенденції його руху в тому чи иншому напрямку у майбутньому. Звичайно, без історичної ретроспективи не обійтися, адже, як сказав Юліуш Мєрошевскі, «історія є затриманою на бігу політикою» (4). Усі ці тенденції розвитку «феномену Україна» у сумі дали б те, що називається «український вибір».

Він не є свідомим рішенням якогось політика, тим більше, що лідера такого масштабу, який міг би приймати доленосні рішення, в Україні немає. Всі до одного президенти незалежної України насправді є тільки медіаторами, посередниками які, збалансовують вже існуючі в Україні тенденції. Однак жоден з них, разом з Віктором Ющенком, не здатні піти на рішучий перелом, як-от свого часу «император всероссийский Петр І». Кравчук, Кучма і навіть Ющенко тільки продовжують українську традицію Мазепи, подобається це комусь (перш за все їм самим), чи ні.

Ба навіть більше – я навіть ризикну стверджувати, що й колективні «рішення» і «оранжистів» Майдану, і донецької «жіронди» є тільки компонентами «великого українського вибору». Звичайно, не слід впадати у крайній детермінізм, однак є об’єктивні реалії, які визначають багато тенденцій розвитку «феномену України».

Темою нашого дослідження є можливість історичного маневру для «феномену України». І, з огляду на вже наведену максиму Мєрошевского, перш за все політичного маневру. Якщо говорити про Україну як державу, то ми маємо вивчити межі та можливості її геополітичного маневру. У цьому сенсі, якщо історія є політикою, застиглою у часі, то географія є політикою, що застигла у просторі. Тому при аналізі геополітичного потенціалу України виходитимемо не тільки з історичних, але й з географічних передумов.

Говорячи про географічний аспект «держави Україна», нам не залишається нічого иншого, як тільки підтвердити ту банальність, що «політичний проєкт Україна» розгортається між Европейським Союзом як політичним проєктом з його супроводжуючими проєктами – Рада Европи, програма «Нове сусідство» (назвемо весь цей комплекс ЕС+), та Російською Федерацією з цілим шлейфом її політичних проєктів – СНД, ЄЕП, Російсько-Білоруський союз, Ташкентський пакт (назвемо весь цей комплекс РФ+).

Однак, «феномен України» розвивається в инших вимірах, де його «сусіди» є иншими. Немає сумніву, що цивілізаційно «феномен України» перебуває між европейським та евразійським/російським цивілізаційними материками. Основою всіх спекуляцій на цю тему була плутанина, чи «феномен України» є «перехідною зоною», чи «нейтральною територією», чи частиною якоїсь з цих цивілізацій, на частину території якої чинився і чинить вплив сусідня. У залежності від дискутантів могли бути різні відповіді. Безсумнівно, частина суспільства та дослідників (як-от Семюел Гантінгтон) відповість, що ми є частиною православної, чи евразійської, а насправді російської постімперської цивілізації. Буде наведено весь послужний список аргументів від Візантії почавши. Однак постане питання, а як це співвідноситься з не такою вже й давньою (попри весь патріотизм), власне новою, саме українською ідентичністю, яка радше від такої точки зору відштовхується. Російсько-православна цивілізація напевно має право на свою окремішність. Принаймні у головах її адептів. Однак вона не є єдиним спадкоємцем візантійської цивілізації та православ’я – бо ж цілком европейські Греція, Румунія та Сербія чи Чорногорія мають на неї ті ж права, прагнучи при цьому розколу Европи. У російському випадку, як і у китайському, цивілізація співпала з культурою. На иншу культуру, окрім російської, у ній місця немає. Чим і пояснюються різкі асимілятивні тенденції російської та китайської культури щодо инших. Евразійська/російська цивілізація (якщо насправді така є) не є полікультурною, поліфонічною, як европейська. В її постімперській формі вона не діалогічна. А тому українській культурі в рамках конструкту евразійської/російської цивілізації місця просто немає. У її рамках вона просто приречена на зникнення.

З иншого боку, «феномен України» не здатен витворити цивілізаційної відрубности, чогось, що можна було б помпезно назвати «українською цивілізацією». І у цьому «феномен України» не оригінальний. Ні Франція, ні Німеччина не спромоглися на це. Усі вони ввійшли у плюралістичну, полікультурну діалогічну европейську цивілізацію. І Україна, як культурна провінція, примикає (не будемо занадто евроентузіастичними) до цього европейського цивілізаційного многоголосся як його далека периферія. Водночас структурно українська культура та «феномен України» розбудовувалися у контексті цього европейського культурного кола, тому й не потребували, як «феномен Росії», прорубування ніяких «вікон до Европи». Вони дійсно ближчі до европейських цивілізаційних параметрів (навіть у своїй обмеженості), ніж цивілізаційно відрубний, хоча культурно на перший погляд цілком европейський «феномен Росії».

Що визначає цивілізаційну несамостійність «феномену України» і що робить його цивілізаційною периферією?

Перш за все, ми не витворили свого специфічного філософського дискурсу. Як, зрештою, й инші слов’янські культури. Російську релігійну філософію з великим авансом можна вважати філософською системою (5).

Україна, попри плекані останніми часами стереотипи, не має своєї унікальної релігійної окремішности. Тим більше це стосується сьогодення, коли попри арелігійну більшість, практикуючі вірні розпорошені між православними, католицькими та протестантськими християнськими конфесіями. Вже не кажучи про инші релігійні групи. З огляду на це «феномен України» не може собі дозволити на регламентовану конфесійність як щодо минулого, так і щодо сьогодення (як у РФ, де попри офіційне російське православ’я дозволено тільки п’ять «історичних» конфесій).

Таким чином, типологічно «феномен України» ближчий до «феномену Угорщини» чи «феномену Сербії», ніж до «феномену Росії», оскільки не має у собі тенденції до відрубного цивілізаційного існування і не має ресурсу на створення окремого цивілізаційного цілого.

Підсумовуючи цю частину наших міркувань, можемо запропонувати таку модель: «феномен України» виріс як слов’янська культура у візантійській цивілізації, однак пройшов стадію ранньої вестернізації (саме тоді формувалася й европейська цивілізація Нових часів) починаючи ще з Галицько-Волинського князівства, Руського королівства, Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Під кінець цього періоду і постала власне українська ідентичність та витворилася власне українська культура. Ще більшої, як сутнісної, так і структурної, «европеїзації» вони зазнали під впливами Австро-Угорщини, Польщі, Чехо-Словаччини, Угорщини, Румунії.

Однак навіть у Речі Посполитій двох народів (польського та литовського) вона вже була або «поміж», або «третім зайвим» (Н. Яковенко, Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Київ, 2004, Критика). Таким самим «третім зайвим» вона була згодом і між Річчю Посполитою та Російською Імперією. Дискусії щодо цього ще нещодавно точилися між неопілсудчиками на еміграції (6).

Щось подібне маємо і сьогодні. Україна у різних сенсах і далі перебуває «поміж» і, як правило, як «третій зайвий».

Якщо говорити про сьогоднішні реалії, то геополітично держава Україна перебуває у трикутнику ЕС+, РФ+, США+ (НАТО, програма «Партнерство заради миру», ряд миротворчих та антитерористичних програм і под.) (7). Зрештою, саме цей трикутник свого часу при атомному роззброєнні України гарантував її безпеку та незалежність.

У вузько оборонному сенсі Україна перебуває між оборонною системою НАТО та Ташкентським пактом. ЕС так і не спромігся на справді незалежну систему безпеки. Попри проголошений нейтральний статус, Україна тісно співпрацює з НАТО, а також в инших миротворчих (Косово, Боснія і Герцеговина) і антитерористичних операціях (Ірак), які ініційовані США. Натомість рівень контактів з Ташкентським пактом набагато нижчий.

Якщо подивитися на економічну мапу світу, то вона більшою мірою перебуває поміж РФ та ЕС. РФ та ЕС є нашими головними економічними партнерами. Наші головні економічні інтереси саме у цих партнерах. Але для них ми є партнерами незначними. І це створює небезпечну асиметрію інтересів, яку нам слід чимось збалансувати. Ба більше, збільшення рівня економічних контактів з РФ (а у розумінні адміністрації Путіна – це залежність) може бути небезпечною, а отже і не бажаною. Таким же небезпечним є й дисбаланс економічних контактів з ЕС – він теж може бути засобом тиску на Україну, скажімо, при її вмонтовуванні, «заштовхуванні» у російські політичні проєкти.

Разом з тим, Україна не є серйозним економічним партнером для США, як і США не є істотним економічним партнером для нас. Тобто у цьому сенсі США не є нашим «сусідом» чи значним фактором нашого економічного співробітництва. Хоч це не означає, що вони не можуть ефективно впливати на наші економічні стосунки з третіми сторонами.

 Для того, щоб не бути голослівними, наведемо кілька цифр. У загальному обсязі експорту з України доля ЕС складала за січень-серпень 2005 р. 26,97%, а імпорту 32,03% з від’ємним сальдо 343,5 млн. дол. США. Причому головними партнерами традиційно були Німеччина, Італія та Польща. А якщо говорити про ЕС+ (+Швейцарія, Норвегія та ин.), то відповідно у обсязі експорту з України доля ЕС+ складає 32,6%, а імпорту 33,7%.

Vice versa доля України у експорті ЕС складає тільки 0,79%, а у імпорті до ЕС тільки 0,71%. Тобто для ЕС ми є дуже бідним, малим, а тому не таким цікавим ринком. Щоправда, ринок ЕС для нас ще просто закритий. Разом з тим, як експортер ми не можемо запропонувати нічого цікавого, окрім транспортних послуг (транспортування енергоносіїв).

Щоправда, щороку і об’єм зовнішньої торгівлі з ЕС, і її частка методично збільшується, що свідчить про те, що ми входимо у поле притягання великого ринку ЕС. Ще більше це притягання посилиться, коли Україна вступить до СОТ і буде ліквідовано цілий комплекс бар’єрів між нами.

У загальному обсязі експорту з України доля РФ складала за січень-серпень 2005 р. 21,2%, а імпорту 35,9% з від’ємним сальдо у 343,5 млн. дол. США.

Однак знову ж vice versa доля України у експорті РФ складає тільки 3,2%, а у імпорті до РФ тільки 3,2%.

Якщо ж говорити не тільки про РФ, а про РФ+, то ця частка збільшиться. Щоправда, якщо говорити не про об’єми, а про частку від загальної торгівлі, то доля і РФ, і РФ+ щороку має тенденцію до зниження, а отже ми поволі виходимо з економічного поля притягання РФ+.

У загальному обсязі експорту з України доля США складала за січень-серпень 2005 р. 2,89%, а імпорту 2,19%.

Однак доля України у експорті США складає аж 0,015%, а у імпорті до США тільки 0,005%. Достатньо промовисті дані. Ось чого вартує поправка Джексона-Веніка, яку США так і не спромоглися зняти.

Зовнішня торгівля є тільки одним із аспектів економічної співпраці, який багато що розставляє на свої місця і демонструє певну динаміку. Скажімо, якщо з РФ+ та ЕС+ торгові стосунки динамічно змінюються – з РФ+ зменшуються а з ЕС+ зростають, то з США просто не розвиваються.

Якщо ж говорити про инший, більш високий, рівень економічних стосунків – інвестиційний процес, то у 2004 р. прямі інвестиції в економіку України з країн ЕС склали аж 56% загального обсягу інвестицій в Україну. У цьому сенсі ЕС, а тим більше ЕС+ (Швейцарія, Норвегія) безсумнівно є головним економічним партнером України. Щоправда, не варто не зауважувати і того факту, що головним інвестором у ЕС є Кіпр (25,6% від загального обсягу інвестицій з ЕС) з так званими «кіпрськими» кампаніями, за якими ховаються як українські, так і російські капітали. Причому аж 19% прямих інвестицій з десяти нових членів ЕС. Натомість прямі інвестиції США в Україні складають 13,8%, а РФ – 5,5%.

Якщо проаналізувати, наскільки цікавим інвестиційним об’єктом є для цих наших партнерів Україна, то картина буде иншою. За станом на 2004 рік з прямих інвестицій ЕС тільки 3,9% пішло в Україну. З прямих інвестицій США тільки 0,5% пішло в Україну. І 3,9% зовнішніх інвестицій Росії пішло в Україну.

Таким чином, ми навіть для РФ не є пріоритетним інвестиційним партнером. З огляду на об’єми інвестицій, нашим головним партнером стає ЕС.

Однак скромні об’єми зовнішньої торгівлі та ще скромніші інвестиції в Україну зовсім не означають, що з геополітичної точки зору Україна є нецікавою. Збігнєв Бжезінскі однозначно визначив Україну як одну з найважливіших країн всієї геополітичної архітектури світу. «За сучасних глобальних обставин на новій політичній карті Евразії можна визначити щонайменше п’ять геостратегічних гравців і п’ять геостратегічних осей… Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія є основними і активними гравцями... Україна, Азербайджан, Південна Корея, Туреччина та Іран відіграють роль геополітичних осей» (8). Якщо з гравцями все зрозуміло, при чому само собою зрозуміло, що головним глобальним гравцем є США, то «геополітичні осі – це держави, чия важливість походить не з їхньої сили і мотивації, а радше з уразливого розташування та з наслідків їхніх потенційно ранимих умов для поведінки геостратегічних гравців» (9). При цьому слід зауважити, що не всі потужні держави водночас є і активними геополітичними гравцями, як-от поки що Велика Британія (10).

Однак статус геополітичної осі чи місця зіткнення інтересів є тільки одним з аспектів важливости України. Україна не тільки розділяє, але й єднає. У відповідності з домовленостями щодо створення Трансевропейської транспортної мережі (Trans European Network), Критськими домовленостями Україна є однією з найважливіших транспортних зон у Европі. «За оцінками британського інституту Рендел, Україна має найвищий в Европі показник транзитности – 3,11. Транзитний рейтинг території тієї чи иншої країни враховує розвиненість розміщених у ній транспортних систем і мереж, а також рівень і стан їх використання» (11). І це при теперішньому стані цієї мережі.

Однак найістотнішим є не сам транспортний потенціал України, а те, що головно транспортуватиметься і куди. Україна та ЕС є енергетично бідними країнами. Успіх ЕС значною мірою залежить від експорту енергоносіїв, бо у самому ЕС їх або немає, або вони вичерпуються. На сьогодні ЕС імпортує з РФ 35-40% газу (для ФРН у 2004 р. цей показник складає 41,5%, а для Польщі 52%). Імпорт нафти з РФ складає 28-30% з спожитої нафти. До цього показника слід додати й імпорт енергоносіїв з Казахстану, Туркменістану, Азербайджану. Хоча часто у цьому російському імпорті значна доля реекспорту газу та нафти з Казахстану, Туркменістану, Узбекистану та Азербайджану.

Левова частка цих енергоносіїв іде через Україну. Так, у 2004 р. 42,5% російської нафти було перекачано через нафтопровід «Дружба». І це робить Росію дуже залежною від України та нестабільности в Україні. Радикально змінити цю ситуацію ближчим часом не вдасться. Правда, Росія пробує опанувати ситуацію і, скажімо, режим вільної торгівлі у рамках СНД (якого домагається Ющенко) може позбавити Україну цього ресурсу впливу на РФ.

Натомість зовсім инша ситуація з газом – вона може радикально змінитися. Через Україну у 2005 р. було прокачано у Европу 112 млрд. куб. газу. Це майже весь російський експорт газу до Европи. Однак Росія прийняла рішення про будівництво в обхід України альтернативного газопроводу Ямал-Европа. Перша гілка потужністю 30 млрд. куб. на рік має бути побудована у 2007 р. А друга гілка потужністю 60 млрд. куб. на рік має у 2010 році повністю вивести весь експорт російського газу (+ всього туркменського газу) у Европу в обсязі приблизно 120 млрд. куб. на рік з території України. Таким чином Україна може позбутися і цього важелю впливу на Росію.

Не менш цікавою перспективою є й імпорт електроенергії – чи з України, чи через Україну з РФ. Однак цьому питанню після відходу у тінь Анатолія Чубайса з його ідеєю експорту електроенергії у ЕС+ не приділяють належної уваги.

Таким чином, Україна наразі є дуже важливим мостом між ЕС та РФ+. Причому у контролі над цим мостом зацікавлені не тільки експортери (РФ+), імпортери (ЕС+), але й инші геополітичні гравці – США і почасти Китай (з огляду на те, що і він розраховує на енергоносії з РФ+ та Середньої Азії).

Чому ми так багато уваги приділяємо енергоресурсам? Бо на сьогодні це невідновлюваний ресурс, що вичерпується, і від якого залежить майбутнє всіх на сьогодні існуючих політичних проєктів світу.

У відповідності з попереднім аналізом можна згрубша окреслити той інтерес, який мають наші три стратегічні партнери в Україні:

ЕС+, який ще до кінця не оформився і є евразійським (за Бжезінскі) геополітичним гравцем. Для ЕС ми не є істотним товарним чи фондовим ринком, хоча для України ЕС стає однозначно домінуючим економічним партнером. З часом ми станемо одним з головних джерел людських ресурсів для старіючого, але динамічного ЕС. Тому ЕС+ зацікавлений у:

– збереженні стабільности постачання енергоносіїв через Україну, а отже у стабільності режиму в Україні;

– гарантії для своїх інвестицій, стабільної інвестиційної ситуації, а отже у стабільності режиму в Україні;

– захисті від імовірних новітніх загроз безпеці на своєму східному кордоні, а отже у стабільності режиму в Україні;

– на перспективу в українських людських ресурсах.

РФ+, не оформлений до кінця евразійський геополітичний гравець (за Бжезінскі). Для РФ ми не є істотним товарним та інвестиційним ринком, хоча на даний момент вона має приблизно ті самі економічні впливи в Україні, що і ЕС – головно як експортер енергоносіїв в Україну і через Україну в ЕС. Разом з тим, з огляду на демографічну ситуацію, Росія гостро зацікавлена у людських ресурсах з України. Депопуляція Сибіру та Близького Сходу може зробити проблематичним для РФ утримання інфраструктур на цих територіях та зрівноваження демографічного тиску Китаю. Тому РФ зацікавлена у:

– збереженні стабільності постачання енергоносіїв через Україну, а отже контролю над Україною як стратегічно важливою лімітрофною зоною, а отже у встановленні будь-якого проросійського режиму в Україні;

– особливих умовах для своєї інвестиційної активности в Україні, а отже у встановленні будь-якого проросійського режиму в Україні;

– збереженні і розбудові своїх політичних впливів в Україні, а отже у встановленні будь-якого проросійського режиму в Україні;

– контролі над стратегічно-оборонним простором України, а отже у встановленні будь-якого проросійського режиму в Україні;

– експорті з України її людських ресурсів, а тому вона зацікавлена у їх «витисканні» з України через збереження низького рівня життя, нестабільності в Україні та ин.

США гравець світового рівня (за Бжезінскі). Для них ми не існуємо як економічний партнер. Закриваючи від нас свій ринок, США не є для нас ні істотним торговим, ні істотним інвестиційним партнером. Зрештою, як світовий споживач інвестицій (12) США так ніколи і не стануть для нас домінуючим інвестиційним партнером. Україна цікава США як геополітичний ресурс у їх грі з ЕС+ та РФ+. Можливо, на подальшу перспективу Україна стане цікавою як ресурс у протистоянні Північ-Південь, Нове Евроатлантичне співтовариство (США, ЕС+, РФ+) – бідні, як правило ісламські, країни Півдня. Тому США зацікавлені у:

– контролі над Україною як стратегічно важливою лімітрофною зоною постачання енергоносіїв до ЕС+, а отже у стабільності саме теперішнього режиму в Україні;

– політичному контролі над Україною, а отже у стабільності саме теперішнього режиму в Україні;

– контролі над стратегічно-оборонним простором України з огляду на геополітичну гру світового рівня, а отже у стабільності саме теперішнього режиму в Україні.

Як бачимо, зацікавлення наших партнерів у дечому співпадають, однак у дечому й відрізняються.

Скажімо, для РФ форма режиму в Україні не істотна, головне – це контрольованість режиму, «проросійськість», як це розуміє теперішня влада у Росії. Аналогічне відношення і до режиму в Білорусі, тільки там «російський проєкт» спрацював, натомість в Україні – ні.

Частково байдужим до форми режиму в Україні є і ЕС+ – головне питання для нього – стабільність. Тому попри всю риторику, насправді ЕС+ закриває очі на режим у Білорусі, на геноцид у Чечні. І головне, що налякало ЕС+ під час «помаранчевої революції», це нестабільність у життєво важливій для нього зоні.

Натомість США, як геополітичний гравець світового рівня, теж зацікавлені у контролі над Україною як геополітичним розломом. Однак одним з інструментів вважають «демократизацію» в Україні. Інструментом інтеграції України у світову геополітичну гру США (при забезпеченні Україні відповідних гарантій безпеки) є поширення НАТО на схід. Після зустрічі Україна-НАТО у Вільнюсі у жовтні 2005 р. стало зрозуміло, що США прийняли остаточне стратегічне рішення щодо членства України у НАТО. Причому, як не дивно, це відкриває певні позитивні перспективи не тільки для України, але й для можливої майбутньої насправді демократичної Росії. Це вже чути навіть у останніх висловлюваннях Путіна, де НАТО не окреслюється як стратегічний супротивник. Звичайно, Росія ще пробуватиме виторгувати для себе принаймні контроль за швидкістю інтеграції України в НАТО, однак навіть в Росії визріває розуміння, що це відкриє можливість глибшої інтеграції і Росії «з» НАТО. Хоча, можливо, до повного членства і не дійде. На далеку перспективу для РФ інтеграція чи навіть членство у НАТО може стати життєво важливим. Принаймні саме це може стати гарантією цілісности РФ – тобто гарантією утримання контролю над Далеким Сходом та Сибіром. Тиск Китаю може зрівноважити тільки НАТО (13). Разом з тим, таким кроком РФ може убезпечитися від можливого потужного Тихоокеанського союзу США-Японія-Китай, який може її повністю маргіналізувати. І тоді їй залишиться тільки убога роль сировинного придатка до ЕС+.

З огляду на це, у Росії та Білорусі невдовзі постане проблема переосмислення своєї ролі у світовій геополітичній констеляції.

З Білоруссю справа доволі проста. Як уже зауважувалося, на позір ця країна культурно дуже тісно пов’язана з Росією. Однак цивілізаційно вона безсумнівно входить як девіантна маргіналія в европейське цивілізаційне коло. Тому насправді непереборних проблем з інтеграцією Білорусі «з» та «у» НАТО чи ЕС немає. Зрештою, у цьому у пост-путінську епоху будуть зацікавлені всі – і модернізована РФ, і ЕС, і США.

Щоправда, вся ця футурологія має сенс тільки після радикальної модернізації Росії і переосмислення її ролі у світовій геополітичній грі. При ностальгуючому за старими імперськими підходами режимі Путіна вона не має шансу. Насправді режим Путіна може й стримав деякі відцентрові тенденції у Росії, однак загальмував її розвиток на кілька десятиріч. Опісля Росія потребуватиме нового мислення і нових лідерів, які не тільки насправді введуть її у ХХІ століття, але й порятують від повного занепаду та дезінтеграції. І у цьому сенсі потребуватимуть глибокого переосмислення далекі від реального партнерства стосунки у великому геополітичному трикутнику США-ЕС+-РФ+. Однією з передумов є глибока інтеграція РФ «з» чи навіть «у» НАТО, а також глибока інтеграція РФ «з» ЕС (інтеграція РФ «у» ЕС навряд чи можлива). А також членство України та Білорусі як «у» НАТО, так і «у» ЕС.

Звичайно, така зміна має відбутися не як накинута ззовні чи як експортована революція. До такого рішення мають дійти самі російське та білоруське суспільства. Зі зміною еліт, яка неминуча, будуть змінені і лідери. Після такого барвистого PR-продукту, як Аляксандр Лукашенка, після потрафляючого звичному російському травмованому постімперському консерватизму Владіміра Путіна, а також після по-українськи невизначеного Віктора Ющенка мають прийти динамічні лідери нового покоління. Усі попередні лідери є продуктами ще сов’єтської і постсов’єтської епохи. По суті, вони у свій спосіб її продовжують.

Перехідний період від ХХ століття, століття жорсткого протистояння Сходу та Заходу, через перехідну епоху співпраці/протистояння у трикутнику США-ЕС+-РФ+ ми маємо перейти до співпраці принаймні у трикутнику США-ЕС+-РФ+ – і тільки після цього наступить ХХІ століття. Поки що ми перебуваємо у процесі переходу.

Окрім того, сьогодні Україна перебуває на межі цивілізаційного розлому. Семюел Гантінгтон несміливо накреслив межу розлому десь по Збручу (14). Поза всяким сумнівом, він не далекий від істини – розлом всередині України, однак власне українство, «феномен України» все ж лежить на скрайку европейського цивілізаційного материка. І межа в Україні лежить набагато східніше. Вона невидима, бо пролягає у душах людей, а не на карті. Так само, як важко погодитися з тим, що тільки один визначник – православність – відкинули Румунію, Сербію, Болгарію та Грецію від «західної» у його сенсі цивілізації. Безсумнівною відповіддю Гантінгтону у майбутньому буде не так економічно обумовлена інтеграція Туреччини до ЕС, як неминуча інтеграція до ЕС Румунії, Болгарії, а у подальшому і Західних Балкан. Це змінить «західний» акцент ЕС на більш «східний». Водночас це може спричинитися до переосмислення політичної та економічної конструкції ЕС, а саме до її пом’якшення за британською, а не німецькою моделлю. Рівень інтегрованости може бути дещо пониженим або диверсифікованим, що ми маємо вже й сьогодні. Однак це не підірве цивілізаційної єдности европейських культур – завдяки принциповій плюралістичності та діалогічності европейський цивілізаційний контекст тільки збагатиться. Важко собі уявити, щоб у рамках плюралістичної европейської цивілізації французька культура викорінювала іспанську. А повільна секуляризація зможе пом’якшити навіть адаптацію турецької культури. Однак це перспектива ще дальша.

Водночас Україна є геополітичною віссю – сферою стратегічного протистояння ЕС+ та РФ+ за найактивнішої участи США. Причому протистояння ЕС+ та РФ+ супроводжується не менш потужними імпульсами до стратегічної співпраці. Однак постімперська Росія Путіна не може гомогенізуватися з ЕС, тому ЕС змушений закривати очі на явно недемократичну тенденцію розвитку РФ+ і співпрацювати у вузькому секторі енергопостачання, що робить його позицію дещо цинічною і вразливою. Зрештою, і США не зацікавлені у остаточному ослабленні Росії, вона їм потрібна як баланс і щодо Китаю, і щодо ісламського світу.

І водночас Україна є помостом, лімітрофною зоною, яка єднає ЕС+ з його сировинною базою РФ+ та Середньою Азією (15). Важливість України і острахи з того приводу, що вона дійсно є у геополітично сейсмічній зоні під значним контролем США і призводить до таких актів відчаю з боку ЕС, а головно найбільш вразливої ФРН, як проєкт побудови газопроводу по дну Балтійського моря в обхід України (а заодно Білорусі й Польщі).

Нашим запитанням залишається запитання – чи є цивілізаційний, геополітичний, економічний вибір для затиснутої між «европейською» та «евразійською» цивілізаціями України у геополітичному трикутнику ЕС+-РФ+-США?

Цивілізаційно ми так і залишимося на маргінесі «европейської» цивілізації при значних культурних зв’язках з російською культурою, але не з «евразійською» російською цивілізацією. Ще довго даватиметься взнаки і глибокий травматичний посткомуністичний спадок.

Натомість у політичному сенсі, попри те, що офіційна позиція українського уряду полягає у тому, що кінцевою метою розвитку України є повноправне членство у ЕС, найбільш реалістичною стратегією на найближчий час є можливо і повільне, однак незворотне тісне інтегрування «з» ЕС (перш за все в економічній сфері та імплементації европейських стандартів), а не «у» структури ЕС.

І на це мають бути націлені та переформатовані відповідні політичні інструменти ЕС – «політика сусідства», «план дій Україна-ЕС».

Очевидно, що Україна зацікавлена у передовсім економічній інтеграції «з» ЕС і РФ. Однак навряд чи сама Росія зацікавлена на даному етапі у «демократизації» за европейським зразком – тобто у імплементації европейських стандартів. Натомість Україна має всі шанси саме на демократизацію за европейським зразком вже зараз.

На більш віддалену перспективу можна все ж передбачити і більш паритетну економічну співпрацю України та РФ. Однак для того у російської еліти має перейти період шокового постімперського синдрому. Очевидно, це станеться на иншому витку розвитку, після постімперської епохи Владіміра Путіна і, можливо, його спадкоємця.

І відкритим полем для геополітичного маневру, і інструментом «вестернізації» для України є її співпраця та досить реальний вступ до НАТО.

Парадоксальним чином можна передбачити, що на далеку перспективу у північній півкулі все ж може з’явитися єдина сфера безпеки. І тоді інтеграція РФ до Нової Евроатлантичної оборонної системи буде можливою. Можливо, у випадку РФ йтиметься не про членство «в» НАТО, а про глибоку інтегрованість «з» НАТО.

Стратегічне партнерство РФ з ЕС та зближення РФ з НАТО, як би це парадоксально не звучало, не виключене. Разом з тим, воно йтиме на користь Україні. Бо в своїх рухах Україна має бути досить обережною, не занадто відриватися щонайперше від РФ, хоча це не означає угодовської політики щодо сьогоднішнього режиму РФ чи йому подібних. Україні слід розраховувати не на сьогоднішній режим у РФ, а на Росію. Звичайно, наступні генерації російських політиків мали б виробити нову стратегію щодо України – не вульгарне накидання своїх ставлеників, а відстоювання своїх інтересів в Україні.

Підсумовуючи, можемо сказати, що в України немає шансу зберегти свій сьогоднішній «буферний» статус. Для України немає иншого виходу, крім інтеграції «у» ЕС+ через поступову інтеграцію «з» ЕС. Для ЕС немає иншого виходу, окрім поступової інтеграції України з поступовим переосмисленням, чим власне є ЕС, і адаптації його до все більш масштабних викликів часу.

Усі проєкти РФ+ провалилися, однак деякі з них (СНД) замортизували процес розпаду СССР. РФ не здатна «проковтнути» Україну (як Білорусь), не допустити її зближення з ЕС+ та можливого членства у НАТО. Правда, деякі з політичних проєктів РФ можна використати для зв’язування рук російським неоімперським проєктам. Однак у Росії немає політичних, економічних чи науково-технічних ресурсів для створення такого цілком автономного політичного проєкту, яким був СССР, тому вона неминуче зближуватиметься з ЕС+ та США (і навіть НАТО). Зближення з Китаєм на енергетичній основі небезпечне для самої Росії. Ще одним напрямком небезпек для РФ є ісламський Південь. Натомість небезпеку з боку ЕС не варто переоцінювати.

Парадоксально, але Україна, яка інтегрується у ЕС та НАТО, є для майбутнього Росії позитивним ресурсом. А отже евроатлантична Україна є в інтересі РФ!

Так само Україна може бути союзником США у його прагненні наблизити РФ до глобальної евроатлантичної перспективи.

Для ЕС Україна може бути не перепоною, а помостом для постачання енергоресурсів з їх стратегічного союзника – РФ, який важливий для всього европейського проєкту взагалі.

На даний момент Україна не хоче інтегровуватися у проєкти РФ+, але водночас вона зараз технічно й не може інтегровуватися «у» ЕС як його повноправний член. Водночас, як показують тенденції економічного та суспільного розвитку, Україна неухильно дрейфує у напрямку ЕС+. Це процес об’єктивний і ні від кого не залежний. Можливо, на даний момент повноправне членство України «у» ЕС не тільки технічно не можливе, але й не бажане для обох сторін з огляду на майбутню долю цього політичного проєкту. Однак у майбутньому у тій чи иншій формі воно неминуче.

Сьогодні ж слід переходити до політики малих кроків і розвивати процес інтеграції України «з» ЕС. Слід відійти від постійної риторики щодо термінів вступу України «у» ЕС. Членство впаде як дозріле яблуко.

Натомість у справі інтеграції з НАТО час переходити до підготовки повноправного членства України в цій організації. Про що і йшлося на зустрічі у Вільнюсі.

Таким чином, для України

короткотерміновою метою має стати:

– повноправне членство у НАТО;

– глибока інтеграція «з» ЕС+;

середньотерміновою метою має стати:

– повноправне членство «у» ЕС+

довготерміновою метою має стати:

– створення та повноправне членство у новій евроатлантичній спільності на базі США, ЕС+, РФ+.

---

1. Еліас Норберт, Процес цивілізації, Видавничий Дім «Альтернативи», Київ, 2003, с. 53.

2. Еліас Норберт, Процес цивілізації, Видавничий Дім «Альтернативи», Київ, 2003, с. 55.

3. Еліас Норберт, Процес цивілізації, Видавничий Дім «Альтернативи», Київ, 2003, с. 55.

4. Mieroszewski Juliusz, Rosyjski «kompleks Polski» i obszar ULB», Kultura, Paris, 1974.

5. Чижевський Дмитро, Філософські твори, т. І, Нариси з історії філософії на Україні, Київ, Смолоскип, 2005.

6. Mieroszewski Juliusz, Polska Ostpolitik, Paris, Kultura, 1973.

7. Возняк Тарас, Україна між трьома, Київ, Дзеркало тижня, № 22 (550) 11-17 червня 2005.

8. Бжезінскі Збігнєв, Велика шахівниця, Львів-Івано-Франківськ, Лілея-НВ, 2000, с. 41.

9. Бжезінскі Збігнєв, Велика шахівниця, Львів-Івано-Франківськ, Лілея-НВ, 2000, с. 41.

10. Бжезінскі Збігнєв, Велика шахівниця, Львів-Івано-Франківськ, Лілея-НВ, 2000, с. 41.

11. Новикова А.М., Україна в системі міжнародних транспортних коридорів, Київ, НІПМБ, 2003, с. 24.

12. Тодд Эмманюэль, После империи. Pax Americana – начало конца, Москва, Международные отношения, 2004.

13. Жеребецький Євген, Кінець імперії, Журнал «Ї», № 31, Росія ХХІ, 2004.

14. Хангтингтон Самюэль, Столкновение цивилизаций, Издательство Акт, Москва 2003.

15. Жеребецький Євген, Кінець імперії, Журнал «Ї», № 31, Росія ХХІ, 2004.